Летіли додолу краплини хвилин.
Випадково потрапили в зливу розлуки.
Заховалось кохання за обрій хмарин.
Загриміли прощання осіннього звуки.
Зникло сонце за словом «бувай».
Переповнені болем калюжі.
Нерухомі та мокрі вже вкрай
Захворіли коханням недужі.
Він не взяв парасольки, тримав її руки.
Падолисту картина сумна.
Їх чекало життя віковічної муки,
Бо не поряд вже він, так далеко вона.
Раптом зустріч: мовчать блискавиці,
Розквітає земля, набирається сил.
Прилітають із вирію птиці.
Вечоріє ясни́й небосхил.
Мокрі вії,зволожені щоки,
Сльози розпачу, осуд людей.
Він промовив: «Чекатиму вічність допоки,
Не здійметься веселка коханих очей!!!»
