Зависло затишшя в природі,
Немов би очікує щось.
Та я не суджу по погоді,
Що в серці моїм відбулось.
І ніби зими вже немає,
Весни ще пора не прийшла,
А серце чогось все чекає.
Ну що ж його так дошкуля?
Чи, може, вже сонця замало,
Чи співу пташок ще не чуть?
Мене ти тривожиш зухвало..
Неспокій... Та в чом його суть?
Чого тобі треба, маленьке?
Не можеш спокійно ти жить..
Моє золоте ти, серденько,
Шалено ти можеш любить.
Давно відцвіли вже левкої,
А проліски ще не цвітуть.
Та ти все ж живеш в непокої:
Його так й не можеш забуть...
Так, Надія, неспокій у віх нас на серці. Але з приходом весни стає все легше і легше. Наче оновлення життя півсля довгої зими закликає нас до оновлення життя у наших серцях після важких подій нашого життя.
Сподіваюсь незабаром ми усі будемо писати про щасття і радість від сонячного неба і любові.
Гарний вірш, сподобався.
Н-А-Д-І-Я відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Прекрасна пісня вийшла б. 
У другому катрені можна виправити *його* на *йому* (кому дошкуля - йому). 
Чарівна, добра лірика! 
