Вони сиділи,
каву пили.
Рвано рвали рани,
лічили взаємні догани.
Не злічили і вже не рано,
не обробили і не залічили рани.
Сиділи, сиділи, сиділи...
Просиділи, наче дебіли,
життя у самоприкуванні,
життя, можливо, й непогані.
Мати могли землі різні,
але то ґрунти мерзлі,
то там звірі грізні.
Що хотіли, наче й знали,
але не йшли судна до взаємності причалів.
Через цих двох — гордої й дурня,
омріяна реальність нездійснена лежить на дні урни.
Одного часу обом дісталося добряче,
може, так мало бути, відношення тепер ледь тепле — не гаряче.
Поплили петлями слова, курсивами:
«Відпустити все, якщо не вмієш користуватись шансами та збиратись з силами».
Дотла випалили б мощі
з внутрішньої сторони очей невтомні дощі,
якби люди були справді людьми,
якби були вірними, не егоїстичними і не мали пітьми.
А вони сиділи, печиво їли,
запивали чаєм.
Час від часу контакт мали
із цим раєм.
Коли думали разом чи коли летіли крізь сон,
зустрічалися їхні астральні проекції.
Там, де чуттєвість і тендітний однотон,
де приходить потяг на перон однієї станції.
31.10.2014.