П’яні вигуки української інтелігенції під моїм вікном змушують задуматись над тим чи я українка. Я не можу глушити горілку відрами, співати до ранку Сердючку, не митися місяцями, жити на вулиці, палити як потяг і прожити без коханого.
Чи я українка? Так. На відміну від сучасної інтелігенції, спокійно переношу зміну влади, плітки про мою цноту і навіть пусту квартиру.
Яке життя в новому місті? Спокійне. Тут нічого не відбувається. Всі живуть, вибачте точніше існують, в своєму світі. Тут водії сваряться матом п’ють безалкогольне пиво і створюють затори. Продавці – вічливі і люблять посміхатися покупцеві, а потім обговорювати його. Перехожі, як сірі миші в пустелі, бігають від свого життя. Автобуси – забиті, ти в них себе відчуваєш «оселедцем» на якого напали сірі миші.
Що залишилось від попереднього міста? Фотокартки. Телефонні дзвінки «друзів». Шалені спогади про колишніх коханців. Моя проза…. Моя поезія….Я….
Моя проза…. Вона зникне зі мною в старості. Кожна написана буква викарбувалась в моїй пам’яті. Вона пожирає мене з середини. Вона змушує мене жити і вбиває своєю повсякденністю. Втручається в моє життя без поклику і втікає з нього наче і не було. Це те що завжди зі мною. І те що не втратить мою довіру.
Моя поезія…. Вона вульгарна. Від неї шаленіють, а я її зневажаю. Інколи це те, що необхідно, а інколи це те що руйнує мій мозок.
«Моя любов спить сидячи на туалеті» - цитата з минулого життя. Що вона робить в моїх думках? І що за любов? Це невідомо навіть мені. Ця любов атакує мене. Я не можу спати, їсти, існувати без неї. Але єдина проблема в тому, що я не знаю що це таке.
Чи я колись любила? Можливо…. Але це було дуже давно. Можливо останній раз було, коли Він розбився на своєму дурному мотоциклі. Можливо, коли я стояла на кладовищі під час похорону згадуючи все моє життя з Ним, я поховала і свою любов? І скільки років минуло? І до тепер просинаючись посеред ночі викрикую його ім’я. Його дитина була вбита зразу після смерті. Але її обличчя сниця мені кожної ночі. Дівчинка? Хлопчик? Неважливо тепер….
Я себе щодня задаю питання : «А що було б якби він був живий?» Так, перший місяць після аварії я гляділа Його, як малу дитину. Він був мертвий і тоді. Все що від Нього залишилося це Його тіло – побите і порване на шматки. Місяць. Другий. Я годувала Його, гляділа як могла. А Він пішов від мене навіки.
А зараз? Я маю все що потрібно для існування. Нове місто. Нових знайомих. Нові проблеми. І спогади про Нього. Скільки років пройшло від Його смерті? П’ять, шість… вічність.
Люба, ти будеш моєю дружиною? – запитав Він, лежачи на ліжку, коли я його годувала.
Так…
І там ти будеш тільки моя.
Чому я щодня згадую ці слова? Вони завдають мені болю. Вони змушують переживати це кожного дня. Заповнюють собою порожнечу.
Любила? Так. Любитиму? Напевне.
Моє життя гра. І я ньому проста героїня. З моєї історії вийшов би чудовий бразильський серіал, який ніколи не покажуть по телебаченню. В ньому забагато пафосу і трагедії. Головне в ньому не дописаний happy end.
Любіть, мої любі. Любіть… І ніколи не втрачайте тих кого любите. Пусті сварки, огризання – даремні. Вони ведуть вас у порожнечу. Любіть. І радійте тому, що у вас є. Воно ніколи вас не залишить, але і не спасе вас від божевілля.
