Воду випито до дна.
Луска риби-змії поголена.
Нещадно. Щербатим лезом часу.
Від безвиході та страху.
Її голе тіло викинулось,
На скелі вічного смутку.
Вдавлене своїм хвостом.
Від спроби поглинути себе
Аби стати всім і нічим одночасно.
Не лишилося окрім метати...
Чорну й білу ікру.
У вигляді ядерних реакторів.
Чи білих грибоподібних хмар.
Очі риби-змії відкриті в благанні.
Але просвітлення зникло.
Все марно. Даремні старання.
Хаос єхидно торжествує.
Морок вдає світло.
Можливо назавжди…
– Ще подивимось чия взяла.
Раптом прошепотіла риба-змія,
Судорожно виплюнувши
Свій відкушений хвіст.
