Вона сміється без зупину, коли їй сумно на душі,
Засуджує чужі помилки, хоч в неї думки не святі.
Вона радіє пташці в небі, струмочку під ногами снів
Та їй ввижаються химери, заполонили її світ!
Вона не знає слова « щастя»,бо навкруги лиш маячня.
І подумки кричить безстрашно:« Мабуть у світі я одна!»
Вона веде себе нахабно, коли не бачить квітів цвіт,
Тому що знає, що неправда крадеться у життя потік.
Вона жахається насмішок, бо біль панує у душі,
Та це не варто її страху, суспільство – це чиїсь думки.
Вона не знає що робити, коли її питають всі :
« Навіщо треба в світі жити?» Не знає, що сказати їм…
Вона іде без перестанку по рідним серцю їй місцям
І не шукає відпочинку – її душа відкрита нам.
Вона спілкується з росою, та слухає пташиний спів
Вмивається лише водою, що залишається від сліз.
Вона сприймає все навколо, як дивний знак Його думок
І знає, що одного слова, не вистачить здолати трьох.
Не будуватиме могилу, бо зможе подолати всіх!
Вона сміється без зупину, коли їй сумно на душі…
