Я йду у забуття коли лягаю.
Не знаю чи від болю чи життя.
Так міцно у барлозі засинаю,
щоб знов прокинутись від сну де ти і я.
У першому страху є твої руки.
І ніжність несказАнних почуттів.
Тривалі, трепетні чекання муки.
Коли ми десь на відстані світів.
А музика так лине серед ночі.
Я сплю, моя душа десь у зірках.
Твої зелені теплі любі очі.
Вві сні це мій болючий другий страх.
Я прокидаюсь, щоб забути сновидіння.
Реальність така сильна, я - слабка.
Ненавиджу ці зраджені прозріння.
Коли помилка - я... А не вона...
Я знову забуваюсь в насолоді...
Надіючись, що там наснюсь тобі.
Але думки свідомості волають : "Годі!"
Я зупиняюсь в третьому страху у сні.
Там наші долі і дороги розійшлися.
Так як насправді, де загублені мости.
Мій хрест іти по стежці до узвишшя.
А твій? Не знаю, не мені його плести...
Так я і сплю, між дикими світами,
одним з яких був донедавна ти.
Четвертий страх - чи залікую рани?
І скільки часу треба буде йти?
Не раз від марень лились гіркі сльози.
Між ніччю й ранком кидала листи,
до неба, щоб своїм терпким світанком,
допомогло мені мої страХи змести...
тепла осінь відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
часто найдорожчі нас вважають помилками, тоді коли самі несуть більше негативу ніж ми могли уявити собі.
...але тоді вони й виявляються по-справжньому чужими....
спасибі
х4
:22
