Сьогодні вона врятувала старий Нью-Йорк
По-жіночому хитро, забалакавши вітер,
Ураган залишився вдома, і зойк
Тисячі поверхів застиг в ірреальному літі.
Вона із вітром у голові.
Всередині неї мешкає вітер,
Що застудився, а, може, програв парі,
Наплював на повітряні кулі,
літаючих зміїв, пилок і квіти.
А на морі без нього – штиль,
Ось Садко на пурпуровім вітрильнім судні
Скубає гуслі, стереже такелаж і кіль,
Зухвало баючи те, що говорить
Хмільний Нептун поки Еол відсутній.
"До речі, про цього новгородського купця, –
Раптом каже до неї вдоволений вітер, –
Як же яскраво на небі палали сонця
За правду, коли той ішов до підводного світу.
А я казав тобі про кінокар’єру Монро?
А про цього старого, із ґулею, про Ньютона?
Бідолаха? Хай дякує, що падало не відро,
Хоча, мабуть, тоді Ісааку було би не до закону".
Він розказував їй про перекотиполе і клен,
Пустельну бруківку, запах Ямайки й Онтаріо,
Він доторкався до сонця, котре бачив Верлен,
І рахував, скільки куль його уже продірявило.
Казав, що зорі на небі – як ялинкові прикраси.
Ти розхитуєш їх, добиваючись мерехтіння,
А вони, не втримуючись, падають на тераси,
Розбиваються, тонуть в річках, морях й сновидіннях.
Одного разу зоря упала й в твоє волосся.
Сьогодні я заблукав між її осколків.
Виходь заміж за мене, і восени босі,
Ми будем блукати, шукаючи теплих сховків.
Ще говорив про підступність літа,
Як йому набридло розносити ангельську пошту,
Казав, що наш прапор має пахнути житом,
Що дітей треба кохати, а квіти – вирощувати,
Казав, що весну любить за цвіт, а ранок – за каву,
Що Ікар ще живе, а Еол не покинув ліри,
Що це він рухає тектонічними плитами в лаві.
Вона, звичайно, не дуже-то йняла віри,
Але уважно слухала і навіть думала записати.
Та, як кожен порядний вітер, він вилетів у вікно.
Знала б, що таке діло – поставила б ґрати,
А так лишилась ошукана, ніби в старому кіно.
ID:
529273
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 11.10.2014 21:24:30
© дата внесення змiн: 24.10.2014 22:10:55
автор: А.Чурай
Вкажіть причину вашої скарги
|
