Посадив Хазяїн у клітку,
Як з білого снігу білу лебідку
І замок невидимий повісив,
Незвично в неволі і тісно.
Й до крові свої вона крила
Побила, так сильно побила
І пух білий по клітці кидала,
Людську сльозу проливала.
Неділя проходить, а воленька манить
Голову бідній дурманом дурманить
У небі веселки дугами гнуться,
Вірнії друзі гуляють, сміються.
«А я не здаюся і не вагаюсь,
Я об грати залізні оці розбиваюсь
І хоча на тарелі і їжа лежить,
Відчуваю в неволі довго не жить.
І постіль м’яка, з повітря перина
Та жорстка до мене проклята година,
Я намагаюсь всі поламати
Людському оку невидимі грати.»
Час пролітав, боротьба все точилась
Бідна лебідка боротись втомилась,
З неволею ніби змирилась вона
Опустилися крила і голова.
До неволі птиця, говорять, звикає
Хоч дух цей природній під корінь рубає
Заспокоїлась ніби і біла лебідка,
Фортецею стала невидима клітка.
Й Хазяїн був добрий, про неї подбав
Було в неї все, а волю забрав
Зжалося серце, Він відкрив її клітку,
Щоб пустити у світ нещасну лебідку.
«Ось воля, іди, Я не тримаю
До друзів лети, Я відпускаю.»
Й на волю поринула стомлена птиця,
Нею щоб вдосталь насолодиться.
Літала по світу, довго літала
Та воля лебідку ніяк не приймала,
І друзі їй не підставили крила…
Воля для неї більше не мила.
Кричала лебідка і повернулась
З головою в неволю свою загорнулась,
За спиною склала стомлені крила
Й невидиму клітку сама зачинила.