4
Так буває, коли втрачається сенс, що змушував легені вдихати повітря, а серце виміряно тримати ритм. Механічно перемикаєш канали телевізора і ловиш себе на думці, що ти навіть не вникаєш в зображення, що змінюютьсь одні іншими. Думки далеко, вони досі там, де нещодавно на білій та холодній підлозі лежало втомлене тіло. Рояться, не дають спокою, не дозволяють заспокоїтися пам`яті, лоскочуть нерви, роздмухують рани. Так, буває, коли оселяється дикий, я б навіть сказала, тваринний страх у людській істоті, що єдина має змогу пересуватися на своїх двох (дар за який потрібно платити) і міркувати. Хоча, хто сказав, що тварини не здатні думати? Мало що там може бути доведено вченими, але все-таки ми не можемо знати напевне, бо не нами був створений високий задум цього світу. Не нами. Так буває.
Різкий і неприємний звук різко ріже слух. Шипіння. Піднявши очі побачила, що уже й зображень нема. Скільки ж вона так просиділа, заглибившись у себе? Судячи із того що картинки вже не було, уже давно за північ, ближче до ранку. Біль в спині та шиї. Це, мабуть, від незручного положення, в якому вона перебувала стільки часу. Але, здалось, що промайнула одна коротенька мить – втрачена мить, що уже не повернеться вдруге. Із чим була пов`язана? Зі спогадами, з тим - чого нікому і ні в кого не забрати. Це той рай, у який можна повертатися знову і знову, аналізуючи і вдосконалюючи кожне із повернень і, як наслідок, себе. Перебуваючи у постійному пошуку – розвиваєшся, не стоїш на місці. І, нехай цього не видно, але постійно рухаєшся в тому чи іншому напрямку. То йдучи далеко вперед, то повертаючись у точку відліку, щоб зрозуміти де була помилка. Чи все-таки її не було? Час від часу у повітрі витає риторика.
Холодно. В останні тижні так багато холоду: душевного і тілесного. Але наразі холод в кінцівках ніг та рук. Є такий прошарок людей, що в теплу пору року шукають чим би то загрітися і в що закутатись. До таких належала й Іванка – завжди холодна. Знайшовши на дні шафи покривало, хутко замоталась в нього і тільки очі, сповнені сумом, дивилися як і раніше в одну і ту ж саму точку. Чи не відліку? Де, на якій стадії тепер знаходяться її думки? І чому досі мерехтить сніжне зображення, чому досі не вимкнено його? Багато запитань, на які вона б сама хотіла дати собі відповідь, але натомість продовжувала дивитися туди, де починався відлік усього, що прийшлось пройти самій і без чиєїсь підтримки. Можливо, саме так і загартовується характер. І саме це потрібно, щоб зрозуміти незрозуміле, але ж, іноді людину потрібно спрямувати невидимою рукою у вірному напрямі. Чи ні? Чи всі направлення для нашого вибору відкриті для вибору. Ось,мол, вибирайте і проживіть гідно!
- І звідки беруться такі міркування?,- раптом в порожній кімнаті прокотилось голосне вібрування мобільного телефону із незнайомим на ньому номером,- ну і хто це в такий пізній час? Кому це не спиться? Алло?,- тиша,- Алло, я Вас слухаю.
- Привіт. Вибач за пізній дзвінок. Це я…
- Хто такий Я, що не спить ночами?
- Іванка… це я.. знаю ти не хочеш мене чути, знаю що пізно і…
«Невже ВІН?, - подумала і здригнулася від цієї думки, - не може бути. Пройшло стільки років. Для чого це тепер?» Вона не чула про що казав до болю знайомий голос на тому боці трубки…
-…я - Андрій… Вибач мені… за все
- За що?,- запитала обірвавши його Іванка
- За все…
- Але ж… але це я повинна просити вибачення. Це я маю падати до твоїх ніг і вимолювати кожен свій перед тобою гріх. Це я… , - і хлинули сльози. Уже не було чути слів, тільки голосне ридання чи то по той, чи то по цей бік трубки. Незрозуміло хто із двох давно загублених одне одним людей завершив цей нічний дзвінок.
Стільки часу… Таке неможливо забути, таке не забувається. Досі у тій же самій шухляді на дні лежать свідки найбільшого щастя і найважчого горя. Подарована колись ним книга, його улюбленого поета, і списаний її віршами зошит, який так і залишився у неї. Пройшло стільки часу, а Іванка так і не наважилась відкрити шухляду і взяти до рук найдорожче що було від нього. Здавалось, що взявши вона порушить свій, таким важким трудом отриманий видимий спокій. Та навряд чи книга була б тому причиною. Видимий спокій за незворушним поглядом приховував ніжну і нікому не довірену більш душу. Якийсь час вдивляючись на такий неоціненний сховок, руки все ж таки самі потягнулись і тремтячими рухами вийняли і міцно пригорнули до грудей, але згадавши про цінність легенько відпустили. Здавалось вона сама відкрилась, здавалось, що і рядки самі лилися…
«Не принесет, дитя, покоя и забвенья
Моя любовь душе проснувшейся твоей:
Тяжелый труд, нужда и горькие лишенья -
Вот что нас ждет в дали грядущих наших дней!
Как сладкий чад, как сон обманчиво-прекрасный,
Развею я твой мир неведенья и грез,
И мысль твою зажгу моей печалью страстной,
И жизнь твою умчу навстречу бурь и гроз!
Из сада, где вчера под липою душистой
Наш первый поцелуй раздался в тишине,
Когда румяный день, и кроткий и лучистый,
Гас на обрывках туч в небесной вышине,
Из теплого гнезда, от близких и любимых,
От мирной праздности, от солнца и цветов
Зову тебя для жертв и мук невыносимых
В ряды истерзанных, озлобленных борцов.
Зову тебя на путь тревоги и ненастья,
Где меры нет труду и счету нет врагам!..
Тупого, сытого, бессмысленного счастья
Не принесу я в дар сложить к твоим ногам.
Но если счастье - знать, что друг твой не изменит
Заветам совести и родины своей,
Что выше красоты в тебе он душу ценит,
Ее отзывчивость к страданиям людей, -
Тогда в моей груди нет за тебя тревоги,
Дай руку мне, дитя, и прочь минутный страх:
Мы будем счастливы, - так счастливы, как боги
На недоступных небесах!..
С. Н.*»
Він… це він колись їх прочитав їй. У той день, у той – найщасливіший у її такому сумному житті день. «Не принесет, дитя, покоя и забвенья моя любовь душе проснувшейся твоей…», - лунало як ехо, як вирок.
Заснула. Чи то не сон був, а спогади із минулого… Усе від самого початку історії, яка була приречена на саме такий результат, яким він і був. Це був перший свідомо-дорослий досвід із болю, втрати, розчарування і розбитих мрій та сподівань. Саме завдяки йому вона стала сильнішою, як було до нього. Навчилася приховувати те, що розривало душу. Навчилася замикатися і не підпускати до себе інших. Навчилась бачити свої власні помилки і вибачатися, навчилась краще розуміти як себе так й інших. Критика та самокритика – теж, як наслідок. Це був досвід, який вплинув на все подальше життя. І найменше за все їй хотілося знову згадувати забуте чи прожити заново хоч один із нього день. Бо надто живими були рани, надто реальними відчуття довжиною в десять років, довжиною в цілу вічність. Адже, саме вічністю здалися ці роки такою жорстокою і такою невблаганною.
Усе що пережито в минулому, для чогось людині дається. Щоб набратися розуму чи винести звідти певні уроки. Або для відчуття щастя, або ж для відчуття інших почуттів чи навіть чеснот. Кожен, хто трапляється на шляху, для чогось посланий. І як би не старався уникнути даної зустрічі чи то розмови, але постійно тікати не зможеш. Рано чи пізно, але те що має статися таки станеться. І хтозна, може краще рано, ніж пізно. Може, краще отримати ці знання наразі, як згодом зробити ряд помилок через прослуханий чи навіть втрачений назавжди урок. Головне, щоб він був вчасним.
Незрозуміло чи то було безсоння, чи все ж сон – важкий, але таки сон, один із тих після яких почуваєшся спустошеним і розбитим створінням, яке не може розплющити очей і не хоче силувати себе такими стараннями. Краще забутися, впасти у невагомість безсилля, що приходить на зміну таким «снам».
-Як же я скучила за тобою, як же я сумую… я досі… досі тебе Люб-лю..,- крізь забуття і невагомість чувся тихий стогін що здавався шепотом., - «Не принесет, дитя.. Моя любовь…твоей… душе… покоя и…»
«Чи можна запросити Вас на танець?... Я не скажу Вам чи люблю…»
Тік-так… Надто багато часу, надто велика відстань, надто пізно… надто багато отих «надто».
С.Н.* - Семен Надсон
ID:
496100
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.05.2014 10:52:04
© дата внесення змiн: 15.06.2014 20:54:08
автор: Ксенія Фуштор
Вкажіть причину вашої скарги
|
