Привіт. Я знаю, що не мушу це робити, та думаю мені стане краще. Я сумую за тобою. Знаю, це по-дурному писати тобі, але я не маю кому відкрити найпотаємніші думки. Ти думаєш я дурна? Напевне так і є. Я так і не навчилася жити без тебе.
Ти помер майже 5 років тому, але інколи мені здається, що вчора. Щодня в своїй голові чую твій сміх, крики, твої дурні співи та головне - голос. Я не можу забути твою букву «р», та посмішку. Ти мені снишся. Інколи в кошмарах, а інколи сняться ті моменти що ми переживали. Частіш як я курю на балконі в твоїй сорочці, ти підкрадаєшся і починаєш мене лоскотати. Ти знаєш, я тепер ненавиджу щоб мене лоскотали.
Сьогодні намагалась розмовляти так як ти, і в мене нічого не вийшло… Мабуть я почала забувати про тебе… Але ні не можу забути. На годиннику друга ночі, а я навіть заснути не можу, і пишу тобі лист, який ти ніколи не прочитаєш.
Пам’ятаєш, коли ми сварились ми писали один одному листи? В мене вдома вони, ще десь є…
Багато часу пройшло як тебе не стало. Багато змінилось в моєму житті. Я побувала в Празі… так моя мрія здійснилась. Ще я чорненька,та переїхала до Львова. Коли ти пішов з життя, я довго звикала знову жити з батьками. Ще твоя мама звинуватила мене в твоїй смерті. Та я не ображаюсь на неї, адже ми обидві любимо тебе.
Ти напевне б зараз був іншим. Але не варто про то навіть і думати. Я ще більше сумую за тобою.
Чому Господь забрав тебе? Чому? То дурні питання, які я задаю собі щодня, але відповіді навіть не бажаю отримати.
Вибач, але я так і не навчилась жити без тебе. В моєму світі більше не лунає музика твого голосу….
