Сум’яття проходить, мов сон.
Навчи мене не шкодувати
і дихати чистим озоном,
і вірити в дивний грааль.
Покинуть сумні археологи
саперні маленькі лопати
і будуть вивчати це сонце,
немов степову пектораль
Карателі каються важко,
їх сльози у десять каратів
на плечах каріатид –
давно знавіснілий тягар.
Бо брешуть розклади таро,
немовби колумбові карти:
ця кров закипає повільно,
неначе різдвяний узвар.
Дороги, яким не на небо,
тектимуть кухонними кранами,
допоки терпіння прорветься,
як рветься ганчірка стара.
Усе передбачено, все
якимись старими генпланами.
Покайся, чужий магомете,
бо йде вже до тебе гора.
дуже оригінально!
Дякую!
