Пульсуюче сонце розжарило простір,
Енергії згусток дарує життя.
Ми лиш уявляєм, який в нього розмір
І ледь розуміємо задум Творця.
То пестить теплом, а то бурю пускає,
Мов вічний жертовник у небі горить.
Планети навколо себе притягає
І сяйвом полярним вночі освітить.
Ми бачим щоранку народження зірки,
А ввечері, захід проміння хвата,
Яке зачепилось за ясеня гілки.
Ледь сяє, мов нитка з клубка золота.
Лиш вісім хвилин нас роз’єднують з сонцем,
Та в нас безперервний мільярдний зв’язок.
Його ми щодня виглядаєм в віконце,
Прихід його чуєм зі співом пташок.
9.01.23. Олександр Степан.
