Глибоко вдихаючи, заплющуєш очі,
Квапливо розтираючи ще з дому теплі пальці,
Боязко міряєш кроки по досі сонній дорозі,
Наче ось-ось – і земля хвилею кинеться
В ритмічно-дикі танці.
Ти сьогодні занадто жіночна,
З пастельно-ліловими вустами
Й природним рум’янцем.
Ти не носиш парфум,
Натомість – цитрусно пахнеш.
Волосся твоє – обережний розсип цвіту акацій.
Вільно пливеш по морозом скутих вулицях,
З м’яко обвітреним обличчям,
З легко притрушеними снігом повіками,
Можна знімати на плівку
Одну твою ходу,
Що ніколи не здавалась манірною,
що для когось давно вже прописана ліками.
Як на шибках розсипається холодом іній,
Як застеляє бруківку до довгого сну
Припорошені плечі,
Невимушеність граційних ліній,
Вона знову спокійно чекає,
з терпінням виношує в грудях весну.
