В безодню поніс мене потяг-експрес,
Життя полетіло стрілою.
Навколо помітно суттєвий прогрес,
Та в серці немає спокою.
Я ж прагну пізнати всі чари життя,
На повні лиш дихати груди.
Я хочу емоцій, з блаженством злиття…
Натомість – машини і люди.
Натомість – проїхавший поруч експрес
Із дивною назвою – «Час».
Події і факти, і подорож без…
Напевне, це було…без нас.
Життя пролітає повз нас, наче сон.
Чи може щось вічне приснитись?
І нащо безпам’ятно мчить мій вагон?...
Якби хоч на мить зупинитись!
За горло схопивши плин часу швидкий,
Вмикаю нарешті я спокій.
Для мене цей шлях у погоні легкий,
Але для душі - зависокий.
Повільно і втома долає мене,
І смуток від того, що сильно
Засмічую я непотрібним одне,
Життя незворотне, єдине.
Я надто високо ціную життя.
Чи в світі є щось важливіше?
Для кожного подих і серцебиття -
Тріумфу невичерпна ніша.
Яскрава веселка людського добра,
Кохання розгорнуті крила,
Від рук материнських промінчик тепла, -
Це нашого шляху вітрила.
Це те, що торкає душі, її струн,
Кінетика нашого руху.
Так, серце – єдиний наш вірний двигун.
А ми все женемо щодуху…
