|
Був Ведмідь найстаршим в лісі.
Й горобці тремтіли в стрісі,
Як Ведмідь той прокидався,
То весь люд лісний здригався.
На прийом – всі, по одному,
Несли щось для нього з дому.
В році, кожної півчверті,
Несли гроші у конверті.
А як би хто забарився –
В чистих водах би не вмився.
Йдуть додому вовки-браві
Й шкіру друть, як на забаві:
Насміхаються, здирають.
Ні, жалю вони не мають,
П’ють, гуляють і царюють –
Навіть в вус собі не дують.
А шакали в охороні:
Чи то в спальні, чи в салоні,
Разом з ним і в туалеті –
Знають всі його секрети.
За ним слідом їх машини
Вдень, вночі і щогодини.
Той Ведмідь не бурмило,
Страхом серденько щеміло.
Назбирав багатства стільки,
Що не знає того: скільки.
Там і сльози є вдовині,
І яєчка горобині,
І останні палянички,
Що забрали у синички.
Там усе, що можна взяти –
Не вміщається у хаті.
Він поклав собі комори
І складав там людське горе.
А над Богом насміхався
Бо безбожником він звався.
Та зробив собі ікону,
Щоб йому всі по закону
Шанобливо поклонялись
І ще більше, щоб боялись.
Та здалося того мало,
Тісно в лісі йому стало,
Хоч не бачив кінця й краю
У зеленім лісі-раю.
Як почав він мандрувати,
То ночами став зітхати:
Є від нього дущі, кращі –
Потекла аж слина з пащі.
Дарував усім дарунки,
І обійми й поцілунки.
А з цим разом вражу силу,
Щоби аспида любили.
На руках його носили,
Всі старалися щосили.
Хоч підтоптаний, плішивий,
Але хитрий лис – шкодливий.
На сніданок – не малина,
А підсмажена людина.
У бокалі кров червона –
Прямо з фронту. Пошта дрона.
Бачиш, лісу йому мало –
Треба, щоб людей нестало.
В цих двоногих, і без шерсти
Кращі землі – мають вмерти!
А щоб в світі не прозріли,
В бій пішли всі вражі сили.
І співали й щебетали
Й динозаврів всіх приспали.
Хоч тварини ці гіганти
Та голівки, – як у мавпи.
Не спроможні зрозуміти:
Що ж то роблять вражі діти.
Почали й вони співати
І на цілий світ брехати
Те, що той брехач їм каже –
Не своє – брехливе, враже.
І казали слово в слово –
Те летіло, мов полова.
Всім гігантами здавались,
А на ділі обсміялись.
Всіх надув ведмідь плішивий –
Реготав, що має сили.
І ще більше надимався
Із розумників сміявся,
Бо вступили в КДБеші
І продались в ФСБеші,
Навкруг ного танцювали –
Завербованими стали.
В кулаці, немов нагайку,
Він тримав оцю всю шайку.
Ті горбатились на нього,
Монстра лисого, старого.
А садист цей і убивця
Кров’ю людською упився,
Не соромився. Хвалився,
Збагатів он як – розжився!
Можновладці-небораки
Відповзли, неначе раки,
Всі від страху затремтіли,
Навіть, пікнути не сміли.
Він все дуще надимався,
Щоб ‘’шанованим’’ здавався.
Щоб пів світу одурити
І імперію створити.
Розлетілась міль по світу,
Щоб псувати людям свиту,
Заснувати павуками,
І ті – стали жебраками.
«Ось, в руці і міць, і сила!
А голівка мудра, мила –
Вона розумом напхана,
Моя люба і кохана!
Я – великий, я владика!
Влада й велич – скрізь велика!
Кого схочу, – покараю.
Когось, може, і прощаю».
А Бог дивиться й сміється:
– Почекай но – все урветься!
Ось залишиш ти хороми
І машини й охорони –
І сатрапів блюдолизів –
Диригентів всіх колізій,
Награбоване багатство
І корону й твоє царство.
Не візьмеш собі нічого,
Що надер із люду Мого.
Був ти голий, що несешся?
І туди ти й повернешся,
Де ти вибрав собі бути,
Що любити, кого чути. –
Раптом, дерево упало
І Ведмедя розтоптало,
І його всю охорону –
Його величі корону.
Хто б не був ти, маєш чути:
О, ні! Суду не минути!
Кожен прийде до престолу
Без убрання, чисто голий.
Всі діла його – з ним разом,
А гріхи, як та проказа,
Не сховаєш, не прикриєш,
Хоч все знаєш і все вмієш.
Десять днів читали вирок
І дібралися до нирок –
Сокровенні таємниці
Підняли, як з дна криниці.
- Хоч одне щось добре маєш?
Жаль, це слово ти не знаєш. –
То ж, прийшли пекельні слуги,
Щоб віддати всі заслуги.
По-під пахи підхопили –
Він кричав тоді щосили:
– О! Прости, Великий Боже!
Я був певний, що все можу,
Що Тебе ніде немає –
Раз мене ти не караєш.
Бо я сам судив народи
Й не питав у Тебе згоди.
Я не хочу в пекло, Боже-е-е!
Поможіть мені, хто може-е-е! –
Полетіло гучне ехо,
Бо вже смажилося «ЕГО»,
Знемагало без водиці:
В тих місцях нема криниці.
Сморід, спрага до нестями,
Скрізь пече, горить, вогнями.
Крик і плач там безкінечний,
Хто був «мудрий і безпечний».
А вогонь – аж вибухає,
Тіло й душу наповняє.
Порятунок де? Немає!
Так з гріхом душа страждає;
І не день, не два – навіки,
Пам'ятайте, чоловіки!
Кликав Бог його – сміявся,
А над Божими – знущався.
Зрозумів безбожний Сидір,
Що недобрий його вибір,
Та не може повернутись.
Хто в гріху, така їх участь...
Всі гріхи свої віддайте,
В пеклі в муках не страждайте!
Сам Господь платив за волю,
Щоб ви мали добру долю.
Поки трішки ще є часу,
Згадуй часом казку нашу,
Не гордись, не величайся,
А до Бога наближайся.
В серце ти поклич Ісуса,
Відвернися від спокуси.
Будеш жити в мирі, в щасті,
І в достатку, і в багатстві.
ID:
1034040
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 24.02.2025 21:59:00
© дата внесення змiн: 24.02.2025 21:59:00
автор: Тріумф
Вкажіть причину вашої скарги
|
