Навпроти мене сидять бабусі. І я от раптом, оцінивши їх поглядом, задумалась, якою ж я буду старенькою – як виглядатиму. Та чи доживу до цього? Ну, принаймні, маю надію.
Зараз у мене в наушниках звучить пісня про ілюзію. «Не малюй ілюзій!». Але чомусь саме зараз в мене вони і прокинулись.
Уявляю себе бабусею зі вставними зубками (можливо то навіть протези), зморщена шкіра, акуратно підстрижені нігті, сиве (як дим) волосся, обвислі груди і таке ж тату у формі метелика, яке нагадуватиме мені про мою божевільну, насичену всілякими подіями молодість.
Напевно, в старості все, що потрібно, то це згадувати. Пригадувати перше кохання, перший поцілунок, школу, вищі навчальні заклади, гулянки з друзями, першу роботу і так далі… і не тільки усе перше, а згадувати просто Все. І коли, й справді, задуматись про старість, то починаєш розуміти, чому всі старенькі такі озлоблені і рідко посміхаються – їм просто страшно. Усе бурхливе життя пройшло, а попереду? А що попереду? Рахувати дні і ночі до того дня, коли ти просто зникнеш з лиця землі! Страх в очах, що про них так і ніхто не згадає за сімейною вечерею, наприклад, на Різдво. Їм просто страшно… Саме тому вони зляться. Це, свого роду, захисна реакція, а в деяких випадках просто злість за те, що все пройшло. І я злюсь, коли хороше минає і я розумію, що цих моментів не повернути.
Проте моя злість миттєва, бо в мене попереду прекрасне життя. Просто ТАК вірю, що в мене буде багато дітей, внуків, втричі більше правнуків і обов’язково хоч один з них пригадає мене на Різдво.
Цікаво...хоча старість по-своєму прекрасна. Подивитись хоча б на життєлюбну старушку Анну Ахматову. багато людей і в двадцять не помічають в житті нічого хорошого. Мені чомусь здається, що Ви будуте жвавою бабусею)
Оле Чка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
