Il figlio giovane. Передмістя Венеції.
Де канали ще не стали каналами,
де плющ вже в'ється, та іще не в'єтья,
де мужики із бабами, а не денді з дамами.
Il figlio giovane. Син народився.
Циганські очі, шкіра як в мулата.
Італієць по крові - певне, цезару снився,
як меч він бере і йде воювати.
Та figlio не піде. Сьогодні не піде.
Він зовсім маленький. Сидить за вуаллю.
Дарма що вуаль ця з ослячої шкіри,
а постіль під ним - сіна жмуток спіраллю.
А мати? Пішла. Мати кинула figlio.
Стомилась вона міняти спіралі.
Важливіша за сина - сімейна ідилія.
Там, де вона, не шкіряні вуалі.
А figlio не плаче. Гладіатор у серці.
Не факт, що до завтра сидітиме далі.
Йому ж ні по чому проблеми усі ці,
йому би пошвидше торкнутися сталі.
Чи сталі чи дуба торкнеться - хто знає...
Як сталі - міцної, як дуба - гнилого.
А figlio сидить за вуаллю й зітхає:
Чому, madre, сина? Чому молодого?..