ти знов прибрів в оте моє, мій пілігрим.
воно віджило після втрат, після розп ́ять і після відстаней,
і не дивись – пустими кріслами в моєму полі не селись!
то лиш квадрат,
в якому п ́ятий кут не лічений,
і ти ще начебто не знищений,
розлогістю моє заповнюєш - бездоння замкнене
трьохпростірне
і тригонометричне.
не личить знову обривати перебинтоване та зцілене,
напоєне цілющим відсічем - самій собі в останній вересень,
той, що залишила на пристані, хрипінням схоплений і відстрілом
тепер по-новому воскреслий. ти ж знов несеш свої печалі.
на стомлених плечах і вмить
на розстріл ставиш магістралі, що я проклала через далі
щоб утекти!
моє шепоче відвернутись, здригається в руках щораз
затиснене в сплетіннях пальців,
пече в долоні, знаєш, крихкістю,
отою трепетно моєю.
зіткнулась вись чужими злетами, чужими скиснена обіймами,
та стій, і ти ж давно мені...
мій пілігрим.
посунеш знов в чиїсь світи, молитись на її святих,
зоставиш кашель чи щось гірше,
мені ж тут легше.
тут
вільніше.
