Спішу до школи зранку
І снідаю хутенько
Картопельку-топтанку,
Котлету рум’яненьку.
А котик мій хороший
Так заглядає в очі
І ніби каже: „Хлопче,
Я також їсти хочу”.
То я йому котлету
Відколупав швиденько,
Доки ніхто не вгледів:
- На, їж, моє маленьке!
Ще й молока півсклянки
Налив йому: „Запий,
Ми ж таки друзі, Нявчику.
Смакуй – я не скупий!”
А мама зрозуміла:
- Ох ти. „котячий татко”,
Й дала мені в тарілку
Котлетку для добавки.
Треба жити для добра
Зізнатись соромно, що я
Був шибеником донедавна,
Я нарікання чув щодня
У школі, а найбільш – від мами.
Я бачив у матусі сльози,
Бо їй же соромно за сина,
Що не зважає на погрози,
Живе, як дика бадилина.
І я задумався: „Чого ж бо
В моїй душі панує лють?
Людина я, чи звір убогий,
Що злий на всіх, бо його б’ють?”
Потроху ніби прозріваю:
- Я недарма прийшов в цей світ,
І жити треба за звичаєм:
Нема добра там, де є злість.
