Він плаче білими пелюстками дощу
крізь розмаїття туги і печалі...
Вдихаючи той запах мигдалю-
він плаче, тихо плаче вечорами...
Не думає, не згадує світанку,
і не шукає срібну крапельку роси...
Не зустрічає теплі променисті ранки,
він плаче сірими туманами імли.
Про барви вітру вже не згадує,коли?
й вони про нього вже давно забули.
Здається щойно біля ніг його були,
здається це вже все минуло....
У нього було все: і серце, і душа,
і хмари зіткані із мрії...
Та зникло це, нема нічого, так...
лиш вітер віє попіл вмерлої надії...
Тепер сидить він, плаче вечорами...
Вдихаючи той запах мигдалю,
крізь розмаїття туги і печалі-
він плаче білими пелюстками дощу...
