Ой ви, думоньки мої,
Що мені робити,
Щоб гіркі жалі свої
Всі навік втопити,
А натомість почуття
Світлі розбудити,
Щоб впродовж всього життя
Разом з ними жити?
Дайте радоньку мені,
Дуже вас благаю,
Із якою всі сумні
Думоньки здолаю,
А із ними й почуття,
Що на шиї виснуть
Каменем й без співчуття
Неупинно тиснуть,
Що й дихнути не дають
Вільно в світі цьому,
Що мої всі сили п’ють,
Наче воду. В ньому
Прагну я щасливо жить
Кожну неповторну
Мить свого життя й робить
Працю плодотворну,
Щоби інші жили теж
В щасті неземному,
В щасті, що не має меж
В світі цім земному
На відміну від життя,
Що мине навіки
В нас колись, бо вороття
В тую мить повіки
Мати жоден з нас на цім
Світі вже не буде.
Так було здавна на нім
Й завжди буде, люде.
Євген Ковальчук, 25. 03. 2021
