У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’я бичків, адже товарні корови майже кожного року давали приплід. Половина його йшла на поповнення молочного стада, а інша – на відгодівлю. Тому молочний та ковбасний мініцехи працювали без перебоїв.
Кілька років тому ґазда придбав за великі гроші елітного племінного бугая, аби покращити кондиції свого молочно-товарного стада. Тому молоде поголів’я, особливо бички, відрізнялись солідною вагою, а корови-первістки давали майже стільки молока, як і старші. Справи у ґазди пішли ще краще.
Але цей рік видався вельми посушливим. До середини літа спекотливе сонце випалило рештки трави на пасовиськах і худобі майже не було чого їсти. Удої різко упали. Довелося налагодити підвезення зелених кормів, аби якось виправити такі негаразди. Підкормка дещо покращила ситуацію, але це влітало ґазді у немалу копієчку. Та робити було нічого, доводилося звертатися за допомогою до інших господарств, які займалися вирощуванням кукурудзи, люцерни та інших фуражних культур. Ті віднеслися до цієї біди із розумінням і надавали посильну допомогу із зеленими кормами.
Однак невдовзі вималювалася інша проблема. Головному бику стада та його найближчому оточенню сподобалися такі дармові харчі і вони перестали блукати полонинами в пошуках залишків трави, а спокійно чекали біля місця підгодівлі.
Більш за те, бугай та його «команда» вирішили не ділитися зеленим кормом із рештою стада. Вони стали вести себе агресивно, відганяючи від кормушок навіть малих телят, не говорячи уже про дійних корів. Їм доводилось лише стояти поодаль і сумними очима спостерігати за тим, як сильна частина стада залюбки смакує їх спільним обідом.
Намагання літнього пастуха втрутитися в ситуацію і відновити справедливість – закінчилися для нього плачевно. Головний бик підняв його на роги, зламавши старому кілька ребер та наставивши з десяток добрячих синців по всьому тілу.
– Що ж робити, – бідкався ґазда, навідавшись на пасовисько.
– Не знаю, – тихо мовив пастух, – але мені з ним справитися не під силу. Та і молоді бики уже піднімають хвости і слідом за старим гонять від ясел дійне стадо, як і весь інший молодняк.
Так тривало ще кілька днів. Надої упали зовсім, а бідні телята уже ледве дибали ногами.
– Треба щось робити з тією кодлою, – мовив старий, коли ґазда знов приїхав до літнього табору.
– А що я можу вдіяти? – тільки розвів руками той. – Не стріляти ж мені його. Я на нього стільки грошей убухав…
– Нічого не поробиш. Все одно рано чи пізно доведеться вибирати, – знову озвався пастух. – Ще кілька днів і почнеться падіж. У першу чергу загине молодняк… Відпустіть мене з роботи на кілька днів. Завтра хочу поїхати до лікарні, а то у боку болить, та і на загал почуваюся кепсько.
– Гаразд, – невдоволено буркнув ґазда і, скочивши до салону облупленого позашляховика, гайнув до села.
Невдовзі старий пастух передав свої повноваження двом підліткам, що допомагали йому пасти череду, зібрав свої нехитрі пожитки і теж попрошкував у напрямку присілка.
Медичний огляд старого і спеціалізована допомога йому зайняли кілька діб. Повернувшись із райцентру, він зайшов до сільського магазину, аби взяти щось перекусити на перший час.
– Що у вас є свіжого на вечерю? – звернувся він до продавчині, старшої доньки ґазди.
– Ось візьміть свіженької ковбаси з яловичини, – посміхнулася та у відповідь. – На завтра батько обіцяв уже завезти свіже молоко!
25.04.2024, СВ
