Під вербою що журеться роками
Стоїть хата у краю села.
В тій хаті що вбрана рушниками
Мати старенька жила.
Їй діти з міста зрідка дзвонять.
Все кажуть: Не має часу коли
Та й сусіди не завжди заходять
Буває правда, коли-не-коли.
А вона кожен день все чекає.
З міста, своїх рідних дітей.
Ночами очей не змикає.
І фото прижимає до грудей.
Встане раненько піч розтопить.
І щось приготує смачне.
В думці щось про себе говорить.
І як завжди пирогів на пече.
На пече, приготує, стіл накриє
І стане чекати, сидя біля вікна.
Двері у хаті наскрізь відкриє
І так кожного дня.
Може вони, ось-ось і приїдуть.
Подумала мати, у хаті одна.
З порога, як завжди ввійдуть.
І якою ж щасливою, буде вона
Але дні за днями минають.
І нікому не потрібна вже я.
Рученьки вже мої відбирають
І чому така старість тяжка.
Вийде востаннє на вулицю мати
Гляне навколо, а там тиша одна
Сяде на спризьбі біля хати
Зажурившись, за плаче вона
Скрізь сльози вона пригадала
Крики на дворі малих дітлахів.
Як вона їх любила, як шанувала
Але видно Господь, так за хотів
Не дочекалася старенька мати
З міста своїх рідних дітей
Так і залишила світ, біля хати.
З поглядом сумних очей.
Дітям сусіди в мить сповістили.
Приїхавши діти в сльози і в плач
Вони маму повернутись просили
Матусю рідненька ти нас пробач
Але ті сльози, мама не побачить
І крики болі, вона вже не почує
Може вона, їх там і пробачить
Але рани і біль, час не лікує.
Заросла стежинка травою
Та що завжди, до хати вела.
Нахилилась і хата під вербою.
В якій, колись мати жила.
В ті й хаті тепер, вітер вселився
Хозяїном став, чужих речей.
На скрізь назавжди так і залишився.
Поріг відчинених дверей…..
