Стрілки годинника поволі прожовують час,
Шарманщик під ноги на площі кидає кашкета.
Мелодії нам не знайомі, хоч грають для нас,
І падають ноти, ламаючи думок решета.
В старому фонтані, мов ковдра, монети лежать,
За згадані кимось прикмети платнею скупою.
Та вряд чи нам вдасться колись повернутись назад,
Не раз вже зумівши напитись розлучень напою.
А все ж віра тішить, плекає надію в душі,
Cерце спокійне, сховавшись в теплі обіцянок.
Та вже й для фонтану монетка чекає в руці…
Мелодія, нам незнайома, звучить наостанок…
