а в неї терпіння капронове, ніби чулки, тягнеться вперто, але ледве зачепиш нігтем - пускає стрілки,
здавалося б, скільки разів прощались ніби востаннє і зустрічались так, ніби вперше,
та все одно залишається та людина, яку носиш у серці, мовби в кишені,
і яку, ніби цвях, звідти ніяк не витягнеш..
щовесни вона змінює зачіску гейби себе і починає мріяти,
що колись вона напише картину, займеться танцями чи опублікує книгу,
у якій жінки - це голосні, а мужчини - приголосні,
зв'язані міцно не сексом, а синтаксисом,
із вашим спільним фото на обкладинці..
а поки вона перекреслюватиме все написане, тобто редагуватиме власне минуле,
ти рахуватимеш пропущені виклики і розстібатимеш гудзики,
знаєш, скаже вона, цілуючи,
аби пізнати жінку, не достатньо стягнути із неї трусики..
Ото "гейби" так колоритно вписалося.
Загалом наче нічого надоригінального, типові образи, але динаміка тут якась особлива.
Одним словом (точніше двома) - мені сподобалося.
у таракана - усики,
за що Вам дяка) 
