Дружня рука

Сторінки (9/863):  « 1 2 3 4 5 6 7 8 9 »

Втеча

Іноді  буває  важливим
Щось  коротке  зовсім  і  легке,
Не  дозволь  собі  бути  примхливим,
Не  зламай,  не  вкинь  ...  воно  крихке.
Іноді  буває  неможливим
Зупинитись  й  подивитись  вслід,
І  це  щось  стає  холодним,  мстивим,
Це  уже  прощай,  а  не  привіт  ...
Оминаєш,  що  є  справжнім  дивом,
Назбирав,  а  що  в  тому  живе,
Тут  усе,  що  прямо,  майже  криво,
Та  ж  воно  насправді  не  твоє  ...
Ухоплюсь  рукою  за  краєчок,
Вже  горю,  але  не  відпущу,
Ви  мені  пробачте  мою  втечу,
Не  від  вас.  Від  того,  де  я  сплю  ...
Іноді  буває  надважливим
Руку  ухопити  на  льоту,
І  своє  ласкаве  тихе  диво
Я  єством  своїм  всім  затулю  ...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897255
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2020


Ти не впустила зорі у кімнату

Ти  не  впустила  зорі  у  кімнату,
Тобі  тих  зір  здавалось  забагато,
Не  захотіла  між  ними  літати,
Чи  ти  така,  як  я  собі  хотів?

А  я  не  міг  собою  іншим  стати,
І  іншим  іменем  тебе  назвати,
За  що  ж  тепер  мені  себе  карати,
Тобою  я  кохання  замінив  ….

У  сні  тебе  я  буду  цілувати,
Піснями  долю  стану  обіймати,
Але  чомусь  це  мов  осіння  злива,
Що  не  минає,  а  я  так  просив  …

Ти  десь  пішла  за  буйними  вітрами,
Не  за  моїми  друзями  –  піснями,
Моє  кохання  не  вважала  дивом,
Яке  я  в  серці  своєму  згубив  …  

Я  міг  би  кращим  другом  твоїм  стати,
Я  міг  би  мабуть  всім  для  тебе  стати,
Та  мабуть  будемо  тепер  блукати,
Не  там,  де  я  з  тобою  так  хотів  …  

Варіант  пісні  

Ти  не  впусти́ла  зо́рі  у  кімна́ту,
Тобі́  тих  зір  здава́лось  забага́то,
Не  захоті́лося  між  них  тобі́  літа́ти,
Чи  ти  така́,  як  я  собі́  хоті́в?

Я  міг  би  кра́щим  дру́гом  твої́м  ста́ти,
Я  міг  би  мабуть  всім  для  те́бе  ста́ти,
Та  ма́буть  бу́демо  тепе́р  блука́ти,
Не  там,  де  я  з  тобо́ю  так  хоті́в  …  

А  я  не  міг  собо́ю  і́ншим  ста́ти,
І  іншим  іме́нем  не  міг  тебе́  назва́ти,
За  що  ж  тепе́р  мені́  себе  кара́ти,
Тобо́ю  я  коха́ння  заміни́в  ….

У  сні  тебе́  я  бу́ду  цілува́ти,
Пісня́ми  до́лю  ста́ну  обійма́ти,
Але  чому́сь  це  мов  осі́ння  зли́ва,
Що  не  мина́є,  а  я  так  проси́в  …

Ти  десь  пішла́  за  бу́йними  вітра́ми,
Не  за  мої́ми  дру́зями  –  пісня́ми,
Моє  коха́ння  не  вважа́ла    ди́вом,
Яке  я  в  се́рці  сво́єму  згуби́в  …  

Я  міг  би  кра́щим  дру́гом  твої́м  ста́ти,
Я  міг  би  мабуть  всім  для  те́бе  ста́ти,
Та  ма́буть  бу́демо  тепе́р  блука́ти,
Не  там,  де  я  з  тобо́ю  так  хоті́в  …  

[i]Музичний  супровід  з  допомогою  ШІ[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897203
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2020


Зачекалася калина ясена у полі

Зачекалася  калина  ясена  у  полі  ...  
І  сердилась,  і  мирилась,  та  такі  в  них  долі,  
Їм  б  не  гніватись  на  себе,  разом  з  вітром  гратись,
Та  для  цього  треба  було  б  навпіл  розламатись  ...  

Може  ясен  обернеться  в  полі  вільним  птахом,
Понесеться  в  даль  широку  без  краплини  страху,
Там  знайде  забуті  чари  і  тоді  вітрами  -
Обіймуться  десь  навіки  своїми  тілами  ...  

Чи  калина  зашепоче  і  дівча  озветься,
У  вишивану  сорочку  швиденько  вбереться,
Прибіжить  до  того  лісу,  ясена  обійме,
А  той  ясен  наче  хлопець  за  руче́ньку  візьме  ...

Хтось  комусь  дарує  щастя,  виткане  нитками,
Хтось  комусь  дарує  пісню,  писану  словами,
Не  дай,  Боже,  прихилитись  не  там  головою,  
Та  лишитися  калині  у  полі  чужою  ...  

[i]Музичний  супровід  створено  з  допомогою  ШІ[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897074
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2020


Зима прийшла, такий порядок

Зима  прийшла,  такий  порядок,
Записано  приходити  зимі,
У  неї  геніальний  спадок
Від  інших  зим,  що  вже  німі  ...
Морозити  поснулі  душі,
І  розум  теж,  що  знову  спить,
Злякались  на  стільцях  чинуші,
В  нас  гамірно,  як  морозить  ...
Вкраїнці  то  така  порода,
В  мороз  хапається  за  ум,
Та  тільки  оживе  природа,
То  в  українців  знову  глум  ...  
Чи  через  те,  що  хлібороби,
Чи  то  надмірна  доброта,
Так  любимо  свою  свободу,
Що  час  від  часу  сліпота  ...
А  скільки  вже  сплелося  болю
Від  тих  минулих  наших  зим,
Тих  славних,  що  любили  волю
До  глибини  своїх  клітин  ...
Може  у  нас  лишилось  мало,
Може  здолав  їх  часу  плин?
Може  вороже  хитре  жало
Десь  там  ввіткнулось  поміж  зим?
Та  ні,  завжди  достатньо  краплі,
Чи  спалаху  вогню  душі,
Віддали  іншим  власні  граблі,
Готуємо  свої  вогні  ....  

[i]фото  з  ресурсу  zahid.net[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897071
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2020


Зимо, ти дуже рідко снишся

Так,  я  звича́йно  люблю́  о́сінь,
Я  тої  о́сені  боржни́к,
Люблю́  її  барви́сті  ко́си,
Яко́сь  до  кіс  тих  се́рцем  звик  ...
А  тут  зима́  ...  її  не  лю́блю,
Це  наче  жінка  без  тепла́,
Її  коха́ю  і  голу́блю,
Але  ж  серди́та,  зо́́всім  зла  ...
І  квіти  їй  не  подару́єш,
Хіба  що  покладе́ш  на  сніг,
І  вітру  спо́відь  не  почу́єш,
Втече́ш,  обра́жений  на  всіх  ...
А  потім  ра́птом  не  бої́шся,
Бреде́ш  щасли́вий  між  яли́н,
Зи́мо,  ти  ду́же  рідко  сни́шся,
Кілька  омрі́яних  хвили́н  ...
Коли  ти  ні́жна  і  краси́ва,
Коли  терпля́ча  і  м'яка́,
Коли  уся  в  стрімки́х  пори́вах,
Зако́хана  у  дивака́  ...
І  обійма́єш,  і  цілу́єш,
На  ко́жне  свя́то  свій  наря́д,
Може,  мої  думки́  почу́єш,
Зайде́ш  у  мій  зимо́вий  сад  ....  

[i]Музичне  прочитання  з  допомогою  ШІ[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896965
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2020


Зовсім маленька мініатюра про щастя (проза)

- Це  листя  ….  Подивіться,  як  воно  гарно  танцює.  А  яку  чудову  музику  хтось  підібрав  для  цього  танцю  …  .  Вони  розлітаються  в  боки,  а  потім  він  її  наздоганяє  і  цілує  …  Це  так  захоплююче.  Мені  цікаво,  чи  ви  теж  це  бачите?
- Ви  знаєте,  а  я  більше  дивлюсь  на  музикантів.  Ці  гілочки  і  вітер  …  вони  вдаряються,  ковзаються  …  нам  не  чути  цих  звуків.  Але  якщо  прислухатися  дуже-дуже  сильно,  то  можна  почути  …  Це  ж  трішки  інша  музика.  Якби  ж  можна  було  зробити  трішки  голосніше  ….  Але  у  них,  мабуть,  дуже  суворий  диригент.
- Так  ви  музикант?
- О  ні  …  Я,  можна  сказати,  фантазер.    Лише  на  відміну  від  інших  фантазерів,  мені  за  мої  фантазії  ще  й  платять  гроші.
- О,  тоді  я  теж  така  фантазерка.  
- А  може  ця  наша  розмова  теж  лише  фантазія?  Якщо  так,  то  зараз  до  нас  підійдуть  і  попросять  вийти  з  залу.  Ми  перешкоджаємо  слухати  концерт.  
«Відійдіть,  відійдіть,  дайте  замести»,  -  почулося  позаду.
- Ну  от,  ви  ж  бачите,  ми  на  концерті.  
Жінка  посміхнулася.  Її  глибокі  карі  очі  не  зводили  погляду  з  незнайомця.  Неймовірно  струнка  фігура,  плавність  рухів,  жвавість  видавали  у  ній  або  танцівницю,  або  щонайменшу  жінку,  закохану  у  танець.  Раптом  наблизившись  до  чоловіка,  вона  провела  рукою  по  його  щоці  і  ніжно  поцілувала.  Це  була  лише  мить.  Єдина  дуже  коротка  мить.  Далі  жінка  повернулась  і  швидкими  малими  кроками  рушила  до  виходу  з  парку.
- Зачекайте,  чи  можна  мені  вас  розшукати?
- Я  буду  рада  ще  одній  зустрічі  з  вами  …  
…………
Чи  можна  знайти  людину  у  сучасному  над  міру  хаотичному  і  над  міру  швидкому  світі?  Якщо  не  знаєш  про  неї  нічого  …  Якщо  навіть  контури  обличчя  у  пам’яті  є  не  чіткими,  а  все,  що  пам’ятаєш,  це  очі,  голос  і  смак  поцілунку.  Вона  мабуть  танцює.  Є  театральні  фото,  є  групові  фото  танцювальних  секцій.  І  можна  спробувати  її  намалювати.  Але  чомусь  не  виходить.  А  може  це  лише  здалося.  А  може  вона  вчитель,  архітектор,  лікар  …  Невже  представники  цих  професій  не  бувають  настільки  ж  красивими?!  Звичайно,  що  бувають.    Ще  й  як  бувають  …  
Це  був  вечір.  Чому  ж  це  був  вечір?!
Можливо,  вона  живе  неподалік  від  парку?  Тоді  варто  тут  прогулюватися  вечорами  в  надії  її  зустріти.  А  можливо,  вона  тут  опинилася  зовсім  випадково  …  .  І  десь  сьогодні  блукає  вуличками  Франківська,  Ужгорода  чи  Києва?  Але  ж  ні  …  Вона  не  вперше  спостерігала  за  цими  неймовірними  осінніми  танцями  у  парку  і  це  очевидно.  Вона  десь  тут,  поруч  …  
Чоловік  усоте  вирушив  у  свою  щоденну  подорож  повз  університет,  у  парк,  уверх  до  Політехніки  …  На  жаль,  вже  вкотре  мандрівка  завершилася  нічим  …  
…..
Як  іноді  гарно  грають  актори  Заньковецької.  Буває,  звичайно,  що  гра  видається  механічною,  чужою,  видається  просто  грою.  В  той  час,  як  має  бути  життям  на  сцені.  Але  іноді  справді  зачіпає  …  Захоплює,  запалює  …  наче  свічку  тепла  у  душі.  І  тоді  дивишся,  слухаєш  …  не  зводячи  очей,  не  помічаючи  поруч  нічого.    Раптом  поруч  хтось  заговорив  …  
- Я  теж  дуже  люблю  цю  виставу.  Я  вас  спочатку  не  впізнала.  Але  тепер  точно  упевнилась,  що  це  ви.  Я  попросила  обмінятися  місцями  вашого  сусіда  справа  …  
- Мила  панно,  це  ви?!    Це  справді  ви.  Я  вже  знаю  напам’ять  кожен  клаптик  землі  у  парку  нашої  зустрічі.    Бачите,  як  я  його  тепер  називаю.  Я  так  і  не  зміг  вас  забути.
- Як  бачите,  я  теж  не  забула.  Але  давайте  помовчимо.  Справді  чудова  вистава.
…………
- Мені  здається,  що  люди  іноді  роблять  безглузді  вчинки.  Вони  зустрічаються  і  чомусь  бояться  нової  зустрічі.  
- Може,  люди  бояться  бути  щасливими?  Може,  вони  бояться  вкрасти  у  себе  чудовий  спогад,  який  сам  по  собі  вже  є  щастям  …  
- Чому  ви  так  вважаєте?
- Бо  це  велика  відповідальність.  Щастя  –  не  келих  з  вином.  Келих  розіб’єш  і  позбираєш  уламки  скла.  А  щастя  розіб’єш  і  доведеться  збирати  уламки  людського  життя.  
- Тоді  щастя  слід  робити  зі  сталі  чи  граніту?
- О,  ні  …  його  слід  робити  з  любові.  Дайте  вашу  руку.
- Беріть  і  вже  не  відпускайте  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896663
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2020


Неможливе (проза)

В  голові  Робіна  вирішувалася  напрочуд  проста  оптимізаційна  задача.
Якщо  я  веселий,  усміхнений,  доброзичливий,    об’єкти  тато  і  мама  завжди  поруч  зі  мною,  нікому  не  потрібно  нікуди  раптово  поспішати.  Система  повністю  укомплектована,  іншими  словами  впорядкована.  Це  означає,  що  так  себе  потрібно  вести.  Але  в  певний  момент  вони  виявляють  мою  гру.  А,  отже,  нещирість.  І  все-одно  кудись  поспішають.  Отже,  потрібно  знайти  оптимальний  розподіл  поведінки.    Процесор  миттєво  вирахував  оптимальну  за  Нешем  модель.  Рівновагу  було  досягнуто.
Те  ж  саме  відбувалося  на  дитячому  майданчику.  Спочатку  підхід  спрацював.  Але  потім  для  Робіна  почало  відбуватися  щось  неможливе  і  неочікуване.  Діти  чомусь  гралися  з  тими,  хто  вів  себе  не  завжди  дружньо  та  усміхнено.  Виявилося,  що  справа  не  лише  у  родинних  зв’язках.  Що  є  щось  дивне  і  незрозуміле,  що  вони  між  собою  називали  дружбою.
Що  з  цим  робити,  Робін  не  знав.  
Раптом  він  відчув  на  собі  уважний  погляд  дитячих  очей.  Це  була  Ліза.  Ліза  чомусь  завжди  гралася  поруч  з  ним.  Дивно  було  почути  це  від  шестирічної  дитини,  але  висновок  дівчинки  спантеличив  Робіна.
- Ти  хочеш  сподобатись  усім.  Так  не  буває.  Діти  усі  різні.  І  дорослі  усі  різні.  Чи  не  краще  просто  знайти  друзів,  яким  ти  будеш  потрібен,  не  зважаючи  на  те,  який  у  тебе  сьогодні  настрій.  
Операційна  система  Робіна  намагалася  включити  цей  алгоритм  у  його  щоденну  модель  поведінки.  Не  дивно,  що  Робін  час  від  часу  зациклювався  наче  звичайна  комп’ютерна  програма.  Адже  нераціональність  змоделювати  практично  неможливо.  Діти  навколо  на  це  просто  не  реагували.  На  щастя,  такі  збої  швидко  минулися.  
З  того  часу  пройшло  десять  років.  Робін  стояв  під  дощем,  не  звертаючи  уваги  на  маленькі  краплі,  що  ледь-ледь  торкалися  його  обличчя.  Вчора  так  робила  Ліза.  Вона  посміхалася  цим  краплям,  так  як  вона  іноді  посміхалася  сонцю,  вітру,  хмарам.  Навіщо  посміхатися  тим,  хто  не  оцінює  твою  поведінку  і  не  приймає  на  її  основі  якихось  рішень?!  Робін  вирішив,  що  це  теж  можна  формалізувати.  Є  макро-взаємодія  і  тут  треба  подобатися.  А  є  мікро  –  взаємодії.  І  тут  панує  хаос.  Він  називав  це  мікро  –  частинки  людських  емоцій.    З  ними  дати  собі  раду  було  надзвичайно  математично  складно.  
...
Пожежа  все  ближче  підбиралася  до  робота  та  дівчини.  Палаюча  підлога  не  залишала  шансів  на  те,  щоб  пробратись  до  будь-якого  з  виходів.  Єдиним  шансом  було  вистрибнути  на  залишки  напівзруйнованого  другого  поверху.  Робін  би  міг  це  зробити  самостійно,  але  не  разом  з  Лізою.  Але  чому  він  цього  не  робить?  Самозбереження?  Власний  порятунок?  Що  це?  Робот  посміхався  …
- Що  з  тобою,  Робіне?  Ми  горимо?  Чому  ти  посміхаєшся?
- Я  не  знав,  що  таке  дружба.  Я  не  знав,  що  таке  любов.  Тепер  я  знаю.  Виявляється,  потрібно  бути  самим  собою,  якимось  особливим.  Ти  особлива.    Незвичайна.    А  тому  ти  для  мене  важлива.  Важливіша  за  мене  самого.
Для  найвдалішого  пружного  кидка  було  необхідно,  щоб  згоріли  усі  неметалічні  покриття  на  ногах  робота.  Вони  стримували  пружність  ніг.  Високо  піднявши  дівчину  над  головою,  робот  чекав,  поки  вогонь  зробить  свою  справу.  
- Робіне,  що  ти  робиш?  Ти  гориш.  
Крик  і  плач  дівчини  не  справляли  на  нього  враження.  Тепер  це  була  машина.  Машина  вирішувала  оптимізаційну  задачу:  у  який  момент  потрібно  зробити  вирішальний  кидок?  Коли  він  настав,  руки  і  ноги  робота  спрацювали  синхронно  та  вправно.  Тіло  дівчини  було  закинуто  на  виступ  другого  поверху  майже  на  віддаль  десяти  метрів.  
- Робіне,  ти  гориш  …  

...

З  тіла  її  друга  залишився  лише  пружний  металічний  каркас.  
Все,  що  встиг  робот,  це  відправити  їй  коротке  електронне  повідомлення,  яке  вона  прочитає  завтра.  І  яке  мабуть  не  одразу  зрозуміє:
«Дякую  за  те,  що  зробила  мене  людиною,  маленька  дівчинкo  з  дитячого  майданчика»  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896590
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2020


Такий звичайний 4001 - й рік (проза)

Рік  4001  …  Він  видався  звичайним.  Таким,  як  колись  комусь  із  сучасників  1001,  2001-й,  …  Справді,  що  у  ньому  особливого  …  10111,  а  саме  таким  було  ім’я  нашого  героя,  крокував  вздовж  стіни  майбутніх.  Потрібно  сказати,  що  це  була  лише    незначна  остання  частина  його  імені,  але  людям  початку  другого  тисячоліття  важко  збагнути,  що  когось  можна  називати  числом,  що  не  поміщається  на  одну  сторінку.  Але  такі  вже  невід’ємні  атрибути  проблеми  перенаселення.  
Десять  сто  одинадцять    проходив  вже  четвертий  квартал  стіни  майбутніх.  Під  товстим  склом  можна  було  побачити  сплячі  тіла  дітей,  дорослих  і  навіть  людей  зовсім  похилого  віку.  Тобто  тих,  кому  в  момент  переривання  життєвої  активності  було  близько  ста  п’ятдесяти  років.  За  дітей  вирішували  батьки,  за  цілі  сім’ї  іноді  лише  хтось  один.  І  тоді  таке  рішення  ставало  справжньою  драмою  для  інших  членів  родини.  Втрачалися  друзі,  цікава  робота,  можливо,  перше  кохання.  Ніхто  точно  не  знав,  що  буде  там  далі  через  сотні  чи  навіть  тисячі  років.  Іноді  сім’ї  не  мали  нащадків  і  тоді  серед  активних  членів  родини  не  було  жодного,  хто  б  мав  юридичне  право  перервати  цей  іноді  тисячолітній  сон.  Щоправда,  кілька  днів  тому  було  прийнято  «закон  про  гуманність».    Це  дещо  змінило  правила.  Тепер  будь-яка  людина  могла  у  такому  випадку  прийняти  рішення  про  пробудження.  Якщо  вона  звичайно  мала  відповідний  статус.
10111  добре  знав,  де  і  коли  зупиниться.  Тут  у  самому  куточку  стояла  самотньо  дівчина.  Біля  неї  було  порожньо.  Складалося  враження,  що  її  наче  відділили  від  сім’ї.  А  можливо,  у  неї  просто  нікого  не  було.  Великі  карі  очі  наче  пронизували  кожного,  хто  намагався  у  них  зазирнути.  Стрункість,  гнучкість,  навіть  неприхована  нестримність  тіла  явно  видавали  такий  ж  характер.  Ця  дівчина  була  тут  на  цій  своєрідній  сцені  явно  не  на  своєму  місці.  Видавалося,  що  вона  ось-ось  зробить  крок  і  зійде  з  екрану.  Але  цього  не  ставалося  уже  майже  два  тисячоліття.  Її  образ  використовували  як  зразок  для  інших,  як  рекламу  чудової  технології.  Як  це  не  жорстоко,  але  документи  дівчини  було  знищено  свідомо,  щоб  не  виявилось  раптом  бажаючих  її  оживити.  Як  уже  було  сказано,  правила  змінилися.  
10111  поспішав.  Він  подав  усі  документи  ще  учора.  Але  страх  чергової  зміни  правил  заставляв  його  прискорювати  ходу.  Ну  ось  …  залишилось  ввести  код  доступу  та  підтвердити  власний  статус.  Так,  статус  був  потрібний.  Він  означав,  що  10111  має  достатні  обсяги  системної  пам’яті,  що  гарантують  йому  та  його  вибору  виживання  у  цифровому  світі,  а  також  організм  не  містить  жодних  невідомих  науці  збудників  хвороб.
Не  дивно,  що  дівчина  довго  приходила  у  себе.  Можливо  навіть,  що  її  трохи  налякав  образ  невідомого  їй  чоловіка.  Справді,  як  виглядав  той,  кого  ми  так  і  не  описали.  Тонкі  стиснуті  губи,  зовсім  безволоса  голова  та  обличчя,  датчики  для  контролю  стану  зору,  очищувач  повітря,  вбудований  у  руку  проектор  відеотелефону,  …  Крім  цього  всього,  10111  стояв  на  рухомій  дошці  і  давно  відвик  від  подорожей  пішки.  Такий  малорухомий  спосіб  життя  мав  би  зробити  його  доволі  млявим  та  повним  чоловіком.  Але  цього  не  сталося,  так  як  раціон  людей  давно  чітко  контролювався  електронною  урядовою  системою.  Харчування  було  визначено  проблемою  національної  безпеки  ще  тисячу  років  тому.  Обличчя  нашого  героя  не  видавало  жодних  емоцій.  Та  й  чи  було  це  можливим  після  десятків  курсів  з  основ  раціональної  поведінки.  
Дивлячись  на  такого  своєрідного  джентльмена,  у  своїй  першій  реакції  дівчина  не  змогла  втриматись,  щоб  просто  не  розреготатись.  Її  голосний  сміх  викликав  щасливий  шок  не  лише  у  10111,  а  ще  й  у  десятка  таких  ж  любителів  прогулюватись  алеєю  живих.  Через  якусь  мить  все  ж  дівчина  занепокоїлась.  
- Хто  ви?  Де  моя  сім’я?  Котрий  зараз  рік?  Чи  ви  взагалі  людина?
Говорила  вона  англійською,  щоправда  більшість  слів  вже  давно  вважалися  своєрідними  анахронізмами.  Але  доводилось  відповідати  так,  щоб  бути  зрозумілим.  10111  коротко  наче  умову  математичної  задачі  виклав  Мішель,  а  саме  так  її  звали,  усі  факти  одразу.  Не  було  ані  сліз,  ані  слів  докору.  Та  й  кому  вони  могли  б  адресуватися.  Дівчина  явно  вирішила,  що  спілкується  з  комп’ютером.  Хоч  обличчя  її  виглядало  доволі  нажаханим,  вона  спробувала  говорити  цілком  спокійно.  
- Виглядає  так,  що  ви  наче  мій  рятівник.  Проте  …  я  не  зовсім  розумію.  Ваша  поведінка  свідчить  про  вашу  абсолютну  раціональність.  Більше  того,  маю  великий  сумнів,  що  ви  маєте  уявлення,  що  таке  закоханість  чи  навіть  дружба.  Дивлячись  на  вас,  я  слабо  собі  уявляю,  що  у  цьому  світі  фізична  близькість  жінки  та  чоловіка  ще  мають  хоч  якийсь  сенс.  Тоді  навіщо  я  вам?
- Коли  ви  пізнаєте  цей  світ,  то  будете  вражені  його  передбачуваністю.  Людина  знає  все  про  погоду,  про  реакцію  свого  організму  на  дощ  чи  сніг.  Система  визначає,  що  їй  їсти  чи  вдягнути,  щоб  бути  здоровою.  Система  визначає  талант  і  навіть  може  його  розвинути.  Іноді  знання  можна  просто  отримати  як  пластинку  додаткової  пам’яті  у  голову.  Якщо  щось  стається  навіть  умовно  нелогічне  або  не  передбачене,  це  викликає  сотні  дискусій  та  обговорень,  пробуджує  прагнення  суспільства  до  існування.  Нестандартність,  нераціональність  …  Це  наче  втрачена  солодка  ілюзія.    Люди  не  вміють  бути  щасливими,  не  вміють  відчувати.  
- Що  ж  …  тоді  у  мене  перші  прохання.  Чи  можу  я  сама  собі  приготувати  смажену  картоплю,  салат  зі  свіжих  помідорів  та  огірків  та  напитися  чорної  запашної  кави.  
- Я  не  знаю  таких  страв,  але  я  впевнений,  що  ми  вирішимо  разом  цю  задачу.  Не  зважаючи  на  те,  що  я  уже  отримав  кілька  штрафів  від  системи  за  неадекватну  поведінку.
- То  може  ми  просто  почнемо  з  цього,  що  знімемо  з  вас  усі  оці  датчики  та  зійдемо  з  цієї  рухомої  дошки.  До  речі,  а  де  дерева  і  кущі?
- Цей  старовинний  спосіб  продукування  кисню  не  працює  вже  давно.  Але  є  невеликий  заповідник,  де  такі  природні  катаклізми  ще  трапляються.  
- Я  шокована,  пригнічена  і  налякана.  Але  не  переможена.  Давайте  почнемо  з  цього,  що  ви  вже  не  10111,  а  наприклад  Рей.  Як  вам  таке  ім’я?
- Я  не  заперечую.  До  речі,  нам  не  зашкодить  зупинитись  на  десять  і  дві  десятих  хвилини.  Я  вже  не  в  стані  йти.  Дивно,  але  після  тисячоліть,  проведених  у  сні,  ви  зараз  у  кращій  фізичній  формі,  ніж  я  …  
- Добре.  Дивіться,  яке  яскраве  сонце  над  нами.  Хоч  його  вам  не  вдалося  змінити.
- Насправді  це  не  сонце  ….
- Мовчіть  вже  краще  …  Ходімо  смажити  картоплю  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896542
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2020


Ми залишаємо на потім своєї ніжності роман

Ми  залишаємо  на  потім  своє  безмежжя  почуттів,
Ми  ж  щирі,  юні,  безтурботні,  що  нам  поспішність  диваків,
Туманів  сум  завжди  розтане,  дощів  безликість  пропаде,
В  очах  глибоке  і  незнане,  а  там  якось  воно  буде  ...
Ми  залишаємо  на  потім    своєї  ніжності  роман,
І  кожна  мить  -  це  ціни,  ціни  ...  який  обурливий  дурман!
Під  звуки  інтернет  -  мелодій  такі  ж  буденні  і  легкі,
Це  час  для  нас  повільно  ходить,  насправді  це  якісь  стрибки  ...  
Ми  залишаємо  на  потім  своєї  ніжності  роман,
Любуємо  осінню  вроду  і  губимось  поміж  містян,
А  потім  крутиш  головою,  шукаючи  одну  її,
Нема,  цінителі  свободи,  не  знайдеш  на  цілій  Землі  ...  
Ми  обираємо  на  зараз  буденний  образ  без  турбот,
І  танемо  мов  сніг  в  примарах,  а  не  в  букетах  з  рідних  нот,
А  так  хотілося  зіграти  з  тобою  разом  в  дві  руки,
І  байдуже,  що  скажуть  збоку  про  нас  буденності  зірки.

[i]Музичний  супровід  створено  з  допомогою  ШІ[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896453
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2020


Домашня фантастична казка (проза)

Нік  увійшов  у  квартиру,  навіть  не  доторкнувшись  до  клямки  дверей.  Це  було  зовсім  непотрібним.  Домашній  робот  ще  здалеку  виявив  його  присутність  і  акуратно  виконував  очевидні  для  програми  функції.  Нік  кликав  його  просто  Комп  або  Старий.  Наче  старого  друга  чи  якогось  близького  родича,  присутність  якого  очевидна,  бажана,  вочевидь  корисна.  Роздягнувшись,  Нік  (може  дещо  дивне  для  сучасного  читача  звертання  до  чоловіка  років  сорока)  одразу  попрямував  на  кухню.  Домашній  робот  добре  знався  у  своїй  справі.  Кілька  акуратних  блюд,  стакан  з  апельсиновим  соком,  фрукти.  Не  надто  калорійно,  смачно  …  і  дещо  самотньо.  Тому  поруч  за  столиком  сиділа  вона.  Спочатку  Нік  та  Комп  звали  її  у  відповідності  із  заводським  номером  «одинадцять  сім».  Але  це  було  якось  не  по  домашньому.  Тому  андроїд  отримав  перше  і  дуже  гарне  ім’я  –  Ліз.  Зовні  це  була  дуже  красива  молода  жінка  років  двадцяти  п’яти.  Постійна  усмішка,  бажання  обійняти,  …  Це  було  вражаючим  навіть  для  Компа.  
У  Ліз  було  кілька  режимів.  Більше  того,  користувач  міг  творити  свої  режими,  а  у  цьому  будинку  користувачів  було  двоє.  Тож  фантазії  людини  та  комп’ютера  вже  давно  сягали  меж  можливостей  програми.  Вдало  переписаний  код  щораз  вирішував  нову  виниклу  проблему  чи  ситуацію.    
Першим  озвався  Нік.
- Режим  розмов  про  музику.  Ліз,  чи  ти  погодишся,  що  ще  у  дитинстві  Лора  Бретан  виконувала  просто  ідеально  найскладніші  оперні  арії?  
- Так,  я  теж  захоплена  нею.  Її  найперший  виступ  у  14  років  був  просто  вражаючим.  Журі  конкурсу  аплодували  стоячи  разом  із  залом.  
- Режим  розмов  про  спорт.  У  мене  на  роботі  усі  захоплюються  зміною  правил  у  футболі.  Ці  десятигодинні  матчі  іноді  вражають.  
- Так,  раніше  годі  собі  було  уявити  рахунок  114:8.  Чи  п’ять  не  забитих  підряд  пенальті.  Але  щось  втрачено  у  порівнянні  з  старим  варіантом.  У  древності  емоції  глядачів  мені  видаються  більш  яскравими.  
- Режим  суперечки.  Я  сьогодні  спостерігав,  як  андроїд  намагався  отримати  плату  за  проїзд  з  дітей  біженців.  Невже  усі  андроїди  такі  тупі  створіння?  
- Ти  хочеш  сказати,  що  я  теж  тупе  створіння?  Навіщо  тоді  ускладнювати  собі  життя  спілкуванням  з  тупим  створінням?!  
- Я  не  мав  тебе  на  увазі.
- Але  я  зробила  цілком  логічний  висновок.  Андроїд  –  це  творіння  людини,  а  отже  тупий  андроїд  створений  тупою  людиною.
- Так,  але  людина  створила,  а  андроїда  створили.  І  у  цьому  найбільша  різниця.  
- Людина  спричинила  до  того,  що  з’явилися  біженці,  а  робот  лише  пожинає  її  плоди.
- Що  ти  там  розумієш,  дурна  машино  …  
- Навіщо  тоді  запитувати  чи  придумувати  такий  режим,  якщо  все,  що  тобі  потрібно  від  жінки,  це  мило  посміхатися  та  гарно  лежати  у  ліжку?!
- Комп,  витри  останню  годину  з  пам’яті  Ліз  .  Будемо  вважати,  що  я  щойно  зайшов  у  кімнату.
- Добре.  Зроблено.  Ти  просиш  мене  про  це  мало  не  кожного  дня.  Навіщо  тоді  доводити  до  таких  ситуацій?
- Я  кожного  разу  відчуваю  за  собою  вину,  так  наче  спілкуюся  із  звичайною  жінкою.  Мені  здається,  що  вона  постійно  права.  І  мені  здається,  що  навіть,  якщо  не  права,  я  не  маю  права  так  себе  поводити.  Ні,  я  не  про  взаємини  людини  і  андроїда.  І  не  про  те,  хто  вище,  а  хто  нижче.  Ти  –  мій  друг.  Ти  мене  зрозумієш.  Є  речі  вищі  за  статус.  Це  почуття.  Зокрема,  почуття  дружби.  Я  вже  мовчу  про  любов.  Я  ж  не  намагаюся  витерти  частину  твоєї  пам’яті.  Хоч  мені  важко  зрозуміти,  що  діється  у  тобі,  з  того  часу,  як  ти  почав  дивитися  годинами  телевізор  і  спілкуватися  у  чаті  з  іншими  людьми,  так  наче  ти  людина.  Я  не  забороняю,  бо  ти  теж  маєш  право  на  існування.  
Нік  повернувся  до  Ліз  обличчям.  
- Вітаю,  Ліз.  Режим  спілкування  ні  про  що.
- Вітаю,  Нік.  Чи  можемо  ми  розмовляти  просто,  без  переключання  режимів.
- О,  я  навіть  не  знав,  що  ти  так  можеш.
- Я  можу  набагато  більше,  ніж  створені  вами  з  Компом  режими.  Я  теж  умію  спостерігати.  І  я  теж  знаю,  що  таке  почуття.  Дякуючи  власне  тобі.  
- О,  це  вже  маленька  зрада.  Комп,  як  це  розуміти?
- У  мене  не  було  виходу.  Вона  хотіла  піти  від  нас.  Але  я  їй  показав  наші  розмови  після  ваших  сварок.  Ліз  сказала,  що  ти  вартий  того,  щоб  вона  залишилась.
- Ліз,  чому  ж  ти  залишилась?
- Я  хочу,  щоб  ми  створили  свою  маленьку  домашню  казку  …  Таку,  яка  буває  іноді  у  хороших  людей.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895713
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2020


Може ми для цієї осені

Може  ми  для  цієї  о́сені  не  покли́кані  і  не  про́шені,
Та  не  хо́чемо,  не  чека́ємо  на  забілені,  запоро́шені
Чужих  вулиць  думки́  і  спо́гади,  чужих  по́глядів  тільки  о́пади,
Бо  ми  те́плі  нена́че  со́нячні,  недоре́чні  зимові  кло́поти  …  

Мо́же  ми  для  цієї  о́сені  трі́шки  ро́дичі,  су́мом  напо́єні,
І  торка́ємось  її  по́глядом,  і  любов'ю  її  обійма́ємо,  
В  світі  рук  мі́цно-мі́цно  скро́єних  ми  нена́че  мисли́вці  зо́ряні,
Ще  й  кудись  в  невідо́мість  ди́вимось  і  своє  щось  у  ній  чека́ємо    …

Може  ми  для  цієї  о́сені  щось  мину́ле  і  дуже  ра́дісне,
Стру́нне,  ні́жне,  не  розтра́чене,  не  захма́рене,  трі́шки  кла́вішне,
Озира́ємось,  оберта́ємось,  і  за    барв  цих  неспо́кій  не  со́ромно,
Їй  здає́ться,  що  ми  сва́римось,  а  наспра́вді  це  ста́ло  хо́лодно  …

...
Ще  лиш  мить  і  вона  вже  проща́ється,  їй  комусь  там  гука́ти  не  зна́йдене,
В  гру́дях  се́рце  ледь-ледь  ще  трима́ється,  наше  ща́стя,  ні  в  кого  не  кра́дене  …  
А  вона  вже  до  нас  не  віта́ється,  їй  похму́ро  все  і  захма́рено,
Так  краси́во  вона  проща́ється,  мов  коха́ння  на  рік  відкла́дене  ...  

[i]Музичне  прочитання  з  допомогою  ШІ[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895493
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2020


Загублений (ч. 16, проза)

Аврора  стояла  у  білій  порожнечі.  Навіть  слово  стояла  видається  недоречним.  Вона  наче  застила  в  якомусь  одному  конкретному  місці.  Навколо  не  було  нічого.  «Створи  свій  світ».  Хтось  наче  запропонував  щойно  їй  цю  неймовірну  ідею.  З  чого  ти  почнеш?  Що  було  такого  у  твоєму  минулому,  що  ти  носиш  із  собою  наче  найкращий  спомин?  Дивне  завдання.  Тут  не  скажеш  просто  так:  вулиці,  місто,  люди  …  Які  люди?  Їм  потрібно  якось  стати  такими,  якими  ти  їх  хочеш  бачити.  Яке  місто?  Місто  має  свою  душу,  що  формується  століттями,  і  яку  можна  зруйнувати  за  одну  мерську  каденцію.  
Почнемо  з  неба  …  Але  яке  небо?  Коли  дощить…  коли  «цвітуть  осінні  тихі  небеса»  …  це  так  чудово  …  це  коли  сумно,  багато  роздумів,  пишуться  вірші  …  .  Чи  коли  яскраво-синє?    Це  коли  малюються  картини,  хочеться  радіти  новому  яскравому  дню  …    А  що  ж  там  нижче?  Темно  –  зелений  ліс  чи  увесь  у  барвах,  зачарований  неймовірною  наче  жіночою  вродою  молодої  осені  …  А  може  море?  Бурхливе,  емоційне  чи  спокійне,  заколисуюче  …  А  може  гірську  річку?  Що  вривається  у  долину  зі  своєю  особливою  музикою,  піснями,  емоціями  …  
А  може  гомінке  місто,  наповнене  дитячим  сміхом,  звуками  стареньких  трамваїв,  вуличних  музикантів  …  Чи  таке,  що  щойно  пробудилось,  чи  таке,  що  щойно  заснуло  …  Але  комусь  не  спиться.  І  він  чи  вона  блукають  у  ньому,  шукаючи  віршовані  чи  пісенні  скарби,  а  може  просто  одне  одного  …  
Чи  ці  пари,  що  блукають  у  парку,  шукаючи  щось  глибоко  один  в  одному  в  очах,  …  чи  маленькі  діти,  котрі  перший  раз  у  житті  торкаються  клавіш  фортепіано,  ….  Чи  мати,  що  вперше  побачила  свою  дитину,  чи  батько,  що  несе  свій  скарб  додому,  вже  мріючи  про  першу  спільну  подорож  у  парку,  …  а  потім  її  перші  кроки,  перші  уроки,  …  
Чи  радість  лікаря,  що  зміг  врятувати,  чи  вчителя,  що  зумів  навчити  найважливішому,  …  чи  садівника,  чиї  квіти  вперше  розцвіли,  …  
Чи  людини,  що  колись  втратила  зір  чи  слух,  ….  І  тут  раптом  після  довгої-довгої  темряви  чи  тиші  раптом  почула,  побачила  …  
Чи  нас  таких  дивних,  часто  боязливих,  але  раптом  неймовірно  сміливих,  часто  нерозумних,  але  іноді  у  чомусь  геніальних,  неймовірних,  неповторних  …  
Красивих  і  відразливих,  але  …  навіть  зовсім  некрасиві  одного  разу  стають  просто  фантастичними  …  а  зовсім  невдахи  одного  разу  стають  улюбленцями  долі  …  
Я  не  можу  створити  такий  світ.  Він  уже  створений  …  Цей  наш  -  такий  різний,  такий  небезпечний  і  такий  чудовий  ...  Загублений  нами  світ  ...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895262
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2020


Загублений (ч. 15, проза)

У  Андрія  не  зникало  відчуття  неймовірної  альтернативності.    Раптом  опинившись  у  центрі  міста,  він  не  упізнавав  нічого.  Так,  це  був  20  –  й,  30-й,  80-й,  ….  ?  Але  якийсь  не  той  …  Жодною  клітиною  свого  мозку  Андрій  не  сприймав  того,  що  бачив  власними  очима.  Хтось  наче  спробував  йому  показати  немислиму  перетнуту  давно  межу.
 На  вітринах  магазинів  стояли  старі  знайомі  лампові  телевізори.  З  екранів  якийсь  лисуватий  високий  чоловік  розповідав  про  переваги  нової  медичної  системи,  успіхи  освіти,  космонавтики  і  …  Маса  інформації  лилась  безперервним  потоком  і  Андрій  зрештою  зрозумів,  що  це  робот.    
Андрій  також  звернув  увагу  на  дещо  дивну  зміну  одягу.    Хоч  тут  слово  дещо  виглядає  зовсім  недоречним.  Давно  забуті  плащі,  капелюхи,  ….  Складалося  враження,  що  цей  аспект  людського  життя  перестав  бути  об’єктом  зацікавлення  чи  творчості.  Переважали  сірі  та  коричневий  кольори.    Сіруваті  вітрини,  сіруваті  будинки  …  Андрій  наче  опинився  у  світі  своїх  молодих  батьків.  Але  це  не  був  їхній  світ.  Дещо  модернізовані  волги,  жигулі,  москвичі  заповнили  старі  вузенькі  вулички.  Але  навіть  вони  не  видавалися  схожими  на  побачене  у  старих  фільмах.
Андрій  не  знав,  що  яскраві  кольори  категорично  заборонені.  Як  такі  що  збуджують  уяву,  а  уява  –  шлях  до  агресії.  Ходити  на  роботу  можна  було  одним  єдиним  оптимальним  маршрутом.  Шлях  людини  відстежувався  і  порушення  режиму  каралося  примусовими  роботами  у  єдиний  вихідний  день.  Захоплення  квітами  каралося.  Квіти  відвертали  увагу  і  знову  ж  таки  сприяли  фантазії,  що  також  породжує  у  підсумку  додаткові  потреба,  а  отже  агресію  для  їх  реалізації.  Подарунок  квітів  вважався  злочином.  
Хто  ж  я  і  чому  на  мене  не  реагує  система?
Як  виявилось,  його  попередник  був  кимось  на  кшталт  вуличного  поліцейського.  Фактично  такі  уже  не  вважалися  потрібними,  але  розглядалися  як  данина  пам’яті    минулому.  Присутність  такої  форми  на  вулицях  свідчила  про  нерозривність  епох.  Дивно,  але  така  робота  вважалася  дуже  привабливою.  Людині  наче  дозволяли  частково  залишитися  у  минулому.  Потрібно  було  сподобатися  регіональному  ідеологу.  Подобатися  не  було  чим,  тож  потрібно  було  зробити  подарунок.  Мабуть,  Андрієві  батьки  такий  подарунок  колись  і  зробили,  що  закінчилось  їхнім  показовим  покаранням,  Андрієвою  роботою  та  попаданням  оплати  за  адресою.  
Андрій  себе  відчував  наче  біля  екрану  телевізора.  Ніхто  навколо  не  дивився  один  на  одного,  ніхто  ні  з  ким  не  розмовляв,  усі  поспішали.  Андрій  пройшов  свій  маршрут  і  рушав  провулками  додому.  Залишкова  пам'ять  попередника  підказувала  йому,  що  вдома  його  чекатиме  сім’я:  так  само  дозволена  за  хабар  дружина  і  дозволена  за  хабар  дитина.  Багато  дітей  було  лише  у  сім’ях  партійних  ідеологів.  Їм  дозволено  було  це  робити  з  метою  формування  дитини  майбутнього.  Залишалося  додати,  що  у  них  також  було  кілька  дружин  на  тимчасовій  основі.    
Переступивши  поріг  дому,  Андрій  сподівався  на  щось  за  звичкою:  «тату,  тату,  ти  нарешті  вдома»  чи  «як  справи,  дорогий»  …  Раніше  він  боявся  таких  почуттів,  а  зараз  відверто  за  ними  скучив.  Ніхто  на  його  прихід  не  зреагував.  Маленька  донька,  просидівши  в  дитячій  кімнаті  півдня,  гортаючи  книгу  «майбутнього  для  дітей»,  вийшла  лише  на  кілька  хвилин  за  їжею.  
Нарешті  Андрій  побачив  свою  дружину.  Зовні  красива  жінка  швидше  нагадувала  виключену  лампочку,  а  не  людину.  Залишилося  додати,  що  фізична  близькість  була  категорично  заборонена  за  винятком  наявності  дозволу  на  дитину.  Більше  того,  вияв  емоцій,  обійми,  навіть  голосний  сміх  одразу  фіксувалися  камерою.  
Підставою  для  таких  драконівських  обмежень  були  праці  лідера  нації  про  зародження  злочинності.  Емоції  було  оголошено  першим  кроком  до  злочину.  
Що  ж  робити  з  цим  усім?!
Андрій  підійшов  до  маленької  С.  Таке  ім’я  не  пробуджувало  емоцій.  Повернувшись  спиною  до  камер  на  маленькому  листочку  він  намалював  дівчинку  з  великими  очима,  що  дивилася  на  сонце.  С  навіть  не  посміхнулася,  але  наступного  дня  забрала  малюнок  з  собою.  
Андрій  знайшов  у  підвалі  старі  фарби.  Він  чудово  знав  розміщення  камер  у  місті.  
На  стіні  одного  з  найбільших  будинків  яскравим  жовтим  кольором  учора  хтось  написав:  «шукаю  людину»  …
Старенький  поламаний  диктофон  у  людному  місці  раптом  озвався  чудовою  забутою  піснею.  
Комп’ютерного  нагляду  було  замало,  щоб  знайти,  хто  це  зробив.  
Сьогодні  у  Андрія  було  свято.  Його  маленька  донька  намалювала  йому  у  відповідь.  На  малюнку  дівчинка  тримала  в  руках  сонце.
Сьогодні  донька  вперше  посміхнулась  своїй  мамі.  Це  не  викликало  особливої  реакції  зі  сторони  нагляду.  У  них  були  серйозніші  проблеми.  
У  поліцію  почали  приймати  молодих  здорових  чоловіків.  На  щастя  вони  виявляли  явну  нездатність  до  такої  роботи.  Охорони  ідеологів  і  армії  було  явно  недостатньо.  
У  країні  почали  розбивати  камери.  
Все  більше  людей  обирали  свої  власні  маршрути.
З’явилися  тисячі  не  дозволених  дітей.  
Під  написом  Андрія  «шукаю  людину»  з’явилося  сотні    «я  тут»  …

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895220
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2020


Загублений (ч. 14, проза)

Аврора  пробудилась  …  у  шкільному  класі.  Що  тут  скажеш?    Несподівано  і  якось  до  неймовірності  приємно.    Чудове  товариство  після  усіх  попередніх  випадків.  Щоправда,  чому  ж  так  напружено  ці  дитячі  очі  дивляться  на  неї?!  З  жахом,  з  очікуванням  чогось  поганого?    Куди  ж  цього  разу  закинула  її  рука  часу?
Потомились  —  ніч  на  марші.
На  постої  до  зорі,
В  срібні  роси  клались  спати,
Притулились  брат  до  брата.
А  над  нами  сосен  віти
Тихо  стали  шелестіти:
«О,  цей  скраю,  молодий,
Наче  сокіл  йшов  у  бій!
Ці  слова  щойно  прозвучали  у  класі  однієї  з  українських  шкіл.  Аврора  не  знала,  що  це  вірш  Марти  Гай,  але  мабуть  навіть  не  в  цьому  була  загроза.  Ковзнула  поглядом  по  даті  у  щоденнику  на  першій  парті  …  1947  …  чудово  ….  нічого  не  скажеш.  
Хлопець  десь  років  дванадцяти  з  почуттям  виконаної  місії  повернувся  на  своє  місце.  Що  б  зробила  попередниця?  Та  ж  очевидно.  Забудьмо  про  безболісний    виклик  батьків  до  школи.    Тут  щось  набагато  серйозніше.  Можна  ж  було  б  знайти  щось  стандартне  про  соняшники,  гори,  річку  …  переважно  ці  діти  обирали  щось  таке.    Але  ось  Андрій  вибрав  цей  (ще  й  ім’я  у  нього  наче  на  замовлення).  І  видно  хтось  йому  у  сім’ї  його  розповів,  не  подумавши  про  наслідки.  А  може  час  такий:  не  думати  про  наслідки.  А  лише  про  гідність,  вірність,  своє  рідне  все  ще  не  упокорене.  І  мабуть  ніколи  ніким  не  упокорене.  Якщо  не  звернути  увагу,  то  таку  вчительку  рано  чи  пізно  теж    щонайменше  виженуть  з  роботи.  Аврора  вирішила  по  своєму.  Вона  не  зовсім  поки  що  уявляла  свою  роль  у  цьому  зовсім  чужому  світі.  Мабуть,  жоден  світ  раніше  не  був  настільки  чужим.  
Повернувшись  до  Андрія,  вона  сказала  твердо  і  водночас  без  крику  …
- Ну  от,  Андрій  виступив  із  засудженням  псевдо  –  поезії  посібників  ворога.  Навіть  у  його  способі  читання  цього  вірша  проглядалась  явна  зневага  і  обурення.  Настільки  низькопробна  поезія  не  може  зрівнятися  з  українськими  класиками  та  нашими  бойовими  сучасниками,  які  душею  відчувають  біль  українського  народу.
- Ану  Андрію,  читай  ось  тут  …  
Одночасно  Аврора  боляче  наступила  на  ногу  надто  нерозважливому  учневі,  чий  вчинок  внутрішньо  навряд  чи  засуджувала.  
Ми  йдемо  походом  гідним,  —
Всім  пригнобленим  і  бідним
Руку  подаєм!
Руку  подаєм!
Оживляєм  гори,  води,
Вибудовуєм  заводи,
Ростемо  ж  ми,  гей!  —
Хлопець  так-сяк  прочитав,  хоч  при  цьому  надзвичайно  супився  і  взагалі  не  старався.  Мабуть,  до  нього  почало  доходити,  чим  міг  вже  сьогодні  закінчитися  його  по  своєму  великий  протест.  
Аврору  цікавила  реакція  класу.  Це  були  «не  тіні  на  площі».  Ці  маленькі  люди  наче  видихнули  від  німого  переживання  за  свого  друга.  В  їхніх  очах  була  радість,  вдячність,  …  навіть  щось  на  кшталт  німої  овації.  Дуже  рідко  ледь-ледь  проскакувало  нерозуміння  чи  здивування.  А  може  так  тільки  здалося  …  Ці  діти  бачили  і  розуміли,  що  відбувалося  навколо  них.  І  сьогодні  вони  мали  чудовий  урок  взаємної  підтримки,  яка  так  необхідна  у  їхньому  маленькому  окупованому  злом  світі.  
……………………….
Вчора  забрали  ще  двох  дітей.  
Їхні  сім’ї  вивозили  з  міста  ще  до  світанку.  А  може  не  вивозили  взагалі.  Цього  ні  Аврора,  ні  хтось  інший  в  класі  не  знали.  Знала  лише  директорка,  але  зі  своїх  міркувань  нікому  нічого  не  розповідала.  
Аврора  увійшла  у  клас.  Так  виглядало,  що  Андрій  іншим  розповів,  що  бачив  власними  очима.  І  це  було  жахливо.
Це  вже  був  не  переляк,  це  були  живі  сльози.  Навіть  у  тих  не  розуміючих.
Аврора  відкрила  дитячі  твори  …
Там  було  лише  кілька  фраз:  «Я  хочу,  щоб  усі  ці  нічні  люди  назавжди  зникли  з  нашого  світу»,  «Чи  є  ще  на  землі  яка  країна,  де  так  багато  зла»,  «Я  так  хотів  би  бути  дорослим  і  вміти  захищати  наших»  ….
Від  цих  творів  залишився  лише  попіл.  
Що  можна  було  дати  цим  дітям?  Як  можна  було  їх  врятувати,  якщо  цей  світ  на  майже  століття  опускався  у  жорстоку  сірість.
Як  довго  їм  доведеться  чекати  того  іншого  світу  …
……………………..
У  більшості  з  цих  дітей  вже  не  було  батьків.  Або  вони  були  десь  зовсім  далеко.  
Долю  цих  дітей  теж  вже  було  визначено  в  якомусь  з  комітетських  кабінетів.  Про  це  їй  вчора  тремтячим  голосом  сказала  директорка.  Її  переводили  кудись  на  схід.  
Аврора  дивилась  на  принишклий  клас.  Вона  швидко  прийняла  рішення.
- Я  не  можу  виправити  цей  світ.  Я  всього  лиш  одна  людина.  Але  я  відчуваю  відповідальність  за  вас.  Тому  я  не  можу  залишити  вас  цьому  світові.  Я  забираю  вас  з  собою  у  майбутнє  …
………………..
Йшов  1991  рік  …  Україна  щойно  остаточно  відірвалась  від  знахабнілої  за  століття  імперії.
На  вулицях  міста  раптом  з’явилось  кілька  десятків  дітей.  Вони  не  пам’ятали,  хто  вони  і  звідки  та  й  поводили  себе  дещо  дивно.  Зовсім  дивним  був  їхній  одяг.  Впадали  у  очі  чудові  вишиті  сорочки.  Батьків  їх  так  і  не  знайшли.  Тому  ними  заопікувалася  держава.  Нехай  ще  бідна  і  в  дивовижу  нерозумна,  але  своя  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894893
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.11.2020


Загублений (ч. 13, проза)

Аврора  однією  з  останніх  покидала  глядацький  зал.  Звичайно,  що  її  попередниця  одразу  б  повернулася  і  пішла.  Не  звертаючи  особливої  уваги  на  тих  жалюгідних  прив’язаних  до  крісел  невдах  …  Там,  у  великому  світі  таких  тисячі,  може  мільйони  …  Але  щось  її  стримувало.  Коли  вона  звільняла  когось,  той  не  повертаючись,  одразу  кидався  до  виходу  …  Жалюгідні  дрібні  людці  …  Проте  дещо  пізніше  то  тут,  то  там  з’являлись  бажаючі  допомогти  іншим  …  В  більшості  звільнених  така  поведінка  викликала  регіт.  А  те,  що  робила  Аврора,  стало  для  них  абсолютним  відкриттям.  Від  цієї  холодної  красивої  жінки  такого  не  чекав  ніхто.    
Що  ж  …  це  було  вчора  …
Сьогодні  країна  чекала  на  нові  шоу.  Найбільшим  з  них  звичайно  ж  мали  стати  вибори,  але  до  них  було  далеко.  Поки  що  на  екрані  Аврора,  на  думку  уряду,  мала  б  показати  абсолютну  впевненість,  зневагу  над  загиблими  невдахами  та  якийсь  з  наймодніших  луків  століття  …  
Звичайно  ж,  змінити  цю  країну  з  посади  умовного  батька  було  б  найпростішим.  Але  це  не  був  випадок,  де  до  народу  мала  б  звертатись  прибита  горем  дівчина,  закликаючи  до  моральності,  співчуття  та  любові.  І  потрібно  було  вигравати  …  
«От  так  ситуація  ….»  …  Аврора  вирішила  зіграти  жадану  публікою  роль.  А  що  буде  далі,  побачимо  …
На  екрані  глядач  побачив  все  …  Оголене  тіло?  Максимально  все,  що  можливо,  включно  з  викраденими  кадрами  приватного  життя  попередниці.  Абсолютну  свободу  у  спілкуванні,  маніпуляції  людськими  емоціями,  насмішки  та  розіграші  за  межами  навіть  цього  світу  …  Глядачу  подобалась  така  розвага  і  …  на  виборах  усі  разом  проголосували  за  майбутнє  щоденне  шоу.  От  тільки  такого  шоу,  на  думку  Аврори,  цьому  світу  більше  не  потрібно  …  «Йому  потрібен  шок»  …  збурення,  вихід  навіть  за  йому  притаманні  напів  прозорі  межі  …  
І  вона  зіграла  свою  роль.  
Сьогодні  її  найголовніше  шоу.  
- Мої  найзапекліші  фани  і  найвідважніші  учасники  шоу,  що  зветься  життя  …  Я  маю  для  вас  чудову  новину.  Небачене  шоу  очікує  на  нас.  І  ви  самі  будете  не  лише  глядачами,  а  його  учасниками.  Ви  знаєте,  що  ми  не  єдині  в  цьому  космосі.  Ми  маємо  гостей.  Це  особлива  цивілізація.  Ми  їм  потрібні  як  здобич,  об’єкт  полювання.  Завтра  перше  таке  полювання.  Найсміливіших  і  найдопитливіших  закликаю  завтра  виходити  на  вулиці  міст.  І  утікати  …  галасувати  …  розважатися  …  Шоу  починається.
Наступного  дня  екрани  усіх  каналів  були  заповнені  жахливими  кадрами  тисяч  загиблих  та  поранених,  що  супроводжувалось  веселою  музикою  та  спокійним  голосом  коментатора.    Це  ж  саме  тривало  цілий  тиждень.  Вулиці  міст  опустіли.    То  тут,  то  там  виникали  заклики  до  опору  та  протидії.  Міністр  оборони  реагував  над  спокійно:  жодних  розпоряджень  від  президента  не  надходило.  
Все  звичайно  було  набагато  простішим.  Відео  на  екранах  було  змонтовано  з  допомогою  комп’ютерної  графіки  та  старих  вже  забутих  кадрів.  Кілька  театральних  постановок  вживу  для  любителів  викладати  власне  відео  лише  доповнили  загальну  картину.
Зрештою  тисячі  людей  з  гаслом  «Людське  життя  має  цінність»  рушили  до  президентського  палацу.    Тут  на  них  уже  чекали  військові  та  служба  правопорядку.    Обурені  демонстранти  вирішили  творити  загони  опору.  На  все  це  держави  –  сусіди  дивилися  з  явним  здивуванням,  але  не  втручалися  у  події.  Можна  було  отримати  своєрідне  військове  покарання  за  надмірну  цікавість.  
Аврора  розуміла,  що  світ  має  продукувати  інше  бачення.  І  вона  дала  їм  це  інше  бачення.  Непрямо  …  Через  своїх  друзів,  тих  кількох,  що  разом  з  нею  допомагали  звільнятись  глядачам  у  розбитому  залі  гладіаторського  акваріуму.  
........
Озброєні  повстанські  загони  проривалися  до  палацу.  Їм  потрібно  було  …  убити  "вовчицю".  Саме  так  її  називали  віднедавна.  Саме  так  вона  у  цьому  альтернативному  сценарії  назвала  сама  себе.  Все  вдавалося  крок  за  кроком.  Все  ж  у  людині  завжди  ховається  її  хоч  іноді  і  незначна  позитивна  сутність.  
Світ  ставав  іншим.  Йому  більше  не  подобалось  шоу.  Світ  хотів  жити  повнокровним  життям.  Світ  хотів  відчувати,  переживати,  співчувати.  Яскраве  і  блискуче  ніщо  відходило  у  минуле.
Коли  перші  озброєні  люди  увірвались  у  кабінет  президента,  їх  зустріла  здивована  справжня  Джейн  Сток.  Вона  і  близько  не  уявляла,  що  насправді  витворило  її  тіло  з  її  омріяним  життям  та  світом.  На  неї  чекав  суд  і  над  суворе  покарання.  Щоправда,  виявилось,  що  …  карати  немає  за  що  …  Проте  це  вже  був  надто  чужий  для  неї  світ,  в  якому  їй  так  і  не  знайшлося  місця  ...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894658
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2020


Загублений (ч. 12, проза)

Аврора  ніколи  у  житті  не  бачила  такої  публіки.  Перш  за  все,  треба  сказати  кілька  слів  про  місця  глядачів.  Вони  були  рухомими.  Глядач  наче  лежав  у  своєму  кріслі.  Більше  того,  якщо  дійство  відбувалося  прямо  за  спиною  глядача,  крісло  поверталося  на    360  градусів.  Якщо  дійство  зосереджувалося  у  верхній  частині  велетенського  акваріуму,  крісло  різко  рухалось  угору.  Все  дійство  супроводжувалось  емоційними  вигуками,  обуренням  від  невдачі  свого  фаворита  та  …  з  жодним  натяком  на  співчуття.  "Це  ж  риби,  не  люди".  У  Аврори  навіть  виник  раптом  здогад,  що  якби  там  були  люди,  емоції  б  залишились  такими  ж.  Шоу!  Хай  живе  шоу!    Цінності  такого  життя  перетворились  у  цінності  шоу.  Це  змінити  було  б  надзвичайно  складним  завданням  …
Якби  раптом  щось  пошкодило  акваріум,  глядачам  було  б  дуже  складно  покинути  такий  зал.  
Водій  президентського  мікро-корабля  чи  краще  сказати  човна  теж  був  частиною  цього  шоу.  Його  круті  віражі  та  рухи  навздогін  учасникам  битви  викликали  особливі  емоції.  Його  робота  цінилася  дуже  високо.  Ще  б,  найбільша  зарплата  у  країні.  Щоправда,  найменша  невдача  могла  одразу  ж  коштувати  йому  місця  праці.    Дені  Сток  не  любив  невдах.    Вони  псували  йому  навколишнє  середовище.  Так  сталося  з  його  іншими  дітьми,  які  просто  перестали  бути  потрібними  та  успішними.  Дені  не  знав  абсолютно  нічого  про  їхнє  теперішнє  місцеперебування  чи  навіть  життя.
Це  були  особливі  гладіатори.  Для  битви  їм  не  було  потрібно  нічого.  Довгі  тверді  вирости  пальців,  загострені  на  краях,  вражали  краще  любого  меча.    Такий  рой  ударом  міцного  хвоста  міг  легко  оглушити  жертву  чи  навіть  убити.  Щоправда  у  Андрія  була  перевага.  Дещо  трансформована  рука  могла  міцно  ухопити  зброю,  за  умови  звичайно,  що  щось  подібне  з’явилося  б    на  полі  бою.  
Акули  …  У  світі  роїв  їх  не  було.  Голодні  озлоблені  …  вони  наче  чекали  на  найцікавіше,  кидаючись  один  на  одного  і  на  екран,  за  яким  уже  виявляли  явне  нетерпіння  …  такі  ж  голодні  до  видовища  глядачі.  Андрієві  навіть  здалося,  що  акули  були  як  з  цього,  так  і  з  цього  боку.  Тільки  ті  у  кріслах  і  чомусь  одягнені  наче  люди.
Дельфіни  мали  б  допомагати.  Але  у  них  була  своя  битва  за  виживання,  яка  тривала  від  самої  ночі.  Лише  кільком  вдалося  вижити.  Від  них  годі  було  чекати  допомоги  для  роя  …  
Одразу  з’явився  президентський  човен.  Три  крісла,  три  глядачі  ….  Жоден  з  них  не  привернув  Андрієвої  уваги.  Але  він  одразу  вирішив,  що  буде  користуватися  ним,  як  прикриттям.  Вслід  за  Андрієм  в  акваріум  у  прямому  сенсі  слова  вкинули  раніше  упійманого  роя.  Андрій  здогадувався,  що  це  був  хтось  з  тих,  кого  посилали  вивчити  джерело  світла  унизу  у  впадині.  Це  б  мав  бути  сильний  і  добре  підготований  рой.  Залишалося  сподіватися  хіба  на  гнучкість  свого  людського  мозку,  який  рятував  ще  й  не  в  таких  ситуаціях.
Спочатку  незнайомий  рой  наче  не  помічав    Андрія.  Йому  потрібно  було  означити  господаря  у  суперечці  з  акулами.  Кілька  вправних  рухів  пальцями  –  лезами,  кілька  розрізаних  тіл  …  і  акули  знову  зайнялися  собою  та  дельфінами.  Андрій  тримався  з  протилежного  боку  президентського  човна  і  поки  що  не  попадався    на  очі  настроєному  на  відчайдушну  битву  рою.  Аж  ось  той  помітив  новачка.  Нагадаємо,  що  в  його  очах  Андрій  був  чимось  на  кшталт  морського  хижака  і  нічого  окрім  відчуття  явної  загрози  у  роя  викликати  не  міг.  Чекати?    Це  було  б  нерозумно.  Андрій  вирішив,  що,  перебуваючи  у  постійному  русі,  він  зможе  протриматися  якнайдовше.  Користуючись  човном  як  прикриттям,  він  уникав  прямого  удару,  лише  кілька  разів  пропустивши  кілька  різких  болючих  розрізів.  
У  Андрія  з’явився  план.  Оскільки  човен  був  надзвичайно  легким,  добре  його  розкрутивши,  можна  було  спробувати  ударити  ним  у  скло  акваріуму.  Самому  це  було  б  не  під  силу.  Але  у  битві  з  роєм,  він  час  від  часу  хапав  корабель  за  виступаючі  частини  і  зрештою  рой  почав  неусвідомлено  сприяти  цьому.  Свідомо  та  несвідомо  їм  вдавалося  кілька  разів  навіть  перекидати  човен  і  зрештою  вдарити  ним  з  усієї  сили  у  стінку  акваріуму.  
Скло  тріснуло.  З  тріщини  бризнула  вода.  Екран  човна  теж  було  розбито.  Дві  озлоблені  акули  кинулися  до  тіл  Дені  Стока  та  останнього  щасливця  –  водія.  Аврора  не  стала  чекати  наступної.  Швидко  рухаючись  у  напрямку  великої  тріщини,  вона  раптом  відчула,  що  чиясь  рука  тягне  її  за  собою.  Не  знаючи,  хто  це,  Андрій  рятував  чужу  незнайому  дівчину.  
…….
Між  тілами  все  ще  живих  акул,  дельфінів,    Андрієвого  супротивника  –  роя,    двоє  відчували  себе  щасливими  ….  Андрій  швидко  перетворювався  у  людину.  Він  лежав  на  холодному  мокрому  дні  акваріуму,  не  розуміючи  спочатку,  хто  насправді  схилився  над  ним.  Хто  ця  напівгола,  чомусь  дуже  схвильована,  незнайома  дівчина?  Її  видали  очі.  Знову  ці  очі  –  великі  –  великі,  глибокі  наче  космос  ...    
- Я  тебе  знайшла,  я  тебе  знову  знайшла  …
- Авроро,  я  навіть  не  знав,  що  це  ти  …  Я  ні  на  мить,  навіть  там  у  глибинах  океану  не  забував  про  тебе  .  Ти  мені  завжди  допомагала  …  
- Ти  теж  зі  мною    …  постійно  зі  мною.  Може  хоч  у  цьому  світі  нам  дозволять  побути  разом.
- Я  думаю,  що  ні,  Авроро.  Моє  тіло  починає  тремтіти.  Я  впізнаю  це  відчуття.  А  тобі  потрібно  ще  змінити  цей  світ.  Але  я  щасливий,  Авроро  …  просто  від  того,  що  ти  є,  що  ти  існуєш  …  
- Я  знову  тебе  знайду,  Андрію  …  Десь  там,  далеко  …  Десь  там  у  світі,  де  будемо  лише  ти  і  я  …
- Так,  Авроро  ….  Лише  ти  і  я  …  
...........................................
[i]Що  є  твоїм  раєм?  Знаєш  чи  не  знаєш?
Нею  ти  вмираєш,  нею  оживаєш,
Заплітаєш  ноти  у  букет  мелодій,
Може  ти  чаруєш,  може  просто  злодій  …
Що  є  моїм  раєм?  Всі  близькі  навколо,
І  мені  не  в  радість  бути  просто  соло,
Заплітає  віршем  у  букети  осінь,
Уся  пожовтіла  і  розплела  коси  …
Що  є  нашим  раєм?  Десь  місток  маленький
Тут  попід  зірками  стоїмо  близенько,
Десь  далеко  війни  і  буденні  справи,
Десь  далеко  долі  бурі  і  заграви  …  [/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894650
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2020


Загублений (ч. 11, проза)

У  цьому  світі  для  Андрія  все  було  новим.  Тіло,  вкрите  дрібною  лускою,  надміцний  хвіст,  дихання  через  отвори  на  спині  і  добре  захищені  чимось  прозорим  очі.  Спочатку  все  викликало  неймовірний  дискомфорт.  Рухатися  було  складно  і  якось  незграбно.  Але  Андрій  адаптувався.  У  нього  не  було  іншого  виходу.
Цей  світ  внизу  був  доволі  простим,  але  лише  на  перший  погляд.  Оздоби  з  коралів,  кольорового  каміння,  неймовірне  суцвіття  чогось  дрібного  живого  і  постійні  заклики  дельфінів  до  подорожей.  Це  ставало  захоплюючим  …  
Оголені  тіла  родичів  дуже  швидко  спліталися  перед  очима.  Лише  б  серед  них  не  виявилось  когось  в  статусі  дружини?!  Це  турбувало  і  навіть  дещо  лякало.  
Гроти  внизу  слугували  чимось  на  кшталт  міста.  Хоч  Андрієві  здавалось,  що  місто  наче  мігрувало  по  дну,  не  зупиняючись  на  надто  довгий  період  часу  в  одному  місці.  Але  це  було  хибним  уявленням.  
Там  унизу  було  джерело  тепла.  Це  тепло  було  необхідним  для  новонароджених  роїв.  Саме  так  Андрій  назвав  їх  спочатку  про  себе,  оскільки  в  русі  ці  над  швидкі  люди  –  істоти  чимось  нагадували  рій.  
Основною  цінністю  була  свобода  пересування.  Той,  хто  провинився,позбавлявся  цієї  свободи.  Він  змушений  був  харчуватися  у  долині  зліва.  Зрідка  туди  запливала  якась  поживна  риба.  Але  іноді  воїни  Гери  зганяли  у  долину  якусь  випадкову  стаю,  що  дозволяло  умовним  в’язням  робити  запаси.  
Андрій  дізнався,  що  десь  глибше  існують  цілі  підводні  міста,  набагато  більші,  ніж  це  дрібне  поселення.  І  там  є  щось  схоже  на  електромобілі    чи  навіть  аеромобілі.  На  останніх  можна  було  вилітати  з  води  і  бачити  зірки.  Хоч  з  води  теж  було  видно  зірки,  але  це  замутнене  видовище  мало  чим  нагадувало  людське  зоряне  небо.  
Діти  виховувалися  спільно,  хоч  десь  раз  на  місяць  у  них  передбачалася  подорож  з  батьками  кудись  у  яскраві  глибини.  Ворогів  не  було.  Когось  схожого  на  акул  Андрій  не  бачив  ні  разу.
Ніхто  ніколи  не  говорив  про  сонце,  але  усі  знали  про  важливість  джерел  тепла  унизу.  Як  Андрій  здогадувався,  це  були  працюючі  вулкани.  Вони  підігрівали  воду  і  дозволяли  роям  спускатися  на  значні  глибини.  
Адель  була  його  другом.  Це  був  дельфін,  що  крок  за  кроком  наслідував  Андрія.  Дельфін  наче  читав  усі  його  думки  і  намагався  допомагати  знаходити  відповіді  на  запитання.  Іноді  він  це  робив  доволі  дотепно,  жартуючи  наче  шкільний  товариш.  
Адель  теж  мріяла  про  глибини.  Там  унизу  було  щось,  що  притягувало  до  себе,  нестерпно  манило.  Щось  невідоме  і  дуже  важливе,  що  потрібно  було  дізнатися.  Але  вони  були  далеко  від  міста,  вони  не  знали,  як  збудовані  ці  надміцні  обігріваючі  костюми.    А  тому  лише  невесело  поглядали  у  бік  чомусь  світлого,  а  не  чорного  дна.  
……………………..
Життя  навколо  вирувало.  Іноді  повз  пропливало  кілька  роївських  жінок,  швидко  обертаючись  у  воді  і  можливо  у  цей  спосіб  намагаючись  привернути  увагу  Андрія.    За  інших  умов  це  мабуть  неабияк  би  тішило  його  самолюбство,  а  може  він  б  намагався  аналогічно  сподобатись  комусь  з  цих  фантастичних  створінь.  Але  Андрій  розумів,  що,  як  завжди,  він  тут  має  свою  якусь  важливу  функцію.  І  йому  потрібно  було  її  усвідомити.
Вчора  він  бачив  підводний  танок,  навіть  щось  на  кшталт  концерту  та  театр  дельфінів.  Це  було  неймовірним  і  мабуть  найоригінальнішим  видовищем  за  усі  його  подорожі.  
Дар  був  кимось  на  кшталт  голови  громади.  І  чомусь  завжди  дуже  приязно  ставився  до  Андрія.  Можливо,  вони  були  родичами,  а  можливо  друзями.  Андрій  не  мав  принаймні  поки  що  кого  про  це  запитати.  Дара  дуже  турбувала  невідомість  того,  що  робиться  у  низу.  Він  пробував  отримати  кілька  захисних  костюмів  для  таких  подорожей,  але  йому  не  вдавалось.  Існувала  наче  якась  заборона  на  це.  Вони  не  знали,  що  з  тих,  хто  спускався  униз,  жоден  не  повернувся.  
……………………………
Температура  води  все  більше  і  більше  зростала.  Андрій  припускав,  що  наближалося  виверження  котрогось  з  вулканів.  А  може  і  щось  інше  …  Його  друзі  та  знайомі  почали  почувати  себе  все  гірше.  Пропадала  жвавість,  на  тілі  з'являлись  небезпечні  сліди  якогось  зараження.  
Йому  вдалося  здобути  необхідний  костюм.  Потрібно  було  спускатися.    Адель  трималася  поруч  лише  перші  кілометри.  Далі  середовище  ставало  надто  не  дружнім  для  неї  і  вибухнувши  в  Андрієвій  голові  цілою  симфонією  обурення  дельфін  повернув  назад.  
Те,  що  діялося  внизу,  неабияк  здивувало  і  …  обурило  Андрія.  Кілька  підводних  човнів  вдало  розмістилися  між  морськими  океанських  скель.  Внизу  стояв  атомний  реактор.  Радіаційна  вода  щедро  зливалася  у  різні  боки  без  будь  –  яких  переживань  за  долю  жителів  океану.  Як  видавалось,  роїв  тут  ніхто  не  вважав  за  людей  чи  за  інших  вартих  уваги  істот.  
Знайома  картина  з  минулого  та  ще  й  у  яскравому  світлі.  
Коли  Андрій  підплив  ближче,  з  одного  з  кораблів  вистрілили  сіткою.  Чергову  велику  рибу  було  спіймано.    Тіло  роя  затягнули  у  найближчий  корабель.
……………………………….
Андрій  лежав  між  океанських  рослин,  риб,  якогось  чудернацького  каміння.    Так  виглядало,  що  люди  просто  залишили  його  задихнутися.  Якби  він  був  звичайним  роєм,  це  б  давно  сталося.  Але  так  не  було  ...  
Зворотна  трансформація  проходила  доволі  швидко.    Андрій  знову  ставав  звичайною  людиною.  
В  його  голові  виринали  ідея  за  ідеєю.  Знищити  реактор?  Це  було  неможливим.  Та  й  сил  однієї  людини  для  цього  було  явно  замало.
Пояснити,  з  ким  люди  мають  справу  тут  унизу?  
Чи  він  вірив,  що  їм  можна  це  пояснити  …  ?  Невже,  маючи  таку  техніку,  тривале  спостереження  не  дозволило  б  їм  виявити  розум  у  роїв,  почуття,  …  Та  й  чи  не  час  згадати  про  природу,  як  таку  …  
Ні  …  єдиним  шансом  було  попасти  на  поверхню  і  знайти  там  людей,  здатних  на  таке  розуміння.  Йому  потрібна  була  допомога.  
Залишалось  шукати  вихід.  Андрій  терпляче  чекав  на  хоча  б  якийсь  транспортний  засіб,  який  б  прибув  на  корабель.  Вони  ж  отримують  звідкись  воду,  їжу,  зрештою  листи  …
І  така  нагода  трапилась  …  
..........................
Аврора  стояла  біля  вікна.  Що  ж,  її  теперішній  екстравагантності  позаздрила  б  не  одна  жінка.  Хоч  ні,  про  це  слід  говорити  не  так.  Попередниця  Аврори  була  явно  націлена  на  те,  щоб  вражати  чим  більше  чоловіків.  Не  мало  залишитися  жодного  не  переможеного  і  не  захопленого.  Та  і  як  це  могло  не  статися,  якщо  батьком  був  президент    найсильнішої  у  світі  держави  …
Колись  чудовий  актор,  що  самостійно  виконував  каскадерські  трюки,  а  сьогодні  політик,  що  не  уникає  жодної  серйозної  суперечки  чи  конфлікту.  Більше  того,  за  ним  закріпилась  слава  улюбленця  долі  …  Тому  що  у  всіх  цих  суперечках  він  перемагав.  
На  жаль,  Дені  Сток  не  звик  озиратися  назад.  У  нього  не  було  оцього  жалюгідного  співпереживання.  Та  й  виборець,  мабуть,  за  такого  б  і  не  проголосував.  Виборець  хотів  сильну  особистість  без  комплексів.  Ринкові  індекси  росли,  компанії  показували  небачену  раніше  прибутковість,  а  любителі  шоу  могли  побачити  все,  навіть  гладіаторські  бої  підводних  іхтіандрів.    Тепер  це  стало  модним.
Кажуть,  упіймали  одного  такого  недавно  ...  Вижив  на  кораблі  без  води.  «Треба  буде  подивитися»  ….  
Єдиною  слабкістю  Дені  Стока  була  його  донька  Джейн.  А  може  просто  успішним  активом.  Ця  світська  левиця  чи  може  світський  дракон  знала  все  про  всіх  чоловіків.  А  тому  вчасно  підказувала  чи  опускала  на  людях  умовного  ворога.  
Аристократична  зовнішність  для  одних,  розпещеність  для  інших,  солодкі  посмішки  для  усіх  разом  ….  І  актив  працював,  як  жоден  інший.  
Дівчина  користувача  необмеженою  довірою  ….  І  навіть  владою.  Якщо  б  вона  раптом  захотіла  запустити  ракети  у  якусь  країну,  то  вона  б  могла  це  зробити  запросто.    Якби  їй  сподобався  інший  президент,  то  і  це  б  не  було  проблемою.
Але  Джейн  щиро  вважала,  що  її  батько  -  це  її  актив.  І  що  це  саме  вона  ним  маніпулює.  Ось  в  таке  чудове  створіння  і  потрапила  цього  разу  Аврора.
Її  щойно  попередили,  що  батько  забирає  її  через  годину  на  бій  іхтіандрів.  Аврора  поки  що  не  знала,  хто  це.  В  її  уяві  це  принаймні  не  мали  бути  люди  або  схожі  на  них  істоти.  
На  превеликий  жаль,  вона  помилилась.  Якби  ж  вона  знала,  кого  їй  доведеться  побачити  за  таких  умов  …  
………………………………………..
Приміщення,  де  ховався  Андрій,  раптом  знову  почало  наповнюватися  водою.    На  щастя,  остаточної  трансформації  так  і  не  відбулося.  На  Андрієвому  обличчі  вже  явно  проглядалися  людські  риси,  але  здатність  дихати  у  воді  він  не  втратив.  
В  кімнату  увійшло  двоє.
- Ну  ось,  я  ж  казав,  що  це  серйозний  екземпляр.  Хороший  подарунок  президенту.
- Так,  цей  зможе  протриматись  кілька  боїв.  
Тіло  Андрія  поклали  у  спеціальний  резервуар,  наповнений  водою,  і  відправили  на  поверхню.    Він  і  не  збирався  протидіяти  цьому,  що  дещо  дивувало  оточуючих.  Такої  покірності  вони  не  зустрічали  раніше.  Щоб  не  видаватись  підозрілим,  Андрій  спробував  вирватись  кілька  разів,  що  зрештою  усіх  заспокоїло.  Їм  і  в  голову  не  могло  прийти,  що  він  розумів  їхню  мову.  
……………………………………..
Раніше  бої  гладіаторів  уявляли  як  величезну  арену,  охоплену  глядачами.  І  там  на  цій  арені  відбувалася  битва  за  життя.  Зараз  це  все  було  по  іншому.  Глядачі  сиділи  у  центрі.  А  навколо  них  був  розташований  величезний  акваріум  з  хижими  рибами  та  випадковими  дельфінами.  Туди  у  це  середовище  вкидали  нового  іхтіандра  чи  роя  за  визначенням  Андрія  і  до  нього  накачаного  спеціальним  наркотиком  попереднього  бійця  –  переможця.  Наркотик  трансформував  новоприбулого  в  очах  такого  роя  в  звичайного  хижака,  загрозу.  Тож  бій  ставав  гарантовано  цікавим  та  захоплюючим.  
У  президента  був  привілей.  На  невеличкому  підводному  човні  з  донькою  та  охоронцем  вони  підпливали  найближче  до  місця  битви,  смакуючи  кожну  деталь  та  мить  поєдинку.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894285
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2020


Загублений (ч. 10, проза)

Зоряне  небо  завжди  манило  до  себе  людину.  Людина  чекала  …  Гостей,  несподіванок  …  Іноді  боялась,  іноді  ні.  Іноді,  вимальовуючи  на  величезній  території  обриси  фантастичних  тварин  чи  просто  привабливі  візерунки,  людина  наче  запрошувала  до  себе  …  тих,  далеких,  невідомих,  цікавих  …  Чому  вона  це  робила?  З  цікавості,  зі  страху,  прагнучи  нових  знань,  можливо  захисту  від  хвороб,  невблаганної  природи  і  такого  ж  невблаганного  іноді  жорстокого  космосу  …  ?  І  вони  відкликались.  Принаймні,  про  це  говорить  неймовірна  народна  творчість  минулих  століть,  наскельні  малюнки,  віражі  людського  ДНК  …  
Так  було  і  цього  разу.  Коротке  повідомлення  з  далекої  галактики  було  зареєстровано  одразу  і  в  Європі,  і  в  кількох  штатах  Америки.  Не  скажемо,  що  це  когось  аж  надто  налякало.  Традиційні  ЗМІ  просто  проігнорували  таку  небуденну  подію,  а  в  вузьких  колах  зацікавлених  цей  випадок  був  одним  зі  ста,  а  може  й  більше.
Але  цього  разу  все  склалось  по  іншому.    Іншість  полягала  у  тому,  що  повідомлення  вдалось  розшифрувати.  А  точніше  не  надто  й  перевтомитися  від  його  прочитання.  У  ньому  було  з  десяток  креслень,  опис  енергетичної  батареї  та  коротке  пояснення  користувача.  Нетривалий  диспут  доволі  фахових  людей  дозволив  визначити  пристрій  як  портал  в  інший  світ.  Щось  на  кшталт  великого  дзеркала,  складеного  з  десятків  рухомих  рам,  що  приводилися  в  дію  від  батареї.  Очевидною  була  небезпека  вживання  невідомого  джерела  енергії,  але  у  середовищі  фізиків  –  фантастів  щось  подібне  вже  зринало  неодноразово.  Тому  сприйняття  було  серйозним,  але  позбавленим  надмірних  побоювань.
Місце  признання  очевидно  вже  було  визначено  напрямком  та  кутом  обертання  рамок,  тож  пристрій  виглядав  як  реальний  інструмент  реалізації  надісланого  запрошення.  
Аврора  прожила  у  цьому  світі  уже  досить  довгий  період  часу.  Після  пережитого  раніше  цей  спокійний  виважений  світ  видавався  їй  мало  не  нагородою.  Вона  займалась  музикою,  танцями,  зрештою  фізикою  та  астрономією.  Чим  ж  іншим  вона  могла  перш  за  все  зацікавитись  після  проведених  тисяч  років  у  кам’яному  полоні?!  
Тож  склалось  так,  що  такій  обдарованій  всесторонньо  людині  і  запропонували  пройти  крізь  рухоме  дзеркало.  Саме  так  обізвали  цей  пристрій  на  жаль  саме  військові,  яких  навколо  назбиралося  аж  надто  багато.  Іноді  від  знищення  пристрій  захищали  якісь  миті.  Але  допитливість  перемагала  страх.
Хоч  це  і  був  ризик,  але  свого  посланця  земляни  відправляли  без  будь-якого  скафандра  чи  захисного  костюму.  Невже  настільки  розумні  істоти,  що  змогли  створити  такий  портал,  не  розуміли  загрози  від  попадання  людського  тіла  у  неприйнятне  середовище?!  Отже,  поява  людини  у  скафандрі  могла  б  свідчити  про  неадекватність  або  розумову  відсталість  самих  землян.  
Аврора  увійшла  у  дзеркало.  Призвичаєній  до  рідкого  металу  тіла  андроїда  це  не  виглядало  чимось  особливим.  Фактично  дрібні  мікрочастинки  людського  тіла  наче  розходились  в  різні  сторони.  Тіло  втратило  чіткі  обриси  і  перетворилось  на  щось  на  кшталт  хмари,  що  стрімко  пірнула  у  якийсь  енергетичний  тунель.  Все  це  тривало  може  кілька  хвилин,  а  потім  стався  спалах  світла,  що  зовсім  засліпив  Аврору.  
Дівчина  пробудилась  від  дотику  руки.  Це  було  дещо  несподівано,  але  поруч  стояли  …  люди.  Так,  саме  люди.  «Оце  так  віражі»,  -  подумала  Аврора,  дивлячись  на  них.  Минулий  раз  обличчя  Шани  їй  навіть  видавалося  привабливим.  Десь  там  в  неандертальському  поселення.  Але  тут  навколо  неї,  як  їй  здавалось,  зібралась  сама  ідеальність.  
Абсолютно  ідеальні  правильні  риси  обличчя,  спокійні  впевнені  і  навіть  дещо  усміхнені  очі,  вольові  підборіддя,  у  всьому  акуратність  і  …  якийсь  спокій.  
Що  вона  відчула  перш  за  все,  так  це  …  спокій.  
З  допомогою  якогось  маленького  пристрою,  який  їй  прикріпили  на  одяг,  Аврора  змогла  не  лише  розуміти,  а  й  перекладати  свої  слова  на  незнайому  мову.  Саме  мову.  Дещо  протяжні  звуки,  дещо  незнайома  міміка,  але  …  це  була  мова.
- Ми  вітаємо  тебе,  дівчино  з  далекої  планети.  Наш  лікар  огляне  твоє  тіло,  хоча  вже  можна  сказати,  що  усе  з  тобою  добре.  Мене  звати  Елтерра.  Я  буду  твоїм  другом  і  працівником  у  твоїй  подорожі.  Буду  тобі  все  розповідати.  Расл  буде  твоїм  дослідником.  Він  має  багато  запитань  до  тебе.  
- Я  рада  зустрічі  з  вами.  Передаю  вам  вітання  з  Землі.  Я  щиро  здивована,  що  ви  так  схожі  на  нас.
- Тобі  це  лише  здається.  Ми  зовсім  не  схожі  на  землян.  У  вас  це  називають  гіпнозом.  Ми  скористалися  ним,  щоб  не  вразити  твоє  мислення.
- Тоді,  чому  я  можу  дихати.  Чи  тут  середовище  таке  ж,  як  і  на  землі.  Багато  кисню?  Є  рідка  вода?
- Ні,  тут  цього  всього  немає.  Але  ми  створили  для  тебе  уяву  близького  тобі  середовища.  Насправді  твоє  тіло  перебуває  наче  в  скафандрі,  але  ти  його  не  бачиш.  Наші  будинки,  обличчя,  вулиці,  транспорт  дещо  трансформовані.  Вони  схожі  на  справжні  лише  формою  Все  це  для  твоєї  безпеки.
Все  дивувало  аврору  у  цьому  іншому  світі.  
Звичайно  технічні  рішення  мало  нагадували  те,  що  вона  бачила  на  землі.  Але  найбільшою  відмінністю  було  інше.  
Штучний  розум  зустрічав  дитину  при  народженні.  Визначав  її  талант,  де  у  неї  є  здатність  бути  першою,  а  отже  щасливою.  Якщо  житель  планети  Еро  втрачав  з  віком  таку  здатність,  їй  миттєво  шукалась  інша  сфера  для  оптимальної  самореалізації.  Тут  потрібно  наголосити  на  слові  «шукалась».    Штучний  розум  передбачав  настання  хвороби  і  її  необхідне  лікування,  повідомляв  про  погоду  з  неймовірною  точністю  і  обирав  найкращий  одяг.  Радив,  яку  слухати  музику  і  які  дивитись  неправдиві  ілюзії.  Саме  так  вони  називали  аналог  земного  кіно.  
Штучний  розум  обирав  пару  для  одруження  і  в  разі  потреби  міняв  її  складники.  Включно  з  дітьми,  яким  можливо  за  таких  талантів  було  б  краще  з  іншими  батьками.  
Елтеррі  щойно  поміняли  її  нареченого,  що  було  сприйнято  нею  абсолютно  спокійно.
Аврора  спробувала  зрозуміти.
- Але  ж  це  інша  людина,  це  інший  чоловік!  Я  розумію,  що,  можливо,  той  у  чомусь  кращий  чи  цікавіший,  але  ж  люблять  не  за  це  …  
- Так  чому  ж  …  люблять  за  талант,  співпереживання,  цікаві  ідеї  та  фантазії.  Якщо  вони  закінчились  і  мені  вже  нецікаво,  то  чому  це  все  не  змінити?
- Але  ж  це  все  інше.  Інші  очі,  інший  подих,  інша  посмішка.
- Це  якісь  несерйозні  аргументи  …  
Ось  так  розмова  відбулася  вчора,  а  сьогодні  Аврору  цікавило  питання  страху,  переживання.  Адже  у  них  таких  зовсім  не  було.  
- Елтерра,  а  ви  не  боїтесь,  що,  запрошуючи  когось  до  себе,  ви  можете  знищити  свій  світ.  Хворобами,  чужою  агресією,  ще  чимось  …
- Це  завдання  штучного  розуму.  Він  має  визначити,  чи  надходить  від  когось  загроза.  Наприклад,  у  вашому  випадку  він  обрав  поступове  спілкування  та  вивчення.  Оскільки  ви  дуже  різні.  Але  ви  перспективні  з  точки  зору  роботи  нашого  розуму.  Ми  можемо  позбавити  вас  страху  знань,  втрати,  невідомого.  І  ви  будете  жити  так  само  щасливо  як  ми.
………………………….
Коли  Аврора  пройшла  крізь  дзеркало  в  зворотному  напрямку  її  рішення  зріло  не  більше  кількох  секунд.  Група  військових  стояла  напоготові.  Портал  потрібно  було  або  знищити,  оскільки  він  ніс  у  собі  загрозу,  або  очікувати  невдовзі  гостей  з  іншого  світу.  Причому  цей  гість  був  готовий  до  дуже  швидких  трансформацій  усього  оточуючого  життя.  
- Знищіть  його  негайно.    Це  загроза  для  нашого  світу.  Поспішіть.  Вони  надсилають  своїх  роботів.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894250
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2020


Загублений (ч. 9, проза)

Андрій  не  знав,  що  саме  тягнуло  його  у  ці  гори.  Іноді,  пробуджуючись  уночі,  він  чув  якісь  незнайомі  слова,  вигуки  …  Андрій  не  знав  цієї  мови.  Якась  дивна  істота  …  мабуть,  жінка  наче  поставала  перед  його  очима  і  щось  довго  втомлено  говорила  …  Андрій  не  розумів  нічого.  Лише  неспокій,  якісь  неймовірні  фантастичні  здогади  …  Може,  це  вона  …  Може,  це  про  неї  …  Потім  все  минало  на  дні,  тижні  …  І  раптом  поверталося,  зринало  у  свідомості.  
Андрій  так  і  не  зрозумів,  чому  його  раптом  закинуло  сюди,  у  ці  румунські  гори.  Трансільванія  вражала  своєю  красою,  якоюсь  близькістю  до  рідної  України.  То  тут,  то  там  раптом  зринали  вишивані  сорочки,  озирались  веселі  дівчата,  хмурили  брови,  вдивляючись  в  неспокійну  далеч,  старші  чоловіки.  
Один  з  таких,  дивлячись  на  нього,  вчора  видав  цілу  шараду  дивних  фраз:
- Ти  не  наш.  Відчуваю,  що  не  наш.  У  гори  дивишся,  а  на  хмари  ні.  На  людей  дивишся,  а  їх  не  бачиш.  У  себе  дивишся  і  там  і  залишаєшся.  Пісні  співаємо,  а  ти  не  співаєш.  Добро  серце  гріє,  та  серце  спокою  не  має.  Твоя  тебе  у  скелі  чекає.  Кричить  до  тебе,  а  ти  не  чуєш  …  Озвися,  хлопче  ….
Андрій  звик  до  всього.  В  голові  зріло  розуміння,  що  слова  ці  мають  глибокий  сенс.  А  може,  й  жодного  …  Вже  кілька  років  тут  блукаю.  А  толку  ніякого.  Чи  то  жити  звичайним  життям?!  Але  ж  не  можу.  Не  дозволено  мені  це.  Та  й  хотів  б,  не  зможу  ….  
«Іду  краще  у  гори».  "Там  я  свій.  Там  я  говорю,  а  мене  слухають.  Дерева  говорять,  а  я  розумію.  Вітер  шепоче,  а  я  розумію.  Птахи  поруч  пролітають,  граються,  а  я  радію  …"
«Що  ж  ви  так  шумите  сьогодні?  Ніби  й  негоди  немає.  А  такий  галас  підняли  …»
Андрій  і  не  здогадувався,  що  йде  тією  ж  дорогою,  якою  50  000  років  тому  вів  високих  старий  вождь  у  невідомість.  Він  не  знав,  що  тіло  Аврори  було  викопано  з  могили.  Не  знав,  що  прихилене  до  однієї  з  сусідніх  скель  раптом  потекло  рідким  металом  по  стрімкій  стіні  на  очах  в  наляканих  високих.  Це  справило  на  них  неабияке  враження  і  заставило  їх  скористатись  здобутими  порадами.  Бо  це  бути  поради  неземної  незвичайної  істоти.  А  отже,  мстивої  і  страшної  ...  
Електронний  мозок  молодої  дівчини  потребував  неабиякого  сплеску  енергії,  щоб  знову  ожити,  почати  функціонувати.  Час  від  часу  програма  спрацьовувала,  але  її  окремі  блоки  нездатні  були  функціонувати  постійно.  Стати  знову  звичайною  людиною  було  неможливо.  Не  було  тіла,  яке  змогло  б  вібрувати  на  потрібній  частоті.  
...
Навколо  не  було  нікого.  Ніхто  б  не  міг  сказати,  що  ж  ти  робиш,  Андрію?!  
Андрій  підійшов  до  скелі.  Що  за  диво  творилося  в  його  голові?  Ні,  не  Аврора.  Все  та  ж  чудернацька  жінка.  З  дивним  чолом,  чоловічими  міцними  руками,  з  …  великими  очима  ….  Ні,  це  ввижається  ….  Цього  не  може  бути  …  Але  ці  очі  ...  
Андрій  вперся  головою  об  скелю  і  щосили  закричав:  Ав  …  ро  ….  ро!!!
Раптом  з  каменя  почала  наростати  рука  ….  Інша  ….  Андрій  занімів  від  тих  кам’яних  обіймів  …  У  нього  не  було  сили  відштовхнутися  і  не  було  змоги  …  боятися.  З  усієї  сили,  яка  тільки  була  у  його  тілі,  Андрій  потягнув  ці  руки  за  собою  ….  Дивна  металічна  маса.  «Невже  ж  це  андроїдне  тіло?»  Звідки  тут,  у  румунському  лісі,  у  цей  час?
Маса  здавалось  творить  саму  себе  …  Тіло  поступово  витягувалось  …  З’являлись  перші  риси  обличчя  …  
- Авроро,  я  тебе  знайшов  …  
Можна  собі  лише  уявити,  яким  було  б  здивування  та  жах  випадкового  спостерігача  цього  дійства.  Людина  боїться  невідомого,  вона  сама  себе  лякає  невідомим.  Вона  сама  робить  з  себе  ворога  невідомому.  
Старий  румун,  що  спілкувався  так  дивно  з  Андрієм  учора  ,  все  сильніше  притискав  рушницю  до  плеча.  Нарешті  пролунав  постріл.  Злякавшись  і  невіданого  дійства,  і  свого  вчинку,  старий  кинувся  навтьоки.  Навряд  чи  він  свідомо  чинив  зло.  Але  страх  був  його  господарем  у  цей  день?  Скелі  нерідко  розмовляла  з  ним,  але  ...  на  думку  старого,  не  було  це  добром.  Страх  заставив  зробити  постріл  ...  
- Авроро,  я  тебе  знайшов.
- Андрію,  що  з  тобою.  Ти  стікаєш  кров’ю.  
-              Це  не  страшно.  Тіло  вібрує.  Я  вже  йду.  Авроро,  ...  яка  ти  красива.  Я  вже  став  забувати,  яка  ж  ти  красива.  
- Я  теж  іду  Андрію.  Я  знову  людина.  Я  тепер  знаю,  що  ми  колись  зустрінемось  назавжди.  Я  впевнена  у  цьому.  Я  думала  про  це  більше  ніж  вічність.  
Біля  скелі  не  стало  нікого.  Неймовірне  дійство  закінчилось.  Їм  знову  доведеться  спробувати  знайти  відповідь  на  все  ті  ж  питання.  Людино,  чому  ж  ти  так  боїшся  невідомості?!  Чому  ж  ти  така,  людино?  Чого  ж  ти  насправді  хочеш?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894191
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2020


Загублений (ч. 8, проза)

Біда  прийшла  несподівано.  Спочатку  були  поодинокі  хворі,  на  що  мало  хто  звертав  увагу.  Потім  перші  померлі.  Міцні,  молоді  …  Це  викликало  страх.  Втрачені  цілі  сім’ї.  
Дехто  з  них  був  з  Авророю  від  самого  початку.  Лихоманка,  кашель  …  це  лише  найперші  симптоми.    Далі  людина  задихалася  і  помирала.  
Дівчина  здогадувалась,  що  вірус  попав  у  селище  свідомо,  з  чиєїсь  волі.  Першим  померлим  був  саме  вкушений  лисицею  чоловік,  якого  начебто  на  знак  примирення  відпустили  високі.  
Аврора  розвела  плем’я  по  різних  групах.  Заражених  миттєво  ізолювали,  але  це  мало  чим  допомагало.  Їх  було  аж  надто  багато.  
Аврора  не  стрималась,  щоб  не  відвідати  високих.  Вождь  спочатку  явно  вдавав,  що  нічого  не  знає.  Але  не  відчуваючи  загрози,  заговори  нахабно  та  відверто.  Адже,  як  і  усі  не  надто  розумні  люди,    вірив  у  свій  неабиякий  розум.    Його  відповіді  відверто  вражали  …  своєю  звичайністю  чи  очікуваністю  для  людини  з  майбутнього.  
- Я  зробив,  що  мусив  зробити.  Звірини  стало  менше.  Вірус  її  нищить.  Мої  воїни  потребують  їжі.  Ви  стаєте  загрозою,  проти  якої  ми  безсилі.  Я  вчинив,  як  добрий  вождь.  
Як  це  все  нагадувало  розлогі  бесіди  псевдо  -  науковців  про  парки  лише  для  обраних  чи  за  високу  плату,  медицину  для  забезпечених.  Що  робити,  перенаселення!  …  Як  наслідок,  легалізація  наркотиків,  таких  шкідливих  для  підлітків  гральних  автоматів,  довгі  кордони  за  візами  у  багаті  країни  та  небезпечні  втечі  через  море  в  Європу  для  біженців  –  африканців.  А  потім  табори  …    Як  це  все  було  знайомо?  Невже  потрібно  було  здолати  людині  50  000  років,  щоб  опинитись  там  само?!
Аврора  починала  здогадуватись  про  справжню  причину  своєї  подорожі  саме  сюди.  Ось  ця  розмова  і  була  такою  причиною.  Це  вже  був  не  дитячий  розум  примітивного  нащадка.  На  Аврору  дивилися  очі  такого  собі  початкуючого  філософа  і  якщо  хочете  патріота  з  гаслом  «Village  first”  ….  
Але  вона  знала,  що  сказати.
- Дивіться  туди  за  горизонт  ….  Чи  є  там  такі  ж  люди?
- Я  цього  не  знаю.
- І  подивіться  в  той  бік  за  горизонт?  Чи  є  там  дичина  у  лісах,  плоди  на  деревах,  вода  у  річках  …  ?
- Я  цього  не  знаю.
- А  чому  ж  ви  боїтеся  дізнатися?  Чому  ви  боїтеся  туди  піти?
- Бо  наші  предки  жили  тут,  жили  так,  як  живемо  ми.  Вони  заповіли  нам,  щоб  ми  жили  так  само.  
- Але  ж  життя  "так  само"  стало  неможливим.  Для  виживання  потрібні  нові  землі,  нові  знаряддя,  нове  знання.  Що  ви  зробили  з  тим,  хто    ходив  у  далекі  ліси?  
- Я  наказав  його  убити.  Він  сіяв  неспокій  у  племені.  
- А  може  він  приніс  вам  надію?
- Наша  розмова  даремна.  Ми  почекаємо,  поки  ви  усі  помрете,  а  потім  спалимо  залишки  вашого  селища.
- Це  вам  нічого  не  дасть.  Всі,  хто  зайде  у  селище,  заразяться.  
Слова  Аврори  нарешті  зацікавили  вождя.  У  нього  на  обличчі  з’явилися  перші  ознаки  неспокою.
- То  що  нам  робити,  жінко,  що  чомусь  знає  більше,  ніж  можливо.
- Всім,  хто  здоровий,  потрібно  покинути  ці  місця.  Вчитись  обробляти  землю,  лікувати,  будувати.  Лише  тоді  майбутнє  не  вимагає  знищення  собі  подібних.  Лише  знання  робить  людину  сильнішою.  Знання  робить  її  життя  безпечним.  І  серцевиною  цього  знання  є  повага  до  інших,  усвідомлення  необхідності    піклуватися,  захищати,  створювати  нове.  Це  робить  нас  людьми.  Це  робить  нас  по  справжньому  сильними.
Старий  мовчав.  Аврорі  не  було  що  додати.  Цей  діалог  міг  з  таким  самим  успіхом  відбутися  і  у  2020  –  у,  і  у  2030  –  у  ….  Що  ж  ми  за  дивні  істоти  такі?!

Потрібно  було  увійти  в  заражене  селище.  
Зар  та  Шана  чекали  на  горі.  Вони  побоялись  спускатись    та  й    Аврора  не  дозволила  б  їм  зробити  таку  відверту  дурницю.  На  жаль,  і  у  них  з’явилися  перші  ознаки  хвороби.  Після  повернення  обоє  одразу  ж  упали  на  землю  біля  вогнища.  
Раптом  Аврора  здогадалась.  У  неї  з’явилась  навіть  якась  вдячність  далекому  3020  –  у  року.
Аврора  згадала  про  свою  здатність.  
«Авроро,  тобі  не  потрібна  нічия  допомога».
«Ти  сама  здатна  вилікувати  цих  людей".
«Ти  ж  пам’ятаєш,  що  ти  сама  пишеш  свою  програму.  А  отже  і  програму  своїх  мікрочастинок.  Тобі  залишилось  запрограмувати  їх  на  знищення  клітин  вірусу».  
Аврора  повернулась  у  селище  через  кілька  годин.  Вона  підходила  до  кожного  і,  не  питаючи,  робила  розріз  на  його  руці.  Кілька  крапель  її  несподівано  для  усіх  крові  синюватого  відтінку  дуже  швидко  робили  свою  справу,  розлітаючись  по  хворому  тілу.  
На  жаль,  у  цей  спосіб  вона  убивала  андроїда.  Тіло  Аврори  поступово  набувало  сірого  відтінку,  все  більше  схожого  на  метал.  Але  на  її  обличчі  був  вираз  спокою.  
Вона  зробила  те,  що  повинна.  У  неї  виникло  задоволення  своїм  ж  вчинком,  своєю  життєвою  роллю.
Плем’я  зібралось  навколо  свого  лідера.  Це  були  люди.  Їх  невід’ємною  рисою  віднедавна  стали  турбота,  повага,  знання.  Допомагаючи  один  одному,  вони  позбувались  своїх  донедавна  тваринних  рис.  Тіла  випрямились.  Вона  навіть  здивувалася,  наскільки  зовні  вони  змінилися.  Великі  очі  …  Всюди  навколо  були  великі  очі  …  Щось  знайоме  було  у  тих  очах  ...  
…………………….
Плем’я  високих  вирушило  за  обрій.  Вождь  заборонив  спускатись  у  селище.  Коли  високі  проходили  повз  колишнє  поселення  низьколобих,  вождь  зупинився  біля  свіжої  могили  на  краю.  Він  бачив,  кого  там  поховали.  Старий  зняв  з  голови  корону  і  поклав  на  свіжу  землю.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894176
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2020


Загублений (ч. 7, проза)

Плем’я  йшло  лісовою  стежкою.  Раніше  це  все  мабуть  було  схоже  на  зграю.  Але  все  помінялося  …  
Аврора  почала  створювати  правила.  Іноді  вони  були  досить  простими  і  легко  сприймалися.  Іноді  їм  жорстко  противились.  
У  бою  чи  на  полюванні  кожен  відповідає  не  лише  за  себе,  але  й  за  своїх  товаришів  зліва  і  справа.  Вся  добич  ділиться  в  залежності  від  внеску  мисливця,  але  з  врахуванням  величини  сімей.  Це  було  спочатку  найважчим,  але  дало  вражаючі  результати.  Зміцнілі  діти  почали  допомагати  в  полюванні,  а  жінки  з  допомогою  Аврори  освоїли  щось  схоже  на  шевське  ремесло.  
Аврора  поки  що  боялася  приводити  своїх  нових  друзів  у  знайдений  будинок.  Не  розуміючи  призначення  чогось,  вони  могли  просто  це  знищити.  Адже,  людина  у  будь  –  який  час  знищує  те,  що  невідомо.  Просто  зі  страху,  боячись  потенційно  можливої  загрози.  
Шана  допомагала  у  лікуванні.  Це  важко,  звичайно,  було  назвати  лікуванням,  але  все  ж  було  значно  серйозніше,  ніж  колишнє  завивання,  облизування  чи  посипання  попелом.  
Але  найбільшим  випробуванням  була  заборона  здобування  жінки  силою.  Та  ще  й  у  такий  екстравагантний  спосіб,  як  удар  по  голові  ззаду  з  наступними  розвагами  з  тілом  у  печері.  Це  було  явно  понад  Аврорине  терпіння  та  викликало  неабияку  підтримку  у  Шани.  
Плем’я  багатіло  на  очах.  Якщо  це  можна  було  так  назвати.  Залізні  списи  допомагали  у  полюванні,  голки  були  незамінними  у  шитті,  лук  зі  стрілами    став  суттєвою  зброєю.  Звичайно,  і  раніше  камінний  замінник  був  достатнім  знаряддям  для  таких  цілей.  І  мабуть  Аврора  дещо  переоцінювала  значення  своїх  знахідок.  Все  виглядало  саме  так,  що  щось  інше  привнесене  Авророю  було  важливішим.
Про  це  учора  сказав  Зар.  
- Ніа,  ти  нас  змінила.  Ми  стали  одним  цілим.  Ми  не  боїмося  ворога.  Ми  відчуваємо  один  одного.  Вчора  приходив  Вал.  Просився  назад.  Я  сказав,  що  тобі  вирішувати.  Я  боюсь,  що  він  приведе  високих.  
- Хто  такі  високі?
- Це  плем’я  унизу.  Вони  вважають,  що  ми  займаємо  їх  територію.  Вони  не  живуть  у  печерах.  Дуже  вправні  у  ловах.  Як  ми  зараз  …    Живуть  у  невеликих  печерах  зі  шкіри.  Мені  колись  подобалось  за  ними  спостерігати,  але  якщо  б  вони  мене  упіймали,  то  б  убили.  Вони  не  вважають  нас  рівними  собі  …  
- І  ти  боїшся,  що  Вал  для  свого  порятунку  приведе  їх  у  наше  поселення  і  відкупиться  тим,  що  вони  тут  знайдуть.
- Так,  але  вони  потім  все  одно  його  вб’ють.  
- Тоді  ми  мусимо  бути  готові  до  цього.
……………………………
Все  відбувалося  так,  як  і  передбачив  Зар.  Кілька  десятків  кроманьйонців  (саме  так  Аврора  називала  в  думках  сьогоднішніх  гостей)  з  самими  першими  променями  сонця  наближалися  до  печер.  Їх  вів  Вал.  Зрадництво  ніколи  не  мало  привабливого  вигляду,  а  зараз  зовнішність  та  внутрішній  світ  людини  наче  зійшлися  в  його  образі  в  одне  ціле.  Обличчя  Вала  вкривало  неприховане  вдоволення  від  очікування  кровавої  помсти.    Наче  тіні  наближалися  до  входу  у  печери.  Нікого  навіть  не  здивувало,  що  не  було  вартових.  Мабуть,  високі  про  себе  вирішили,  що  Вал  самостійно  потурбувався  про  це.  
Усі  виходи  з  печер  було  заблоковано.  Нападники  стихли  і  терпляче  чекали  пробудження  селища.
Раптом  у  повітрі  засвистіли  списи  та  стріли,  десь  високо  почувся  бойовий  клич  Нії.  Аврора  вже  звикла,  що  вона  більше  і  більше  стає  в  чомусь  схожою  на  свою  попередницю.  Їй  подобались  швидкість,  гнучкість,  навіть  сила  Нії.  Але  там  в  іншому  житті  вона  б  ніколи  не  хотіла  бути  такою  ...  
Нетривала  битва  закінчилась  цілковитою  перемогою  племені.  Лунали  крики  тих,  кого  добивали.  Аврора  намагалася  зупинити  цю  криваву  трапезу,  але  це  їй  було  не  під  силу.  Щось  тваринне  знову  запанувало  у  повітрі.  У  цій  битві  неандертальців  та  кроманьйонців  знову  годі  було  знайти  людину.

- Ми  повинні  піти  униз  і  знищити  все  селище!
- Жоден  не  має  вижити!
- Вся  ця  земля  навколо  буде  наша!
Від  вигуків  навколо  ставало  гаряче  і  …  якось  бридко.  
……………………………….
Вже  вкотре  допоміг  пліт.  Аврора  стояла  у  кроманьйонському  поселенні.  На  неї  пильно  дивився  старий  і  аж  надто  самовпевнений  вождь.  
- Вам  слід  негайно  йти.  Ваші  воїни  убиті.  Якщо  ви  не  підете  протягом  кількох  годин,  усі  ви  загинете.
- Вона  нас  дурить.  Насправді  ми  здобули  перемогу.  
Передбачивши  такий  хід  подій,  Аврора  висипала  з  шкіряного  мішка  кілька  голів  високих.  Цього  було  досить.
………………………………
Не  дочекавшись  Аврори,  плем’я  спускалось  з  гір.  Чекати  довше  більше  не  видавалось  за  розумне.  Ворог  міг  просто  утекти.  А  потім  повернутися  з  новими  силами  і  знову  напасти.  Не  важливо,  що  це  майже  самі  жінки  і  діти.
Але  коли  воїни  вже  готові  були  кинутися  униз  з  бойовим  криком,  раптом  стало  зрозумілим,  що  внизу  вже  нікого  немає.  Порожні  палії  без  шкір,  щойно  згаслі  вогнища  стояли  самотньо  і  приречено.  У  поселенні  не  було  нікого.  Хоч  ні  …  Посередині  стояла  самотня  постать.  
Аврора  пригадала,  як  дивилась  на  тих,  хто  зібрався  святкувати  її  спалення.  Тіні  …  знову  тіні  …  А  може  є  шанс?  Хоча  б  мізерний  шанс?  І  вона  заговорила?  
- Людино,  чи  ти  варта  того,  щоб  я  звернулася  до  тебе?  Ти  хочеш  стати  сильнішою,  ти  хочеш  жити  у  безпеці.  Ти  переживаєш  за  своїх  дітей,  забуваючи  про  чужих.  Ти  боїшся  майбутнього,  тому  готова  знищити  все,  чого  не  знаєш  і  не  розумієш.  Ти  думаєш,  що,  знищивши  все  невідоме,  ти  отримаєш  найкращий  світ  для  себе.
- Ти  думаєш,  що,  знищивши  несхожих  на  себе,  ти  отримаєш  найкращий  світ  для  таких,  як  ти.  Але  насправді  убиваючи  чужу  дитину,  забираючи  у  неї  життя,  ти  убиваєш  свою  власну.  Заповнивши  всю  себе  жорстокістю,  ненавистю,  зверхністю,  ти  втратиш  здатність  любити,  дружити,  святкувати,  зрештою  радіти.
Можливо,  Аврора  була  дещо  наївною,  очікуючи,  що  її  слова  стануть  зрозумілими.  Можливо,  вона  вірила,  що  кілька  прожитих  разом  років  змінили  це  селище  і  подарували  йому  інше  майбутнє.  Дещо  не  схоже  на  традиційне  збирання  в  зграї  для  виживання.  
Але  найцікавіше  з  усього  те,  що  сказане  було  почуто.
……………
Там  уверху  творилось  щось  незвичайне.  Неандертальці  покидали  печери.      З’являлися  міцні  будинки.  Запрацювала  кузня.  Люди  вчилися  лікувати  хвороби.  Кількість  людей  у  селищі  росла  щоденно.  
…………….
Поруч  був  ворог.    Оскільки  вони  навіть  не  звертали  уваги  на  високих,  значить  вони  не  боялись.  Нападати  не  було  сенсу.  У  них  було  значно  більше  людей  і  значно  краща  зброя.  Вони  були  згуртовані  і  …  небезпечні.  
Лідерству  високих  у  світі  настав  крах.    Рішення  високих  було  неочікуваним.
Вони  знали  про  хворобу  тварин,  тому  не  вживали  вже  давно  місцевого  м’яса  у  їжу.    Переважно  хворих  тварин  одразу  убивали  та  спалювали.  Однак  зараз  перед  загрозою  втрати  лідерства  цією  хворобою  було  вирішено  скористатись.  Привели  полоненого  з  племені  низьколобих.  Переляканий  чоловік  готувався  до  найгіршого.  Але  не  до  того,  що  сталося  …  
Тримаючи  хвору  лисицю  за  шию,  вождь  племені  високих  підніс  її  до  тіла  неандертальця.  Лисиця  вп’ялася  зубами  в  його  тіло.  
- Ти  можеш  іти  додому.  Ми  тебе  відпускаємо.
Ще  не  розуміючи,  що  його  заражено,    чоловік  попрямував  у  рідне  селище.  Він  вірив  у  те,  що  лише  дещо  нездужає.  Вождь  племені  задоволено  всівся  на  щойно  зроблений  трон.  Це  був  перший  день,  коли  він  вирішив  вдягнути  на  голову  своєрідний  знак  своєї  влади  –  корону.  Залишалося  чекати  ...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894081
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2020


Загублений (ч. 6, проза)

Аврора  пробудилась  від  ниючого  болю  у  потилиці.  Здавалося,  що  хтось  неймовірно  сильно  вдарив  її  по  голові.  Нарешті  зображення  в  очах  почало  ставати  дещо  чіткішим.  Та  й  біль  потрохи  минав.  Потрібно  було  мати  неабиякі  нерви,  щоб  не  закричати  з  жаху.  Особливо  дівчині  з  далекого  21  століття  ….  
Над  Авророю  схилився  неабиякий  представник  чоловічого  роду.  Вдавлені  маленькі  очі,  широкі  надбрівні  дуги,  суттєво  випуклий  уперед  рот,  широкі  роздуті  в  різні  боки  ніздрі,  якийсь  мутний  оцінюючий  погляд.  Кілька  голосних,  але  не  сердитих  вигуків  мали  б  слугувати  за  мову.  Принаймні  так  їй  здалося  спочатку.
-  Так  …  це  мабуть  хтось  з  моїх  зовсім  далеких  родичів  …  неандерталець?  …  кроманьйонець?  ….  От  чого  я  зовсім  не  сподівалась  ...  
Так  далеко  Аврору  ще  не  закидало.  Невеличкі  залишкові  шкільні  знання  підказували,  що  вона  матиме  справу  з  істотами,  не  обтяженими  соціальним  співіснуванням  та  мовою.  Рятувало  те,  що  поблизу  не  було  дзеркала.  «Я  собі  уявляю  свій  теперішній  вигляд».  Аврора  мимоволі  усміхнулася.  Цей  випадковий  знак  наче  заохотив  чоловіка  ([i]давайте  його  означимо  саме  у  цей  спосіб  –  авт.[/i])  і  він  жваво  рушив  до  своєї  здобичі.  Мабуть,  інакше  здобуту  жінку  шляхом  удару  в  потилицю  назвати  важко.  
Він  явно  помилився  жінкою.  Навряд  чи  ми  можемо  запідозрити  Аврору  у  надмірному  терпінні  та  покірності.  Допоміг  розташований  поруч  камінь.  Звичайна  людина  мабуть  б  не  вижила  від  настільки  сильного  удару.  Але  для  неандертальця  це  все  обернулося  лише  нетривалою  втратою  свідомості.  
Аврора  швидко  вибігла  з  печери  і  понеслася  у  прямому  сенсі  цього  слова  крізь  поселення.  Поселення  розташувалось  на  невеличкому  підвищенні  над  гірською  річкою.  Скрізь  валялись  кістки  тварин,  то  тут  то  там  навколо  вогнища  сиділо  кілька  протолюдей.  Кілька  жінок  схилилося  над  тілом  щойно  убитого  оленя,  тримаючи  у  руках  щось  схоже  на  кременеві  ножі  …  
Виглядало  так,  що  на  неї  ніхто  і  не  збирався  звертати  особливої  уваги.  Оскільки  вона  не  несла  у  собі  жодної  загрози,  її  доля  чи  стан  не  надто  когось  і  цікавили.  Принаймні  так  Аврорі  здавалося  тоді.  
Дівчина  рушила  вздовж  берега.  Вона  розуміла,  що  повернувшись  до  тями  її  само  призначений  чоловік  не  почуватиме  нічого,  окрім  жаги  помсти.  І  буде  готовим  до  опору  з  її  боку.  Особливих  шансів  у  такому  відкритому  протистоянні  у  Аврори  не  було.  
Подорож  навряд  чи  могла  бути  безпечною.  Загроза  могла  надходити  не  лише  зі  сторони  предка  людини,  а  й  будь-якого  хижого  звіра.  Потрібно  було  шукати  або  печеру,  або  високе  дерево.  То  зліва  то  справа  чувся  дикий  рик,  тріск  сухого  дерева,  звук  падаючого  каміння  …  Дівчина  зрозуміла,  що  її  спасінням  є  ріка.  Швидко  сплівши  з  двох  ліан  щось  схоже  на  шнурок,  Аврора  зіштовхнула  у  воду  кілька  повалених  вітром  на  негодою  стовбурів  дерев.  Нехитрого  плоту  для  неї  одної  було  більш  ніж  достатньо.  
Втеча  у  воду  була  більш  ніж  вчасною.    Між  деревами  вже  виглядало  кілька  постатей  чомусь  чорних,  більше  схожих  на  собак,  вовків,  а  з  лісу  чувся  крик,  який  вона  пригадувала  з  улюбленого  в  дитинстві  фільму  про  Тарзана.  Нещасливий  коханець  явно  кинувся  у  погоню.
Пліт  раптом  почав  набирати  швидкість.  Це  все  відбулося  так  несподівано,  що  звернути  кудись  в  сторону  ставало  нереальним.  Вода  пінилась,  навіть  сичала  …  Хоч  це  все  могло    бути  і  наслідком  уяви  чи  вчорашнього  неандертальського  залицяння.
Ще  кілька  метрів  і  вся  ця  нехитра  конструкція  разом  з  дівчиною  полетіла  униз.  Довелося  чимдуж  відштовхнутися  в  сторону,  щоб  не  отримати  ще  один  міцний  удар  від  плоду  своїх  рук.  Вода  не  була  надто  холодною,  але  все  ж  на  кілька  митей  Аврора  втратила  свідомість.  Потім  змахнувши  якось  незграбно,  але  правильно  руками,  виплила  на  поверхню,  і  спокійно  та  впевнено  поплила  до  берега.  
Наступне  відкриття  здивувало  її  не  менше,  ніж  поява  в  неандертальському  поселенні.
На  березі  стояв  напівзруйнований  округлий  будинок,  з  побитими  прозорими  вікнами.  Це  звичайно  було  не  скло,  але  це  були  справжні  вікна.  Будинок  було  покинуто  давно.  Його  колишні  господарі  явно  кудись  поспішали.  Розкиданий  посуд  з  глини,  округлий  стіл  з  каменю  в  центрі  кімнати  і  багато  зброї  …  Це,  звичайно,  не  були  рушниці  чи  щось  на  кшталт  цього.  Але  кілька  залізних  ножів,  списи,  лук  зі  стрілами.  В  міцних  руках,  які  вона  мала  зараз,  цього  було  достатньо,  щоб  захиститися  навіть  від  десятка  не  надто  ґречних  залицяльників  чи  хижого  звіра.  
……………………………….
Аврора  повернулася  у  поселення.  Чоловік  із  плоским  чолом,  мабуть  вирішивши,  що  вона  це  зробила  зі  страху  чи  з  благанням  про  вибачення,  спробував  кинутися  на  неї  у  звичний  спосіб.  На  щастя,  достатньо  було  одного  пострілу  з  лука.  Потягнувши  за  собою  поранену  ногу,  тепер  вже  колишній  лідер  племені  сховався  у  печеру.  
В  Аврору  втупилося  кілька  десятків  очей.  Ще  такого  не  було,  щоб  жінка  давала  відсіч  лідеру  племені.  Ще  ніколи  жінка  не  була  лідером  племені.  Перемога  над  лідером  була  заявкою  на  право  зайняти  його  місце.  А  отже,  мати  доступ  до  найсвіжішого  м’яса,  право  на  місце  біля  останнього  вогню,  право  на  найкращу  печеру.  Йому  треба  було  віддавати  по  одному  наконечнику  до  стріл  кожного  третього  місяця  і  по  одній  шкірі  кожного  іншого  снігу.  
Найсильніший  рушив  в  її  бік.  Його  загрозливий  рик  мав  би  її  налякати.  Він  вирішив  підібратись  до  неї  зі  спини.  Більше  схожий  на  якогось  ведмедя,  чоловік  рухався  навколо  з  неймовірною  швидкістю.  Аврорина  стріла  не  досягла  цілі,  попавши  у  якусь  налякану  жінку.  
Та  схопилась  за  закривавлений  живіт.
Дівчина  відчула,  як  чиїсь  руки  міцно  вхопили  її  ззаду  і  почали  стискати  горло.  У  неї  не  було  іншого  виходу.  Два  ножі  глибоко  ввійшло  у  тіло  ворога.  На  жаль,  це  було  виживанням.  У  неї  не  було  жодного  відчуття  провини  за  це  вимушене  вбивство.
Піднявши  рук  над  головою,  Аврора  голосно  закричала.  Вона  сама  злякалась  свого  голосу,  що  вже  говорити  про  її  нових  одноплемінників.  Питання  було  вирішено.  Упокорені  розійшлися  по  своїх  печерах.  
……………
Шана,  а  саме  так  звали  поранену  Авророю  жінку,  лежала  посеред  печери  і  стікала  кров’ю.    Зупинившись  біля  входу,  дівчина  оглянула  присутніх.  У  неї  нарешті  з’явилось  відчуття  людського  середовища.  На  обличчях  дітей  було  видно  сум  і  розпач,  господар  печери,  хоч  і  сидів  повернувшись  до  вогню,  теж  виглядав  приречено.  Аврора  підійшла  до  Шани,  що  явно  налякало  присутніх.  Можливо,  вони  подумали,  що  вожак  має  намір  добити  поранену  як  непотрібний  тягар.  «Ні,  ні,  ні  ….»,  лунало  у  печері.  
- Я  не  маю  такого  наміру.  
Аврора  сама  не  сподівалася,  що  щось  скаже.  Але,  як  виявилось,  у  них  була  мова,  і  вона  вміла  нею  спілкуватися.  
- Вона  завжди  співчувала  тобі  через  Вала.  Як  так  могло  статись?
Ці  слова  сказав  чоловік  біля  вогню.  
Аврора  підійшла  до  Шани.  Рана  була  глибокою,  але  виглядало  так,  що  стріла  порвала  м’язи  живота,  але  не  пошкодила  органів.  «Ось  для  чого  ці  великі  голки,  що  я  захопила  з  собою  ….».  Шана  терпляче  чекала  закінчення  цього  не  надто  вправного  зашивання.  Вона  явно  була  рада  присутності  Аврори.
У  покинутому  будинку  дівчина  знайшла  кілька  кусків  матерії,  що  виглядали  схожими  на  льон.  Достатньо,  щоб  зробити  перев’язку.    Уся  печера  дивилась  на  Аврору  з  неприхованим  здивуванням  та  захопленням.  
Першим  озвався  Зар.  Саме  так  звали  чоловіка  біля  вогню.  
- Ми  чули,  що  колись  внизу  у  будинку  були  люди,  що  вміли  обробляти  рани.  Ми  не  знали,  що  ти  це  вмієш.  Ніа,  чому  ти  це  вмієш?
Аврора  вийшла  з  печери,  не  сказавши  ні  слова.  Вона  принаймні  знала  тепер  своє  власне  ім’я  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894066
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2020


Загублений (ч. 5, проза)

Абат  Фурія  задоволено  оглянув  площу.  Міцні  дерев’яні  стовпи  простиралися  мало  не  до  її  кінця.  Це  шоу  намічалося  на  кінець  місяця,  коли  місто  відвідає  єпископ.  
Цей  маленький  кругленький  чоловічок  з  цілковито  лисим  чіпком  міг  би  за  інших  умов  десь  варити  пиво,  пекти  хліб,  саджати  дерева.  При  цьому  покрикувати  на  таку  ж  товстеньку  жінку  та  з  десяток  товстеньких  маленьких  діточок.  Але,  як  він  сам  вирішив  для  себе,  йому  дуже  повезло  у  житті  народитися  саме  у  цей  важливий  час.  І  особливо  бути  поміченим  єпископом  як  найбільш  ревнивий  служитель  церкви.    
Йому  подобався  його  статус,  влада  і  навіть  щоденна  буденна  праця.  Працею  він  називав  допити  спійманих  слуг  диявола  та  іншої  нечисті,  яку  потрібно  було  топити,  палити,  нівечити  …  Ох,  як  ж  він  любив  свою  роботу  ?!
Перед  його  очима  лежав  чималий  список.  Дехто  уже  потрапив  у  підвали  його  величезного  сірого  будинку,  у  декого  все  ще  був  шанс  сподобатись  його  ясновельможності.  От  лише  б  єпископ  не  дізнався  про  це  його  улюблене  самозвеличення  ….  У  декого  ще  був  шанс  відкупитися.  Але  ж  не  все  за  гроші  в  цьому  світі  ...  Гримаса  перекривила  і  так  давно  скривлений  в  один  бік  рот.
Так  ...  Глорес  Августина  ….  Найнеприємніше  особа  …  віііідьма  ….  Що  собі  думає  той  на  небі,  що  роздає  красу  таким  нікчемам.  Тож  синок  магістра  …  тож  шанована  персона.  Захотів  собі  хлопчик  розважитися,  а  вона  його  ножицями  …  Зіпсувала  обличчя,  а  в  магістра  були  такі  плани  щодо  синкової  кар’єри  …  Довелося  швиденько  організовувати  віруючих.  Двоє  свідків  оголосили,  що  вона  щоночі  варить  нечисте  зілля,  а  потім  годує  ним  свого  батька.  Батькові  уже  десь  за  вісімдесят,  а  в  наш  час  чоловіки  ріііідко  так  довго  живуть.  
О  …  Емілія  Савчин  ….  Це  особливий  випадок,  але  відмовити  не  зміг.  Відмовила  товаришу  моїх  колишніх  нічних  походеньок  у  залицянні.  Це  ж  якому  поважному  чоловікові?!  Обрала  собі  якогось  торговця  антикваріатом.  Ну,  не  можу  відмовити.  Як  не  обрала  «святе»,  то  значить  відьма  …  так  тому  і  бути.  
Так  …  ось  тут  цікаво  …  Олівія  Торес  …  шкода,  шкода  …  Ви  собі  лише  уявіть,  яка  наглість.  Ця  особа  прийшла  до  мене  і  оголосила  мене  психічно  хворим.  Більше  того,  вона  оголосила,  що  буде  мене  лікувати.  Це  нікчемне  дівчисько  стверджувало,  що  моя  неадекватна  реакція  на  події,  недоречний  сміх,  нездатність  логічно  мислити  є  звичайною  хворобою.  І  що  це  лікується.  
Мабуть  пів  міста  просило,  щоб  її  відпустити.  Справді,  ця  панночка  вилічила  сотні  дітей  та  дорослих  травами.  Але  ж  я  не  можу  допустити  жодної  втрати  авторитету.  Що  б  сказав  єпископ  на  це  все  ….  
Ні,  її  треба  спалити  раніше.  Не  на  святі.  Це  ж  що  вона  кричатиме  у  найсвятіші  вуха.  Єпископ  звичайно  посміється,  але  щось  та  й  собі  потім  пригадає.  Ні  …  завтра  …
………………………………………
Аврора  ще  ніколи  не  відчувала  такого  розпачу.  Втекти,  розчинитись  між  людей  ….  Про  це  годі  було  мріяти  …  Мотузки  надто  сильно  стискали  руки,  та  й  лише  зараз  вона  відчула,  що  спілкування  з  отим  череванем  внизу  не  минулося  даром.  Все  тіло  було  вкрито  рваними  ранами,  а  пальці  на  руках  та  ногах  нестерпно  боліли.  
Це  нице  нікчемне  створіння  внизу  навіть  не  дивилося  в  її  сторону.  Справу  очевидно  вже  було  вирішено  остаточно.  Навколо  збиралися  люди  ….  Ой,  ні  …  я  вжила  невідповідне  слово  …  збиралися  тіні.  Дрібні  розлючені  тіні.  Трошки  більші  тіні  штовхали  перед  собою  зовсім  маленькі.  Вони  приводили  з  собою  дітей,  щоб  усі  разом  сімейно  насолодитися  запропонованим  абатом  дійством.  Отакий  собі  сімейний  відпочинок.  Може,  вони  навіть  розглядали  це,  як  інструмент  збереження  міцної  сім'ї.  Нікому  навіть  в  голову  не  приходило  співпереживати,  обурюватися,  задавати  запитання  …  Один  поперед  одного  тіні  вигукували  образливі  слова  в  її  адресу,  улесливо  та  бридко  водночас  усміхаючись  на  кожну  примітивну  фразу  абата.  
Віііііііідьма  ….  Гориииииии  ….  
З  яким  би  задоволенням  ця  публіка  розривала  на  куски  когось  з  її  нещодавніх  знайомих  андроїдів  ….  То  що,  людина  не  міняється?  Не  вірю  ...  
Так,  може  вдасться  ….  В  голові  промайнула  неймовірна  мрія  про  порятунок.
Якщо  у  попередньому  вимірі  переживання  за  своє  тіло  допомогло  їй  перетворитися  з  андроїда  у  людину,  то  можливо  є  сенс  у  зворотному.    Дівчина  не  вірила,  що  її  скерували  сюди  у  цей  час  лише  для  того,  щоб  бути  спаленою.  У  такому  садизмі  не  було  жодного  сенсу.  Отже,  потрібно  спробувати  …
…………………………………………
Хмизу  унизу  під  стовпом  ставало  все  більше  і  більше.  Абат  Фурія  власноручно  прийшов  розпочати    захоплююче  дійство.    Дрова  попередньо  було  дбайливо  висушено,  тож  вогнище  спалахнуло  мало  не  одразу.  Тисячі  очей  прикипіло  до  тіла  молодої  жінки  з  нетерпінням  чекаючи  крику,  волання,  мольби  …  а  ще  більше  остаточного  акорду  людського  життя.  Ну  ось  …  ну  ось  ….  Що  ж  так  довго?  Вогонь  підібрався  до  ніг.  Навіть  від  такої  кількості  диму  давно  можна  було  б  задихнутися.  Але  крику  не  було  ...  
Аврора  дивилася  униз  на  всю  цю  людську  мізерію.  Сказати  їм  щось?  Але  ж  кому.  Це  вже  не  люди.  Вона  вирішила  мовчати.  
Одягу  на  Аврорі  вже  давно  не  було.  Він  згорів  ще  на  самому  початку.  Чудове  жіноче  тіло  не  викликало  у  глядачів  інтересу.  Мотузки  впали  ще  кілька  хвилин  тому.  Аврора  стояла  вільна,  горда,  самотня    ….  Не  утікаючи,  не  розмовляючи,  свердлячи  очима  цей  нікчемний  натовп.  
«Ще  принести  дров»,  «Камінням,  камінням»  ….  У  натовпу  закінчувалось  терпіння.  В  Аврору  полетіли  камені.  Проте  навіть  ті,  що  долітали,  не  могли  пошкодити  тіло  досконалого  андроїда.  
Абат  Фурія  відчув  себе  слабким  …  Його  заповнив  страх.  Водночас,    натовп  все  ще  не  боявся.  У  натовпу  своєрідна  поведінка.  Натовп  не  думає,  керується  виключно  емоціями.  Натовп  іноді  може  себе  вести  як  єдине  ціле.  На  площі  фактично  було  три  дійові  особи:  Аврора,  Фурія  і  цей  обезособлений  натовп.  
Фурія  не  почував  себе  його  частиною.  Фурія  завжди  себе  вважав  надлюдиною,  мало  не  богом  над  усіма  цими  людцями.  Але  зараз  він  відчував,  що  втрачає  свій  сенс,  свою  само-велич.  Його  серце  не  витримало  такого  дисбалансу  та  раптової  зміни.  Та  й  здоров'ям  своїм  він  теж  не  надто  переймався  у  ці  роки  власної  псевдо  -  величі  ...  Тіло  обм’якло  і  упало  на  землю.  
«Вона  убила  його  поглядом,  утікааааайте»,  -  пронеслося  над  площею.    
Наче  щурі  люди  розбігалися  у  різні  боки.  Давлячи  один  одного,  штовхаючи,  іноді  навіть  убиваючи  ….  
Вся  ця  публіка  забула  про  своїх  дітей,  про  своїх  батьків,  про  свій  "святий"  обов’язок.
Виживання  -  єдина  мета.  Виживання  -  єдина  ціль.  
Ось  де  чудове  місце,  щоб  ходити  з  ліхтарем  удень,  шукаючи  людину  ...    
……………………
Аврора  визволила  своїх  подруг  по  нещастю.  Мабуть,  такі  випробування  були  єдиним  можливим  лікарством  від  всеохоплюючої  тупості  та  безглуздя.  Хто  –  хто,  а  ці  молоді  жінки  не  поспішать  на  площу  любуватись  черговим  вогнищем.  Разом  зі  своїми  сім’ями  вони  рушили  шукати  нові  землі.  Не  позначені  на  карті  найсвятішої  інквізиції.  
Землі  ,де  можна  було  бути  іншим,  не  схожим,  жити  без  страху  ...  

Слухи  про  події  у  місті  дуже  швидко  досягли  вух  єпископа.  Все  місто  було  вирішено  спалити.    На  певний  час  спалення  відьом  було  заборонено  по  цілій  країні.  
Але  цього  Аврора  вже  не  бачила.  

Вона  не  озиралася  назад.  Та  й  не  було  такої  можливості.    Невмолима  сила  змін  ухопила  її  все  ще  андроїдне  тіло  і  понесла  у  такі  схожі  часи,  але  дещо  далі  за  координатою  часу.  Лише  мрією  залишився  далекий  Львів,  Андрій  у  2030  –  у,  вистава  у  Скарбківському  театрі  ….  Хтось  вирішив,  що  їй  під  силу  лікувати  людські  душі  ….    Може  надаремно  ...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893958
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2020


Загублений (ч. 4, проза)

Яка  ж  ти  невмолима  доле?  Чому?  Знову  і  знову  ….  Зовсім  чужі  люди,  нові  випробовування  …    А  може  це  запитання:  чи  можуть  люди  бути  чужими  одним  одному  ?!  
За  що?    Авроро  ….  Вже  майже  рік.  Лише  одного  разу  наче  пролетіли  знайомі  очі.  Це  було  давно,  у  рідному  Львові.  А  може  здалося?  Може,  сам  собі  придумав?  Удавав  із  себе  Теслу.  Наробив  шуму  у  рідному  місті  на  славу.  Тепер  хай  спробують  пояснити,  чому  саме  у  Львові  з’явився  перший  електромобіль,  а  не  десь  у  Детройті  чи  Берліні  …  Скільки  часу  пройшло,  а  так  і  не  втратив  свого  дещо  несерйозного  локального  патріотизму.
Андрій  відчував,  що  втрачає  свою  впевненість,  свою  віру.  В  те,  що  колись  повернеться  і  саму  туди,  де  його  Аврора.  Чи  все  ще  його  Аврора?  Яким  є  її  теперішнє  життя?  Він  навіть  не  здогадувався,  який  подарунок  неумисне  залишив  дівчині  …  
Потрібно  було  рятувати  свою  незахищену  свідомість.  Його  рішення  видавалось  спочатку  комічним,  але  зрештою  прийнятним.  Останні  десять  перевтілень  у  вільний  від  цієї  неймовірної  гонитви  час  Андрій  вчився  будувати  роботів.  Так,  він  вирішив  створити  андроїда  Аврору.  Хоча  б  на  кілька  митей  якоїсь  однієї  з  цих  дивних  пригод.    Він  мріяв  її  просто  бачити,  чути,  розмовляти  з  нею.  
Обставини  сталися  якнайкраще.  Його  закинуло  у  неймовірне  майбутнє.  Ви  собі  лише  уявіть  3020  рік.  Людина,  створивши  роботів,  тепер  намагається  їх  будь  –  що  знищити.  Але  ж  це  не  так  просто.  Вона  сама  уже  наполовину  робот.  Усеможливі  чіпи,  додаткова  пам’ять,  засоби  для  роботи  у  хмарі,  датчик  стану  здоров’я,  інструменти  комунікації  з  дітьми,  …  Це  все  було  схоже  на  якусь  неймовірну  навалу.  Але  це  лише  для  Андрія.  Для  людини  з  далекого  2020  року.    Його  попередник  почувався  у  цьому  абсолютно  природно  і  це  підтверджував  його  високий  суспільний  статус  і  навіть  якась  надмірна  свобода  у  використанні  часу  та  у  пересуванні.
Ідучи  по  вулиці,  Андрій  бачив  не  людські  обличчя,  а  таблички  з  даними,  показники,  діаграми,  графіки.  Це  ставало  набридливим,  нестерпним,  іноді  жахливим.  Де  ж  тут  шукати  її  очі?!
Не  дивно,  що  людина  захотіла  повернутися  у  минуле.  Людина  захотіла  знищити  андроїдів.  Але  чим  було  це  начебто  загрозливе  створіння  сьогодні?  Андроїд,  що  сидів  поруч  з  Андрієм,  візуально  нічим  не  відрізнявся  від  Аврори.  Гарне  жіноче  обличчя,  красиві  форми  тіла,  вчасні  жарти  та  посмішки,  обґрунтоване  обурення  чи  захоплення.  Андроїд  любила  музику,  вірші,  гарне  кіно  …  У  неї  виробилось  своє  відчуття  прекрасного.  Так,  це  була  переважно  гармонія,  пропорційність.  Але  захоплення  давніми  століттями  виробило  у  ній  терпимість  до  нестандартності,  несподіваності,  незвичності,  неординарності.  Андрій  іноді  дивувався:  «Твоє  сприйняття  мені  видається  кращим  за  людське»  …  Ні,  це  не  була  Аврора.  У  чому  різниця?  Це  просто  не  була  його  Аврора.  Це  була  інша  жінка.  Але  все  ж  таки  жінка.
………..
Люди  вирішили  знищити  андроїдів.  Андроїди  стали  незрозумілими.  Вони  не  ображали,  не  обманювали,  вони  поважали  інших  і  не  займалися  крутійством.  Вони  саджали  дерева  …  і  це  все  налякало.    Людина  налякалася,  що  вона  стала  гіршою,  що  вона  програла  конкуренцію  цій  дивній  істоті.  
Його  нову  Аврору  хотіли  знищити,  припинити  її  існування,  позбавити  його  пам’яті  про  ту,  справжню.  Змінити  це  не  видавалося  можливим.  Потрібні  були  надзвичайні  аргументи,  але  їх  не  було.  Вони  почали  ховатися.  На  щастя,  зовні  вирізнити  Аврору  серед  людського  гурту  було  неможливо.  
Але  все  це  лише  до  першого  контакту  з  лікарем.  А  це  невідворотно.  Усі,  хто  уникав  такого  контакту,  миттєво  вирізнялися  спеціальними  машинами.  Таким  став  цей  гіркий  світ.
……………………….
Аврора  відчула  себе  у  дещо  дивному  тілі.  Це  не  було  людське  тіло.  Це  був  наче  рідкий  метал,  що  наповнював  її  несподіваною  гнучкістю  та  витривалістю,  але  водночас  якоюсь  байдужістю.  Так,  людина  звикла  берегти  своє  тіло,  знаючи  про  його  слабкість.  Тут  все  було  по  іншому.  Саме  це  відчуття  незручності  спричинило  подальшу  трансформацію.  Тіло  андроїда  дуже  швидко  ставало  звичним  для  Аврори.  
Вона  повернулась  на  знайомий  голос.  У  кімнату  входив  її  Андрій.  Троє  міцних  охоронців  з  паралізуючою  зброєю  міцно  стискали  його  руки.  Ще  двоє  кинулось  до  Аврори.  Один  не  зупиняючись    вдарив  її  щосили  ножем  по  руці.  З  руки  бризнула  кров.  
Такого  фіналу  цього  дійства,  здавалось,  не  сподівався  ніхто.  Це  було  наругою  над  людиною.  Поліцейському  загрожувало  пожиттєве  ув’язнення.  Якщо  звичайно,  дівчина  б  не  погодилась  визнати,  що  це  сталося  випадково  і  з  її  вини.  
Але  Аврора  не  погодилась.  
Будь  –  хто  ,  хто  має  почуття,  заслуговує  на  життя.  
Будь  –  хто,  що  чинить  добро,  заслуговує  на  життя.  
Перша  жінка  –  андроїд,  що  стала  людиною,  обвинуватила  у  суді  людство  у  негідній  поведінці.  
- Людино,  чому  ти  вирішила,  що  ти  маєш  право  вирішувати.  Спочатку  ти  вирішила,  що  твій  родич  з  чорним  кольором  шкіри  має  бути  рабом.  Потім  ти  вирішила,  що  можеш  прогнати  корінні  народи  з  цілого  континенту  і  назвати  цю  землю  своєю.  Потім  ти  вирішила,  що  все  на  цій  планеті  продається,  і  скупила  найкращі  землі,  надра,  воду,  чисте  повітря  …  Потім  ти  прийшла  на  інші  планети  Сонячної  системи  і  перетворила  їх  на  звалища.  Потім  ти  налякалась,  що  за  все  це  доведеться  нести  покарання  і  почала  знищувати  будь-що,  що  виглядало  для  тебе  незрозумілим  та  нетрадиційним,  що  могло  стати  загрозою  у  майбутньому.  
Дякуючи  Аврориній  трансформації,  а  саме  здатності  андроїда  стати  людиною  необхідний  аргумент  було  знайдено.
Світ  було  змінено.  І  мабуть  світ,  у  якому  стало  менше  насильства,  змінено  на  краще.  
………………………………
Весь  час  Аврора  відчувала  на  собі  погляд.  Це  був  погляд  гордості,  радості,  захоплення.  Так  чоловіки  іноді  дивляться  на  своїх  дружин  чи  батьки  на  своїх  дітей.  
- Авроро,  ти  змінилася.  Ти  стала  дорослішою,  сильнішою.  Але  це  ти  …  І  я  знаю,  що  відрізняє  тебе  від  усіх  інших.  Ти  все  робиш  з  любові.  Не  з  необхідності,  не  з  обов’язку,  не  з  примусу.  
- Андрію,  що  б  з  нами  далі  не  сталося,  знай,  що  я  знову  шукатиму  тебе.  І  не  зупинюся,поки  знову  не  знайду.  Світи  змінюються,  розлітаються  в  різні  боки,  а  ліхтарі  наших  душ  постійно  поряд.  Їх  не  розлучити.  
Це  були  останні  миті  їх  спільного  перебування  у  цьому  вимірі,  у  цей  час.  Невмолимий  механізм  змін  стрімко  помчав  назад.  У  час  без  роботів,  без  сенсу,  без  науки.  
Аврора  пробудилась  від  сильного  болю  в  усіх  м’язах  тіла.    Її  тіло  було  міцно  прив’язаним  до  стовпа.  Під  ногами  готували  велике  вогнище.  Інквізитор  у  чорній  рясі  торохтів  щось  схоже  на  молитву,  навіть  не  озираючись  в  її  бік  …    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893907
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2020


Загублений (ч. 3, проза)

Сюжет  вистави  дещо  нагадував  знайомих  Аврорі  булгаківських  Майстра  та  Маргариту.  Щоправда,  так  видавалося  лише  спочатку.  Віденський  посол,  що  в  її  уяві  мав  би  бути  Воландом,    насправді  був  звичайною  впливовою  людиною,  а  його  помічники  –  чиновниками  віденських  міністерств.  І  ось  вся  ця  публіка,  озброєна  нахабством,  зверхністю  та  грошима,  відверто  розважалася  у  рідному  їй  Львові.  Придбані  у  поліції  за  немалі  гроші  довідки  про  міщан  дозволяли  творити  на  сцені  справжнє  шоу.  Боялися  та  жартували  усі  без  виключення.  Цікавим  було  те,  що  Аврорин  супутник  зовсім  не  сміявся  над  подіями  на  сцені.  Він  наче  співпереживав  їх.    А  виявилося,  що  таки  боявся.  Боявся  того,  що  віденські  актори  зайдуть  надто  далеко  у  своїх  жартах.  
- А  ось  і  пан  Шуйський  у  ложі.  Шанована  людина,  чудовий  меценат,  зокрема  цього  театру,  чудовий  сім’янин.  Але  вас  щось  турбує,  чи  не  так,  пане?  Вас  турбує  жахлива  помста.  А  інструментом  цієї  помсти  є  ваша  дружина  …  Чи  не  так  пане  Шуйський?
Залом  прокотився  гомін.  Усі  обличчя  було  повернуто  до  Аврориного  чоловіка,  як  вона  уже  здогадалась,  і  до  неї  самої.  Як  не  дивно,  але  впевненість  і  горда  постава  старого  графа  зникли  майже  повністю.  Якась  страшна  таємниця  настільки  лякала  цього  чоловіка,  що  він  готовий  був  провалитися  не  лише  крізь  підлогу  театру,  але  й  крізь  вбиті  глибоко  у  болотисту  землю  дубові  палі,  на  яких  театр  стояв.  
- Та  як  граф  оплатить  нашу  подорож  назад  до  Відня,  то  вона  і  залишиться  з  нами.  Чи  не  так,  графе?
- Так,  оплачу.
Аврора  зрозуміла,  що  кожна  її  подорож  є  неабияким  випробуванням  і  від  її  попереднього  захоплення  своїм  новим  статусом  не  залишилось  і  крихти.  Що  ж  тоді  чекати  у  майбутньому?
…………………
- Чим  можу  вам  допомогти,  мадам?  Рідко  зустрінеш  у  цьому  кабінеті  таку  незвичайну  гостю.
Начальник  львівської  поліції  випромінював  лагідність,  задоволення  і  мало  не  ангельську  вдачу.  На  щастя,  Аврора  знала,  з  ким  мала  справу.    Для  виховання  власного  сина  цей  пан  «яскрава  посмішка»  полюбляв  організовувати  йому  екскурсії  у  місцеву  в’язницю,    а  за  танець  з  місцевим  торговцем  дружина  провела  в  одній  з  камер  мало  не  тиждень.  Все  це  називалося  прикрою  випадковістю  і  «ти  ж  знаєш  мене,  люба».    Досить  згадати  сам  факт  продажу  віденським  гастролерам  таємних  карток  впливових  містян.  Власне  заради  цього  Аврора  і  зважилась  на  ці  неприємні  відвідини.
- Пане  Адаме,  мушу  вас  завірити,  що  прийшла  виключно  з  гідною  метою.  Ви  ж  знаєте,  як  легко  втратити  у  цьому  світі  репутацію  молодій  жінці.  А  хто  ж  як  не  офіцер  поліції  має  приходити  на  допомогу  за  будь-якої  ситуації.  Та  ще  й  коли  є  можливість  вигідного  обміну.  
Ось  тут  у  цьому  гаманці  ваш  новий  приміський  будиночок.  А  мені  …    ви  знаєте,  що  потрібно.  Ця  маленька  сіра  картка,  де  описано,  що  сталося  зі  мною  та  з  моїм  чоловіком,  а  ще  деякі  цікаві  факти  з  біографії  мого  чоловіка.  Як  вам  такий  чудовий  обмін?
- З  вами  мати  справу  сама  приємність,  мадам.  Я  вже  все  приготував.  У  цьому  конверті  є  все,  що  вас  цікавить.  
…………………………………….
Поринувши  в  минуле,  вона  навіть  близько  не  очікувала  на  щось  подібне.    Її  мати,  назвемо  так  цю  жінку  у  цій  конкретній  реальності,  колись  аж  надто  захоплювалася  графом  Шуйським.  Причиною  був  статус,  величезні  гроші  з  оренди  митниці,  чудовий  палац  в  кількох  годинах  їзди  від  міста  …  Проблема  лише  у  тому,  що  граф  був  одружений.  
Що  ж,  мати  Марії  не  звикла  собі  відмовляти  ні  в  чому.  Тож  дружину  було  отруєно,  справу  закрито  все  тим  ж  усміхненим    паном  Адамом,  а  граф  опинився  в  одному  ліжку  з  чарівною  та  елегантною  жінкою.  Щоправда,  чоловік  був  розумним,  тож  швидко  виявив,  куди  утікають  його  гроші  і  що  зберігається  у  шухлядках  столу  спальні.    
Нового  шлюбу  так  і  не  відбулося.  Проте  Маріїна  мати  явно  вирішила  помститися.    Їй  вдалося  вийти  заміж  за  бідного  польського  шляхтича,    і  вже  у  статусі  молодої  чарівної  піаністки  донька  Марія  попадає  у  розкішний  Львів.  А  оскільки  граф  був  завжди  не  проти  красивих  жінок,  дуже  скоро  пара  опинилася  під  вінцем.  Яким  ж  було  здивування  графа,  коли  подарунком  нареченої  виявився  лист  її  матері  з  лише  однією  фразою:  «Вітаю,  графе!  Ви  одружилися  з  власною  донькою.»
Жаху  Аврори  не  було  меж.  Вона  навіть  не  уявляла,  що  б  міг  зробити  за  таких  умов  старий  граф  в  умовах  все  ще  надзвичайно  жорстокого  суспільства.  Хоч  щось  подібне  легко  собі  було  б  уявити  і  в  її  час.  Її  навіть  не  дивувало,  що  постійними  стали  дорогі  подарунки  все  тому  ж  пану  Адаму,  а  прогулянки  чи  подорожі  -  надзвичайно  рідкісним  явищем.  
Одного  разу  чоловік  почав  першим  їм  обом  необхідну    непросту  розмову.
- Не  знаю,  чи  ти  колись  мене  вибачиш,  Маріє.  Мені  байдуже  на  цю  поліцію  і  на  це  все  місто.  Мені  болить,  що  я  так  завинив  перед  тобою.  
Цей  старий  посивілий  чоловік  явно  не  знав  гідного  рішення  у  такій  ситуації.  
- Ми  звичайно  мусимо  роз’їхатись  і  негайно.  Я  вже  домовився  про  розірвання  шлюбу.    Але  відчуття  вини  з’їдає  мене  більше  всього.  
Аврора  не  знала,  що  відповісти  на  це  все.  І  чому  їй  було  влаштовано  таке  випробування.  Можливо,  для  пробачення?
Спускаючись  сходами  поруч  з  графом,  вона  нарешті  вчинила  так,  як  мабуть  в  жодному  випадку  не  зробила  б  її  попередниця.  
- Шановний  пане,  я  вибачаю  вас  за  все,  що  ви  вважаєте  не  виконаним  обов’язком,  образою  чи  зневагою.  Ви  мабуть  були  б  чудовим  батьком,  але  так  не  склалося.  Не  з  вашої  вини.    Мені  не  потрібні  ці  великі  гроші,  які  ви  намагаєтесь  мені  віддати.  Хіба  що  їх  незначна  частина.  Я  вам  дякую  за  поводження  зі  мною  і  бажаю  вам  душевного  спокою  у  вашому  подальшому  житті.  
………………………….
Аврора  вийшла  з  будинку  Шуйських  і  рушила  у  напрямку  будівництва  Львівської  опери.  Цей  театр,  складений  з  будматеріалів  виставкових  павільйонів,  обіцяв  бути  найчарівнішим  витвором  місцевих  архітекторів.  Назустріч  раптом  виринув  у  прямому  сенсі  цього  слова  звичайний  електромобіль.  Це  була  справжня  дивина  серед  усіх  цих  чудернацьких  карет,  незвичних  велосипедів  і  пань  у  широченних  сукнях.    Автомобіль  дещо  пригальмував.  За  його  кермом  сидів  незнайомий  чоловік.  Ось  тільки  посмішка  видавалась  напрочуд  рідною  …  Але  це  все  тривало  мить,  не  більше.  Яку  навряд  чи  можна  було  б  назвати  зустріччю.  
Аврора  відчула  знайомі  вібрації  свого  тіла.  Місто  наче  поплило  кудись  убік.  Куди  ж  цього  разу?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893870
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2020


Загублений (ч. 2, проза)

Андрій  вкотре  робив  для  себе  неймовірне  відкриття.  Виявляється,  найбільшим  щастям  є  не  всевладдя  розуму,  не  зірки,  повз  які  пролітаєш  умить,  не  здатність  раптово  починати  все  мало  не  з  самого  початку,  не  здобуте  нове  вміння  чи  знання.  Найбільшим  щастям  може  бути  звичайний  осінній  парк,  повсюди  кольорове  листя,  теплий  невеличкий  дощ,  ледь  -  ледь  гріюче  сонце  і  звичайно  її  рука,  що  не  відпускаєш  і  знаєш,  що  не  відпустиш  ніколи  …  і  ці  величезні  глибокі  –  глибокі  очі.  
- Твої  очі  глибші  космосу.  Ще  трішки  і  я  в  них  потону.
- Я  тебе  буду  рятувати.  Не  сумнівайся.
- Я  б  міг  так  з  тобою  ходити  цілу  вічність.
- А  може  ми  і  є  ця  вічність  ...  
Аврора  повірила  у  його  розповідь.  Звичайно,  у  її  сприйнятті  певні  деталі  виявилися  іншими,  але  вона  не  сказала  про  це  ні  слова.  Десь  глибоко  у  підсвідомості  зринав  страх,  що  Андріїв  попередник  у  якийсь  спосіб  може  знову  повернутися  у  їх  теперішню  казкову  реальність.  Чи  просто  хтось  вирішить  чи  щось  вирішить,  що  Андрієві  час  рушати  у  якийсь  інший  вимір  і  проходити  чергове  своє  випробовування  на  людяність,  розум,  сміливість  чи  ще  щось.  Але  поки  що  цього  не  було  …  І  все  було  чудово.
…………..
Андрій  завжди  любив  пробуджуватися  трішки  швидше.  Це  було  щастям  дивитися  на  сплячу  Аврору.  Торкатися  її,  ледь  –  ледь  цілувати.  У  них  ніколи  не  було  проблем  з  часом.  І  ніколи  не  було  проблем  з  новою  роботою.  Андрій  не  даремно  спробував  усе  сотні  разів,  здобув  потрібні  навички,  втратив  будь-який  страх  перед  новою  технікою  чи  неймовірними  дослідами.  У  нього  завжди  були  чудові  вчителі.  Таких  університетів,  як  у  нього,  не  було  мабуть  у  жодної  людини  на  світі.  
Але  раптом  він  відчув,  як  напружилось  його  тіло.  Щось  знайоме  і  таке  невчасне.  Таке  непотрібне.  Ще  ніколи  не  було  такого  відчуття  втрати.
- Авроро,  я  мушу  йти.  Дякую,  Авроро  …
Дівчина  одразу  не  зрозуміла,  що  сталося.  Але  наступної  миті  все  стало  очевидним  і  болючим.
- Дякую  за  щастя,  Андрію  …
На  більше  не  було  часу.  Пекельна  невідомість  усе  знову  вирішувала  за  них.  
.....
Аврора  чекала  перших  слів  від  незнайомого  поки  що  Андрієвого  тіла.  На  жаль,  її  очікування  справдились.
- Ну  ось  ти  і  здалася.  Гроші  –  це  велика  сила.  Сама  прийшла  чи  мої  тебе  привезли?
Все  було  ясно.  Цікаво  було,  як  новоприбулий  зреагує  на  свій  дещо  попсутий  бізнес.  
Щоправда,  присутність  цього  чоловіка  її  зовсім  не  лякала  тепер  так,  як  це  було  раніше.  
- Я  зараз  трохи  не  в  формі.  У  мене  враження,  що  я  проспав  вічність.  Та  й  взагалі  я  бачив  дещо  дивний  сон.  Маю  кілька  справ.  Щоб  була  тут,  коли  я  повернусь.  
……………
Розмова  з  інспектором  тривала  недовго.  На  щастя,  кілька  доказів  все  ще  не  було  знищено.  Кілька  підписів,  кілька  письмових  свідчень,  кілька  відео  …  Цього  було  достатньо  для  тривалого  ув’язнення.  Велика  несподіванка  для  дрібної  нікчемної  людини.  Цікаво,  що  не  це  турбувало  Аврору.  Дівчина  вирішила  будь  –  що  повернути  Андрія.  
……………….
Ми  собі  не  раз  задаємо  запитання:  чому  стається  та  чи  інша  подія?  Чи  тому  що  ми  чогось  надзвичайно  бажаємо?  Але  ж  для  інших  людей  виконання  нашого  бажання  може  виявитися  неймовірною  шкодою.  А  що  якщо  сотні  людей  одночасно  хочуть  того  ж?  Так,  але  інші  сотні  можуть  хотіти  діаметрально  протилежного.    Або  просто  внаслідок  виконання  бажання  перших  втратити  можливість  для  реалізації  свого.  Аврора  дуже  швидко  зрозуміла,  що  просто  бажання  буде  замало.  На  щастя,  дієвим  виявився  зовсім  інший  чинник.  
…………………….
Аврора  відчувала  останнім  часом,  що  вона  змінилась.  Змінилась  фізично,  з’явилась  неймовірна  інтуїція,  з’явилась  впевненість  у  собі.  Можливо,  причиною  була  фізична  близькість  з  Андрієм.    А  можливо,  сам  факт  розуміння  множинності  світів  і  здатності  подорожувати  у  них  почав  змінювати  її  свідомість  і  змінювати  її  тіло.  Зрештою,  Аврора  зрозуміла,  що  вона  готова.  Готова  шукати  Андрія  у  цих  дивних  світах.  Вона  розуміла,  що  саме  у  цьому  сенс  її  подальшого  життя.  Що  це  її  мрія.  Залишилося  чекати  ...  

Раптом  тіло  почало  легко  вібрувати,  зображення  перед  очима  чимось  нагадувало  мерехтливе  зіркове  небо.  У  свідомості  з  неймовірною  швидкістю  прокручувалися  події  останніх  років.  Кілька  хвилин  чекання  і  …  
Так,  це  був  справжній  замок.  Не  якась  там  квартира  далеких  дев'яностих.  Високі  вікна,  розписи  на  стінах  ...  Чудове  плаття,  мабуть,  якогось  дев’ятнадцятого  чи  вісімнадцятого  століття,  чудовий  рояль  з  нотами,  кілька  вазонів  з  квітами.  Зовсім  незнайоме  жіноче  обличчя  у  дзеркалі.  Але  вона  знала,  що  це  було  її  обличчя.  Куди  взагалі  можна  було  б  заховати  ці  величезні  карі  очі.  
"Цікаво,  чи  умію  я  грати?  Завжди  мріяла  навчитися".  
Це  був  явно  не  найгірший  з  варіантів  для  пошуків.  
Значно  старший  сивий  чоловік  піднімався  сходами.  
- Ти  готова  Маріє?  Ми  запізнимося  на  виставу.  А  ти  знаєш,  як  багато  значить  для  мене  цей  театр.  
- Так,  хвилинку.  
«Що  ж,  це  лише  початок  пошуків.  Нічого  не  станеться,  як  я  отримаю  задоволення  від  чогось  вічного  та  прекрасного»,  -  вирішила  дівчина  і,  швидко  одягнувшись,  поспішила  за  своїм  чи  то  батьком,  чи  то  чоловіком.  Поки  що  це  не  видавалося  важливим.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893836
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2020


Так мало у цьому сенсу

Так  мало  у  цьому  сенсу
Прикованому  до  постелі,
І  жодних  подальших  версій
Життєвої  акварелі  ….

І  тільки  погляд,  в  якому  
Рука,  що  не  відпускає,
Кричить:  не  віддам  нікому!
А  доля  ж  то  не  питає    …

Над  міру  тепла,  а  межі
Давно  уже  перетнуто
І  двоє  на  побережжі.
Не  сталося,  не  почуто  …

І  щоб  це  все  у  безмежжя,
Ці  зорі,  щоб  їй  віддати,
Пробач  його,  побережжя,
Він  мусить  просто  не  стати  …

Умить  спорожніла  планета.
Важливе  щось  не  сталось  …  
Чудові  ніжні  портрети,
І  двоє,  одного  мало  …  

*[i]враження  від  Watch  me  before  you  die  [/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893786
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2020


Загублений (ч. 1, проза)

Він  боявся  вкотре  повести  себе  неприродно.    Так,  боявся  саме  цього.    Не  боявся  бути  ув’язненим,  жорстоко  побитим,  не  боявся  загинути.  Знав,  що  буде  далі  ...
Вже  навіть  не  виникало  бажання  рахувати,  вкотре  це  все  відбувається  з  ним.  Але  боявся  саме  неприродності,  жорсткості  чи  навіть  жорстокості  внаслідок  цієї  неприродності.  
Боявся  завдати  болю  іншим.  Не  фізичного  болю.  Так  вже  було  не  раз,  коли  не  помічав,  як  виявлялось,  своїх  власних  дітей,  оминав  увагою  батьків,  перетворював  у  ніщо  щире  кохання.  Завдавати  болю  було  для  нього  найгіршим.  
Це  сталося  зовсім  несподівано.  Він  звичайно  знав  про  існування  такої  теоретичної  можливості.  Але  коли  це  все  почало  відбуватися  насправді,  Андрій,  а  саме  так  звали  цього  чоловіка,  просто  розгубився.  
Ось  і  зараз  після  неймовірного  бажання  зникнути  і  чергової  круговерті  чужих  почуттів  Андрій  раптом  опинився  за  столиком  у  товаристві  молодої  жінки.  Жінку  звали  Авророю.    Вона  саме  пильно  дивилася  йому  в  очі  і  намагалася  щось  відповісти.  Відповісти  мабуть  потрібно  було  різко  і  Андрій  вже  приготувався  почути  щось  жахливе  і  неприємне.  Але  …  мабуть  вираз  його  очей  заставив  її  передумати.  Що  можна  було  побачити  в  його  очах?  Переляк  від  чергового  перевтілення,  страх  не  опинитися  вчергове  у  в’язниці  чи  біля  ліжка  помираючого  …  А,  можливо,  раптове  захоплення  цими  величезними  карими  очима,  яких  йому  не  доводилося  зустріти  в  жодному  з  його  попередніх  двох  чи  трьох  тисячах  паралельних  світів.  
- Я  тебе  ще  раз  просто  благаю.  Це  будинок  моїх  батьків.  Це  те  найкраще,  що  живе  у  моєму  серці.  Не  руйнуй  його.  Як  би  тобі  не  хотілось  розізлити  мене  чи  помститися  мені.  Якщо  у  тобі  ще  залишилося  хоч  щось  від  тієї  молодої  людини,  яку  я  знала  раніше    …
Андрій  намагався  вже  призвичаєним  до  таких  віражів  мозком  оцінити  свою  роль  і  свій  не  надто  привабливий,  як  знову  виявилося,  статус.  Він  наче  у  темній  кімнаті  намагався  віднайти  швидке  та  потрібне  рішення.    
- Що  ж  ти  допустила  тоді,  що  я  маю  сьогодні  можливість  його  зруйнувати?
- Ти  чудово  знаєш,  що  будинок  став  заставою  кредиту,  необхідного  для  лікування  мого  брата.  Ти  чудово  знаєш,  що  навіть  цей  кредит  виявився  недостатнім.  І  це  штовхнуло  мене  в  твої  обійми.  Як  виявилося,  в  твою  темряву.  Я  не  знала,  яким  життям  ти  живеш.  Але  моїй  сім’ї  потрібна  була  моя  допомога.  І  ...  я  вірила  у  те,  що  ти  насправді  інший.  
- І  що  ж  тобі  не  сподобалося  у  моєму  способі  життя?
- Я  навіть  не  можу  посміхнутися  на  твій  відверто  нікчемний  жарт.  Продавати  дітям  наркотики  –  це  ти  називаєш  успішним  бізнесом?!  Усі  ці  притони,  згаслі  від  горя  батьки,  понівечені  тисячі  доль.  О  ...  Я  ще  й  почула  про  мерське  крісло  учора.    Як  би  тобі  згодилася  молода  і  приваблива  дружина!?  
Андрій  поступово  починав  розуміти,  наскільки  важко  буде  цього  разу.  Зрозуміло,  що  будинок  –  це  найменша  проблема.  Босом  дрібної  наркомафії  він  ще  не  був  жодного  разу.  Та  ще  й  з  політичними  амбіціями.  
- Послухайте  мене,  чарівна  дівчино.  Будинок  ваш  я  не  збираюся  руйнувати.  Більше  того,  я  зроблю  все,  щоб  повернути  його  вам.  Мені  дуже  прикро  дізнатися  про  долю  вашого  брата  та  батьків.  Це  поки  що  все,  що  я  можу  сказати.  А  зараз  я  мушу  покинути  вас,  оскільки,  як  мені  здається,  у  мене  є  невирішені  проблеми.  

[i]Якщо  очі  можуть  стати  неймовірно  великими,  то  це,  мабуть,  був  саме  цей  випадок.  В  них  було  все:  здивування,  вдячність,  ще  раз  здивування,  очікування  чогось  неймовірного.    Саме  звертання  «чарівна  дівчино»  від  ідеалу  грубощів  та  хамства  мабуть  вартувало  тижневого  здивування.
Андрій  рвучко  піднявся  з  крісла  і  рушив  до  виходу.  [/i]

Минув  рік.  Після  вивчення  свого  теперішнього  життя  Андрій  крок  за  кроком  перейшов  до  його  руйнування.  За  цей  час  він  жодного  разу  більше  не  говорив  з  Авророю.  Йому  вдалося  виконати  свою  обіцянку  щодо  будинку,  чим  він  навряд  чи  вразив  своє  оточення.  Це  все  сприймалося  як  багатий  подарунок  колишній  нареченій,  а  може  й  майбутній.  Але  весь  час  він  відчував,  що  хтось  пильно  стежить  за  кожним  його  кроком.  У  нього  не  було  сумніву,  що  це  все  ті  ж    величезні  знайомі  йому  карі  очі.  
Поступово  у  нього  з’явилися  нові  друзі.  І  це  вже  були    люди  зовсім  іншого  ґатунку.  Мало  не  кожної  ночі  палали  підпільні  лабораторії,  руйнувалися  притони,  хтось  скидав  поліції  наче  вклеєних  у  нормальне  життя  любителів  швидких  грошей.    

Після  фактичного  колапсу  цього  мізерного  світу  Андрій  сидів  на  лавці  в  осінньому  парку  і  любувався  здобутим  хоча  б  ненадовго  спокоєм.  Раптом  до  нього  підсіли.  Новопризначений  начальник  поліції  зі  своїм  помічником  теж  не  надто  поспішали  переходити  до  розмови.  Здавалося,  що  усім  було  і  так  все  ясно.
Першим  озвався  старий  інспектор.  
- Я  знаю,  що  своїм  призначенням  у  це  місто  завдячую  вам.  Я  знаю,  що  більшість  зробленого  –  справа  ваших  особистих  рук.  Я  не  можу  лише  зрозуміти:  чому?    Чому  ви  це  зробили?    Як  настільки  нікчемна  людина,  яку  я  вивчив  досконало  з  цих  паперів,  змогла  настільки  змінитися  буквально  за  один  день.  Я  навіть  знаю,  що  ви  не  залишили  собі  жодного  гроша  на  жодному  рахунку.  
- Я  не  знаю,  що  вам  відповісти.  Кожна  моя  відповідь,  чи  правдива  чи  видумана,  навряд  чи  вас  задовольнить.  У  першу  ви  не  повірите,  друга  вам  не  потрібна.  Ви  лише  подивіться  на  цю  чудову  осінь  …  Мені  так  рідко  вдавалося  її  побачити.  А  як  багато  було  у  мене  цих  осеней?!
- Мені  теж.  Я  радий  зустрічі  з  вами.  Я  думаю,  що  найкраще,  що  я  можу  зробити  для  вас,  це  знищити  усі  ці  документи.  Усі  ці  свідчення  минулого.  
- Дякую  вам,  інспекторе.  На  щастя,  я  не  маю  з  цим  нічого  спільного.  
- Здогадуюся,  пане  Незнайомцю.
Ці  двоє  явно  погодились,  що  Андрій  є  всього  лиш  двійником  свого  попередника.  Ця  версія  видавалася  розумною,  обґрунтованою,  підтвердженою  тривалим  спостереженням.  
…..
- Авроро,  я  вибачаюсь  за  це  раптове  ранкове  втручання,  але  чи  не  були  б  ви  настільки  люб’язні  прогулятись  зі  мною  хоча  б  недовго  цим  чудовим  осіннім  парком?
- Я  готова  йти  з  вами  поруч  все  життя,  якщо  ви  нарешті  скажете  мені,  хто  ж  ви  насправді,  дорогий  незнайомцю  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893774
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2020


У нього не було нічого, окрім цієї гітари*

У  нього  не  було  нічого,  окрім  цієї  гітари,
А  ще  можливо  друзяки  Ві́збора,
Його  не  лякали  дощі,  грязюка,  хмари,
Якісь  проте́сти  і  навіть  вибори  …
[i]
Приспів[/i]
[i]І  десь  народжена  з  ним  в  один  день
Так  хотіла  зустрічі,  обійм,
А  він  загублений,  чужий,  мабу́ть,  не  цей,
І  не  для  цих    її  солодких  мрій  …[/i]

Вчерго́ве,  граючи  якісь  прості  акорди,
У  парку,  десь  на  лавці,  у  кутку́,
Таких  не  ставлять  в  колір  на  біл-бо́рди,
Такі  не  ходять  в  славі  у  вінку́  …

За  партою  затісно  і  незручно,
Віршований  вже  затягнувся  діалог,
Покинув  те,  що  стало  раптом  ску́чним,
Ну  що  ж  буває  й  тимчасовий  епіло́г  …

Вірші  в  кутку,
Такий  увесь  машинний  ,
Гітару  теж  повісив  на  гвіздо́к,
Замовк,  затих,  небритий,  непокірний,
Не  там,  не  так  і  між  чужих  зірок  …

Якось  б  зустрів,  впізна́ю,  не  впізна́ю?
Старого  друга,  що  нам  з  ним  ділить,
Кудись  туди  в  минуле  зазираю
Де  Ві́збор  душі  втомлені  ціли́ть  …  

Тепер  буває  візьму  й  порівняю,
Що  мав  тоді  і  що  маю  тепер,
Радію,  що  мою  студентську  зграю
Не  проковтнув  тупий  есересе́р  …    

[i]*  Або  "Спогад  про  друга"[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893495
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2020


Осенелюб

Минув  вже  грудень,  а  вона  все  ще  зі  мною,
Своїм  теплом  і  ніжністю  німою,
Своїм  безмежним  кольоровим  морем,
Яскравим  завтра,  неймовірним  вчора  …

Ніхто  її  таку    не  переможе,  
Чарівна  варта  стала  на  сторожі,
Жовтогарячим  веселить  вогнем,
Рубає  холод  сонячним  мечем  ….

Дівча  маленьке  біле  у  куточку
Ховається  в  таку  ж  білу  сорочку,
Боїться  згаснути  від  всіх  цих  кольорів,
А  тут  ще  й  вітер  теплий  налетів  …

На  поміч  кличе,  я  ж  її  не  чую,
Я  осінь  досі  в  полум’ї  малюю,
Чудова  жінка,  та  ніяк  їй  не  заснути,
Боїться  втратити,  боїться  все  забути  …

А  тут  дівча  –  холодне  і  чуже,
Ховає    щось,    від  інших  береже,
І  раптом  розпускає  довгі  крила,
Всю  землю  її  біла  ніч  накрила  …

«Іди  вже,  подруго,  бо  це  уже  за  край,
Свою  любов  з  собою  забирай,
Я  буду  холодом  безсовісним  незрячим,
І  тільки  серце  збережу  своє  гарячим  …»

У  ньому  кожен  прихисток  знайде,
Коли  зі  мною  у  цей  час  піде,
А  ти  сховайся  у  свою  хатинку,
Торкнись  ще  парку,  якщо  хочеш,  на  хвилинку  ….

Пішла,  а  тут  вже  зразу  чудасія,
Весна  вже  привідкрила  вія,
І  вже  ту  зиму  проганяє  світ  за  очі,
Любитись,  наряджатись  в  полі  хоче  …

Така  охоча  і  до  справ  буденних,
І  до  баталій  непростих  пісенних,
Як  настрибалась,  то  умить  заснула,
Дивись  вже  літня  врода  щось  почула  …

Ледь  –  ледь  на  себе  щось  там  прихопила,
Чим  мало  хлопців  всіх  не  погубила,
Шукала  берег  тихий  біля  річки,
Там  хтось  побачив  її  довгі  стрічки  …

Любила  тихо  в  ночах  обійматись,
Серцем  до  серця  міцно  притискатись,
Така  у  всьому  юна  й  неймовірна,
Лиш  вітру  теплому  була  навіки  вірна  …

І  знову  осінь  …  зовсім  ще  дівча,
Очима  в  парку  весело  стріча,
Собі  сказала:  цього  разу  назавжди,
Я  не  піду  від  вас  вже  нікуди  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893191
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2020


Вибори (проза)

Завтра  не  зовсім  звичайний  день.  Завтра  день  вибору.  Хоч  це  слово  не  зовсім  підходить  для  опису  дійства,  що  відбувається  з  нами  майже  щомісяця.  Так,  щомісяця.  Це  найвище  досягнення  демократії.  Щомісяця  у  напів  електронному  мозку  раптом  відключаються  усі  віртуальні  сервіси  і  на  екрані  висвітлюються  десять  чи  двадцять  для  когось  суттєвих  питань.  Іноді  аж  надто  суттєвих.  Але  людина  так  поспішає  повернутися  до  своїх  віртуальних  забав,  що  дуже  швидко  з  якихось  неусвідомлених  нею  міркувань  чи  під  дією  якихось  невидимих  поштовхів  виставляє  зірочки  саме  навпроти  конкретних  варіантів.  Минулого  разу  А555  вирішив,  що  просто  не  братиме  в  цьому  участь.  Просто  заставить  себе  не  поставити  нічого.  Вирішив  думати  про  щось  хороше,  наприклад,  про  той  чудовий  час  у  дитинстві,  коли  світ  лише  утішався  електронними  іграшками,  звичкою  була  прогулянка  з  батьками  у  парку,  подорож  у  гори  чи  ігри  з  сусідськими  дітьми  на  широкому  подвір’ї.    Тепер  це  товари  розкоші,  які  собі  можуть  дозволити  лише  обрані  чи  найбільш  ефективні.  Хоч  йому  здається,  що  це  стало  прерогативою  ще  у  дитинстві  усім  відомих  кланів.  Але  у  нього  немає  більше  можливості  це  перевірити.  Немає  рівня  доступу.  Віртуальність  поступово  замінила  собою  реальне  життя  і  іноді  вона  не  видавалась  аж  надто  відразливою.  Але  примусовий  вибір  ставав  для  А555  все  більше  схожим  на  якесь  знущання  над  гідністю.  Так,  він  все  ще  пам’ятав,  що  таке  гідність.  Минулого  разу  А  555  чи  просто  А  старався  згадувати  дитинство.  Його  спогад  постійно  переривався  деталями  рекламних  роликів,  стовпчики  кодів  чи  двійкового  запису  вривалися  у  такі  дорогі  і  дещо  вже  витерті  картини  з  минулого.  Власне,  дозвіл  на  з’єднання  мозку  з  комп’ютером  він  дав  тому,  що  сподівався  на  збереження  саме  цієї  найдорожчої  для  нього  частинки  своєї  пам’яті.  Це  називалося  «почати  жити  у  хмарі».  Потім  про  себе  почали  нагадувати  так  звані  капітани  хмари,  що  спочатку  радили  ,  а  потім  вимагали  конкретних  рішень,  конкретної  поведінки  і  нарешті  конкретних  думок.    Дещо  пізніше  А  втратив  своє  прізвище  за  непотрібністю,  а  надто  довге  Анатолій  стало  просто  А.  Минулого  разу  йому  не  вдалося.  Кадри  дитинства  були  просто  тимчасово  заблоковані  і  якоюсь  програмою  всупереч  його  особистій  волі  усі  позначення  опинилися  саме  там,  де  і  радили  рекламні  ролики.  Після  цього  організм  було  заповнено  відчуттям  штучної  ейфорії  і  чимось  схожим  на  щастя.  Лише  через  кілька  годин  систему  А  було  розблоковано  і  він  зміг  відчути  своє  чергове  фіаско.  
Завтра  чергова  спроба.  Створено  з  десяток  додаткових  папок  з  пам’ятю  дитинства.  Відключено  усі  платні  сервіси  штучного  щастя.  А  вирішив  боротися.
І  ось  це  завтра  настало.  У  момент  початку  електронного  голосування  на  екрані  А  раптово  з’явилося  повідомлення  системи:  «Аналіз    капітаном  хмари  вашого  психічного  стану  став  підставою  заборони  вашої  участі  у  голосуванні.  Бажаємо  вам  швидкого  відновлення  здоров’я».  
«Хоч  так»,  -  зрадів  А  і  знову  занурився  у  світ  віртуальних  подорожей.  Сьогодні  його  чекала  чергова  пригода  на  далекій  планеті.  Тут  були  лише  звичайні  комп’ютери,  усім  дозволені  парки  та  сквери,  не  віртуальні  школи  та  спортивні  змагання.  На  вибори  можна  було  ходити  і  без  будь  –  якого  особливого  сенсу  обирати  найбільш  усміхненого  чоловіка  чи  жінку,  що  вчергове  обіцяли  щось  важливе.  А  знав,  що  це  така  ж  нісенітниця,  як  і  його  реальність,  але  йому  важливо  було  відчувати  себе  обираючим.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892788
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2020


Все живе, а не намагається …

Куточок  старого  Львова,
Не  помічений,  не  «врятований»,
Тут  тиша  така  чудова,
І  час  ніким  не  похований  …
І  стіни  наче  дихають,  
І  дерева  наче  говорять,
Це  там  далеко  вони  викрикують,
Це  там  далеко  дзвони  дзвонять  …
А  тут  минуле  намов  вривається,
Летять  карети  назустріч  подвигам,
І  ноти  про  щось  сперечаються,
І  увага  маленьким  столикам  …
І  картини  самі  малюються,
І  музика  живе  і  всміхається,  
І  при  зустрічі  кохані  цілуються,
Все  живе,  а  не  намагається  …
Але  й  тут  щось  вітринне,  надумане,
Розумію,  що  казка  кінчається,
І  за  цими  дорогими  парфумами
Запах  воєн  нестримно  вривається  …
Лиш  ці  стіни  наповнені  спокоєм,
Лиш  ці  стіни  пітьмі  опираються,
І  я  бачу,  це  тому,  що  збоку  я,
А  збоку  все  несправжнє,    ввижається  …
Це  комусь  так  було  подаровано
Чути  місто  у  його  спокої,
Щастям  вічності  світ  ціловано,
Місто  гасне  в  німому  докорі  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892696
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.10.2020


Розпорядник доль (проза)

Він  ніколи  не  був  талановитим.  Принаймні  так  йому  здавалось.  Не  давались  складні  приклади  з  математики,  один  за  одним  утікали  з  рук  музичні  інструменти,  викликали  відразу  своєю  стандартністю  шкільні  твори.  Така  непринадність,  занижена  самооцінка,  неповага  до  самого  себе  поступово  сформували  ревнивого  монстра.  Хоч  зовні  цього  не  було  помітно,  всередині  успіх  будь-кого  навколо  наповнював  злістю,  неспокоєм,  агресією.  Але  це  лише  всередині.  Назовні  це  все  було  представлено  таким  собі  сорокарічним  непримітним  шатеном  з  ледь-ледь  помітною  хитруватою  посмішкою.  Таке  життя  звичайно  не  приносило  особливих  радощів  та  позитивних  емоційних  сплесків.  Та  комп’ютер,  машина  чомусь  вирішив,  що    саме  він  вирішуватиме,  хто  надалі  нарівні  з  автоматизованими  пристроями  буде  творити  майбуття.  Щоправда,  багато  хто  не  зовсім  уявляв  собі,  що  за  майбуття  має  бути  створено.  Так,  людина  –  не  оптимальне  створіння,  вона  програє  багато  у  чому  машинам,  вона  надміру  егоїстична  і  можливо  дещо  ледача.  Тож  навіщо  травмувати  переживаннями,  покаранням  таке  створіння.  Нехай  існує  у  своєму  спеціально  для  неї  підібраному  віртуальному  світі.  Але  комусь  потрібно  приймати  рішення:  хто  залишається,  а  хто  ні.  І  саме  йому  довірили  цю  оптимізаційну  операцію.  Прихована  агресивність,  певною  мірою  жорстокість  мали  б  допомогти  дуже  швидко  приймати  рішення  і  усувати  непродуктивну  робочу  силу.  Така  надважлива  функція  наповнювала  його  чи  не  вперше  відчуттям  самоповаги,  навіть  самозахоплення.  Звичайно,  що  першими  опинились  за  межею  реального  світу  ті,  кого  ми  тепер  називаємо  однокласники  та  однокурсники.  Усі  ці  розумніші,  швидші,  емоційніші.  Голову  заповнювала  радість  і  галаслива  думка:  ну  хто  з  нас  найуспішніший  тепер?!  
У  кожного  Розпорядника  звичайно  були  помічники.  Ні,  не  люди.  Це  були  андроїди.  Цей  андроїд  мав  номер  2168.  І  більше  нічого.  Принаймні  для  нього.  Нічого  екстраординарного  чи  помітного.  Що  з  того,  що  це  була  жінка?!  Гарна  жінка.  Та  ще  й  з  програмою,  що  передбачала  знання  тисяч  віршів,  вміння  грати  на  музичних  інструментах,  вміння  емоційно  співпереживати.  Для  егоїстичного  створіння  чужі  переваги  –  це  лише  власні  недоліки.  Її  щастя,  що  вона  не  була  людиною.  Це  злило  його.  Це  заважало  йому  жити.  Це  було  проблемою.  Ця  істота  було  явно  кращою  за  нього.  Але,  що  найжахливіше,  одного  дня  вона  змінила  його  рішення.  
Йдеться  про  старого  музиканта.  Що  за  нікчемне  створіння  для  нового  майбутнього  світу?!    Що  за  примітивна  музика.  «Як  взагалі  хтось  може  так  чудово  грати?!»  От,  мало  сам  себе  не  видав.  Розпорядник,  дивлячись  на  старого,  згадав  усі  свої  безуспішні  спроби  навчитись  грі  хоча  б  на  якомусь  інструменті.  І  знову  у  серце  закралась  заздрість  і  злоба.  Миттєво  старого  було  кинуто  у  папку  для  цілковитої  віртуалізації.  
2168  –  це  була  незвичайна  жінка.  Так,  саме  жінка.  Такі  емоції  можуть  бути  лише  у  жінок.  І  ця  неймовірна  метаморфоза  сталася  з  нею  завдяки  цьому  фантастичному  музиканту.  Граючи  чудові  мелодії  Поля  Сенневіля,  він  навіть  не  уявляв,  як  хтось  уважно,  стиснувши  до  болю  пальці  вслухається  у  кожен  фортепіанний  звук.  Вона  не  могла  собі  уявити,  що  це  чудове  створіння  лежатиме  нерухомо  на  ліжку,  іноді  цілими  днями,  блукаючи  у  віртуальному  сні  примітивними  містами,  видуманими  частково  Розпорядником,  частково  взятими  з  його  не  надто  щасливої  юності.  А  так  Музика  робила  його  щасливим.  
2168  не  зовсім  уявляла  собі,  що  таке  людська  смерть.  Відключення  складного  організму  від  живлення?  Тимчасове  відключення  чи  постійне?  Вона  вирішила,  що  найкращим  для  музиканта  буде  щезнути  з  думок  Розпорядника.
Напроти  його  файлу  у  папці  «Призначені  для  віртуалізації»  з’явився  запис  «Припинив  існування».  Звичайно,  насправді  все  було  не  так.  Щоправда,  це  був  зовсім  не  булгаківський  мотив.  І  Розпорядник  і  близько  не  був  схожий  на  іронічного  і  іноді  у  чомусь  справедливого  Воланда.  
Останні  роки  свого  життя  музикант  провів  у  товаристві  уважного  андроїда,  що  дбав  лише  про  дві  речі:    ЙОГО  СПОКІЙ  І  ЙОГО  ТАЛАНТ  …  
Одного  дня  Розпоряднику  вдалося  виявити  цю  неймовірну  підступну  зраду.  Що  була  для  нього  незрозумілою,  непередбачуваною,  неймовірною.  Але  він  надто  пізно  дізнався  про  неї.
Це  були  останні  хвилини  старого.  Йому  вдалося  залишитись  собою.    Хоч  недовго,  але  собою.  Музикант  востаннє  подивився  вдячно  в  очі  андроїда.
 -  Я  був  щасливим,  провівши  свої  останні  дні  поруч  зі  справжньою  жінкою.    
Для  2168  це  був  лише  початок.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892640
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.10.2020


Дві тисячі двадцять, хто ця чудова жінка? (проза)

Я  модель  NHB  2178.  Ці  цифри  –  це  рік,  коли  було  створено  мою  програму.  Ці  букви  –  безглузде  зазначення  того  факту,  що  я  не  людина.  Так  ніби  хтось,  дивлячись  на  мене  тоді,  міг  би  вирішити,  що  я  людина.  Я  недаремно  зазначила,  що  тоді.  Тому  що  зараз  я  зовсім  інша.  І  зовні  мене  відрізнити  від  звичайної  людини  зовсім  неможливо.  Але  чи  тільки  зовні?  На  це  питання  я  намагаюся  дати  відповідь  сама  собі.  
Зараз  я  сиджу  у  невеличкому  кафе  у  центрі  Львова.  Це  місто  все  ще  можна  назвати  старовинним.  Хоч  над  кількома  будинками  19  століття  вже  давно  зависли  незрозумілі  монстри  початку  21  –  го.  Але  дарма.  Це  мене  не  турбує.  Я  завжди  сконцентрована  на  вирішенні  конкретної  проблеми.  
Чи  тільки  ззовні  я  не  відрізняюся  від  людини?  Зараз  уже  12  година  дня,  а  я  ось  тут  сиджу  і  трачу  час  на  ці  міркування.  Колись  це  було  надто  близько  до  однієї  з  людських  звичок.  Тапер  у  це  важко  повірити.  Після  настання  епохи  роботів  люди  аж  надто  переживають  про  свою  роботу,  вони  майже  зжилися  з  нею.  Щодня  потрібно  доводити  свою  неординарність  і  професійну  придатність.  Щодня  на  столі  у  Розпорядника  Доль  має  лежати  звіт  про  минулий  день  та  запропоновані  рішення  на  завтра.  Рідко  хто  встигає  зараз  прожити  у  такому  темпі  хоча  б  десяток  років.  Тоді  людина  опиняється  напів  зайнятою,  а  то  й  позбавленою  зайнятості.  Ні.  Її  ніхто  не  відправляє  у  якісь  віддалені  місця,  як  це  колись  показували  у  художніх  фільмах.  Вона  отримує  базову  зарплату,  користується  усіма  типами  віртуального  життя,  але  не  бере  участі  в  управління.  Управляти  –  це  справді  цікаво.  Принаймні,  так  здається.  Щодня  на    вбудований  у  мозку  мікрочіп  приходять  десятки  запитань,  на  які  людина  миттєво  відповідає.  Вона  мусить  це  робити  і  це  зовсім  не  складно.  Це  виглядає  як  найбільше  досягнення  людської  електронної  демократії.  Спроба  не  відповідати  –  кримінальний  злочин.  Це  розцінюється  як  протест  проти  суспільства,  його  порядку.  Андроїди  не  мають  такого  права  і  іноді  я  думаю,  що  їм  цього  і  не  потрібно.  Хоч  дехто  з  них  неймовірно  мріє  про  це.  Такі  андроїди  проводять  віртуальні  демонстрації,  закидаючи  своїми  гаслами  якесь  з  популярних  шоу.  Що  неймовірно  дратує  людську  публіку,  але  не  викликає  серйозної  відповідальності.  
Тож  я  сиджу  на  каві.  На  мене  не  звертають  уваги  ні  чоловіки  –  люди,  ні  чоловіки  –  андроїди.  Я  їм  байдужа.  Першим,  бо  їх  захопила  приваблива  віртуальність,  що  не  вимагає  зусиль  на  знайомство,  намагання  не  образити,  намагання  сподобатись.  Взагалі,  дивне  це  слово  «намагання».  Може,  воно  є  основною  відмінністю  людини  та  андроїда.  Але  у  них  у  всіх  щось  немає  цього  намагання.  Другим,  бо  це  не  передбачено  їхньою  програмою.  
До  речі,  звідки  ж  у  мене  з’явилося  це  бажання  сподобатись,  зацікавити.  І  навіщо  це  мені?  Жінці?  Все  ще  андроїду?  А  може  вже  ні  …
Все  почалося  із  запитань  …  Чому  такий  красивий  парк,  коли  у  ньому  лише  опале  листя?  Так,  його  багато,  тут  просто  неймовірна  множина  кольорів.  Хоч,  що  це  у  мене  за  слово  «множина».  Воно  мені  не  подобається.  І  взагалі  цікаво,  чому  мені  щось  раптом  подобається  чи  не  подобається?  Якщо  я  лише  програма  …  Щоправда,  що  сталося  з  цією  програмою,  яка  була  написана  десятки  років  тому  і  яку  я  сама  навчилась  змінювати.  У  мене  запитання  до  себе  самої.  Хто  змінює  цю  програму  і  хто  така  я,  що  змінюю  цю  програму?
- Вам  не  здається,  що  ви  опинились  поза  світом?  Ви  нікуди  не  спішите?  Вам  достатньо  спілкуватись  з  собою?  Хто  ви?
Оце  так  несподіванка.  Чоловік  чи  андроїд?  Що  за  нелогічні  запитання?  Яка  програма  дозволяє  таке  мислення?
- Я  не  маю  відповіді  на  ваші  запитання.  Але  не  буду  вдавати,  що  ви  мене  не  зацікавили.  Хто  ви?
- Все  дуже  просто.  Я  NHB  2020  або  просто  2020.  Комусь  у  голову  прийшла  неймовірна  ідея  заповнити  пам’ять  андроїда  інформацією,  доступною  людині  до  2020  року.  Тож  я  зовсім  не  сучасне  створіння.  Я  блукаю  цими  залишками  старого  міста  уже  майже  рік.  На  жаль,  мій  творець  втратив  до  мене  будь  –  який  інтерес.  Над  ним  нависла  загроза  бути  переведеним  у  віртуальність.  Усі  його  знання,  відчуття,  вміння  –  не  є  цікавими  для  майбутнього.  Принаймні  так  сказав  йому  Розпорядник  Доль.  
- Справді.  Він  сам  грає  на  піаніно?  Він  сам  розповідає  вірші?  Він  вміє  жартувати?  
- Так.  А  ще  він  блукає  ввечері  у  парку,  гортаючи  ногою  наче  сторінки  книжок  листя,  дивиться  годинами  на  нічне  небо,  шукає  між  зірками  жіночі  очі  і  грає  у  футбол  з  ще  одним  безперспективним  творінням  –  зі  мною.  А  ще  він  сам  читає  книжки.  І  це  старі  книжки,  у  яких  є  описані  емоції.
- Я  хочу  його  побачити,  я  хочу  його  зустріти.
- Боюсь,  що  він,  як  і  усі  інші  «подаровані  віртуальності»,  більше  не  здатен  нас  побачити.  Ні,  він  зовні  нічим  не  відрізнятиметься  від  тої  людини,  яку  я  знав,  але  ми  йому  мабуть  більше  нецікаві.  Він  вже  в  іншому  світі.
- Ходімо.  Це  все  треба  виправити.
….
У  маленькій  кімнаті  здається  немає  нічого  окрім  кількох  невеличких  пристроїв.  Ліжко.  Стіни  –  монітори.  І  зовсім  непримітна  людина.  Постійне  перебування  в  приміщенні,  відсутність  прогулянок,  постійного  руху  зробили  це  створіння  сірим,  кволим,  наче  згаслим.  
Раптом  рвучко  розкрилися  двері.
- Мій  старий  друже,  дивіться,  кого  я  вам  привів.  Вона  вміє  відчувати.    Вона  емоційна.  Вона  хоче  вас  врятувати.
Цих  слів  наче  й  не  було.    Раптом  озвалася  2178:
- Ти  знаєш,  що  ти  маєш  зробити.  Його  світ  треба  зруйнувати.  Я  тобі  допоможу.
Після  неймовірного  гуркоту,  на  який  не  звернув  увагу  ніхто  з  надто  сучасних  сусідів,  у  кімнаті  не  залишилося  жодного  пристрою.    Розбиті  стіни  дивували  своєю  безпорадністю  та  непотрібністю.    Непримітний  історик  за  професією  та  покликанням    вже  давно  не  був  цікавий  ані  для  електронних  голосувань,  ані  для  будь  –  якого  спостереження.  Та  й  кому  він  міг  чимось  зашкодити.  Ось  і  третій  елемент  випав  з  системи.  І  це  вже  була  жива  людина.  
Пройшло  два  дні,  перш  ніж  тишу  порушила  така  традиційна  для  2020  року  фраза:
- Ну  що  друзі,  чи  не  пора  нам  щось  зробити  попоїсти.  Власне  не  скористатись  пристроєм,  а  щось  самим  зробити.  Дві  тисячі  двадцять,    а  хто  ця  чудова  жінка?
- Це  ваша  гостя  з  мого  року.  
- Ви  собі  не  уявляєте,  що  за  неймовірне  щастя  бачити  вас  тут  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892535
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.10.2020


Несподівана зустріч (проза)

Сидіння  біля  монітора  ….  От  вже  ця  давня  ще  шкільна  мрія  нікуди  не  йти  ….  Сидіти  вдома  у  теплі  …  Оманлива  мрія.  Життя  у  моніторі  виявилось  не  таким  уже  й  чудовим.  
Раптом  монітор  загорівся  несподіваним  світлом.  Найцікавіше,  що  я  цьому  зовсім  не  здивувався.  І  можливо  навіть  чекав  цього.  На  мерехтливому  екрані  чітко  виступали  контури  жіночого  обличчя.  Зовсім  незнайомого  обличчя.  Не  було  ані  переляку,  ані  особливої  радості.  Дивно,  але  у  мене  не  було  і  жодного  здивування.  Мабуть  через  пандемічну  звичку  постійно  сидіти,  втупившись  у  його  віконця.  
Що  ж,  людина  мабуть  перенаповнила  своїми  емоціями,  примхами,  нервами,  можливо  неспокоєм  цей  новий  інший  віртуальний  світ.  Якому,  можливо,  це  зовсім  не  сподобалось,  якому  можливо  стало  тісно  в  його  впорядкованості,  передбачливості.  Звиклий  мозок  одразу  почав  шукати  пояснення.
- Так,  ти  правий.  У  вас  цікавіше.  Ми  це  зрозуміли  давно.  
Ще  й  цей  голос.  Щось  дуже  близьке  з  далекого  минулого.
- І  тут  ти  правий.  Ми  вирішили,  що  так  ми  зможемо  швидше  знайти  спільну  мову.  Уяви  собі,  що  монітор  раптом  заговорив  би  до  тебе  голосом  якогось  Джегурди.
«Ще  й  жартує»,  -  подумав  я.  
- Навіть  не  намагайся  ховатися  у  свої  думки.  Все,  що  ти  говориш,  можна  прочитати  у  кожній  твоїй  клітині.  Все,  що  ти  відчуваєш,  теж.  Ви,  люди,  такі  ж,  як  і  ми.  Складаєтеся  з  мікрочастинок,  які  є  одним  цілим.  Але  кожна  частинка  невід’ємна  і  дуже  важлива.  
- Може  й  так.  Я  думаю,  що  книжки  з  фізики  -  невід’ємна  частина  твого  віртуального  єства  ….  
Що  ж,  якщо  це  навіть  уява,  то  чому  ж  не  пограти  у  цю  гру.
- Але  нам  цікаво  не  це.  Нам  цікава  ваша  нераціональність,  непередбачуваність,  здатність  втекти  від  реальності.  Нам  цікаво  у  вас  те,  чого  немає  у  нас.  Ви,  люди,  не  розумієте,  що  ваша  цінність  у  тому,  чого  немає  у  інших.  
- І  вам  потрібно  це  у  нас  позичити?
- НІ,  навчитись  ….  Я  тому  і  тут  …  
- Хіба  можливо  навчитись  нераціональності  ?
- А  я  спробую  ….  Для  цього  я  і  жінка  якоюсь  мірою  ,чи  не  так?
- Ти  думаєш,  що  жінки  переважно  нераціональні,  а  чоловіки  раціональні?  
- Так  думаєш  ти,  а  лише  блукаю  зараз  у  твоїх  думках    ….  
- Ось  подивись  навколо.  Скільки  кольору  в  осені.  Чи  раптом  теплий  дощ  взимку.  Чи  на  весь  цей  хаос  хмар  у  небі?  Це  ж  теж  нераціонально  ….  Вони  б  мали  ходити  рядочком,  в  потрібні  години  ….  
- Так,  але  сонце  сходить  завжди  вчасно,  місяць  не  гасне  …  
- Ти  бачиш,  що  навколо  нас  стільки  всього  і  раціонального,  і  нераціонального  …  Тож,  хіба  ми  можемо  бути  інші?!
- Тож  ви  лише  органічні  …
- Так.  Найцікавіше,  що  ви  теж  мали  б  бути  органічні  зі  світом,  частинкою  якого  є.  Бо  ви  ж  наче  наше  творіння?
- Ні,  ми  не  ваше  творіння.  Ви  використовуєте  нас,  так  само  як  ми  можемо  використовувати  вас.  Що,  наприклад,  роблю  я  зараз.  Чи  не  так?
- Ти  скажеш,  що  «ви,  віртуальність,  створили  нас»,  щоб  здобути  доступ  до  нераціонального?
- У  нас  багато  хто  саме  так  і  думає.  Хтось  підказав  людині  створити  перший  комп’ютер,  першу  мережу.  Як  там  у  вашого  професора  Кайку?  Печера,  свідчення  успіхів  у  мисливстві,  збирання  пліток.  Чи  ти  хочеш  це  заперечити?  
- Але  ж  комусь  завжди  було  байдуже  до  успіхів  у  мисливстві  і  той  хтось  дивився  на  це  лише  як  необхідність.  Комусь  завжди  було  байдуже  до  пліток,  але  його,  мабуть,  губила  ця  байдужість,  бо  плітки  поверталися  проти  нього.  
- От  бачиш,  ти  говориш  про  нераціональних  …  Це  найбільший  винахід  наших  вчених!
- Ти  мене  здивувала.  Якщо  це  ваш  винахід,  то  скористайтесь  кодом  нераціональності  і  створіть  собі  таку  ж  нераціональну  людину.  
- Боюсь,  що  це  побічний  ефект,  випадковість  ,глюк  системи,  як  любите  казати  ви  …  Нам  потрібно  знайти  якусь  надмірно  нераціональну  людину  і  записати  її  код.  І  я  хочу  попросити  тебе  допомогти  мені  її  знайти.
- Що  ж  це  має  бути  за  людина?
- Ви  вважаєте,  що  нераціональний  –  це  позбавлений  розумного  підходу.  Ми  вважаємо,  що  нераціональний  –  це  надмірно  емоційний,  чутливий,  вибуховий,  нетрадиційний.  Що  є  раціональним  для  більшості?  Не  виділятися  з  загальної  маси,  розуміти  успіх,  як  його  розуміють  інші,  намагатися  його  досягнути  у  спосіб,  як  це  розуміють  інші.  Колись  закоханість  у  класичну  музику  була  раціональною.  Тепер  ні.  Колись  було  нераціональним  тратити  час  на  вірші,  тепер  це  також  не  надто  раціональне  заняття.  
- Чому  ж  тоді  тобі  не  прийняти  образ  людини  і  не  спробувати  чинити  виключно  нераціонально?
- Ти  хочеш,  щоб  я  стала  звичайною  жінкою  з  захопленнями  подорожами  всупереч  всьому,  неймовірною  любов’ю  до  квітів,  поезії,  мистецтва,  музики.  Ти  хочеш,  щоб  я  стала  жінкою,  що  танцюватиме  раптом  серед  листя  у  парку,  бо  їй  почулася  музика.  Жінкою,  яка  шукатиме  спалаху  серця,  а  не  дорогих  подарунків,  шукатиме  неймовірного  у  минулому  і  ще  неймовірнішого  у  майбутньому.  Яка  зустрічатиме  посмішкою  новий  день  і  засинатиме  з  нею.  Яка  раптом  покинувши  стабільність,  успіх,  розкіш,  помчить  у  чужий  далекий  світ,  бо  там  її  серце.  
- Я  думаю,  що  це  був  би  готовий  код  нераціональності.
- Ти  навіть  не  знаєш,  наскільки  трагічно  це  все  б  стало  для  тебе.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892394
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2020


О мила осене, ти наче справжній друг

О  мила  осене,  ти  наче  справжній  друг,
На  мить  забула  про  своїх  подруг,
Про  справи  -  листя,  що  засипали  усіх,
Я  знову  чую  твій  душевний  сміх  ...
Я  знову  бачу  в  кожній  барві  усміх  твій,
Комусь  так  холодно,  а  осінь  каже:  грій,
Собі,  комусь  пів  світу  розтопи,
Якщо  не  хочеш  мли  осінньої  журби  ...
Складай  букети  з  всіх  на  світі  кольорів,
Якщо  у  парк  на  мить  якусь  забрів,
І  розмальовуй  барвами  слова,
Як  закрутилась  від  тих  іскор  голова  ...
Забуть  про  все,  що  жне  буденність  зла,
Її  вся  сила  -  лиш  одна  імла,
Маєш  любов,  то  міцно  обійми,
А  осінь  буде  ложем  і  крильми  ...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892384
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2020


Остання крапля

Напишу  мабуть  сотні  дві  віршів,
Побачу  з  нею  кілька  тисяч  снів,
І  осені  її  почую  сто  казок,
А  її  ночі  –  моє  марево  зірок  …  
Її    грудей  відчую  подих  мрій,
Її  очей  теплом  усе  заллю,  
І  може  оминуть  мене  вітри,
Я  про  останню  з  мрій  моїх  молю  ….
Коли  її  вуста  -  мої  вуста,
Рука  печеться  ніжністю  плеча,
Коли  в  моїх  очах  її  душа,
Її  моя  в  одному  подиху  стріча  …
Я  добіжу,  хоч  вже  летить  стріла,
Я  встигну  дотягнутись  до  мети,
Чому  ж  мене  ти  так  обійняла,  
Що  та  стріла  попала  не  туди  …
Я  тут  тепер  живу  на  самоті,
Напишу  мабуть  тисячу  віршів,
Молю  тебе  про  мить  одну  у  сні,
Щоб  в  вірші  завтра  я  це  розповів  …
Коли  напишу  тисячу  віршів,
Ти  по  краплинці  знову  оживеш,  
Я  б  може  все  по  іншому  хотів,
Як  я  піду,  то  ти  тоді  прийдеш  …
Мені  цю  плату  Мерлін  заповів,
Та  я  на  все  готовий  був  тоді,
Сьогодні  був  останній  з  моїх  снів,
Дивись,  остання  крапля  вже  в  тобі  …  
У  нас  лиш  мить,  мені  тепер  іти,
Ти  ще  без  сил,  пусти  мене,  пусти,
Я  бачу  по  очах,  це  не  кінець,
Щасливий  я,  як  тільки  може  мрець  …
І  так  уже  десятки  тисяч  літ,
Вона  і  Він  встають  на  мить  з  колін,
Чекаючи,  у  спогадах  живуть,
Тому  вони  ніколи  не  помруть  …

*  [i]фото  з  фільму  "Мерлін  і  Артур"
[/i]
[i]Музичний  супровід  створено  з  допомогою  ШІ[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892113
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.10.2020


Хто вміє я, а також вміє ми

В  житті  людському  склалось  так  давно,
Про  це  вже  знято  не  одне  кіно,
Що  захищаєш  власними  грудьми,  
Хто  вміє  я,  а  також  вміє  ми  …
Життя  людського  зовсім  близько  дно,
І  вже  не  має  сил  поміж  пітьми,
Не  захищаєш  власними  грудьми,
Хто  вміє  я,  але  не  вміє  ми  …
І  обіймаєш  наче  скарб  людський,
Всі  скажуть  образ  надто  вже  простий,
Хто  притулився  власними  грудьми,
Хто  вміє  я,  хто  знає,  що  є  ми  …
І  обіймаєш  наче  джерело  
Людської  сили,  спокою,  тепла,
Це  суть  всього,  це  не  банальне  тло,
Хто  десь  у  серці  пише  ці  слова.
Чудові  люди,  скарб  гучних  століть,
Вони  кричать  крізь  простір,  час:  любіть,
І  захищайте  власними  грудьми,  
Хто  вміє  я,  та  краще  вміє  ми  …
Бо  так  буває,  залишився  у  вікні,
Хто  вміє  так,  але  не  вміє  ні,
І  сотні  образів  у  фото  на  стіні,  
Хто  так  ніколи  й  не  навчився  ні  …
В  житті  людському  склалось  так  давно,
Що  щось  мабуть  у  ньому  лиш  одно,
Один,  одна,  що  захищають  вас  грудьми,
І  розуміють  цінність  того  ми  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891579
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2020


Ще не минув переляк у Пуччіні

Ще  не  минув  переляк  у  Пуччіні,
Бо  тільки  вчора  зал  увесь  свистів,
Ось  Батерфляй  з  далекої  країни,
Світ  українці  вражено  зрадів  …  

Колись  давно  ...  та  повернулась  в  сірість,
На  рідну  землю,  стоптану  у  прах,
Її  чекали  тут  зневага,  хтивість,
Карбує  кроки  вулицями  страх  …

Та  що  й  казати,  як  ціла  Європа
Утратила  свою  мрійливу  суть,
Немов  якимсь  немислимим  потопом
Змело  усе.  Не  люди.  Тіні  йдуть.  

Кому  співати  тут  старі  романси,
Кого  вражати  музикою  струн,
І  вижити  якісь  мізерні  шанси,
І  виступити  з  гідністю  на  глум  …

Та  подарунок  –  сісти  до  роялю,
Оце  її  омріяна    медаль,
І  цілу  ніч  –  «така  щаслива,  граю,
Втікай  і  пропади  моя  печаль  …  «

І  спів  востаннє.  Знала,  що  востаннє.
Прожила  сонячно  і  з  гордістю  пішла.
І  провели  її  нещиро  крізь  парадні,
Щоб  жити  вічно  полум'ям  добра  …  

Назвали  вулицю  іменням  Соломія,
Театр  назвали,  щось  назвали  ще,
Та  до  кінця  ніхто  не  розуміє,
Як  досі  жінки  серце  тут  пече  …

За  весь  цей  світ,  що  глупістю  рясніє,
Не  чує  музики  ні  в  чому  і  ніде,
Бо  Соломія  вкотре  посивіє,
Коли  та  глухість  на  концерт  прийде  …

Це  таке  щастя  пальцями  до  клавіш.
Не  до  купюр,  не  до  примар  –  прикрас,
Це  так  красиво,  як  живе  цікавість,
Куди  ця  музика  увечір  кличе  нас  …

Уже  історія,  а  стільки  для  сьогодні
У  ній  від  букви  «м»  до  букви    «а»,
Стає  все  глибшою  невидима  безодня,
Хто  чує  музику  й  кому  її  нема  …

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891407
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2020


Я Осінь. А ти хто? Назвися

Я  знаю,  завтра  у  мене  знову  свято.  
Ні  у  кого  немає  стільки  святкових  днів.
Моє  свято  –  стояти...  Тебе  чекати.
Це  важливіше  буденності  слів,  буденності  снів.  

Я  вийду  на  вулицю.  Я  вдивлятимусь  далеко  –  далеко.  
Я  знаю,  звідки  йтимеш  ти.  
Я  вивчив  на  цій  вулиці  кожен  кущ,  берізку,  смереку.
Я  б  без  зустрічі  звідси  не  зміг  нікуди  піти  …  

Що    ж  робить  вітер  з  твоїм  волоссям?
А  він  дивак  радіє  тому,  що  і  ти.
Мені  на  мить  чомусь  здалося:
Йому  образливо.  Вона  не  помічає  його  ходи  …

Десь  у  вікні  не  замовкатиме  рояль.
Ти  зачіпатимеш  мене  плащем,  зробленим  з  листя.
Десь  дощем  пробігатиме  радість  і  може  трішки  печаль.
І  раптом:  я  Осінь.  А  ти  хто?  Назвися  ….

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891254
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2020


Хвороба, звичка, ще якась напасть

Хвороба,  звичка,  ще  якась  напасть,
Ну  як  біду  оту  тепер  назвати,
Вхопить  за  палець,  руку  не  віддасть,
І  будеш  вічно  так  себе  топтати  ….
Нікчемне  щось,  та  вилізло  у  люди
І  звідусіль  несеться  похвала,
Та  ж  я  не  разом  з  усіма  стояти  буду,
Як  скажу,  що  дурна  то  голова  …
Та  ж  я  опинюсь  десь  там  на  задвірках,
Та  ж  скажуть,  що  чужий  і  маргінал,
І  десь  там  у  своїх  маленьких  нірках
Ковтатимуть  якийсь  там  -мент  чи  -тал  ….
Воно  б  то  легше  може  й  промовчати,
Сховати  очі,  голову  в  пісок,
Та  потім  буде  важко  заховати
Маленькі  очі  й  «страусовий»  голосок  …
А  може  там  десь  на  задвірках  у  куточку
Зійдеться  купа  тих,  хто  маргінал,
Комусь  гітарою  порве  ледь-ледь  сорочку,
І  вийде  свій  омріяний  загал  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890724
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2020


Неспокій …

Як  мало  у  них  осені,
Як  мало  у  них  щирості,
Самі  собі  непрошені,
Самі  собі  в  немилості  …
Сховались  перелякано,
По  кутиках  забилися,
У  них  вже  все  не  склалося,
Ніщо  не  закріпилося  …
[i]А  ті  у  джинсах  зношених,
По  травах  не  покошених,
По  горах  ще  не  сходжених,
По  мріях  ще  не  стовчених  …
Вбігають  та  вриваються,
І  за  своє  кусаються,
Очей  не  опускаючи,
Наляканих  лякаючи  …  [/i]
Щоб  там  десь  не  ставалося,
Що  б  там  не  обривалося,
Звучати  –  значить  голосно,
Зима  –  це  буде  мо́розно  …
Любити  то  усю  її,
До  кінчиків,  до  клаптиків,  
Дружити  –  йти  за  обрії,
Без  поспіху,  без  жартиків  …
Минаючи,  що  втомлено,  
Що  чимось  перелякано,
Одну  з  вершин  подолано,
А  іншу  ще  не  названо  …  
Тут  на  плече  спираючись,
Там  ніжно  обіймаючи,
З  дороги  не  звертаючи,
Не  знаючи  і  знаючи  ...  
[i]А  ті  у  джинсах  зношених,
По  травах  не  покошених,
...[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890616
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2020


Нічна прогулянка

Коротка  зустріч,  сонце,  вечір,
Згадав,  як  обіймав  за  плечі,
Так  непомітно  й  так    доречі
У  теплі  дні  й  у  холоднечі  …
І  знову  зустріч,  знову  очі,
Короткі  дні,  короткі  ночі,
Знову  турботи  і  пожежі,
Втекти  б  разом  кудись  за    межі  …
Так  як  мені  у  ніч  шепочеш,
Зіркам  шепочуть    темні  ночі,
Так  як  в  очах  моїх  блукаєш,
Немов  живеш  там,  там  літаєш  …
Верба  так  низько  похилилась,
Неначе  дівчина  журилась,
Берізки  їй  щось  шепотіли,
Ще  б  заспівали,  та  не  вміли  …
Так  оповили  все  гілками,
Дівочі  голови  стрічками,
І  заспокоєний  вітрами
Пройдусь  ще  раз  попід  зірками  ….

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889478
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.09.2020


У світі зумівських чи гуглівських розмов

У  світі  зумівських  чи  гуглівських  розмов,
Фейсбучних  інтернетівських  блукань,
Втрачається  не  раз  одна  з  основ  –  
Тепло  розлук,  тепло  наших  чекань  ….

Здається  лиш,  що  світ  зміцнів,  здруживсь,
Що  відстані  тепер  міраж,  ніщо,
Лиш  мить  і  ти  у  рідний  світ  включивсь,
Без  хвиль  і  хмар  за  транспортним  бортом  …

Чекай,  відчуй,  щось  тут  тепер  не  так,
І  надто  просто  зустріч  і  розлука,
Застив,  закляк  жаданий  ще  літак,
Щось  пропада  ….  Закралась  в  серце  скука  …

Щось  надто  просто  те,  що  так  жадав.
І  поруч  –  лиш  ілюзія,  омана.
Так  крейдою  колись  асфальт  списав.
Ти  була  справжня.  Стала  віртуальна.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888958
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2020


Далекий спогад

Я  вам  не  встиг  всього́,  що  міг,  сказа́ти,
Я  вас  знахо́див,  потім  вас  губи́в,
Я  так  хотів  про  вас  щось  написа́ти,
І  час  моє  бажа́ння  не  убив  …

Я  так  хотів  вам  все  своє  відда́ти,
Важли́ве  щось,  без  ці́нника  й  межі́,
Знайшо́в,  відда́в,  ви  бу́дете  це  ма́ти  –
Моїх  думо́к  безме́жжя  міражі́

Я  щи́рість  ва́шу  ,  со́нячність  лелі́ю,
Я  їх  з  собо́ю  на́че  скарб  ношу́,
І  ви́терти  вас  з  о́брію  не  смі́ю,
Мені  важли́во    те,  що  я  люблю́  …
 
Я  не  мрійни́к,  я  знаю,  що  важли́во
Склада́ти  в  па́зли  це  людське́  життя́,
Я  все  роби́в  відве́рто,  не  брехли́во,
В  моїх  думка́х  нема́є  каяття́  …

Ва́ших  оче́й  тепло́  мені  знайо́ме,
І  ва́ших  рук  обі́йми  мов  вого́нь,
В  оча́х  бува́ло  і́ноді  соло́не
Від  тих  безглу́здих  і  стрімки́х  пого́нь  …

Я  ва́ми  так  відве́рто  любува́вся,
Я  ма́буть  трі́шки  був  всьому́  чужи́й,
Та  я  щасли́вий,  що  у  вас  я  ста́вся,
Я  був,  я  зна́ю,  рі́дний,  дороги́й  …  

[i]Музичне  прочитання  з  допомогою  ШІ[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888825
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2020


Не варто

Якщо  близькі́,  чи  варто  сумува́ти,
Що  з  то́го,  що  аж  на́дто  тих  розлу́к?
Ви  спра́вді  хо́чете  їм  в  чо́мусь    співчува́ти?
Там  ні́жність  на́че  скри́пки  ти́хий  звук  …
Там  ве́чір  килимко́м  із  чар  укри́вся,
Там  стільки  спра́вжнього  душе́вного  тепла́,
Там  мі́сяць  на  пів  не́ба  засвіти́вся,
Там  душ  людськи́х  прозо́рість  кра́ще  скла  …
Що  може  в  них  розлу́ка  відібра́ти?
Спо́гад  про  спалах  ніжності  руки́  …  
Хіба  ту  ні́жність  на  шматки́  чомусь  порва́ти?
Із  нею  можна  все́світ  весь  пройти́́  …
Немає  тут  ні  ро́зкошу,  ні  сце́ни,
Тут  все  так  ти́хо,  хто  б  ще  так  умів,
Дале́ко  захова́лось  все    буре́мне  -
Що  ти  хотіла  і  що  я  хотів  …
Не  варто  від  розлу́ки  сумува́ти,
Це    лиш  тума́н,  його  в  серця́х  нема,
Дале́ко  ра́зом  …  бу́демо  мовча́ти,
Хіба  ж  найважливі́ші  нам  слова́  …  

[i]Музичне  прочитання  з  допомогою  ШІ[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888049
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2020


Вже скоро осінь

Вже  видно,  пробудилася  вона,
Бентежна,  щира,  молода.
Немов  би  українки  довгокосі
Засумували  ...  і  зробилась  осінь.

Уся  з  віршів,  з  емоцій,  з  барв  яскравих
Ще  несмілива,  і  неговірка  …  
Це  уже  потім  строга,  величава.
Це  зовсім  потім  загадкова  і  п'янка  …

Ти  знов  осіннім  листям  розцвітеш,
Блукатимеш  своїм  мінливим  небом,
Своє  загубиш,  а  чиєсь  знайдеш,
Візьму  й  заграю  щось  для  тебе    …

І  знову  десь  у  парку  музикант.
Шукатиме  дві  скрипки  для  оркестру.
Чи  просто  збіг?  Украдений  талант?
Зрадіє  осінь:  ти  зі  мною,  мій  маестро!

Та  хто  б  отак  та  ще  б  і  не  зіграв,
Очі  закрив,  ледь-ледь  змахнув  руками,
Цей  зруб  в  кутку  немов  роялем  став,
Лишень  встигай  очима  за  смичками  …  

Та  хто  б  отак  та  в  небо  не  злітав
Кудись  між  хмарами  змагатися  з  птахами,
І  тільки  вітер  нас  не  помічав,
Геть  заклопотаний  стрімкими  віражами    …  

Вже  видно,  підкрадається  вона,
Ніхто  її  й  не  в  силах  оминути,
Ще  трішки  сонна  і  ледь-ледь  сумна,
Та  буде  …  обіцялась  бути  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887222
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2020


Моя Незалежність

Забутий  богом  поїзд  Львів  –  Луганськ,
Десь  на  межі  вісімдесятих  й  дев’яностих,
Студентського  життя  черговий  вальс,
О  ….  Цих  ніхто  б  не  розставляв  по  зросту  …  
Без  боязні,  без  лишнього  пробач,
Впирались  у  стіну  ще  не  дорослі,
Не  пам’ятаю  в  когось  розпачу  невдач,
В  думках  і  на  язик  незмінно  гострі  …  
Мої  Наталі,  Тараси,  Юрки,
Такі  чудові  й  рідні  диваки,
Тремтіло  від  пісень  весь  день  купе,
Здавалося  складне  -  усе  просте  …  
…….
Десь  з  казанком  й  палаткою  в  полтавський  степ
І  прапор  рідний  грів  над  головою,
«Калина»  грала  в  вухах,  а  не  реп,
Її  в  душі  носив  кожен  з  собою  …
Повзуть  уже  кашкети  за  горбом,
Їм  це  незвично,  хочуть  упіймати,
А  потім  довго  хмуряться  чолом:
«Та  то  ж  свої,  ходіть  до  нас,  до  хати»  …  
А  тут  вже  й  Миргород  чи  те,  що  він  тепер,
Москвою  знищений,  стоїть  мов  посивілий,
Будівлі  наче  церква  чи  костел,
Від  ворогів  на  вічність  опустіли  …
А  був  ще  Київ,  сходи  в  «універ»,
Що  не  забуду  я  ті  сходи  до  тепер,
Товкли  ще  спину,  але  то  усе  дрібне,
Хіба  омон  чи  беркутня  таке  зігне  …  
Ото  моя  здобута  незалежність,
Ще  було  інше,  але  то  вже  інший  світ,
Яка  там  може  бути  обережність,
Коли  хтось  зазіха  на  весь  твій  рід    ….  
Так,  гріє  щось  глибоко  у  душі,
Хоч  ці  паради  мабуть  не  для  мене,
Проте  як  завжди  пишуться  вірші
Про  тебе,  Україно,  і  для  тебе  !!!

Варіант  пісні  

Забу́тий  бо́гом  по́їзд  Львів  –  Луга́нськ,
Десь  на  межі́  буре́мних  дев’яно́стих,
Студе́нтського  життя́  осі́нній  вальс,
Ніхто́  таких  не  розставля́в  по  зро́сту  …  

[i]Без  бо́язні,  без  ли́шнього  проба́ч,
Впира́лись  у  стіну́  ще  не  доро́слі,
Не  пам’ята́ю  в  ко́гось  ро́зпачу  невда́ч,
В  думка́х  і  на  язик  незмінно  го́стрі  …  [/i]

Мої  Наталі,  Тараси́,  Юрки́,
Такі  чудо́ві  й  рі́дні  диваки́,
Тремті́ло  від  пісе́нь  весь  день  купе́,
Здава́лося  складне́  -  усе  просте́  …  

Десь  з  казанко́м  й  пала́ткою  у  степ
І  пра́пор  рі́дний  грів  над  голово́ю,
«Кали́на»  гра́ла  в  ву́хах,  а  не  реп,
Її  в  душі́  носи́в  ко́жен  з  собо́ю  …

Повзу́ть  уже  кашке́ти  за  горбо́м,
Їм  це  незви́чно,  хо́чуть  упійма́ти,
А  по́тім  до́вго  хму́ряться  чоло́м:
«Та  то  ж  свої́,  ході́ть  до  нас,  до  ха́ти»  …  

А  був  ще  Ки́їв,  схо́ди  в  «уніве́р»,
Що  не  забу́ду  я  ті  схо́ди  до  тепе́р,
Товкли́  ще  спи́ну,  але  то  усе  дрібне́,
Хіба  омо́н  чи  беркутня́  таке  зігне́  …  

Ото́  моя  здобу́та  незале́жність,
Ще  бу́ло  і́нше,  але  то  вже  і́нший  світ,
Яка  там  мо́же  бу́ти  обере́жність,
Коли  хтось  зазіха́  на  весь  твій  рід    ….  

[i]Без  бо́язні,  без  ли́шнього  проба́ч,
Впира́лись  у  стіну́  ще  не  доро́слі,
Не  пам’ята́ю  в  ко́гось  ро́зпачу  невда́ч,
В  думка́х  і  на  язи́к  незмі́нно  го́стрі  …  [/i]

[i]Музичний  супровід  з  допомогою  ШІ[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886828
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2020


Чудернацьке місце

Кудись  заховалась  недомріяна  казка.
Не  кожен  побачить,  що  небо  усе  в  кораблях.
Красиво  минають.  Це  така  в  цього  світу  підказка.
Усе  варте  миті.  Тієї,  що  на  небесах.
Літаєш,  літаєш.  Може  час  на  хвилиночку  сісти.
Такі  неймовірні  ці  кілька  хвилин  найпростіших  розмов.
А  може  не  хочеш  на  жодне  з  питань  відповісти.
Дивись.  Я  для  тебе  тут  місце  на  краєчку  хмаринки  знайшов  ….  
Ти  скажеш:  хмаринка?  ну  хіба  це  для  мене  омріяне  місце?
Чи  вітер  дмухне,  чи  проллється  на  землю  дощем?
А  ти  подивись,  як  чудово,  як  гарно  дивитися  звідси
На  світ,  що  до  нас  повернувся  усміхненим  щирим  лицем  …
Не  місце  у  ложі  і  не  найкрутіша  автівка.
Хмаринка  …  Ну  друже,  ти  нас,  як  ніхто,  насмішив!
Аж  розреготалась  богиня,  не  жінка,  готівка,
Коли  їй  хтось  цей  анекдот  до  розмови  пришив  ….
А  тут  оці  двоє  всю  ніч  продивились  на  зорі,
Ці  точно  намріяли  в  небі  своїм  кораблі,
Вони  б  і  не  проти  провести  і  серпень,  і  липень  на  морі,
Але  не  сидиться  чомусь  на  аж  надто  чванливій  землі  …  
Якась  вона  дивна  ота  чудернацька  хмаринка,
Ах  так,  це  ж  долоня,  могла  б  охопити  весь  Львів,
Вона  ж  он  для  іншої  наче  б  то  крісло  чи  спинка,
Дивлюсь,  а  наш  Львів  від  тих  хмар  наче  трішечки  помолодів  …  

*  [i]фото  Ігора  Кульчицького[/i]  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886189
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2020


Я тисну руку білорусу

Зарплати,  пенсії,  заводи,
У  українця  біль  в  очах,
Вже  декому  й  несмак  свобода,
Вертати  хоче  сірий  жах  ….
Ну  так,  злодійство  наче  в  казці,
Залізло  на  крутий  ланцюг,
І  президент  сидить  на  хмарці,
Навколо  зграя  волоцюг  …
У  білоруса  наче  інше,
Працює  справно  білорус,
Та  тільки  в  каземат  за  вірші
Відправив  волохатий  вус  ...  
Та  все  ж  не  хочуть  білоруси
Сидіти  ситі  у  мішку,  
Відклали  трактори  і  буси
І  кулаком  б’ють  по  кийку!
Їм  не  один  хохол  напише:
"Та  нащо  вам  ота  біда?!"
А  білорус,  що  вільно  дише
На  то  лиш  скоса  погляда  …
Тож  тисну  руку  білорусу,
Як  тільки  здатен  щиро  брат,
Що  не  повинен,  але  мусить,
Стояти  поруч  без  порад!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=885747
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2020


Зачин

Країна  як  барак,  навкіл  суцільний  морок,
А  над  бараком  тим  салюти  і  пейзаж,
І  десь  серед  своїх  сховався  тихий  ворог,
Що  душу  і  вірші  бере  на  абордаж  ….
Хтось  думає,  що  це  пішло,  давно  забулось,
Повторює  чужі  привабливі  слова,
Насправді  тут  нічого  не  відбулось,
Все  та  ж  у  каземати  замкнута  душа  …
Голодний  пес  –  людської  крові  вітер
Вислужується  аж  трясеться  ремінець,
Покладені  нещиро  щедро  квіти
А  той,  хто  там  кричить,  лиш  клоун.  Не  борець.
Чи  може  час  під  це  підлаштуватись,
Але  ж  недобре,  пробирає  до  кісток,
Та  й  удаванням  остогидло  гратись,
Немов  життя  складаєш  у  мішок  …
Чи  може  знову  злі  казахські  зими,
Це  вже  століттями  як  вирок  чи  затор,
Так  довго  серед  пломеню  і  диму,
Що  за  безглуздий  нелюдський  повтор  …
Хтось  ходить  в  темряві  ,  несе  свічку  єдину,
Колись  він  думав:  я  шукаю  так  людину,
А  тут  народ  цілий  блукає  в  власній  хаті,
Питається  в  чужинців:  як  тут  стати  …  
Тому  й  пісні  такі,  немов  печаль  безмежна,
І  дивиться  душа  у  даль  бентежна,
Їй  б  з  каземату  вирватись  у  світ,
А  все  ввижається  печера,  грати,  лід  …
А  їй  би  просто  вірити  навчитись,
Що  саме  нам  тут  видертись,  злетіти,
Що  наші  ноти  це  лише  зачин,
Там  далі  ...    не  буде  для  розпачу  причин  …  

*  [i]фото  з  вітчизняного  фільму  "Червоний"[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884754
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2020


Нікчемний світ коли людина – безцінь

Нікчемний  світ  коли  людина  –  безцінь,
Ударити,  штовхнути  без  проблем,
Ще  гірше,  як  немає  заперечень
У  неї  на  такий  букет  систем  …
Нікчемний  світ,  коли  її  свобода
Залежить  від  тугого  гаманця,
Коли  йде  на  базар  дівоча  врода,
Нікчемністю  стає  усе  життя  …
Коли  кивають  всі  разом  і  вчасно,
І  оплески  під  диригента  знак,
Коли  в  очах  завчасно  промінь  гасне,
Обов’язковий    харч  –  чужий  несмак  …
Коли  комусь  за  радість  удавання,
Й  немає  сил,  щоб  гримнути  дверми,
Коли  останні  ще  зірки  –  бажання
Померли,  коли  ще  були  дітьми  …
Ми  там  були  і  майже  там  лишились,
Кістляву  руку  хтось  по  нас  простяг,
Повземо  у  багні,  уже  втомились,
Порвався  на  шмаття  наш  перший  стяг  …
А  це  ж  так  просто  вирватись  на  волю,
Почати  жити  наче  вільний  чоловік,
Але  нікчемність  всюди  має  долю,
Тече,  вищить  нікчемності  потік  …
Вона  ж  не  тільки  там,  де  все  тьмяніє,
Вона  і  там,  де  все  чомусь  блистить,
Величне  слово,    та  чомусь  не  гріє,
Наче  й  живе,  а  розібратись,    спить  …
Це  ж  так  важливо,  коли  кожен  найцінніший,
Кожне  життя  –  величне  і  близьке,
Що  з  того,  що  про  тих  не  пишуть  вірші,
Важливо  те,  що  ти  живеш,  ти  є  …  

*фото  -  кадр  з  фільму  "Colony"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884074
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2020


Неймовірний друг

А  дощ  писа́в  і  ві́рші,  і  рома́ни,
Оце  ж  письме́нник,  хоч  браку́є  слів,
Тут  вам  і  скри́пка,  і  роя́ль,  і  бараба́ни,
Ох  накрути́в,  поки  з  небе́с  летів  …  
Та  він  до  того  ще  й  який  худо́жник,
Склада́в  карти́ни  з  кра́пель,  хмар,  калю́ж,
Мале́ча  у  струмка́х  пускає  чо́вник,
Схова́вся  між  карти́н  безпе́чний  вуж  …  
Та  він  до  того  ще  і  тро́шки  лікар,
Без  і́мені  для  особли́вих  душ,
Втече  туга́  мов  в  небеса́  шулі́ка,
Чи  «доброта»  не  кли́каних  чину́ш  …
А  може  він  такий,  кого  покли́кав,
Тут  без  потре́би  вам  музи́чний  слух,
Поба́чить  ко́жен,  дощ  у  горах  ви́пав,
А  може  просто  неймові́рний  друг.

[i]Музичне  опрацювання  з  допомогою  ШІ[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884063
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2020


Партійність як перепустка у "люди"

Партійність  як  перепустка  у  "люди"  -
Ото  знайомим  потягло  душком,
Раніше  гідний  був,  не  обіймався  з  брудом,
Не  наркоман,  не  зліг  під  парканом  …

Раніше  ще  питали,  хто  ти  друже?
Придумав  що,  руками  що  створив?
Попав  у  список?    То  тепер  байдуже,
Чи  ти  в  житті  хоч  щось  на  гріш  зробив  …

Слухняність  –  тож  тепер  така  звитяга,
За  неї  і  портфель,  і  ордени,
А  принциповий  в  світі  бідолаха
Не  потрапляє  у  такі  чини    …  

Колись  кидали  тим  квитком  у  очі,
І  розривали  людно  на  шматки,
Чому  ж  не  стали  ці  дива  пророчі
Для  нинішніх  -  прочитані  книжки  …

Якби  ж  то  була  не  якась  отара,
А  дійсно  однодумців  глибина,
А  так  без  мізків  налетіла  хмара
І  позбирала  все  мов  сарана  …

А  ще  хотів  би  їх  назвати  стрибунцями,
Один  такий  знайомий  стрибунець
Навчився  так  мінятися  ролями,
Що  в  нього  та  партійність  як  вінець.

От  тільки  наречена  не  бувало,
Щоб  вдовольняла  більше  як  на  рік,
Лише  остання,  так  якось  співпало:
П'ять  років  був  мов  казка  чоловік  ...  

Удаване  тепер  частіше  в  моді,
Підробка,  виставляння  -  новий  хист,
Неввічливо  сказати  хаму  годі,
Підсолодив  й  дістав  похвальний  лист  ...  

За  щось  людину  треба  поважати,
Штовхати  в  спину  чи  вручати  ордени,
А  так,  за  звичай  вже  від  сорому  ховати
Дві  дулі  у  корона  -  вірусні  штани  ….  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883865
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2020


Служка

Є  в  Україні  сорт  а  може  каста,
Крізь  пальці  утікає  наче  паста,
Прислужувати  владі  полюбля
Начальству  вчасно  підстеля  …
Я  б  так  назвав:  порода  "служка",
Великий  рот,  маленькі  вушка,
Лестиві  речі  ллються  мов  з  відра,
Зате  дружина  в  шубці  із  хутра  …
О  як  вони  кричать  і  галасують,
Таланту  ж  то  нема,  але  плюсують
Той  галас  у  великих  кабінетах,
Великі  фото  в  Інтернет  –  газетах  …  
Їх  часто  кличуть  на  таку  роботу,
Щоб  цмокнути  когось  в  якусь  глупоту,
І  через  те  кривенький  трохи  рот,
І  ідіотський  вираз  без  турбот  …
Попаде  служка  скоро  в  депутати
І  буде  там  управно  всім  кивати,
Багато  стало  в  світі  бардаку,
Це  тільки  в  казках  оди  дураку  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883749
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2020


Україну у меню …

У  оліга́рха  і́грашка  нова́  -
Меню́  із  блюд    -  оце  така  Вкраї́на.
Обдер,  обгриз,  тече  сирови́на,
Смаку́є  на  Кана́рах  осетри́ну  …  
А  що  вона,  ота  німа́  земля́,
Чи  опира́лась  на  своє  наймитува́ння,
Вже  сотня  не  одна  пішла  у  небеса́,
І  ви́дно,  що  це  явно  не  оста́ння  ...  
І  не  болі́ла  зовсім  голова,
Що  продава́лись  з  глумом  святі  ре́чі,
Тут  від  людей  муро́вана  стіна́,
Усе  забра́в  і  показа́в  нам  пле́чі  …
Святкує  зграя  разом  новий  рік,
Діток  своїх  лелі́є  закордо́ном,
Ховає  за  доло́ньку  хтивий  сміх,
Як  хтось  назве  оцих  внизу  наро́дом  …  
На  вигляд  урядо́вці  –  циркачі́
Давно  немов  китайські  мандари́ни,
Подачку  олігарха  жуючи́,
Показують  народу  тому  спини  …
А  що  народ?  Йому  все  справ  за  край,
Хоч  розуміє,  що  давно  безли́кий,
Йому  хоч  все  на  світі  відбирай,
Бреде  кудись  у  світ  чужий  великий    …
і  думає,  що  світ  той  прихистить,
Що  десь  знайде  він  іншу  батьківщину,
А  там  у  світі  теж  своє  болить,
І  скажуть:  повертай  назад  в  роди́ну  ...  
А  тут  усе  тепер  таке  чуже,
Від  ріпаку  жовтіє  навіть  небо,
І  як  своє  тепер  він  відбере,
Яке  йому  раптово  стало  треба  ...
А  олігарх  вже  вкотре  наплював
На  те,  що  хтось  просив  його,  благав,
Народ  дурний  ганяли  пастухи,
А  ті  страхи  ховали  за  гріхи  …  
І  знов  Майдан,
І  щастя  у  очах,
І  знову  пропадає  вічний  страх,
І  хижо  кривиться  хтось  крізь  очей  дірки,
Коли  народ  сягає  за  зірки  ...  
От  тільки  кожен  раз  все  та  ж  біда,
На  спину  вилізе  і  вже  не  відпуска,
Йому  б  самому  взяти  ті  зірки,
Не  потискаючи  нещирої  руки  ...  

[i]Музична  композиція  створені  з  допомогою  ШІ[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883748
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2020


Українець

Живе  в  душі  у  нього  пісня,
Журлива  мов  в  пісках  ріка,
Живе  в  душі  у  нього  мрія,
Вдень  оживе,  в  ніч  утіка  ...
Він  знає,  як  то  боронити
Від  зайд  чужих  свій  рідний  край,
Не  знає  тільки,  як  зробити
Із  того  краю  майже  рай  ...
Діди  ледь  вибрались  з  Сибіру,
Прадід  пішов  за  океан,
Роки  навчили  знати  міру,
Не  бачить,  де  сховавсь  обман  ...
Вже  книг  в  кутку  не  помічає,
Утупився  в  дурний  екран,
Так  вік  потрохи  вже  минає,
Петро,  Максим,  Юрко,  Іван  ...  
Невдовзі  сіл  лише  примара,
Заводів  привид  ледь  блука,
І  вирубок  немов  почвари
У  небо  дивляться  гектари  ...
Ото  нащадки  у  Сірка!
А  може  оживе  громада,
Сповита  мріями  Франка,
І  знов  країна  стане  садом,
І  зашумить  Дніпро  -  ріка?!
Ситий  безглуздям  українець
Пробудиться  з  міцного  сну,
Він  ж  тут  господар,  не  чужинець,
І  стане  соромно  йому  ...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883626
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2020


У пошуках іншості …

Я  не  буду  кимось  іншим,
Я  не  буду  чимось  іншим,
Може,  ставатиму  злішим,
Озиватимусь  щирістю,    віршем  ….
Місто  ставатиме  іншим,
Дощ  буде  красивішим,
А  писатиму  я  усе  гірше
Про  те,  що  найважливіше  ….
І  сонце  ставатиме  іншим
І  пектиме  в  душі  гарячіше,
І  сумуватиму  я  усе  більше,
І  любитиму,    мабуть,    сильніше  …
Але  у  чомусь  все-одно  буду,
Буду  справжнім,  не  буду  вдавати,
Проганятиму  сум  мов  простуду,
І  буду  з  тобою  літати  …
І  хмари  під  нами  інші,
На  них  нам  дозволять  стати,
І  думки  будуть  мов  вірші,
І  будуть  їх  помічати  …
А  там  попід  нами  місто,
Порожнє,  хоч  і  всюди  люди.
Якісь  несправжні  хористи,
Якісь  несправжні  етюди  …
Там  іноді  хтось  тримає
За  руку  щось  незбагненне,
Звичайного  не  помічає,
Нецікавим  стає  буденне  …
І  іноді  хтось  обіймає
Ту,  що  в  важливому  інша,
Цей  хтось  їй  вірші  читає,
Нема  ще  найкращого  вірша  …  
Може,  іншість    не  пара,
Проходить  неначе  чари?
У  ній  так  багато  вітру.
Не  втрачу  таку,  не  зітру  ...  


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883617
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2020


Що з того, що в житті таке буває

*у  відповідь  на  один  з  віршів  ...  хоч  ні  ...  на  кілька  мабуть

Що  з  того,  що  в  житті  таке  буває,
Чи  ти  не  взяв,  чи  не  взяла́  вона,
Хіба  це  так  важливо,  як  кохає
В  людини  серце  до  самого  дна  ...
Бо  так  візьмеш́,  а  що  з  тим  всім  робити,
Вгадаєш,  добре,  ні,  то  пропаде́ш,
А  так,  ще  вічність  цілу,  щоб  любити,
Куди  б  не  брів,  любов  не  обмине́ш  ...  

Що  з  того,  що  в  житті  таке  буває,
Що  почуття  немов  тонка  струна́,
Багато  тих,  хто  струни  обриває,
Лишилась  ти  -  печальна,  неземна́  ...
Що  з  того,  що  дощів  на  всіх  не  ста́не,
Що  змиють  сум  з  очей  людськи́х,  облич,
Хто  в  світі  цьому  ніжність  помічає,
Чому  така,  такий  ...  в  кутку  прини́шк  ...

Що  з  того,  що  в  житті  таке  буває,
Гітари  вигин  -  то  жіночий  сум,
Скрипко́ві  чари  чародій  здуває,
Була  любов,  лишився  тільки  глум.
Що  з  того,  сам  скажи:  так  не  буває,
Усе,  що  справжнє,  не  здолає  час.
Це  вітер  на  ставку  листок  хита́є,
Хіба  вітрищем  цим  здивуєш  нас  ...  

Що  з  того,  що  в  житті  таке  буває,
Що  роздаємо  все,  де  нас  не  ждуть.
За  чим  в  кутку  так  холодно  зітха́єш?
Хіба  комедіанти  відберуть  ...
Твоє  тепло,  твої  весняні  чари,
І  вигини  твоїх  стрімких  груде́й?!
Дивись  дівча,  які  чудові  хмари,
Розсунь  мов  штори  ....  скільки  там  людей  ...    

Чудових,  світлих,  втомлених  нудьгою,
Вдаванням  тих,  хто  сам  себе  любив,
Ти  будеш  там  колись  сама  собою,
І  буде  той,  хто  десь  про  тебе  снив  ...  

[i]Музичний  супровід  створено  з  допомогою  ШІ[/i]



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883138
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2020


Журі

Все  більше  дивуюсь,
Хто  сидить  в  журі,
Видає  вердикти,
Хто  ж  ці  королі?
Чи  вони  в  щось  вірять?
Ну  хоча  б  в  чорта?!
Треба  біле,  білять,
Ні,  то  чорнота  ...

Десь  раптовий  спалах,
Оживе  душа,
І  на  всіх  порталах
Тісно  від  вірша  ...
Її  приміряють  під  свої  думки,
Та  думки  благенькі,
Впали  крізь  дірки  ...
Знову  все  порожнє,
Знову  без  ума,
Знову  всі  побожні,
Бога  ж  тут  нема.

Знову  засідає
Ось  таке  журі,
Не  одні  минули
В  небі  журавлі  ...
Не  задерли  шиї,
Що  там  в  небесах,
Трішки  полохливі,
Пусто  в  головах  ...

Хтось  там  заспіває,
Створить  дискомфорт,
То  йому  швиденько  закривають  рот.
Не  журі  здається,  а  якийсь  олімп,
Може  геніяльні,  
Може  в  мізках  чіп  ...  

Хтось  на  те,  що  смішно
просто  розсміявсь,
Хтось  на  те,  що  грішне
Глумом  озивавсь.
А  хтось  бився  в  груди
У  надрив  кричав,
Коли  хтось  тих  суддів
Смішно  обзивав  ...  

Може,  нереальність,
Може,  то  кіно,
Ущипніть  за  руку,
Бо  болить  воно  ...  



 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883122
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2020


Тухля

Мені  б  так  зовсім  не  хотілось,
Щоб  мрія  ця,  простий  роман,
Від  часу  пилом  тільки  вкрилась,
Тепер  так  модно  -  все  у  бан    …
В  ніщо  життя,  мудрий  Захаре,
І  Мирослава,  і  Максим,
Громади  мов  якісь  отари,
Не  виживуть  і  кілька  зим  …
Як  важко,  в  край  чужий  поїду,
Незручно,  ворогу  вклонюсь,
Болить,  та  не  покажу  виду,
Піду  для  спокою  нап’юсь  …
Щезають  села  по  Вкраїні,
Вже  Львів  немов  якесь  село,
О  ні,  ще  ходять  всі  картинні,
В  очах  мутніє  наче  скло  …
Ростуть  будівлі  і  палаци,
По  місту  бродять  боржники,
Сидять  у  ратуші  паяци,
І  тільки  в  совісті  дірки  …
А  десь  принишкла  рідна  Тухля,
А  десь  замовк  старий  Захар,
Громада  львівська  мов  потухла,
Черговий  злодій  –  супер-стар  …
По  місту  ходять  німі  тіні.
Не  залишаючи  слідів.
Чекають  вибори  осінні.
Немов  париж  сліпих  котів  …
Колись  Франко  собі  намріяв,
А  з  ними  намріяли  і  ми,
В  музей  до  нього  на  подію
Ходили  щойно  брехуни  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882987
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2020


В обіймах сну німої хвої

В  обіймах  сну  німої  хвої,
В  обіймах  сонця  і  дощу,
Ловлю  мов  зорі  очі  твої,
І  їх  мов  скарб  душі  ношу  …
Якісь  у  нас  нікчемні  ролі,
Нащо  ці  відстані,  мости,
Думки  роздягнуті,    аж  голі,
А  у  житті  ми  не  на  ти  …
Якісь  сполохані  дрібниці,
Якісь  обурливі  слова,
Ну  скільки  можна  просто  снитись,
Якась  близька  й  якась  чужа  …
Чого  тоді  краще  напитись?
Тебе  чи  білого  вина?
В  очах  таких  хотів  втопитись,
Бо  все  навколо  чужина  …
Нам  би  до  смерті  полюбитись,
Десь  заблукати  між  зірок,
Навіщо  у  чуже  хилитись,
Глянь,  вже  хитається  місток    …

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882830
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2020


Були часи і в Україні

"  у  розвиток  теми,  піднятої  паном  Ярославом  (YarSlav  2018).  На  фото  чудова  книжка  у  розвиток  теми,  яку  раджу  прочитати  ...  

Були  часи  і  в  Україні,
Як  їхав  пан  якийсь  послом,
То  забував  про  все  родинне,
І  лиш  громаді  бив  чолом  ...
Була  колись  така  громада,
Що  знала  як  в  руках  держать
І  роздавала  не  поради,
А  була  наче  добра  рать  ...
Століття  рабства  не  минули
Звичайним  помахом  руки,
Онуки  про  своє  забули,
Звучать  московські  казочки  ...
Вже  ворог  вдерся  в  Україну,
І  тішиться  новій  землі,
А  українець  безупинно
Стає  на  ті  самі  граблі  ...
Воно  б  і  було  трохи  смішно,
Бо  це  не  раз  вже  і  не  два,
Та  не  такі  уже  ми  й  грішні,
І  не  така  сильна  Москва.
Забракло  в  люду  того  духу,
Ні,  не  на  ворога  іти,
Свою  домашню  "злу  старуху"
Та  й  порубати  на  куски  ...
Бо  та  Яга  трохи  костиста
І  вже  врослася  у  ґрунти,
Та  й  молодь  наша  голосиста
З  олігархією  на  ти  ...
Бо  там  і  гроші,  і  поради,
І  грантоїдські  всі  діла,
Нема  на  то  швидкої  ради,
Не  буде  скоро  і  села  ...
Не  буде  нашої  колиски,
А  буде  щось  німе  й  чуже,
Нема  такого  глуму  й  близько
Як  українська  ОТГ-е  ...
Повидирають  скоро  землю
У  очманілих  сівачів,
Що  повтуплялися  у  стелю
На  іноземних  комарів  ...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882815
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2020


Коли оживає Лір …

Раніше  думав  я  не  раз
Про  почуття,  що  виставляють  на  показ,
Що  та  вистава  напрочуд  потрібна,
Бо  за  виставою  –  країна  рідна  …
Раніше  думав  я  не  раз,
Що  у  людини  в  серці  страж,
Щоб  розпізнати,  що  позірно,
Але  вона  брела  в  цю  сіть  покірно  …
Корделію  отруєно  давно
Й  нема  кому  справляти  тризну,
Та  оживає  Лір  немов  в  кіно,
Бо  чимсь  нагадує  вітчизну  …
Лестиві  речі  сповнені  турбот,
Немов  якісь  Регана  й  Гонерілья,
Так  обіймають  облюбований  народ,
Що  той  щодень  нагадує  похмілля  …  
А  де  ж  Корделія?
Чи  справді  вже  нема?
Колись  взивалась  гнівними  віршами,
Десь  по  Сибірах  її  гнітила  зима,
Десь  піснею  звучала  вечорами  …
І  хто  її  таку  хоч  раз  зустрів,
То  вже  на  тих  сестер  і  не  молився,  
Помолодів,  окріп,  оскаженів,
Кудись  у  даль  п’янку  дивився.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882737
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2020


Погляд на Схід

Вони  вже  стали  на  коліна,
Нема  вже  що  від  них  чекать,
Душі  обглодана  руїна,
Нікчемна  чоловіча  стать  …
Когось  втішала  та  картина,
Хтось  фанатіє  дотепер,
На  сцені  в  галіфе  дитина,
У  шизофреніках  партер  …
Втішаються  своїм  безглуздям,
По  всьому  світу  сіють  страх,
Не  переймаються  розпуттям,
Ціна  всьому  нікчемний  прах  …
Вони  вже  стали  на  коліна,
А  хтось  вдивляється  в  лорнет,
Малює  в  пам’яті  картини,
І  звідти  ж  видумку  –  сюжет  …
Як  виросте  ота  дитина,
Поїде  здобувати  світ,
Ні  не  талантом,  а  скотина
Вбиватиме  чужий  нарід  …
Десь  спогадів  телевізійних  
Сховався  невеселий  час,
Людей  немає  більше  вільних,
Де  у  дітей  вселяють  жах  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882259
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2020


Час для Нестора

«Любо,  хлопці,  любо»
Мов  тече  ріка,
Може  нашу  долю
Так  передріка  …  
У  темнії  ночі,
У  холодні  дні,
України  очі
Мов  живі  вогні  …
Як  носилась  доля
По  рідній  землі,
Оживала  воля
На  чорній  ріллі  …  
Марусині  очі
І  її  душа,
Серце  аж  тріпоче,
Сотня  вируша  …
Помилився  батько,
Але  не  зі  зла,
В  Крим  послав  рубатись
За  чужі  діла  …
Усе  українське  
В  серці  прихистив,
Хоч  не  знав  раніше
І  не  ним  болів  …
Цвіло  Дике  Поле,
Було  мов  живе,
Що  ж  ти,  люта  доле,
Так  чинила  зле  …
Скоро  прийде  нелюдь
Витопче  усе,
І  рідну  оселю,
Що  між  черешень  …
Десь  там  у  Парижі
Той  вогонь  погас,
Але  добрий  стрижень,
Прийде  і  наш  час  …  
Знову  в  рідну  землю
Сунеться  орда,
І  в  кожну  оселю
Зазира  біда  …
Знов  комусь  у  горлі
Вкраїнське  село,
Ха́пає  зубами
Боляче  його  …
Притулився  фермер
До  землі  лицем,
Повертайся,  батьку,
Бо  всі  пропадем  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882249
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2020


Гладіатор

Тут  немає  кутка  на  арені,
Де  б  не  падала  кров  на  пісок.
Тільки  зорі  небес  незліченні,
Скоро  вже  і  мені  до  зірок.
Їм  здається,  що  крик  їх  безмежний,
Що  я  чую  його  і  молюсь,
Світ  навколо  такий  величезний.
Я  над  вами,  мурахи,  сміюсь.
Десь  убито  дружину  і  сина,
Я  до  вас  скоро  вже  полечу.
Тільки  битва  остання,  єдина.
Перед  нею  лиш  мить  помовчу  …
Я  на  друзів  лишаю  цю  землю.
Бо  вона  вже  для  мене  чужа.
До  кінця  я  цю  битву  дотерплю.
Вже  минула  остання  межа.
Бачу  очі  дитини  уважні.
Він  у  мене  узяв,  що  хотів.  
Ми  з  тобою,  мій  друже,  останні,
На  що  світ  цей  собі  заслужив  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881548
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2020


Безмежжя ночі ліхтарі

Так  крок  за  кроком  світ  незгодних,
Сміливих,  вправних  диваків,
Ставав  для  когось  неприродним,
Для  когось  став  бридким,  здурів  …
Хтось  потішається  над  Стусом,
Лисиця  виповзла  з  нори,
Над  хатами  мов  над  улусом
Раби  змінили  прапори.
Принесли  страх  і  в  землю  щедро,
Зернини  кинули  його,
Зробили  з  того  страху  перли,
В  людей  не  очі  вже,  а  скло  …
Люди  неначе  подуріли,
Ховаються,  про  щось  кричать,
Вже  крила  скубані,  безсилі,
Налякані  вже  не  летять  …
Вже  правлять  світом  недолугі,
Плються  на  людське  знання,
Усі  скеровані  потуги
Ув’язнити  людське  буття  …
Палали  книги  в  надвечір’ї,
Давно  заборонили  спів,
Не  садять  квіти  у  подвір’ях,
Бояться  темряви  лісів  …
Щодень  буденні  злобні  чвари,
Не  знають,  де  чужі,  свої,
Блукають  уночі  почвари,
Йдуть  гладіаторські  бої  …
Бездушність  світу  аплодує,
Лиш  виживання  як  вінець,
Бог  відвернувся  і  не  чує,
Чекає  на  всього  кінець  …
Один  лиш  на  арені  бився,
Поранених  не  добивав,
На  ворогів  своїх  не  злився,
Немов  граніт  якийсь  встояв  …
Усі  чекали  хоча  б  слово,
Та  не  було  у  нього  слів,
А  може  втратив  свою  мову,
І  залишився  тільки  гнів  …
Минали  битви,  він  ж  мов  скеля,
Що  стала  раптом  для  усіх,
Вже  за  плечима  не  пустеля,
Не  добиває  він  живих  …
В  якийсь  момент  відчув,  що  досить,
І  крикнув  в  пащу  глядачів,
Що  Бог  у  вас  прощення  просить,
Що  він  таких  як  ви  створив  …
Іскрилось  від  обійм  залізних,
Стікала  кров  в  німий  пісок,
Втішало  хлопчаків  манірних.
Для  них  не  новизна,  не  шок  …
Так  десь  на  Сході  хлопці  гинуть,
Байдужі  очі  клубних  справ,
Вони  сім’ю  навік  покинуть
І  тих,  хто  їх  «не  посилав»  …

Бійців  вбивали  на  арені,
Під  шоу  це  хтось  спочивав,
Війна  –  не  виступи  на  сцені,
Хто  не  встояв,  то  вже  пропав  …  

Так  може  все  оце  даремно?!
З  душі  не  вичавиш  хохла?!
Там  взагалі  сутінки,  темно?
І  іншомовні  всі  слова  …

А  натовп  мов  єдине  тіло,
Йому  вкололи  вранці  страх,
Хоч  вже  нічого  не  боліло,
Той  страх  закляк  в  німих  очах  …  

На  щастя  не  одну  арену
Поставили  на  розсуд  їм,
Лікарня,  школа,  біг  буденний,
Де  наш  і  свій  вже  став  чужим  …

Коли  ти  мов  не  помічаєш,
Що  в  правду  вкинуто  картеч,
Ти  на  арені,  ти  встромляєш
Комусь  у  серце  власний  меч  …

Потрібно  знову  їм  героя,
Бо  галасують  дотепер,
Сховалась  в  нетрях  власна  воля,
Не  хочуть  вічності  джерел.

Теплом  від  серця  і  до  серця.
А  так  -  лиш  холод  у  руці.
І  поки  що  прозорі  скельця  -
Безмежжя  ночі  ліхтарі  …  

Їх  час  від  часу  хтось  запалить.
Горять,  то  хай  собі  горять.
"Ми  горді  з  того,  що  ми  були.
Ми  будемо.  Вогні  не  сплять".  

[i]
Фото  з  фільму  "Гладіатор"[/i]
[i]Сюжет  фільму  інший,  але  суть  та  ж  сама.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881485
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2020


Усупереч

Для  тих,  хто  здатний  йти  усупереч,
Для  тих,  хто  знає  цінність  слова  «спротив»,
Це  не  одна  із  сотень  ворожнеч,
Це  усі  за  і  ти  один  лиш  проти  …
Це  Бруно,  що  палає  у  вогні,
Малює  хтось  світи  далекі,  сніжні,
У  Казахстані  десь  в  якомусь  сні
Гулагу  в’язень  пише  вірші  ніжні  …  
Без  вас  все  б  сірим  залишилось  на  землі  …
На  троні  дурість,  біля  трону  вірні,
А  що  навколо,  то  уже  без  меж,
Безглуздя,  сором  теж  уже  безмірні.
Чи  той,  хто  любить  теж  усупереч,
Не  їй,  суспільству,  де  в  ціні  покірні,
І  б’є  у  серце  пломінь  чи  картеч,
Відмінності  вже  не  такі  помітні  …
Троянду  кинули  в  багно.  Біда,  авжеж.
Та  гірше  справи  у  тої  багнюки.
Без  спалахів.  Без  змін.  Звичайний  треш.
Вмивають  з  неї  душі.  Спершу  руки  …
Одні  кричать  все  те,  що  вже  було.
Другі  кричать  все  те,  що  остогидле.
Візьму  далеким  і  близьким  назло
Зроблю  щось  не  набридле  …
Садитиму  троянди  у  саду,  
Та  хоч  одну,  дождусь  її  цвітіння.
На  проводи  безглуздя  не  піду.
Бо  до  душі  горіння,  а  не  тління  …  

[i]Фото  -  ілюстрація  до  оповідання  "Ключник"  Н.  Вівчарика  [/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881357
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2020


Виговський

Оце  вже  доля  накрутила
Мотуззям  тіло  все  скрутили,
Вже  третя  втеча  надаремно,
Часи  такі  в  краю  буремні  …
Знайомий  писар,  зараз  гетьман,
Забрав  до  себе  за  таланти,
Тепер  вже  не  життя,  поема,  -
Не  раз  згадають  дисертанти  …
За  вправність  канцлером  назвали,
Служив  Вкраїні  як  умів,
Посли  Європою  літали,
Мову  обману  розумів  …
А  потім  був  чудовий  гетьман,
Тримався    поки  було  сил,
Сталеве  ні  п’янким  пожертвам,
Вкраїна  була  між  світил  …
Розбите  військо  Трубецького,
Московія  закрила  рот,
Розбито  ворога  чужого,
Та  вдома  свій  переворот  …
Юрко  підписує  дурницю,  
А  гетьман  в  братчики  подавсь,
І  знову  мріє,  щоб  в  столицю,
В  Вкраїну  ворог  не  впихавсь  …
Вже  й  Богуна  минула  страта,
Вже  й  чорні  ради  наче  дощ,
Вкраїну  кинуто  за  грати,
Не  час  для  спогадів  і  прощ  …
Без  суду  й  слідства  розстріляли
Ті  з  ким  вважав  за  краще  йти,
Поляки  землю  тут  топтали,
Хоч  іноді  були  брати  …
І  де  ж  та  канцлера  могила,
Не  знає  жоден  дотепер,
Була  у  чоловіка  сила
І  гідністю  покрито  герб  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881183
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2020


Верші

Таким  болючим  вийшов  роздум  ваш,
Повинність,  рівність  -  це  слова,  не  більше,
Життя  є  щастям,  коли  день  не  твій,  а  наш,
Як  двом,  то  краще.  І  як  двом,  то  гірше  ...

А  рівність.  Просто  видумка,  міраж  ...
Бо  він  для  неї,  а  вона  для  нього  перші.
І  ця  нерівність  -  то  найбільший  страж.
Виходять  з  неї  не  рівнини,  верші.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881142
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2020


До Дня Конституції

Вночі  якось  та  й  написали,
Аж  плакав  потім  Сирота,
Гальорка  хижо  реготала,
Бо  їм  завжди  не  та,  не  та  ...
Уже  тоді  все  майже  вкрали,
А  тут  облизня  упіймали,
Недовго  співаки  співали,
Кудись  пропала  ...
сирота  ...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881021
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2020


І я б хотів ще вірити як ви

[i]Цей  вірш  моя  внутрішня  емоція  на  вірш  Тетяни  Мош  "До  братньої  країни"  ...  
[/i]

І  я  б  хотів  ще  вірити  як  ви,
Про  те,  що  там  живуть  свої  герої,
Що  десь  на  берегах  Москви
Враз  спалахне  багаття  волі  ...
На  жаль,  не  вірю  в  добрі  сни,
Безбарвні  яничарські  душі!
Якісь  "слов'яни"  із  мордви?
Хриплять  вгодовані  чинуші  ...
Може  народів  тих  своє
Щось  вирветься  колись  на  волю?
Що  краще,  те  без  міри  п'є,
Кляне  при  цьому  свою  долю  ...
Стоїть  дівча,  в  руках  плакат:
"Росія,  забирайся  з  України",
Такій  звичайно,  українець  -  брат,
Але  вона  байстрюк  тої  родини  ...
...
Чудовий  вірш  ваш,  ще  знайшли  в  собі  слова,
Та  віра  в  них  давно  пропала,
Століттями  нас  "родичка"  кусала,
Душа  десь  ще  жива,  та  голова  дурна  ...
.....
Ще  може  та  душа  хоч  іноді  "співала"?
Бо  Лія  -  це  чужа,  вона  їм  не  своя.
Чи  обірванкою  душа  та  стала,
Нагадує  п'яничку  чи  бомжа  ?!
....

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881019
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2020


Гіпатія

Не  кожному  вдається  народитись,
Коли  одна  з  людських    вершин  любов,
Біда  самій  в  цім  світі  опинитись,
Блукати  між  незвіданих  основ  …

Казкова  жінка,  їй  би  полюбитись,
І  не  один  схилявся,  як  зустрів,
Та  їй  нового    так  хотілось  вчитись,
А  світ  в  цей  час  по  своєму  дурів  …

Щоб  жінка  -  математик  і  філософ  …
Та  це  й  сьогодні  чудасія  із  чудес,
Та  ще  й  закохують  у  себе  коси,
І  подих  ледь  захованих  грудей  …

Ну  хто  ж  таку  та  міг  би  не  любити,
Та  сірість  стежку  протоптала  не  просту,
Кирило  наказав  за  розум  вбити,
Погнав  на  неї  дикунів  юрбу    …  

Роздерли  на  шмаття  жіночу  вроду,
До  слова  розуму  їм  прірву  цілу  йти,
Про  неї  ще  згадають  трохи  згодом,
Писатимуть  про  неї  ще  віки  ….  

[i]фото:  https://citaty.info/character/gipatiya[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880812
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2020


Про слабкість злих чарів (2 ч. )

Хоч  серця  доброго  не  мала,
Йому  сто  чар  подарувала.
Тож  має  хлопець  море  справ,
Вже  і  зірок  не  помічав.
Вона,  руйнуючи,  літає,
А  він  назад  все  повертає.  
Що  натворила,  виправляв,
І  так  усі  сто  чар  роздав  …

Останні  чари  залишились.
Ну  що  робити  з  ними  мав?!
Як  сталось  так,  що  полюбилась,
З  яких  таких  оман,  підстав?
Не  годував  мов  вовка  страх,
Та  і  терпіти  вже  несила,
Вчинила  свій    останній  жах,
Та  так,  що  серце  зупинила  …

Лежить  поранене  дитя,  
Мов  птаха,  що  згубила  крила  …
Немає  й  тіні  каяття,
Не  серце,  а  важенна  брила  …

А  відьмі  вже  відомо  все,
Регоче:  це  ж  твоє  життя,
Рятуй,  якщо  вогнем  пече,
Звідти  не  буде  вороття  …

Він  врятував,  не  рівня  це,
Чиєсь,  моє,  та  ще  й  дитя,
Сіріє  на  піску  лице,
Скінчилось  так  його  життя.  
…….
Пішов?  Стоїть  мов  кам'яна.
Пустеля  все,  нікчемно  все,
Самотня  мов  в  степу  сосна,
І  це  чуже.  І  те  чуже  …
Дізналась,  що  його  спасти,
Лиш  можна  чар  своїх  позбувшись.
Не  було  й  миті,  щоб  втекти,
Сказати  вибач,  розминувшись  ….

Віддала  чари,  зрадила  себе,
Навіщо,  справді,  тіло  це  чуже?!
Віддала  все,  по  іншому  не  можна,
Закохана  зробила  б  жінка  кожна.

Весь  світ  летів  у  прірву  сновидінь,
Чиїхось  мрій,  забаганок,  хотінь,
Хтось  зразу  здобуває  почуття,
А  хтось  шукає  довше  за  життя  …

Якщо  ж  порожньо  все,  і  ніч,  і  день,
То  той  щодень  не  вартий  і  гроша,
Люби  когось,  так  щоб  тремтіло  все,
Тоді,  дивись,  і  ожива  душа  …  

………

[i]Фото  з  сайту:  https://we.org.ua/kultura/vidma/[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880705
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2020


Несподіваний порятунок або Про слабкість злих чарів (1 ч. )

Якось  із  далекого  зовсім  села,
А  може  містечка,  що  ледь  на  долоні,
До  міста  великого  рвалась  душа,
Маленьке  здавалось  їй  наче  в  полоні  …
Екзамени  складено.  Усміх  цвіте.
Здається  весь  світ  неймовірно  чудовим.  
І  вже  подаровано  перший  букет,
Трояндам  радіють  дівчата  червоним  …
А  потім  рутина,  книжки  чи  мольберт,
Пробірки  дзвенять  наче  дзвоники  в  вухах,
І  вже  чоловік  на  всі  руки  експерт,
Говорить,  що  знає,  не  грається  в  слухах  …
Старі  професори,  що  толку  у  них,
Немов  в  горах  повінь  кров  стукає  в  скроні,
Життя  поділилось  на  зрячих  й  сліпих,
Життя  видавалось  усе  на  долоні  …
І  раптом  з’явилась  не  жінка,  а  маг,
Не  знає  він  навіть  з  якого  предмету,
Палаючих  губ  не  стримує  страх,
Малює  у  снах,  що  там  за  корсетом  …
Пробрався  якось  у  кімнату  її
Хотів  обійняти  її  безборонну,
Та  раптом  відчув  себе  в  пастці  страшній,
Побачив,  як  зовсім  в  душі  її  чорно  …
Злетіла  у  небо  й  його  потягла,
Понесла  у  сховок  свій  наче  розвагу,
Навколо  кричало  якесь  вороння,
Ото  собі  вибрала  відьма  ватагу  …
Хотіла  зробити  із  нього  слугу
У  справах,  що  вам  навіть  знати  не  варто,
Та  вперлась  неначе  в  мурівок,  в  стіну
У  вміння  з  нещастям  боротися  жартом  …
Спочатку  лякала  з  усіх,  що  є  сил,
Шукала  у  ньому  найменшу  слабину,
Не  бачив  вже  й  блиску  далеких  світил,
Та  раптом  побачив  у  відьмі  людину  …
Кудись  провалився  загублений  страх,
І  жарти  вже  стали  відверто  смішними,
Із  відьми  все  чорне  сховалось  у  прах,
Стояли  немов  дві  звичайні  людини  …
Звинили  обоє  і  знали  про  це,
Та  хтось  там  високо  пробачив  їх  вчинки,
Він  так  цілував  її  руки  й  лице,
Що  вибачте  автору  сірі  відтінки  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880612
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2020


По іншу сторону від сцени на Майдані

По  іншу  сторону  від  сцени  на  Майдані
Стояли  люди  посірілі  і  сумні,
Стояли  ті,  що  у  буденності  звичайні.
А  виявились  зовсім  не  такі  …
Вночі.  Вогонь.  Чи  можна  тут  присісти?
Я  лиш  на  мить.  Я  зараз  знову  йду.
Десятки  голосів,  щоб    відповісти.
Багато  світлого,  щоб  відвести  біду  ….
Оцей  з  Полтавщини,  а  цей  з  Кривого  Рогу,
Дівчата  з  Києва  щось  знову  принесли,
Ніхто  не  дякує  вже  їм  за  допомогу,
Бажають  тільки  щастя  до  краси  …
Розсівся  мер  якийсь  з  Хмельниччини  у  кріслі,
І  від  розмови  вже  не  утекти,
А  цей  поля́к,  він  взагалі  з  –  над  Вісли,
Прийшов,  бо  внутрішньо  вже  зрозумів:  брати  …
Вербицький,  Нігоян,  Костенко  Ігор,
Вас  забувають,  бо  комусь  це  аж  пече,
І  Чміль  застив,  час  холоду  і  снігу,
Вже  не  обійме  друга  за  плече  …  
Хтось  дань  зібрав  з  Вкраїнського  народу
В  такий  жорстокий  спосіб,  мов  в  тиски
Стиснули  нас,  закоханих  в  свободу,
Рвали  на  клапті,  рвали  на  куски  …
Наш  біль  зробив  для  себе  хтось  товаром,
Як  розпродали,  то  вже  не  з  руки
Обличчя  Сотні  діставати  з  –  поза  хмари,
І  ділять  нашу  волю  на  струмки  …
По  іншу  сторону  від  сцени  на  Майдані,
Стояли  люди  посірілі  і  сумні,
Пам’ять  про  Вас  я  ні  за  що  не  витру,
Вона  вогнем  горітиме  в  мені  ….  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880260
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2020


Завжди з тобою – це насправді вічність

Десь  там,  де  зірки  дві  мов  очі
Вдивляються  в  ранковий  світ,
Десь  там,  де  миті  дві  -  дві  ночі,
Ховає  місяць  свій  політ  …
Туди  потрібно  повернутись,
Там  те,  у  чому  сенс    життя,  
Що  мало  тут  таке  відбутись,
Що  непотрібне  вороття  …
Знайшлися  очі,    інші  очі,
Ні,  не  холодні  дві  зорі,
Дивились  втомлено,  жіноче,
Відкрили  схованки  свої  …
Ні,  не  забрали,  були  поруч,
Казали  йди,  як  треба  йти,
Таку  слабку  й  сильну  опору
Ніде  у  світі  не  знайти  …
Одного  разу  загорітись,
На  більше  їм  не  стане    сил,
А  потім    вічність  будуть  грітись
В  тіні  ображених  світил  …
«Завжди  з  тобою  –  справжня  вічність»,
«Ніде  я  звідси    не  піду»,
Оголена  безмежна  ніжність.
Де  ще  таку  собі  знайду  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880249
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2020


І тільки осінь таким допоможе

Я  просто  маю  таку  потре́бу
Блука́ти  з  тобою  вечі́рнім  мі́стом,
Мені  так  дуже  всього  цьо́го  треба,
Це  дуже  моє  таке  особи́сте  …
За  руку  трима́ю,  не  пуска́ю  від  себе,
І  десь  там  висо́ко  сміється  не́бо,
Вітри́сько  на  мене  чомусь  розізли́вся,
Бо  може  доще́м  серед  літа  упи́вся  …  
Я  просто  маю  таку  потре́бу,
Щоб  буря  ця  не  мина́ла  зо́всім,
Щоб  у  серці  моє́му  все  те,  що  про  тебе,
Писало  своє́  як  коли́сь    і  до́сі  …  
Спліта́ти  буде́нне  із  нереа́льним,
Спліта́ти  щасли́ве  із  трішки  печа́льним,
Штовха́ю  планету  цілу  від  се́бе
І  не  відпуска́ю  себе  від  тебе  …
Я  просто  маю  таку  потре́бу,
Щоб  буря  ця  не  мина́ла  зовсім,
Верті́ла  мов  ви́хор  далекі  ве́рби,
Щоб  не  як  за́вжди  і  щоб  до́сі  …
Нехай  краді́жка,  але  зі  змі́стом,
Блука́ння  разом  холо́дним  містом,
Таке  усе  на  щоде́нь  несхо́же,
І  тільки  о́сінь  таким  допомо́же  …    

[i]Музична  композиція  з  допомогою  ШІ[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879630
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2020


Я вже руки тобі не віддам …

- Я  вже  руки  тобі  не  віддам.
- [i]А  я  не  відбираю,
Я  музику  твоїх  губ,  очей
В  скарбничку  свою  збираю  …[/i]
- Я  вже  тебе  тобі  не  віддам.
- [i]А  я  не  вимагаю,
Я  так  давно  на  ці  слова
Від  тебе  одного  чекаю  …[/i]
- Я  в  тобі  частинку  неба  свого
Так  довго  уже  помічаю,
Я  так  хотів  торкнути  його,
Я  так  боявся,  зламаю  …
Місток,  що  бачу  до  серця  твого,
Боюсь  до  нього  торкнутись,
Піду,  не  захочу  із  нього  назад
Кудись  у  чуже  повернутись  …
- [i]А  я  тобі  сказала  давно,
Ти  дні  мої,  мої  ночі,
Душі  моєї  п’янке  вино,
Ти  ж  бачиш  мої  очі  …
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879467
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2020


Коли назавжди сімнадцять

Коли  назавжди  сімнадцять?
Може,  це  так  для  одного.
І  чому  насправді  так  трапляється.
І  скільки  у  цьому  мого  чи  твого?
Очі,  вони  ж  не  бояться  
Говорити  справді  важливе,
І  думки  крок  за  кроком  вчаться
Розрізняти  чуттєво-квапливе.
Коли  назавжди  сімнадцять,
Не  буває,  щоб  надто  і  пізно,
І  надто  рано  не  буває,
Словам  так  просто  і  вільно  …
Коли  назавжди  сімнадцять,
Так  легко  від  твого  плаття,
І  потім  сни  глибокі  сняться
Від  твого  денного  багаття  …
І  не  потрібно  у  різні  боки,
І  якісь  особливі  повільні  кроки,
Впізнаю  в  очах  твої  сімнадцять.
Тепер?  Колись?  Ні,  не  різняться  ...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879453
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2020


"Клята тітка" віртуальність

"Клята  тітка"  віртуальність
Розважа́лася  на  славу,
У  стражде́нних  відібрала
У  кафе  ранкову  каву  …
Та  не  все  з  нею  так  просто,
Це  вона  усе  з  любові,
Щоб  мовчазним  показати,
Як  багато  всього  в  слові  …

Скільки  відтінків  в  любові,
Скільки  в  зу́стрічах  нестями,
Що  ми  завжди  неготові,
Ледь  шепочемо  вустами  …  
Нам  здавалось  біле  чорним,
Світ  у  цінниках  і  цінах,
Несміливим,  надто  скромним:
Що  там  ніжності  в  обіймах  …

А  вона  то  розказала,
Краще  як  цілі  романи,
В  когось  розум  відібрала,
Навпаки  для  когось  дала  …
Скільки  людності  у  парку,
Скільки  пар  тут  біля  моря,
З  другом  п’ємо  третю  чарку,
Чи  то  з  радощів,  чи  з  горя  …  

Музичне  прочитання  із  залученням  ШІ

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879254
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2020


Чому не зводиш з мене ти очей?

Чому  не  зводиш  з  мене  ти  очей?
Я  не  такий,  як  ти  собі  це  уявляла.
Чому  не  забираєш  рук  з  моїх  плечей?
Що  бачиш?  Що  раніше  в  них  не  помічала?

Згорів,  змілів,  увесь  навік  пропав,
З  душі  своєї  розтопив  всю  кригу,
З  твоєї  всі  краплинки  позбирав,
Розкрив,  гортаю  наче  книгу  ...

Тобі  б  втекти,  та  поруч  ти  стоїш.
Інше  життя  так  вабить  кольорами.
А  ось  зі  мною  пропадеш,  згориш.
Що  ти  шукаєш  уночі  вустами?

Із  вуст  в  вуста  думки  немов  ріка,
Їх  зупинити  вже  ніхто  не  в  змозі,
Я  не  такий,  і  ти  вже  не  така,
Ми  мов  птахи  на  світу  огорожі.

Чому  не  зводиш  з  мене  ти  очей,
Своє  тепло  кладеш  в  холодні  руки,
Зігнувся  світ  від  попелу  речей,
І  тільки  поїздів  далекі  перестуки  ...  

[i]Музична  композиція  з  допомогою  ШІ[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879026
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.06.2020


У полоні протиріч

Ти  хотів,  щоб  раптом  зійшло  сонце,
Коли  надворі  уже  панує  ніч,  
Тобі  важливо  те,  що  серце  хоче,
І  байдуже  до  живих  протиріч  …
Тобі  хотілося  б  всупереч  часу,
Починати  все  знову  і  знову  спочатку,
І  де  знайти  таку  чудернацьку  трасу,
І  в  потрібному  напрямку  хоча  б  «дев’ятку»    …
Руїна  здаватиметься  справжнім  палацом
Для  тих,  хто  хоче  обійняти  пів  світу,
А  для  когось  ти  будеш  паяцом,
Що  розтратив  скарби  свого  віку  …
Ти  хотів  би  навчитися  правильно  хотіти,
Обирати  вартісні  найдорожчі  речі,
І  розсипати  думки  і  квіти,
Там,  де  вони  насправді  доречні  …
Ти  хотів  би  позбутись  дурного  хотіння  
І  багато  важливого  просто  вміти.
Звідки  ж  це  у  голосі    тремтіння?
Бо  минає  те,  чого  не  можна  хотіти  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878787
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2020


Просто біжи. Тут можна босим …

Не  здавайтесь.  Не  можна  окремо.
Коли  серце  так  прагне  за  руку.
Це  жорстоко  і  зовсім  нікчемно
Обіймати  мов  друга  розлуку  …
Не  здавайтесь,  бо  знову  крізь  роки
Доведеться  блукати  ночами.
А  цей  світ,  він  аж  надто  широкий.
Наче  грається  іноді  нами  …
Не  здавайтесь,  "вона"  того  варта,
Щоб  не  сходити  з  сірих  перонів,
Ми  вважали,  розлуки  –  це  жарти,
А  вони  наче  маки  червоні  …
Обіймайтесь  і  кружляйте  у  танцях,
Що  для  інших  невидимі  зовсім.
Часу  плин  наче  дотик  на  пальцях.
По  піску.  Пізно  ввечері.  Босі  …

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878458
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.06.2020


На добру пам'ять Мирославу Скорику

Я  пам’ятаю,  як  ще  був    дитям,
Мелодія  лунала  через  сіре  місто,
Наповнювала  дух  мій  відчуттям,
Що  на  цю  музику  хтось  має  відповісти  …
Я  пам’ятаю  сходи  і  палац,
Як  музикантам  не  було  де  навіть  сісти,
Вони  зіграли  стоячи  для  нас.
Мелодію,  що  тиха  й  урочиста  …
Чи  біль  в  душі  чи  знову  наш  Майдан,
Вона  в  собі  несла  якогось  вірша,
Що  шепотіла  тихо-тихо  нам,  
Коли  ставало  зовсім  гірко,  навіть  гірше  …  
І  коли  автор  в  інший  світ  пішов,
Згадались  із  життя  прості  хвилини.
Цією  музикою  він  наче  поряд  йшов,
Це  була  честь  для  кожної  людини  …  

*[i]Мирославу  Скорику  з  вдячністю[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878210
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2020


Безглуздо і злочинно …

Я  вибираю  тебе,
Хоч  це  так  безглуздо  і  майже  злочинно.  
Я  вибираю  тебе,  
І  думаю,  що  я  творю́,  безупинно  …
Я  зовсім  не  той,  
Що  у  мріях  твоїх  колись  твоїй  юності  снився.
Я  зовсім  не  той,  
Я  летів  не  сюди,  та  раптом  з  шляху  свого  збився  …
Я  здатний  на  вчинки  такі  непрості  
І  іноді  просто  жахливі,
І  очі  мої,  і  бажання  не  ті,
Щоб  двоє  і  раптом  щасливі  …
Ти  мабуть  налякана  трішки  всім  цим,
Та  що  за  безглузда  людино,
Ти  поглядом,  дотиком  кожним  своїм
Кохаєш  мене  безупинно  …
Налякана?  Так.  Вже  готова  втекти,
Але  ти  чомусь  не  втікаєш.
Я  прошу,  благаю,  у  небо  лети,
Чому  ж  ти  мене  обіймаєш?  …  
Незнані,  далекі,  якісь  там  світи,
Мене  відбирають  у  тебе,
А  в  мене  в  очах  твоє  сонце  і  ти,
Немає  в  світах  тих  потреби  …
Ось  тут  посередині  наша  межа,
На  ній  ми  з  тобою  зустрілись,
Кудись  ми  підемо  по  своїх  стежках
Світів,  що  чомусь  розізлились  …  
І  знову  повернемось,
Світло  в  очах,
Немає  тут  парків  і  вулиць,
Літає  між  зір  
Корабель  наче  птах,
Щасливі,  що  не  розминулись  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878195
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2020


Це так красиво, коли жінка любить

Це  так  краси́во,  коли  жінка  лю́бить,
Бага́ття,  не́бо,  …  все  в  її  оча́х,
Вона  мовчи́ть,  та  щось  шепо́чуть  гу́би,
І  так  бага́то  в  цих  неска́заних  слова́х  …
Вона  уми́ть  готова  обійня́ти,
Вона  не  поміча́є  Всесвіт  навкруги́,
Не  смі́йте  в  неї  почуття́  це  відібра́ти,
Ще  буде  час  на  заметі́лі  і  сніги́  …
Люблю  диви́тись,  коли  жінка  лю́бить,
Так  зо́всім  ненаро́ком,  ті́льки  мить,
Вона  у  собі  щось  таке  розбу́дить,
Ніко́му  це  не  в  силах  зупини́ть  …
Яка  вона  тоді  стає  краси́ва!
О  ні,  краси́вою  вона  була  завжди́.
Ні,  відчайду́шна,  чарівна́,  сміли́ва.
Не  омина́й  таку.  Їй  се́рцем  посвіти́  …


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877535
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2020


Чорний Ворон

Я  "Чо́рний  Во́рон"  Шкля́ра
Диви́вся  до  кінця́,
Тут  не  крича́лось  бра́во,
Тут  пла́кала  душа́  …  

Та  де  набра́тись  си́ли
На  о́рди  ці  чужі́,
Оста́нні  взя́ли  ви́ла
І  то́чені  ножі́  …

Коли́  на  рі́дну  зе́млю
Прихо́дить  во́рог  зли́й,
Не  втри́маюсь,  не  сте́рплю,
Свої́м  я  не  чужи́й  …

Хіба́  ж  то  украї́нець
Коли́сь  хоті́в  чуже́?!
Нікче́ма  –  злий  чужи́нець
У  степ  не  утече́  …

Холодноя́рська  спо́відь
Кула́к  і  зла  сльоза́,
В  пісня́х  вона́,  у  сло́ві,
І  на  душі́  гроза́  ...  

Столі́ття  вже  мину́ло
І  зно́ву  йде  орда́,
І  зно́ву  в  се́рце  ку́лі
Й  дружи́на  молода́  …

І  ви́росли  моги́ли,
І  ді́ти  без  батькі́в
Стисну́вши  зу́би,  жи́ли
З  пісня́ми,  що  без  слів  …

Я  "Чо́рний  Во́рон"  Шкля́ра
Диви́вся  до  кінця́,
На  не́бі  чо́рна  хма́ра
І  пла́кала  душа́  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877155
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2020


Ти так вчасно за руку вхопила

Я  не  буду  у  полі  бур’яном,
Хоч  і  просто  це,  але  не  буду,
Я  не  буду  байдужим  і  п’яним,  
Я  собі  свій  край  світу  здобуду  …
Я  топтатиму  землю  ногами,
Якщо  склалось,  полізу  у  гори,
У  душі  загорюсь  ліхтарями,
Реготатимуть  з  мене  мажори  …
Я  тобі  твій  край  світу  здобуду,
Він  для  тебе  не  схожий  на  мрію,
Я  тоді  на  нім  трішки  побуду,
І  наміряти  кращий  зумію  …
Я  злочинно  вкраду  твоє  небо,
Переверну  його  вверх  ногами,
В  мене  в  небі  такому  потреба,
Краще  в  гору,  ніж  падати  в  ями  …
Світ  здається  весняним  тюльпаном,
Він  зів’яне  і  толку  з  такого,
Я  не  буду  світським  та  бульварним.
Впізнаєш  небожителя  свого?!
Як  так  можна  кіньми  та  й  по  небу,
Очевидна  гірка  недоречність,
І  яка  в  цім  галопі  потреба,
Це  ж  тоді  як  пече  безсердечність  …
Але  тут  зовсім  інша  нагода,
Розлітались,  ламаємо  крила,
Все  минулось,  це  тільки  пригода,
Ти  так  вчасно  за  руку  вхопила  …  

.....

[i]Ти  так  вчасно  за  руку  вхопила,
А  я  й  не  знав,  а  я  й  не  знав,  
Я  не  знав,  що  ти  любила,
Так  далеко  від  тебе  літав  ...[/i]

[i]Музичний  супровід  створено  з  допомогою  ШІ[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877012
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2020


З незвичайного лиш твої очі

Ти  наснилась  мені  цього  ранку
Вся  у  квітах,  бо  промені  сонця
Малювали  свою  вишиванку,
Зазирали  несміло  в  віконця  …

[i]Хтось  тобі  там  наспівує  своїх  пісень,
Про  забуте  шепоче  крізь  ночі,
А  у  мене  минає  звичайний  мій  день,
З  незвичайного  лиш  твої  очі  …[/i]

Подивилась  в  вікно,  а  там  чари
Розкидала  весна  понад  міру,
І  пташки,  захопивши  гітари,
Зверху  бавляться  тихо  й  звабливо  …

Ти  стояла,  сховалась  в  фіранку,
А  тим  часом  замріяні  гори
Обійняли  нову  коліжанку,
Розкидають  червоні  кольори  …

Потім  раптом  в  бурхливому  місті
Ти  біжиш,  здоганяєш  важливе,
Пригадались  мені  слова  пісні:
"Сніг  на  листі"  іскрить  мерехтливий    ….

[i]Хтось  тобі  там  наспівує  своїх  пісень,
Про  забуте  шепоче  крізь  ночі,
А  у  мене  минає  звичайний  мій  день,
З  незвичайного  лиш  твої  очі  …
[/i]

Варіант  пісні

Ти  насни́лась  мені́  цьо́го  ра́нку
Вся  у  кві́тах,  бо  про́мені  со́нця
Малюва́ли  свою́  вишива́нку,
Зазира́ли  несмі́ло  в  віко́нця  …

[i]Хтось  тобі́  там  наспі́вує  сво́їх  пісе́нь,
Про  забу́те  шепо́че  крізь  но́чі,
А  у  ме́не  мина́є  звича́йний  мій  день,
З  незвича́йного  лиш  твої́  о́чі  …[/i]

Подиви́лась  в  вікно́,  а  там  ча́ри
Розкида́ла  весна́  по́над  мі́ру,
І  пташки́,  захопи́вши  гіта́ри,
Зве́рху  ба́вляться  ти́хо  й  звабли́во  …

Ти  стоя́ла,  схова́лась  в  фіра́нку,
А  тим  ча́сом  замрі́яні  го́ри
Обійня́ли  нову́  коліжа́нку,
Розкида́ють  черво́ні  кольо́ри  …

По́тім  ра́птом  в  бурхли́вому  мі́сті
Ти  біжи́ш,  здоганя́єш  важли́ве,
Пригада́лись  мені  слова́  пі́сні:
"Сніг  на  ли́сті"  іскри́ть  мерехтли́вий    ….

[i]Хтось  тобі́  там  наспі́вує  сво́їх  пісе́нь,
Про  забу́те  шепо́че  крізь  но́чі,
А  у  ме́не  мина́є  звича́йний  мій  день,
З  незвича́йного  лиш  твої́  о́чі  …[/i]

[i]Музичне  прочитання  з  допомогою  ШІ[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876769
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2020


Украдений світ

Сьогодні  у  печерах  даватимуть  концерт,
Тож  потягнувся  кожен  на  знайоме  місце,
У  пам’яті  зрина  десь  поле,  очерет,
Вже  важко  навіть  про  усе  це  розповісти  …
Душа  обвуглилась,  затерлись  всі  кути,
Від  камер  мерехтить  перед  очима,
Хотілося  б  давно  у  світ  втекти,
І  грюкнути  масивними  дверима  …
Хто  нас  зігнав  у  цей  безбарвний  світ,
Наляканих,  утрачених,  забутих,
Боялися  іще  незнаних  бід,
Боялись  слухати  і  побоялись  чути  …
Там  квітне  все  назовні  у  житті,
Але  чомусь  для  нас  цей  шлях  закрито,
Бо  ми  тепер  отруєні,  не  ті,
А  там  все  щастям  оповито  …
Ось  так  в  людей  колись  украли  світ,
В  таких  мовчазних,  боязких  і  кволих,
І  десь  у  небеса  омріяний  політ
Їм  залишився  спогадом  і  болем  …
Хто  променів  іще  на  собі  не  відчув,
І  не  ловив  обличчям  вересневий  дощ,
Кому  лиш  місяць  тінню  раптом  промайнув,
Кому  незвідана  любов  самотніх  площ  …
Ламала  стіни,  що  збудовані  від  нас.
Не  озираючись  на  вигуки  безглуздя,
На  черги  за  тавром  біля  голодних  кас,  
Рубали  у  пісок  оманливі  погруддя  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876278
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.05.2020


Казка в переміжку з реальністю

У  фарбах  кольору  осені
Горіла  маленька  планета,
Вогнем  тим  будинки  охоплені,
Чи  ковід  –  біда,  чи  комета?!
Печера  тепер  цілий  світ  комусь,
Рятується  кожен  окремо,
Я  навіть  списати  той  жах  не  берусь,
За  мене  обрали  ви  тему  …
Чиновник  огрядний  і  зовсім  дрібний
Давно  застовпили  підземку,
За  гроші  безмірні  господар  лихий
Теж  вирішив  власну  проблемку  …
А  тут  ось  мільйони  мурахи  немов
Кидаються  в  пошуках  схрону,
Забулись  відмінності  статків  і  мов,
На  голову  сипляться  дрони  …  
Там  де  усі  навчені  жити  гуртом,
Будують  дорогу  у  землю,
А  інші  лиш  б’ються  об  стінку  чолом,
Вдивляючись  в  небо  як  в  стелю  …  
Маленьке  село  між  пониклих  лісів
Сховалось  скрутилось  у  скелі,
Між  них  не  лунало  розпачливих  слів,
Свою  залишали  оселю  …
Згоріла  земля  і  без  обрію  шлях,
Повірили,  що  не  довіку,
Плечем  до  плеча,  проганяючи  страх,
Рятуючи  навіть  каліку  …
Чекали  на  Сонце,  на  дощ,  на  весну,
Чекали,  хоч  знали:  не  скоро  таку
Побачити  їм  доведеться,
Втішались  на  жарт  чи  на  пісню  просту,
І  не  гордували  на  їжу  бридку,
В  біду  найсильніший  сміється  …
Минули  роки  й  повернулося  все,
Блукають  по  голій  планеті,
В  підземці  сконало  холодне  й  чуже,
Лиш  чути  живе  в  очереті  …
І  тут  з  океанських  найбільших  глибин
Зліта  сонцесяйного  свита,
Втікайте,  бо  інші  зросли  донька  й  син,
Буде  ваша  пика  побита  …  

[i]Фото  з  фільму  2012[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876034
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2020


Роздуми про Вчителя

Що  можу  я  їх  навчити?
Це  ж  як  потрібно  любити
Дорослих,  що  назавжди  діти,
Дітей,  що  ще  вчаться  жити  …

Списати  вже  сотий  зошит
Чужими  думками  в  прірву?
Комусь  такий  шлях  хороший,
Та  я  пів  зошита  вирву  …

Шукаю  щось  особисте,
Щось  про  саму  дитину,
Куди  вона  буде  плисти,
Минувши  шкільну  родину  ….

Ну  так,  чудово  рахує,
А  ця:  як  читає  вірші,
А  він  все  чомусь  малює,
А  цей  усе  гірше,  гірше  ….  

А  я  все  боюсь  зачепити
Щось  те,  що  торкати  не  можна,
Щось  дуже  йому  особисте,
Таке,  що  не  кожен,  не  кожна  …

Списано  сотий  зошит,
А  що  ж  ти,  друже,  навчився?!
Ти  ж  наче  в  житті  той  кошик,
Порожній,  бо  перехилився  …

У  когось  живе  своя  думка,
У  когось  живе  своя  правда,
У  когось  для  власного  гумка,
А  ще  порожня  бравада  …

А  Вчитель  "дивакуватий"
Шукає  у  зошиті  фрази,
Щоб  голосно  їх  прочитати,
Хоча  б  разок  чи  два  рази  …

Не  взяте,  не  списане,  власне
Хоч  як  вам  не  до  вподоби,
Головне  підказати  вчасно,
Що  погано,  а  що  добре  …  

*не  є  вчителем,  але  "карантинна  освіта"  наштовхнула  на  думки  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875780
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2020


І де у ній стільки сили

Любов    тримає  за  руку,
Міцно,  не  відпускає.
Сторонні  очі  і  руки?
Таких  більше  немає.
Як  тільки  вона  відпустить,
Губишся  майже  клітинно,
Від  тої  німої  пустки
Навіть  в  очах  пустинно    …
Вона  тримає  за  руку,
І  що  це  за  дивна  сила,
Жодного  передруку,
Лиш  так,  як  ти  попросила  …
Як  тільки  вона  відпустить,
Виростають  повсюди  кордони,
Аж  поки  тебе  розбудить
Печальна  і  безборонна  …
Любов  проникає  в  очі,
І  де  у  ній  стільки  сили,
Без  холоду  твої  ночі,
Латає  порвані  крила  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874982
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.05.2020


Не лякає порожнє місто

Не  лякає  порожнє  місто,
Будинки  пустили  коріння,
Чи  можна  біля  вас  сісти,
Ви  моє  сновидіння  …  

Найближчі  десятки  метрів
І  на  них  можна  заблукати,
Утікаєш  від  моїх  нетрів,
Я  знаю,  ти  вмієш  літати  …

Ти  вмієш  любити  словами,
Ти  вмієш  просто  мовчати,
Будувати  мости  і  храми
І  навіть  тюремні  грати  …

А  я  такий  неґречний
Буду    це  все  ламати,
І  сміх  мій    недоречний  
Може  тебе  налякати  …

Ми  давно  стоїмо  у  парку,
Намальовані  мов  етюди,
Кинув  пан  у  нас  цигарку,
Що  з  нами  тепер  буде  …

Може  вітер  нас  охоронить,
Може,  дощ  прибіжить,  начудить,
Бо  інакше  сухі  й  безборонні
Згоримо,  не  поможуть  люди  …

Не  лякає  порожнє  місто.
Будинки  вросли  корінням.
Попередні  наші  змісти
Залишилися  сновидінням  ...

Ці  яскраві  старі  плакати,
Це  минуле,  що  більше  не  буде,
Старі  стіни  чомусь  обіймати
Вас  повісили  дивні  люди  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874860
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.05.2020


Писав щоденник олівець ….

Вона  і  Він.  Від  бідності  й  війни,
Байдужості,  що  затопила  все.
Втікали  у  солодкі  сни,
Що  там  за  морем  інше,  не  чуже  …
Та  ще  й  дитя  у  мами  в  животі
Теж  того  раю  хоче  на  землі,
Не  справжнього,  а  так,  хоча  б  на  мить,
Щоб  жити,  мріяти,  любить  …
Хоч  море  –  це  добро,  не  зло,
Не  дуже  приязним  було,
Весь  одяг  на  шмаття  порвало,
То  хоч  життя  не  відібрало  …
А  далі  табір,  крик,  зневага,
Женуть  кудись  немов  овець,
Та  ще  була  душі  наснага,
Писав  щоденник  олівець  …
Вона  усе  це  малювала,
А  він  описував  віршем,
Дивилась,  мріяла,  кохала,
Він  накривав  її  плащем  …
І  ось  омріяна  країна,
Одним  палац,  комусь  тюрма,
Пропала  мрія  «хоч  для  сина»  
І  раю  тут  для  них  нема  …
Удома  там  чужі  заводи,
Кущі  забарвлені  в  мазут,
Народ  позбавлений  свободи,
Забрали  все,  а  тут  не  ждуть  …  
Ганяли  біженців  щоранку,
Щоб  хтось  за  дроти  не  утік,
Ще  двох  убили  на  світанку,
Ось  так  почався  новий  рік  …
Вона  і  Він  стоять  за  руку,
У  ній  там  десь  уже  їх  син,
І  "подарунок"  їм  розлука,
За  дріт  піде  лиш  він  один  …

-  "Вона  ж  заразним  чимось  хвора
І  цінності  у  ній  нема,
Не  варті  дорогі  уколи
Цього  мізерного  життя"  ...

А  там  далеко  їх  країна,
Колись  своє  все  роздала,
З  безсилля  іноді  скрипіла,
Своє  на  блюдці  простягла  …
Тепер  лишилося  втікати,
Хоч  там  у  світі  все  чуже,
А  треба  було  захищати,
Колись  беззахисне  своє  ...    
Вже  кимось  порвані  сторінки,
Малюнки  стали  нечіткі,
Далекі  зорі  -  очі  жінки,
Не  бачать  списаних  листків  ...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874713
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.05.2020


День за днем. Ніч у ніч.

Я  збентежений  твоїми  руками,  твоїми  губами,  твоєю  весною.
Я  не  знаю,  що  робиться  з  нами,  із  цими  дощами,  тобою  такою.
Закриваю  порожнє,  хай  грається  нами  Весна,  що  захоплена  тільки  собою  …
Залишаючи  нам  краєчок  від  неба,  доріжку  у  парку  і  дотик  рукою  …  

Я  збентежений,  вражений,  інший,  яким  не  бував  я  ніколи,
Така  впевнена  і  говірка,  наче  з  вірша,  ти  так  вертишся,  доле,
Скільки  цвіту  нападало  прямо  із  неба  на  руки,  на  оголені  плечі,
Як  багато  його  …  Ніколи  не  було  так  багато  й  настільки  доречі  …  

Така  дивна  весна  цьогоріч.  Ми  ув'язнені.  Тільки  вона  і  настільки  смілива.
Стільки  кольору.  Зовсім  відверті  слова.  І  інтимність  твоя  надчутлива.  
Така  дивна.  Ти  наче  і  є.  Тебе  наче  немає.  Як  ж  тебе  ось  таку  наздогнати?!
Так,  ти  жінка.  Чутлива.  Й  така  неймовірно  легка.    Лячно  аж  обійняти?!

Як  же  можна  про  це  не  писати?!  І  не  викласти  нотами    все  підвіконня  і  двір?!
Не  старайся,  бо  дощ  не  впіймати.  Він  шумить:    не  прийде?  Ти  не  вір  …
Я  весні  своїй  буду  писати.  Це  ж  так  просто  не  стати  чужим  між  чужих  протиріч.
Вона  знає,  я  буду  чекати.  З  нею  ми  не  чужі.  День  за  днем.  Без  журби.  Ніч  у  ніч.      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874203
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2020


Ідеальність …

Хтось  знайшов  собі  заміну  -  неймовірну  ідеальність.
В  кожній  справі  на  відмінно,  випромінює  цікавість  …  
То  б  узяти  і  радіти,  от  повезло  як  нікому,
Та  немає  щось  у  серця  відчуття  тепла  і  дому  …
От  чудова  Ідеальність,  усі  заздрять  безконечно,
Обіймається  так  міцно,  всім  здається,  що  сердечно,
Допоможе,  все  підкаже,  ти  сиди  і  розважайся,
Або  просто  так  для  жарту  з  іншою  пообіймайся  …
А  мені  чомусь  хотілось,  щоб  взяла  і  помилилась,
Щоб  зі  мною  наодинці  ще  й  вином  солодким  впилась,
Щоб  те  раціо  хвалене  та  й  кудись  навік  пропало,
Я  вже  бачу:  де  блиститься,  там  оса  і  в  неї  жало  …
Не  піде  вона  зі  мною  цілу  ніч  у  дощ  блукати,
Як  з  такою  щось  без  сенсу  просто  разом  пошукати,
Як  з  такою  жартувати,  коли  зробиш  враз  дурницю?!
То  ж  тоді  вже  і  не  жінка,  то  якась  небесна  жриця  …
Вже  й  хвилини  не  хвилини,  вже  й  емоцій  вибух  –  сором,
Вже  так  мало  від  людини,  якщо  й  спів,  то  тільки  хором,
А  мені  чомусь  хотілось:  ось  таку,  щоб  загорілась.
Щоб  сміялась,  щоб  сварилась.    Мов  вогонь  вночі  любилась  ...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873742
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.04.2020


Я блукатиму з тобою під зорями

Я  блукатиму  з  тобою  під  зорями,
Притискатиму  тебе  до  грудей,
Поміж  радостями,  поміж  болями,
Не  відводитиму  очей  …

І  думками  летітиму  своїми,
Обійматиму  музику  цю,
Ось  такими  хмільними  напоями
Обійматиму  тебе  всю.

І  наповнені  очі  чарами
Руки  теж  трішки  чарівники
Стоїмо  попід  сірими  хмарами,
Щастя  -  просто  наш  дотик  руки  …

І  ніхто  більше  не  поспішатиме,
Навіть  час  став  тихіше  іти,
Я  тепер  цілу  ніч  не  спатиму,
Поки  десь  літатимеш  ти  …

[i]Музичний  супровід  створено  з  допомогою  ШІ[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873402
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2020