і дивишся у кожні двері, шукаючи когось його,
і не знаходячи тікаєш далі від «не того» і від «не тих», від «не свого».
говориш пошепки, танцюєш тінями,
зміряєш кроками, малюєш хвилями.
завше блукаєш хмарами, аби лише не збити знову лоба.
навшпиньки ходиш, щоб випадково не надибати граблІ…
майстерно й так відточено постійно думаєш собі:
«та ні, не вниз я падаю, не вниз».
І в результаті – поруч з Шляпником й Чеширом розпиваєш чай,
проводиш бесіди, втрачаєш відлік часу…
то зменшуєшся випивши чарівного напою,
то підростаєш відкусивши тістечка чудного…
й аби лишатися на місці – маєш завше бігати вперед!
аби лишитись на плаву, ти маєш вірити у неймовірні речі,
і кожен день, перед сніданком маєш їх напам*ять знати…
і мудрий тут Авессалом, задасть тобі питання «хто ти?»,
чи матимеш ти відповідь на те просте питання? ні?...
тримаючи ту казку у собі – ти віриш в дивину і знаєш, що вона десь є,
та дивина з тобою в серці, у тобі,
вона твою печаль солодким медом обгортає,
і поміж тисячі спокус й звабливих слів, ти маєш знати,
лиш ти повинна віднайти ключа до саме тих дверей, лиш ти повинна знати ким є ти…
ти маєш бути вірною собі,
я маю бути там, де ти…
