Я йшла,
Ішла собі зеленим лісом,
В якому сонце протікає через гілля,
Мене з'їдала ваша доброта.
Хоробрі лицарі пробивали
Нещасним душі,
Багряними від крові списами.
Їх крики скрізь, вони - повітря,
Ми дихаєм стражданнями завжди,
Страждання всюди, скрізь нещасних крик,
Я йшла, я бігла в ліс від них подалі
Там під ялиною, майже на полі,
Зустріла світу я кінець
І там його початок.
Тут ні душі, ні голосу бридкого
І голосу дзвінкого тут нема
Твого.
Твоя квартира - цитадель нещастя,
Твоя кімната - в'язниця жахіть,
В цих стінах мовчазних я помирала
Під акомпонемент нудного
Голосу твого.
І ліжко. Ліжко-цвинтар мовчазне.
На ньому вмерло мільйони людей,
Так і не встигнувш
Народитись.
А я там плакала,
Плакала,
Плакала...
Я додавала сльози
До кожного сніданку,
Щоб ти зі мною плакав, а ти
Все сміявся...Що я
Пересолила тобі гречку, бо
Закохалась.
Я кормила тебе стражданнями, та ти ж і є
Найголовніше з них.
Тепер у лісі я твій крик
Не чую.
Бо слізьми і журбою годувався
Ти.
На шовковій траві я заночую.
Напевне, що й залишусь
Назавжди.
