Тихо...весняний день догора...
Сонце вже світить ясніше,
Тепліша навкруги від нього пора,
І біле вже стало темнішим.
Легко співають струмки навкруги,
Й навколо весни, тільки тиша…
Приємно...Позаду вже подих зими,
Попереду мрії й надії...
Та ось... непоспішно, по чорній,
Асфальтній дорозі повзе...
Котиться тихо підвода,
І жвавий гнідий смутно йде.
На возі вже сиві від часу,
Господар і жінка його.
Вже випили разом солодке,
Залишилось тільки гірке...
Так їдуть мовчать, а навкруги...
Лиш шелест каміння й коліс.
Та тяжкий, спинаючий тупіт,
За ними, що йде і мовчить.
Позаду селянського воза,
На старій, із метр довжини.
Потріпаній, зсохлій мотузці,
Йде весело та, що не спить.
Не спить вона вранці - раненько,
Бо треба малятам воно.
Легеньке, духмяне і тепле,
Поживне парне молоко.
Їм ситно усе віддається,
Що іноді вдосталь й своїм.
Теляткам не вділить напитись,
Натомість, дух сіна і гній...
Не дасть бо така ж її доля,
За ласку й турботу свою.
Її нагодують напоять,
З погоничем пустять в траву.
Де см́ачна зелена отава,
Так манить її рябий ніс.
А ввечері швидше до дому,
Молочний вже подих поніс.
Здоров'я від поля, щоб знову,
Віддать хазяям і малим…
А соб́і, лиш що залишилось,
Та це не так страшно... Бо Він...
Має на всіх свою долю,
Й для неї душевне тепло.
І звичне жування у полі,
Чи дома, в хліві, і будь що...
Скрізь де б вона не ходила,
Вона поспішала служить.
Для того, щоб дітками жили,
Господарі неї, і Він...
Щоб сили набралися з луків,
Від духу нескошених трав.
Здоров'я, якщо раптом груди,
Заграють хрипливим биттям .
Все поспішає і вірить,
Що лише добро тільки їй...
Сприяють весь час, такі милі,
Господарі хатні її.
Цього ж вона хоче теж щиро,
Тому йде за ними й мовчить.
Радіє, що сонечко гріє,
І скоро за ним посп́ішить.
До річки, де луки зелені,
Де свіжа духмяна трава.
Аж слина від цього скотилась,
Й жування її без кінця.
Отак вона йде і радіє, усьому,
Що бачить, що й ні.
Не знає вона і не чує,
Що кінчивсь земний її вік.
Не зможе вона вже віддати,
Любов і турботу свою.
Схилилась господарів хата,
Й потрібні «гривнІ» на труну.
Час вже забрав насолоду,
Й не треба дурненька спішить.
Чекають твою божу вроду,
Чекають, щоб лише забить.
Зпустить з тебе шкуру й відтяти,
І нирки, і серце твоє,
Що вміло за всіх лише дбати,
Щоб скрізь було тепле й парне.
Щоб бралась від поля в них сила,
Земля, щоб раділа від рук.
Щоб радість текла в їхніх жилах,
Й турботу творили навкруг.
Забудь і змирись, може й краще,
Не зможеш пізнати ти все.
Що продано щастя і радість,
Лиш гроші, у цьому і все.
Не треба вже - виросли діти,
А їхні батьки вже старі,
Не треба вже трав соковитих,
Бо сили не ті в цій руці.
А там лиш асфальт та вітрини,
В пляшках та в пакетах воно.
Під назвою: "свіже й поживне",
Та все те, воно й не воно.
Не треба тобі цього бачить,
А час вже забрав те що дав.
Життя вже відходить й не плаче,
Хоча й не відчує смак трав.
Гуркоче ось поряд машина,
Привели не тільки тебе.
Бо гроші потрібні нам мила,
Лиш з ними «щасливо» живем.
А вас потихеньку загонять,
Закриються двері тяжкі.
Можливо тоді лише зойкне,
Ще те, що живе у тобі.
В останнє побачиш ті ж сиві,
Від долі обличчя своїх.
Невтомних й по своєму милих,
Простих і сільських трударів.
Їм теж десь в глибинах не легко,
Бо добре ще там десь та є.
Але, вже міняє їх щастя,
Нове лиш в грошах, - золоте...
Можливо було б все інакше,
Та час неупинно повзе.
І тихо за ним як корова,
Усіх наша доля іде.
Полічені гроші в долонях,
Зраділись господарі з тим.
Що куплять собі новий обрій,
Побудуть в багатстві із ним.
Раненько не встануть до Сонця,
Щоб в руки прийняти його.
Оте таке тепле й солодке,
Від неї парне молоко.
Ніяким грошам не злічити,
Того, що від Бога дано.
Як хочете в радості жити,
Не рвіться в багатство його.
Бо час не шкодує нікого,
І він буде возом отим.
Позаду ж запродана доля,
Всіх нас українців, хохлів…
І знову полічені гроші,
Хтось радісно в руки візьме.
А нас, як стару ту корову,
В забій силоміць відведе!..
Що продано, той продається,
Навчіться науці оцій.
Продавши самі ж й продаємось,
Закон же життєвий у цім.
А том бережіть, що у серці,
Ми маєм від наших батьків.
Турботу, повагу і чемність,
До всього, куди лиш не кинь.
Любім, поважаймо і себе,
Не треба за гроші лишать.
Себе і всіх нас свої ж долі,
Що хоче лиш нас напувать.
Що зробиш, таке й повернеться,
Потрібно це добре нам знать.
І тихо доріжка та в’ється,
У бійню чужу, помирать…
ID:
230895
Рубрика: Поезія, Присвячення
дата надходження: 24.12.2010 12:33:28
© дата внесення змiн: 24.12.2010 13:15:51
автор: Сергій Кріпак*
Вкажіть причину вашої скарги
|
Таки так на превеликий жаль.
