Я залишу твоєму ліжку частинку себе:
В ньому назавжди відтінок запаху від шампуню,
Також екстракти мого бальзаму, а ще парфумів.
Аби кожної ночі твоя свідомість у них тонула.
Ніби поряд є я.
І щоразу б, коли розумів ти, що все неправда,
І мій запах у ложі то є насправді привид,
Така-то собі примара, мов штучний виріб
На фабриці підсвідомого,
Просинався.
І знову, безмовно і, навіть, майже сердито,
Лягав у ненависне ліжко, що пахне мною.
І біг у царство Морфея, туди, де прірва,
Означена забаганками і виною.
Й просинався.
Бо знову здавалось, що поряд є трохи мене:
Що ніби волосся знову лоскоче щоку,
Що руки схрещені й складені біля боку.
Але виявлялось, що там мене знов нема.
І так щодня, точніше сказати щоночі.
Точніше: день втрачає всілякі рамки.
Тільки би знову лягти у прокляте ліжко,
І хоч трохи відчути поряд з собою привид
В «головному» замку.
Я залишу твоєму ліжку частинку себе:
Трішки запаху, простирадла у мій фасон.
І щоночі ти будеш зі мною спати.
Мені нічого, милий, тобі прощати.
Це відплата -
Я собою щоночі псуватиму тобі сон.
