Чути як ніж підходить до спини, чути як він виблискує під кварцовим сонцем. Гострий, божевільний. Перерізує відстань між об'єктом і собою, цим він виконує забаганку свого підлого воєводи. Підлість теж була на полі бою, на нашій і на іншій стороні. Вона у кожного, чи то спить як прекрасне чудовисько, чи то живе на повну і розмножується. Більше і більше... Поки не дійде до спекотного градуса, десь так як на жовтій планеті, на тій що зірка.
У вогні криється пристрасть, гарячі тіла, снаряди, пекло, а може лише одна Істина, варто згадати той момент на святій горі Сінай, чи дивовижне щорічне чудо, сходження благодатного вогню, в центр обителі, на цю землю. Землю залюднену тваринами і голограмами. Бо справді Бог всемогутній, і Він у всіх і вся і Він є любов. Цю правду ніяк не можна скривдити. Любов та яка вічна і надає спасіння. Це не та, що в темний період буравить наш мозок. Ні, інша. Про неї на жаль мало що відомо, бо вона не в тому одязі, що збуджує, що потрібно тусовці. Далі було жарко. Вогонь в темну солом'яну ніч давав світло і тепло, як не дивно але ще й проливав кров. А в солом'яну ніч, тому що згорає вона швидше ніж можна заснути. А як заснути? Там бісяться стіни, пропускаючи крізь себе захоплені сплески та виверження стогонів. Там випускають пляшки пива на волю, на пів порожні, не задоволені від задоволення. Воно вже як один суцільний десерт, остогидло, заціпило, вирвало. Знизу психічні концерти на честь підвальної музи. Ззаду ніяк вже не тверезі предмети, безсонні кляті збоченці. Та й ще коли розумієш що знаходишся в центрі запеклої різні. Бойовик ще той, то зовсім не до хропіння. Тим часом ніж увійшов в середину і зупинився. Його розгублений вид насторожував усі органи. Паніка. Ніж не знав куди йти далі... Довелося терпіти. Терпіння прояв особи що має зачатки здорового глузду і сильного себе. Особа - людина, особисто для себе, особиста, не підкірна злому духу. Отже незалежна але не вільна. В свободі легко заблукати. Така людина формується в процесі бойових дій. На виживання. В кінці кінців сформована і освячена.
Із матінки-землі зростали, по повелінню, різні живності. Земля теж користувалася тією нескінченою любов'ю, що ходила в сарафані. Все утверджувалося, набирало форму, ставало сущим, крім тих що ніби люди. Недогризки. Не всі люди є тими, за кого себе видають. Про них знає тільки сам їх же Автор, а ми маємо змогу до фантазувати, вигадувати на користь собі. І як ідіоти, потім ще розчаровуватися чи ображатися. О те друге взагалі скорботно. В них скомбіноване реалістичне видиме та те, що невидиме грішними очима. Тіло і душа. Такими інгредієнтами створюючи плоть. Щось середнє. Тут теж бій, і тут свої приладдя для відвойовування. Бій спонукаючий на радість чи біль. І тактика у кожного неповторна. Не потворна. Але мало хто може бути собою. Вистоявши бій, на ногах у сучастій, смугастій піжамі. Ніж покинув ту безглузду масу, органи зітхнули, ніби вони перемогли то лезо. Впав. Не помер, просто впав. Одним словом ліг. Бо був на то час.
Дощ. Холодна вода. Її так було, є і буде багато, що можна захлинутися не маючи бажання пливти. Страшно втратити точку опори, страшно її покинути і піти. Просто піти. А дощ спочине на тілі, душі і тій середній плоті, на вік.
ID:
444022
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 18.08.2013 16:49:19
© дата внесення змiн: 18.08.2013 16:49:19
автор: Максим Жембровський
Вкажіть причину вашої скарги
|
