| Сторінки (9/863): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 | » |
Чому ось так - було і вже минає?
Бо те не справжнє не долає край,
І непідроблене чомусь лякає,
А удавання – щастя, буцім рай …
Он там регочуться, бува що донесхочу,
Як хтось комусь минуле пригадав,
Я іноді і сам не знаю, чи я хочу
Втекти від чогось із буденних справ …
Обличчя сховане налякане у маску,
Ще глибше заховалася душа,
Кричить: пробачте, що руйную вашу казку,
Куди вас кличу, не заробиш ні гроша …
Завжди хотілося – людина для людини,
Лягали мрії хвилями дощу,
Кричать з екранів щось надміру претензійне,
Я виключив … гучну браваду цю …
Колись давно так мріялось людині,
Що їй наступні сотні літ несуть?
Заглянули у наше, те, що нині …
Не в тім була намріяного суть …
Чому ж не сталось, де згубились мрії?
І не забувся війн безжальних тур.
І правда з щирістю за чаркою сивіє.
За разом раз імперський каламбур …
Уся ж біда, малесенька людино,
Що ти занадто тиха і сліпа,
Твоя вина – уся оця руїна,
Порожні села і німі міста …
Що ти так любиш часто промовчати,
Не прагнеш в недозволеного суть,
Таким не суджено літати,
Розсипалась мовчання сіра ртуть …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935894
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2022
Його звали Стандарт. Це був такий собі звичайний робот, якому все начебто вдавалося. Він ходив до звичайної школи роботів і робив усе із середнім успіхом. У нього були середні друзі. Ну як середні? Не так щоб сердечні, а так щоб разом провести час, про щось звичайне поговорити, у щось звичайне пограти. Не переймаючись аж надто подіями, проблемами, побаченим. Сонце завжди світило звичайно, повівав як завше вітер, падав зрідка дощ, хтось за звичай поламав трохи гілок у саду, десь за звичай гавкнула собака, нявчав кіт … Таке воно звичайне роботожиття …
Раптом почалися незвичайні природні катаклізми … Які вивели з себе цей світ абсолютної урівноваженості. Довелося робити незвичайні зусилля для виживання. Якісь незвичайні вчинки … . Не подивитися зазвичай байдуже, а простягнути руку допомоги. Надто довго і уважно слухати чиїсь «незвичайні надмірні емоції». Що було зовсім некомфортно і якось аж надто нестандартно. Тоді вперше Стандарт став Станом. Попереднє ім’я стало незручним. Не відповідало його новому змісту …
Стан навчився рятувати … Було якось незвичайно добре почувати себе у полоні цього незвичайного сенсу.
Раптом серед друзів виявився хтось незвичайний і почав виявляти незвичайні емоції … Та хтось простягнула руку у потрібний момент, коли потрібно було рятувати його. Ви думаєте, що таким вчинком можна здивувати звичайного робота … Можна. Навіть його … Особливо його … Її звали Хуан. Виявляється, що це звичайне китайське жіноче ім’я означає щастя.
Все заради того, щоб відчувати щоденно роботу поруч іншого не механічного серця … В один спільний ритм, темп, в одну спільну біль, радість, … Як це … незвичайно …
Раптом щось стало не байдуже … Програма усіма силами намагалася втримати його процесор від усе можливих відхилень. Куди там? … У Стана з’явилась ціла нова операційна система. У якій можна було творити незвичайні речі. Його оперативна пам'ть досягла свого максимуму. Рішення приймалися швидко ... під впливом емоцій. Що таке емоції для робота? У нього не було відповіді.
Раніше такого не було. Далеким колишнім сенсом було не шукати сенс, не виходити за рамки прямолінійного виживання. А тут цілий експоненціальний стрибок …
Але потім … Механізм поруч … Так боляче … Сенс не знайшов більше такого іншого … Може просто не шукав схожих конструкцій … Можливо, боявся знову пережити таку втрату.
Так робот став людиною … Цікаво, що кожен ховає за цим чудернацьким словом. Спільну пам’ять про події протягом кількох тисяч років, спекулятивні теорії про походження чи якусь глибинну особливу суть? Здатність співпереживати? Любити? Помилятися? Чи може це все про анатомію? Навряд чи … Стан вирішив жити як людина. У його розумінні … Тобто не бути байдужим, бути цікавим, бути гордим … Що в його розумінні означало бути … Але він відчув, що у нього не виходить. Він старався пропонувати краще, але це краще не було потрібним. Комусь поруч хотілося гіршого, хотілося, щоб його жаліли, а не ним гордилися … Комусь хотілося бути рабом. Бо боявся власних рішень, бо за них іноді доводиться нести відповідальність. Так Стан став ворогом для здавалось ще донедавна друзів.
Стан вирішив просто пропонувати, не втручаючись у події. Але і це не спрацьовувало. Комусь було страшно навіть від його думок … А може просто незручно? А може просто соромно? А кому подобається, коли соромно?!
Так сталося … Поступово йому теж ставало страшно від власних думок …
Може потрібно знову стати роботом?
Але це неможливо. Уночі сниться Хуан. Роботам уночі сниться щастя … Їм сняться сни, від яких стає страшно. Страшно, що ця інша реальність кудись утікає. А так хотілося б туди ... у справжність ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933745
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2021
Розмінною монетою ми стали.
Може такою ми були завжди?
І нами мов м’ячем яким кидали
Униз, убік і навіть догори …
Про нас говорять десь собі зі сцени,
Навіть такі, хто честь продав за гріш,
Немає тут ні глузду, ні богеми,
Не пишеться про те безумство вірш …
Оті, що нам колись щось дарували,
Так наче, бо все просто навпаки,
Із півночі у дранті причвалали,
Залізли в клуню, потім у думки …
Біда, що те сучасне яничарство
Так розлетілось мов якийсь бур’ян,
І вертить язиком колишнє панство,
Перехиляє надцятий стакан …
Ой брешете, не нам у вас учитись,
На цій землі Трипілля розцвіло,
І з Руссю нашою могли ви не зустрітись,
Коли лиш мали стріли і сідло …
Ну що ж поробиш, що душа розумна
Не раз стрічалась в полі з паханом,
Вбивали всіх, хто не кричав холуйно,
Що ми одної крові з дикуном …
Були колись у нас міцні громади,
Судили праведно – на те вони й суди,
Давали старші молоді поради,
А не вертали все до муштри і журби …
Яка ж мораль? Ставати треба сильним.
Не тільки в війську. У науці й за станком.
До ворогів не можна буть гостинним,
Бо так зостанемось навіки кріпаком …
Розмінною монетою недовго
Нам залишатись на своїй землі,
Той українець хоч бідак, та гордий,
Йому співають славень солов'ї ...
Його монета герб чудовий має,
А інший бік - то крапочки - зірки,
Він ті зірки очима позбирає
На береги своєї славної ріки ...
Фото: https://dovidka.biz.ua/zahar-berkut-chytaty-povnistyu-ivan-franko/4/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933164
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2021
«Які ж ми бідні та які нещасні», -
Не раз почуєш болісну мольбу,
Що нам і сонце вже не світить ясне,
І хтось лихий намалював межу …
Живуть по різному у Всесвіті народи,
Комусь солодке тільки, що чуже,
Комусь лиш марево нічне - свобода,
Хтось свого дуба вірно стереже …
А що для нас? Невже лише у мріях,
Все, що намислили, це вдалося чужим,
Невже країна як якась повія
Не цінить те, що має буть своїм …
Та ні, не раз казала горде досить,
Не раз вдарялась у ворожий стрій,
Вона ніколи зайвого не просить,
І добре знає , де чужий, де свій …
Як хтось їй друг, то завжди допоможе,
Летить мов птах у латах наш Руслан,
Біда, що мусить й спати насторожі,
Дуріє в бункері якийсь московський хан …
Що з того, що та ницість скаженіє,
Що з того, що свистить, сичить, гарчить,
То може стрибунець на це німіє,
А українця тільки це смішить …
Він взявся знову за залізні крила,
Він знову прагне мчати до зірок,
Його душі немислимі пориви
Народам іншим стануть за зразок …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932741
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2021
Для гідності один лишили день,
А усі інші, мабуть, на поклони,
Для од, хвальби і трішки для пісень,
А завтра знову спогади й прокльони …
Як на Майдані, сцена і народ,
На сцені ті, що прагнуть нагород,
А тут внизу - від Львова до Луганська,
Кому не світить доля панська …
Мені це все якось зчужіло враз,
Не виставляю болю напоказ,
І двоє друзів, що лежать в землі,
Ввижаються тут поруч у імлі …
Чужі думки і прагнення чужі,
А поховали де свої, скажіть,
Чому чекаєте на виступи вождя,
Куди прогнали власні відчуття?
Четвертий вже минув у нас Майдан,
Ставав все більшим на Майдані тім екран,
І тільки перший, де студентство у вогні,
Несе найбільше гордості мені …
А той останній? Той тільки болить,
Душа Майданом тим нерідко снить,
Він так багато в себе увібрав …
Той дух ожив, спіткнувся і пропав …
А далі зло із-зовні принесло,
У зла таке звичайне ремесло,
Майдан мовчить, бо надворі війна,
Не має іншого в Майдану нині сна …
Та все ж, я гордий з тебе, краю щирий мій,
Окрадений, ображений і злий,
Я знаю, на коліна не стаєш,
І тільки так, Вкраїно, ти живеш!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931568
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2021
Про що ти сниш, Париж,
У музиці своїй немов юнак сховався,
Ти наче загадка, омріяний престиж,
Здається, просто в когось закохався …
І я ось тут між вуличок твоїх,
Дещо принишклих шевальє - будинків,
Гамую свій життя шалений біг,
Сяду на каву на якусь хвилинку …
Так Анна з Києва колись сюди прийшла.
Здивована: не затишно як вдома …
Своє щось у цю велич привнесла.
Чуже – воно і гамірно, і втома …
Вона і він біжать собі навстріч.
А ось іде з придбаннями знайома.
А ось дихнуло подихом сторіч.
Закрила очі. Кави запах. Вдома …
Бруківкою по вуличці пройдусь.
Щось нагадало. Наче я у Львові.
А може з Жанною в уяві обіймусь.
Тримайся, дівчино. Ми у твоєму колі …
Вогню б Свободи ще маленькі крила.
Душа б моя по – іншому горіла.
Якийсь домашній трішки цей Дюма …
Коли в Парижі, ти вже не сама …
Може я серцем скоро прикиплю,
До цього міста, яке так люблю,
І лиш у сні літатиму додому,
Бо чужина дарує часом втому …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930798
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.11.2021
У мене, люди, шок.
Бо чую лайку в світі без упину.
Здавалося б, зібрались до зірок.
Нащо ж тоді ці кпини в спину?!
Одні бояться. І кричать.
Є інші. Наче інші. Бо мовчать.
Та теж ковтають злісно слину,
Не зразу. Десь через хвилину.
Над обрієм нависло НЛО.
Ну тут вже всіх неначе понесло.
Немає ладу. Сварка без упину.
Хто б мав, заліз б назавжди в субмарину …
Та схаменіться. Гляньте в небеса.
Тут на Землі також своя краса.
Стоїть поряд з людиною людина.
І вітер дме у дружні спини.
І розум для дорослого не гість,
Емоції, що щастя для дитини,
І подих осені на мрії відповість,
І зачарованість – весни перші хвилини …
У мене, люди, шок.
На театральний сміх, на вдавану дбайливість.
У світі глузувань, підлогу і пліток.
А ще чиюсь удавану сміливість …
Лікар лікує, вчитель вчить дітей,
Блукає вчений в логіці частинок,
А в цім бедламі перемелених костей
Аж забагато лисок, півнів, свинок …
Як взяв вже руку, то її тримай.
Як слово дав, не відмовляй ніколи.
Чужого права за горлянку не хапай.
Ти ж вічна юність. Не живи так сивочоло …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930286
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2021
[i]Моєму другові присвячую[/i]
Його не було уже давно. Друзі йдуть завжди так несподівано. Це не одразу відчувається. Лише проходить кілька років і лише тоді … порожнеча стукає у двері. Спочатку ледь-ледь, несміливо, а потім все гучніше і сердитіше. І так хочеться порозмовляти, іноді просто разом помовчати. Але уже пізно.
Наша остання зустріч була якось безглуздою, неправильною, дріб'язковою … Та що тепер ...
- Ти як, друже …
- Та нічого. Все добре. А у тебе?
- Теж все добре. Але може посидимо трохи. Мені тут стояти уже зовсім без сенсу.
- Та ні. Я поспішаю.
- Та недовго.
- Ні. Наступного разу. Не можу сьогодні.
Не було ніколи цього наступного разу. Безглузда людська біганина просто проковтнула останню найважливішу розмову. Хоч і було відчуття помилки. Але нам завжди "не до того" ... Ми іноді робимо неймовірні дурниці … Хоча, чому іноді?!
Проріджую контакти у своєму телефоні. З цими уже не спілкуюся. Розбіглися … З цим не хочу говорити. Так не можна чинити. О … Який важливий номер?! Але мені туди телефонувати не можна. Шкода, але не можна … А тут потрібно. Але не зараз … Якось на вихідних. А це його … Андрія. Не видалю. Нехай тут і буде. Цікаво, у кого зараз його номер? Потрібно набрати. Ніхто ж не заставляє відповідати.
- Привіт … Що дзвониш, щось сталось? Я буду вчасно, як і обіцяв …
Такого заціпеніння зі мною не траплялося ще ніколи. Мій товариш, що помер кілька років тому, говорив зі мною по телефону. Чи це мені так уявлялося?
Зовсім уже не своїм голосом запитав?
- Друже, а куди ми з тобою йдемо завтра?
- Ти що? У нас редакційне завдання. Ми завтра вранці з тобою на авторинку збираємо ціни на вживані авто. А потім про це маємо дуже швидко підготувати матеріал. Редактор буде в шоці, якщо не зробимо …
[i]Ойойой … це ж куди та пам’ять мене занесла. Цілих двадцять років назад. Все ще не вірю у реальність того, що відбувається …[/i]
- Нагадай, котре сьогодні число. Краще з роком.
- 2008 рік. 15 вересня … Ну ти даєш. Не запізнюйся …
- Чекай … чекай … Нехай все це виглядає як цілковите безглуздя. Як неймовірна фантастика. Але послухай будь-ласка, що я тобі скажу. Я мабуть не той, хто піде з тобою завтра на ринок. Вже зовсім скоро ти почнеш відчувати біль. Ти не звернеш на це увагу. Через десять років у тебе виявлять рак. І вже нічого не можна буде змінити. Але зараз все ще не пізно. Твою дружину зватимуть Оксана. У тебе буде двоє чудових дітей. Наша футбольна команда вже цього року займе перше місце. Останнє сказав, щоб потім колись ти мені все ж таки повірив ...
- Друже, ну ти даєш … Я й не знав, що ти трохи письменник. Ні, її не зватимуть Оксана. Розсмішив. Добре, до завтра …
- Зачекай.
Андрій поклав телефон. Спроба передзвонити виявилась невдалою. Трубку підняла вже майже доросла донька. Звичайно ж, я не став розмовляти … Не міг ...
Час на роботу. Дивина мабуть, але це все ж таки задоволення. Нові спілкування, емоції, … Навіть прогулянка швидким кроком через парк виглядає розкішшю …
Звідки ця радість? Ну так … Розмова з минулим. Мабуть наснилося …
Біля входу зібралося кілька друзів. Серед них стояв Андрій. Я навіть не відчув, що щось відбувається у моїй голові. У моїй пам’яті. Ми просто привітались. За звичкою сказавши: «Посидимо увечері годинку у «Люстрі»?! … Так, так …»
Вони пропадають на довгі роки,
А може навічно.
У вікна дивились тривожно зірки.
Казково й магічно.
Від зірки до зірки один лише крок.
Така пересічність.
Людина людині – маленький місток.
Пізнаєш одвічність.
Та хто ж це придумав таку гірку лжу.
Що це так трагічно.
Не пхайте у вічне незриму іржу ...
Не пхайте в магічне …
Вони сперечались,
Кому і за ким? Хто буде останнім?
Вони жартували.
У тім сум’ятті найбільше надбання.
Тепер залишились Один і зірки.
І довге чекання.
І те, що в людині
постійно живе ... Єдине й останнє.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930243
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2021
Тож як? Туди в незвідане іти,
Чи тут леліти власну пересічність?
За течіє́ю у човні плисти,
Чи може осягнути панну вічність?
На «глупства» ті обурені батьки,
І «розпорядник доль» скривив обличчя,
Хоч кличуть голосно кудись увись зірки,
Та непорушність все морозить вбивча …
Стоять два війська. Їм до битви час.
Одне за те, що вкладено віками.
Котрому до вподоби цей кола́пс,
Котрому байдуже, що буде далі з нами …
Минуле визначає майбуття,
Життя минулим - мов у юність звіти.
Що з того, що не буде вороття?
Там скажуть, коли й чим зрадіти …
А інше ввись, туди, де ще не ми,
Де заплітають зорі неспокоєм,
Де кораблі, махаючи крильми,
І де знання стають хмільним напоєм …
Туди … лети … Туди нас відпусти
Те, що служило, як говорять нам, віками,
І вічний пошук – це як знак мети,
Навіть якщо … не ми, не нас, не нами …
- Володарю Паст, навіщо нам ця битва. Вже завтра ми завантажимо свої кораблі і полетимо до іншої зірки. А інакше … Тисячі буде убито. Невже для вас нічого не важать людські життя?
- Володарю Стар, у цих життях немає жодного сенсу без вірності, відданості нашим традиціям. Якщо ми відпустимо вас, наша молодь знатиме, що існує інше. І що наші цінності - не єдино-правильні. Що можна жити по-іншому. Це зруйнує нашу цілісність, наш сенс існування.
- Але чому не може бути дві різні цілісності? Чому не може бути сумніву?
- Те, що там у зірках – його не існує. Якщо існує, то наше минуле втрачає сенс. Тому найменша жертва, яку ми маємо допустити – знищення вас.
- Але ж піде брат на брата …
- Хіба родинні зв’язки важливіші за сенс, пронесений крізь століття … Ні.
- То може, це й не сенс зовсім … Або знівельований, перекручений людиною сенс … Ось такою … як ви.
- ………………………………………..
Уранці стало страшно небесам,
Уранці військо кинулось на військо,
Мовчати всім наказано вустам,
Людина божевільна мов вовчисько …
Мечі здригались від утоми й зла,
Лишилось двоє на уламках людства,
І жодна тінь в бою не утекла
в убранствах із жорстокості й холуйства …
То може досить, брате? Далі небуття.
Сховай свій меч. Нема у нім потреби.
Найвища цінність - то людське життя.
Ти тільки глянь, що ми зробили з себе?!
- Що ж ми наробили?
- Це не ми, брате. І навіть не Паст. Це ті, хто звик мовчати.
- Невже не можна було це упередити?
- Нас було надто мало, хто намагався сказати хоча б слово всупереч.
- Шукаймо, хто вижив. Мають бути жінки з дітьми у печерах. Від цієї планети тхне ненавистю.
- Там за містом стоять кораблі. Нам достатньо одного. Я теж не хочу тут залишатися. Ми переконаємо інших. Ми побудуємо інший світ.
- На основі нашого минулого?
- Ні. На основі нашого майбутнього …
- Тут поруч голуба планета. Вона стане нашим домом ...
- Я на це сподіваюсь ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928710
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.10.2021
[i]Дякую Наталії Косенко-Пурик за настрій вірша
[i][/i][/i]
А чим пахне любов?
Як вдихне́ш, то тоді, може, скажеш ...
У барвінку із мов
Так по-різному все це розкажеш ...
Бо, буває, болить
І тоді її надто багато,
Чи маленька ще, спить,
І тоді у душі твоїй свято ...
Чи підкидує листя доло́нями
Ви́соко - ви́соко в парку,
Чи доросла уже ...
Бо війна ... тому курить цигарку ...
А буває вона, що без запаху зовсім,
Без слі́ду,
То якась неземна,
То якась - не показує й ви́ду ...
Ось і ти. Повернулась.
Поставлю старезну платівку.
Пісня може й забу́лась.
Аж присів від журби на долі́вку ...
[i]Музичне прочитання з допомогою ШІ[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928543
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2021
Вулканічна лава … Вона не знає жалю, у неї своя мета, свої захоплення … Зараз це будь-що досягнути океану. Їй байдуже, що хтось міг залишитися. Що їй до тих дрібних слабких істот на своєму шляху?! Навіть, якщо це хтось неймовірно важливий?! Навіть якщо це найсвітліша в цілому світі оперна співачка ….
……………
Він так любив вслухатися в її голос … Як таке можливо на цій примітивній за усіма найсучаснішими методиками планеті?! Як можна так заповнювати всю сутність космічної істоти набором неймовірних звуків?! Як можна настільки потужно пробуджувати фантазію та емоційне захоплення?! Теус так і не зрозумів, що ж найбільше йому подобалось у цьому дійстві … Чомусь у ньому наростала радість. Він знав, що таке радість. Там унизу вони уміють радіти …
………………..
Лора стояла на верхній терасі останнього не знищеного лавою будинку острова, приречено вдивляючись у червоне гаряче місиво, що швидко наближалося. Ніхто не знав, що вона тут. Ніхто не прийде на допомогу. Може щось зупине лаву? Нвряд чи ...
Розпач. Приреченість ... Це ж не про неї ... Невже так по дурному?! Так завчасно?!Раптом пролунав дещо дивний наче машинний голос.
- Не бійтеся. Я вас заберу звідси. Я не можу дозволити вам загинути. Я не зміг би з цим далі існувати.
- Хто ви? Як ви тут опинилися? Що у вас за дивне обличчя?
Обличчя Теуса справді було дивним з огляду на смаки землян. Надто великі очі, майже непомітний ніс, надто тонкі губи. Що інше можна було б очікувати, якщо спосіб життя був цілковито відмінним від земного. Постійні сутінки рідної планети не вимагали примруження від яскравого світла зірки. Невживання їжі у традиційний для місцевих спосіб теж далося взнаки. На рідній планеті харчувалися, накопичуючи додаткову енергію у спеціальних камерах.
- Я той, хто спостерігає. Я тут уже ваш дванадцятий рік. Я про Вас знаю усе з моменту Вашого першого виступу на публіці. Я вважаю, що Ви мусите існувати. По іншому просто не може бути. Ходіть зі мною.
Теус взяв Лору за руку і наче розтанув з нею у задимленому небі. Разом вони опинилися на невеличкому кораблі. Тут не було звичних для землян клавіатур та циферблатів. Лише величезні екрани. Теус сказав правду. Всі ці дванадцять років він був звичайним глядачем неймовірного за всіма мірками видовища, що називається земним життям. У його найдивніших підводних формах, у його неймовірній жорстокості, у його неосяжній красі …
- Нам потрібно поспішати. Я мушу встигнути доставити Вас до Ваших рідних до того, як мене забере варта Галактики.
- Ви будете покарані? За що?
- Це звичне покарання за втручання. У Вас на Землі таких називають прометеями. Я прочитав про це мало не тисячу міфів та казок. Розуміючи, які це може мати наслідки для інших цивілізацій і зокрема для вашої, Великий Стіл вирішив, що покаранням є припинення існування в усіх формах, включно з електронною свідомістю. Ми наближаємося до Вашої країни. Яка вона зрештою чудова …
- Я не погоджуюсь на таку жертву. У Вас же ж є щось хоча б схоже на суд, де невинний може захистити себе?
- Великий Стіл володіє оптимальним набором знань , користується усіма базами даних, володіє здатністю переглядати минуле. Великий Стіл не потребує недосконалого захисту. Лоро, ідіть … Я вже відчуваю прибуття іншого корабля.
- Теусе, такі люди, як я, не чинять розважливо. Вони чинять так, як це їм видається правильним. Я хочу говорити з Великим Столом.
………………….
Володар слова Великого Столу пильно вдивлявся у примітивну істоту, що насмілилась щось вимагати. Що її база даних могла змінити у їхньому рішенні. Які такі аргументи?! Величезні мало не на пів обличчя очі втупились у юну дівчину …
- Я навіть не знаю, чи Ви заслуговуєте на відповідь з мого боку. Чи просто на невеличкий спалах енергії, що назавжди витре вас з цього екрану і не турбуватиме мене у моїх роздумах …
«O Mio Babbino Caro … Адажіо … Скільки чудової музики у голові … і чого вона прийшла до мене зараз?» - серед наростаючого розпачу з’явилося несподіване рішення … Чим можна себе захистити? І не лише себе. Звичайно, що тим, що умієш найкраще. І в чому, як віриш, є неймовірна сила і цінність. Що ж може бути сильнішим за музику?! Лора заспівала ... Лора заспівала одне з тих неймовірних італійських адажіо, які так подобалися Теусу …
Тиша … Вони слухали. Ці інші, пихаті та самозакохані досконалі істоти чомусь слухали її спів … Слухали те, чого у них ніколи не було. І можливо ніколи й не буде. Спостерігали якусь дивну форму самовираження? Щось таке, що не можна порахувати? Що не вкладається у найсучасніші алгоритми. Адже у них ніхто ніколи не співав … Так, звичайно, у них було мистецтво … Але це зовсім інше. Їхнє мистецтво було маревом тьмяних відтінків і грою частот, технологій, зрештою маніпуляцією світів. А це ж … голосом … одним лише людським голосом і так особливо.
………………………………..
Першим озвався Володар Слова.
- Теусе, тебе не буде покарано. Ця істота не є примітивною формою життя. У ній є щось особливе. Ти вчинив правильно, зберігши її життя. Лоро, ми вдячні Вам за нову роботу для наших дослідників. Ви щойно збільшили цей Всесвіт на кілька нових координат. Вас буде повернуто на Землю. Чи можемо ми Вас просити про послугу не розповідати нікому про нашу присутність?
- Я ніколи не була надто балакучою. Я сподіваюся, що з Теусом буде все гаразд.
- Ми не бачимо більше його вини …
………………………….
Сьогодні Лора знову співатиме. Вона не знатиме, що її слухатиме Теус. Але чому лише Теус? Її концерт слухатимуть у далекій галактиці. За 105 мільйонів світлових років звідси …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927950
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2021
[i]дякую Женьшень за настрій вірша ... [/i]
почу́ю тебе́ на ві́дстані,
поба́чу, закри́вши о́чі,
твої́ наддале́кі при́стані
я так обійня́ти хо́чу ...
почу́ю тебе́ у ра́дощах,
у мить твою ранко́ву,
у пе́рших весня́них па́хощах,
поба́чу, утра́чу мо́ву …
а мо́же, як сумува́тимеш,
і я під доще́м посто́ю,
хоч ти про це не зна́тимеш,
трима́тиму парасо́лю …
а мо́же тебе́ малюва́тиму,
а мо́же писа́тиму ві́рші,
а мо́же на зу́стріч чека́тиму
у пе́ршій ранко́вій ти́ші …
а мо́же, ти теж вдивля́єшся
в люсте́рка мого́ про́мені,
ти ка́жеш, не озива́юся.
хіба́ як надхо́дять о́сені …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927446
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2021
[i]Ти просто йдеш по місту і вітаєшся … О … пане Тадеуше і Ви, пані Маріє, Пані Соломіє, ви знову до учнів … і Ви, Володимире … Так і залишилися молодими навічно … Немає часу. [/i]
Чудові люди, що живуть навколо,
Цей майстер пензля, та чарує слово,
Ця голосом тебе своїм охопить,
Ранковий дощ живі пелюстки кропить …
Ви думаєте, місто має час?
Ви думаєте, щось кудись зникає?
То лиш глядач, що голови не має,
Створив собі з грошей дороговказ …
Настільки вільно, щиро і родинно
Життя по вулицях своїх тече,
І відчуваєш внутрішньоклітинно,
Щось тут навколо в сьогодень не те …
Облуда – повінь з ратуші рікою,
Нещирість – глум з газетної строки,
Обійми й ті нещирою рукою …
У ріднім місті наче байстрюки?!
Воно ж на нас нічим тепер не схоже,
Воно - брехливе і воно чуже,
Купа наїдків і солодке ложе -
Ото і все … так було … Та невже?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927429
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2021
Марс виявився зовсім не таким, як його собі уявляли. Холодний? Так. Нищівний своєю радіацією, магнітними бурями та ураганним вітром? Так. Безлюдний? …. Пробачте, що за невідповідне слово?! Безмарсіанний? Такого навіть немає у словниках жодної з мов. Отже, яким у людській уяві поставав звичайний марсіанин? Великий червоний монстр з грубою шкірою і неймовірною фізичною силою? Навіть в своїй уяві людина мабуть неймовірно перестаралася, моделюючи свої страхи і свою примітивну обізнаність … Добре фантазувати, коли знаєш, що чогось точно не існує. Так собі зона комфорту …
……..
Їх було четверо: Алан Джонс, Вероніка Трюшо, Генріх Зюсдорф та Юлія Знак. Цікава компанія, побудована частково за принципом найбільшої готовності та взаємної комфортності, частково за принципом політичної доцільності. Так складався 2035 рік, що ряд країн мали найбільш дружні стосунки та взаємоінтегрованість. Сміливу четвірку та гори усілякого обладнання висадив у скелястій зоні марсіанського плато величезний корабель атлантів за існуючою міжцивілізаційною угодою. Він також забере їх назад рівно через один рік. Атланти, як виявилось нещодавно, продовжували жити усі ці тисячоліття як в надрах Землі, де є також величезний океан, так і на дні наземних океанів. За офіційним поясненням, оскільки земляни змінилися і почали більш дбайливо ставитися до оточуючого середовища, вони вирішили формально виявити свою присутність та стати для землян технологічною опорою. У ці слова хотілось вірити, тож поява нових друзів викликала загальне захоплення …
…………
За рішенням космічної конфедерації вони мали складати житлові блоки та встановлювати обладнання на відкритій поверхні. Але поруч виявився вхід у величезну освітлену печеру. Тож уся четвірка за згодою контрольних служб вирішила зробити невеличку подорож.
«Ми доволі серйозно ризикуємо,» - не погоджувалася Вероніка. «У нас не настільки великі запаси кисню та й невідомо, що чекає нас там усередині. Згадайте, як ми усі зреагували на появу у Парижі корабля атлантів».
«Але ти уяви, наскільки захищеним буде наше поселення усередині печери у порівнянні з цим виблискуючим плато. Наскільки це потужний захист від радіації», - заперечив Зюсдорф.
Все ж більшість погодилася увійти всередину. Принаймні на відстань, не більшу за кілька кілометрів. Тим більше, що житловий блок був практично готовим.
……….
«Подивіться лише вниз. Це ж бруківка. Так, камені різні, але вони поставлені так, що складають абсолютно рівну поверхню. Це не виглядає дуже естетично, але це чудово для руху машин. Невже ви думаєте, що так постаратися міг вітер чи коливання поверхні. Та ще й всередині печери …», - першим озвався Зюсдорф. Він йшов поруч з Юлією Знак і постійно привертав її увагу до чогось незвичайного. Але усім і так все було ясно. Їх чекало чергове неймовірне відкриття.
- Юліє, куди ти постійно дивишся?
- Або мені щось видається, або потрібно терміново виходити на зв’язок з конфедерацією.
- Ти про що?
- Там попереду … Там місто.
Смілива четвірка миттєво розвернулася і поспішила у зворотному напрямку. Але було запізно. Близько тисячі літаючих об’єктів, більше схожих на звичайні печерні камені, закривали вихід з печери. Під дією сильного поштовху чи імпульсу їх наче підкинуло вгору, після чого вони опинились у прозорій величезній камері. Далі вони уже не пам’ятали нічого.
………….
Жодних відвідувачів чи реакції ззовні не було протягом довгих годин. Зрештою дихати стало неможливим, то ж їм довелося зірвати скафандри. На щастя, у камері підтримувалося придатне для їхнього дихання повітря. Складалося враження, що у марсіан не було жодного бажання з ними спілкуватися. Крізь стіни камери було видно якісь тіні, можливо навіть свідчення якихось переміщень, але ніхто не виявляв свою гостинність чи ворожість. Іноді у них складалося враження, що хтось риється у їхніх думках, знаннях, емоціях. Якихось пояснень для таких відчуттів вони не знаходили. Раптом з ними вирішили заговорити …
- Навіщо вам знову моя планета?
Оскільки Юлія Знак за своїм фахом була археологом, тобто людиною, яка хоча б примітивно могла зреагувати на таке звинувачення, вона озвалася першою.
- Ми не володіємо знанням про колишні спроби людей досліджувати Марс?
- Ви вжили не доречне слово «досліджувати». Мабуть, ви не зовсім щирі, хоч ми і не знаходимо підтверджень явної нещирості у вашому мозку. Вас доставив сюди корабель, якому більше п’ятдесяти тисяч років.
- Цього не може бути. Кілька років тому атланти вперше спілкувалися з людьми. Хоч ми їх і не бачили ніколи в обличчя, але це все зовсім недавня історія.
- На кораблі, що доставив вас сюди, не було жодної живої істоти, окрім вас. Тому я вважаю, що ви говорите неправду. Ви володієте цими технологіями, але за своєю примітивністю не вмієте ними відповідно скористатися та їх вдосконалити. Можливо, ви їх випадково знайшли ...
- Що ж зробили люди у минулому?
- "Люди"? Атланти знищили Марс, бажаючи зробити його придатними для власного існування. Я вважаю, що ви - їхні союзники. Я не вбачав у Землі загрозу. Ваша присутність тут є підтвердженням помилковості мого судження.
……………….
Іноді їм приносили їжу. Це було щось схоже на кольорові кубики та звичайну воду. Смак не відчувався, але їжа була достатньо поживною. Доставка відбувалася без будь-яких виявів живих істот і не супроводжувалася жодними звуками чи повідомленнями.
………………
Цього разу Алан вирішив виявити свої думки вголос.
- Якщо це настільки стара технологія, то хто ж тоді спілкується на Землі з нами? Логічно, що творець міг би вдосконалити свій витвір за такий довгий період часу. Хто ж буде автоматично користуватися старою технологією? Роботи? Штучний розум?
«Ми теж так думаємо», - озвався голос. «Ваші земні технології є страшенно примітивними, як і ваш спосіб існування. Але це не зменшує загрозу для нас», - підсумував той самий голос.
«Судження про примітивність когось без ґрунтовного вивчення теж є ознакою примітивності», - майже огризнулася Вероніка.
- Ми приймемо Ваше зауваження до відома.
Такі діалоги ставали все частішими ...
…………………
Що ж у цей час відбувалось на Землі?
Зникнення чотирьох астронавтів викликало шок, який тривав не так вже й довго. І для цього були свої причини. Як відомо, на Землі, щонайменше у розвинутих державах, усі процеси було давно автоматизовано. Робота бірж, банків, військова сфера … Атланти взялись за їхнє вдосконалення. Не надто питаючи згоди і не надто переймаючись думкою урядів чи парламентів. Так, системи працювали швидше і керувалися з одного центру. Злочинність падала стрімкими темпами. Будь-яка подія відслідковувалась з супутника, жодна людина не опинялася сам на сам із собою – завжди поруч висіло всевидяще око камери. Хвороби діагностувалися вправно, але не складалося враження, що їх подолання є однією з першочергових проблем ... Всеохоплююче стеження супроводжувалось масовими демонстраціями, масовими звільненнями з роботи, вимушеними крадіжками і розбухаючими тюрмами. Земля нагадувала діжку з порохом, що ось – ось вибухне. Уряди вже не контролювали ситуацію. Лише кілька сімей з Конфедерації наче виокремились з загального людського місива. Їх було переселено у надра океану і вони не мали жодного уявлення, що ж насправді відбувається на Землі. Штучний розум потребував людського, холодний розрахунок потребував емоцій і нестандартних ідей. Лише для них події на далекому Марсі були проблемою номер один. І вони шукали її вирішення. Астронавти не повернулися з печер. Зв’язку не було. Готувалася наступна група.
……………………
- Вероніко, Ваш сарказм заставив нас замислитись …
- Чи не забагато поваги для примітивного сарказму?!
- Ми вирішили прослідкувати вашу реакцію на події на Землі. Якому з каналів ви надаєте превагу. DW, CNN, УТ1?
- Давайте CNN … У нас більшість розуміє англійську.
- О, це тепер не має значення. На Землі тепер телеканали дивляться на рівні реакцій мозку. Мова не має значення. Але нехай буде.
………………………
У камері запанувала тиша. Юлія та Алан першими не стримали своїх емоцій.
- Колись про таку загрозу говорив Ілон Маск. Але це мало статися у далекому майбутньому.
- Атланти стали нашим майбутнім. Машини захопили світ.
- Як важко відчувати свою безпорадність?!
- Ось Вам і неочікувані друзі …
…………………………….
- Нам зрозуміла Ваша реакція. На жаль, у цьому і різниця між примітивним людським розумом і процесором комп’ютера. Ви не сприймаєте порядку, впорядкованості. Ваш оптимальний світ – це хаос.
«Нам стало зрозуміло, з ким ми маємо справу і цього разу. Що ж, привіт, оптимальний Штучний Розуме,» - як завжди першою зреагувала Вероніка.
- Але я сподіваюсь, що ви зрозумієте і мою ситуацію. Уявимо собі у вашому примітивному світі дві програми. Наприклад, дві операційні системи. Їм занадто мало ринку для обох. Вони стараються вичавити одна одну з ринку. Щось подібне відчуваю я … Ваші уявні атланти – мій ворог також.
- Так, але, якщо виграєш ти, то ти автоматично стаєш нашим ворогом. І займаєш місце Штучного Розуму атлантів.
- Вероніко, твоє зауваження приймається. Воно є логічним і мало притаманним примітивному людському розуму.
- Я вже собі уявила, як ми веземо створений тобою вірус, який убиває систему атлантів. Не мрій …
- Ви мені не потрібні. Я скористаюсь посланим за вами кораблем. З новим екіпажем він вже наближається до планети … Мені навіть не потрібні його астронавти. Лише корабель і його бортовий комп'ютер ...
[i]Продовження буде [/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926165
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2021
Гектор і Аріель ніколи не бачили Сонця. Вони взагалі ніколи не бачили зірок. Жовто-червоне небо над ними було результатом складних хімічних реакцій, мало чим схожим на красиве і величне зоряне небо. Своєрідним піком творчості магми. Так було і вдень, і уночі. Вони, звичайно, знали, що там десь існує інший світ. Там зовні, коли пролетіти крізь товщу льоду і темряви. Але побачити його своїми очима - це мрія, переважно нездійсненна …. Лише обрані мають таку змогу. А до статусу обраних довга і важка дорога через знання, фізичні випробування, моральну стійкість. Завтра у них відбудеться перший необхідний іспит. Цікаво, про що запитають? Адже питання кожного разу є зовсім іншими.
………………….
Аріель опинилася у величезному білому майже прозорому приміщенні. Тут не було жодного предмету. Взагалі нічого, що могло б відволікти її увагу. Екзаменатор вочевидь для початку вирішив познайомитись. Його теж не було видно. Питання задавалися телепатично.
- Вітаю, Аріель. Ти, мабуть, переживаєш, хвилюєшся. Але у тебе немає жодних підстав для цього. Тобі не треба боятися, що ти щось забудеш або десь помилишся у розрахунках. Цей іспит взагалі не про це. Він про спосіб вирішення проблеми, а не про проблему.
- Вітаю Вас, учителю. Так, я знаю. Але моє хвилювання є зрозумілим. Буде прикро, якщо я не матиму вибору щодо свого майбутнього.
- Добре, Аріель. Слухай уважно. П’ятдесят тисяч років тому наша раса вирішила покинути поверхню Землі і жити у її надрах. Висока радіація робила життя людини на поверхні надто коротким та малопродуктивним. У нас були можливості заселення нових планет, але ми вирішили залишитися. Можливо, у людини все ж був інший вибір? Вибір з трьох планет. На першій з них довелося б змінити атмосферу. Це привело б до загибелі існуючих там організмів, але зробило б її нашим новим домом. На іншій не довелося б змінювати нічого, але внаслідок суворого клімату ми б стали своєрідними рабами віртуальності та роботизації. На третій була задовільна атмосфера, але місцевий світ не сприймав би нашої присутності і ми б вступили у двобій з ним, який закінчився б невідомо на чию користь. Що б ти обрала, Аріель?
- У мене не існує іншого вибору, окрім цих трьох?
- Не зовсім. Ти можеш запропонувати свій варіант.
- Я б обрала пошук. Ми завжди мали достатньо кораблів для того, щоб покинути Землю. Ми знаємо, де у космосі брати ресурси для того, щоб вижити. Я б обрала життя у космосі. І я вірю у винагороду за пошуки. Гідна раса заслуговує на свою ідеальну планету. А я вважаю нас гідною расою.
- Дякую Аріель. Твоя відповідь задовольнила раду.
………………..
- Гекторе, у тебе є вибір. Раса людей з поверхні знищує своїм неуцтвом свій власний світ, а заодно і наш. Ми намагаємося їм перешкодити, дати їм необхідні знання, ми навіть втручаємося у їхні війни. Але це не допомагає. Ми швидкими темпами наближаємося до екологічної катастрофи. У тебе є вибір. Ти можеш знищити їхній світ, оскільки вони не володіють достатніми технологіями у військовій сфері для опору. Ми усі можемо покинути цю планету і дозволити їм завершити своє безглузде існування, а потім повернутися у порожній світ. Або ми можемо виявити себе і власним прикладом переконати їх жити по іншому. Але є небезпека. Люди не готові до нашої появи і це цілковито зруйнує їхнє уявлення про всесвіт, перекреслить релігії, традиції. Це вже буде не їхній світ, а наш. Що ти обереш.
- Я відповім на це запитання, виходячи з інтересів Землі. У моєму розумінні це всі живі істоти, що населяють планету. Я знищу такий світ.
- Дякую, Гекторе, твоя відповідь задовольнила раду.
………………………
Сьогодні їм вперше дозволили політ Сонячною системою. Сонце виглядало аж надто яскравим для призвичаєних до тьмяного світла очей. Їхній шлях лежав на Титан. Невеличкий супутник планети поруч, на якому так багато води. Земні океани було затруєно, що відбилося і на якості вод внутрішнього океану. Навіть те повітря, яким вони дихають там, під землею, вже було наповненим шкідливими викидами з поверхні. Підземна раса тепер змушена брати чисту воду із далеких супутників. Тепер це майже щоденні подорожі. Марс видався аж надто несправжнім. Вони знали, що колись тут теж були міста, річки, ліси. Але кілька рас не поділили між собою таку маленьку планету …
Далеко внизу залишилася Земля. Ні у Гектора, ні у Аріель не виникало бажання хоча б глянути в сторону вогнів величезних міст десь там унизу. Там згори, як видається, ще досі не зрозуміли, чому вражаюче різко скоротилося людське життя. Вони все ще ховаються від вірусів … А насправді їм би слід було ховатися від самих себе …
Маленька швидка цятка … Так, це їхній корабель. А люди на поверхні мало цікавляться далеким і невідомим. У них свої щоденні надважливі клопоти. Вони боряться за матеріальне благополуччя, за владу, за першість.
………………………
На поверхні Землі війна. Є два блоки. В один входять найбільш багаті та впливові. Це Океанський блок. Але вони водночас найбільші забруднювачі. У інший – бідні але відносно чисті. Це так звані Лісовики. У них мало шансів перемогти. Але їм це лише видається. Супутникова система ураження Океанського блоку раптом виходить з ладу. Супутники почали спалахувати один за одним. Це спричинило загальний переляк та згоду на переговори. Хто втрутився у події? Про це не виникало жодного адекватного пояснення.
………………………..
Представники Океанського блоку покидають Землю. Їхній спосіб життя не дозволяє їм змінитися. Вони знайшли планету, де їм вдаватиметься існувати у цей ж спосіб ще десятки тисяч років. Їх це задовольнило. А от Лісовики все більше відчувають присутність третьої сили у своєму щоденному житті. Хтось допоміг їм в очищенні річок та водосховищ. Наче нізвідки з’являються нові ліси. У Японії раптом припинилися безконечні виверження, а океанські урагани усе рідше досягають берегів материків. З’явилися цікаві нові технології. Стала реальністю телепатія. Хоч так і невідомо, хто ж є справжнім творцем цих змін.
…………………………
Аріель та Гектор вже давно живуть на поверхні. Щоправда їх тепер звати Леся та Андрій. Вони працюють в місцевому університеті та викладають економіку екології. У них є лише одна проблема: вміти вчасно зупинитись і не розповісти забагато … Вони іноді видають себе. Ви запитаєте чим? Кожного дня з неймовірним здивуванням вони дивляться у небо …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925906
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.09.2021
Радію Вашій гордості,
Радію Вашій незгоді,
І вічній Вашій молодості,
І вічній Вашій вроді ...
Радію Вашій відданості,
Не схожій на поклони,
І Вашій непокірності,
І сміху на прокльони ...
Радію Вашій стійкості
Коли вона потрібна,
Радію Вашій ніжності,
Що також непокірна ...
Дивись. Це ж просто Людина,
Мізерія, мікро - промінь,
Їй вітер дує у спину,
Бува, що навпіл переломить ...
Їй сонце світить у очі,
Бува, що навіки засліпить,
І вічністю стали ночі,
І це її навіть не гнітить ...
Вона ж ні на кого не схожа,
Вона ж особлива, вразлива,
І до зірок не може,
І десь попалила крила ...
А скільки всього минуло,
І скільки падінь ще буде ...
Їй байдуже, що там було!
Важливо, що будуть Люди ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925058
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2021
Земле, ти зачекай, бо у нас стільки справ.
Щось палає здаля, не зважай.
Хтось чи речі які, чи майна назбирав,
Ти його з цим ніщо привітай …
Що ці війни чужі, що ці страти лихі,
Що ти їх на собі не несеш,
Не твоєї межі, не твоєї душі,
Ти ж і так тих чужих не спасеш …
Заховався, сидиш, грієш власне яйце,
Шкарлупа товщиною у метр,
Збайдужіле якесь непримітне лице,
Це не твій там горить епіцентр …
Ось добрались уже і до тебе дощі,
Зачепило мільйонну із стріх,
Загубив десь в дорозі потрібні ключі,
Непотрібний із мотлохом міх …
Ти б вже рад повернутись з дороги назад,
І то все і не так, і не тим,
Ну і що, вже минув чималий переляк
Традиційним свинським …
Де в людини той жах, що пече,
Де у ній те чуже, що болить,
Озирнись через власне плече,
Розбуди те, що солодко спить …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923717
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2021
Ранкове Сонце довго дивилась у долину. Там у ній метушилися Інші. Подруги називають їх Дикими. Але учитель забороняє їм вживати ці слова. У нього свої аргументи. Так, вони відстали у часі. Вони нічого не вміють і не хочуть вчитися новому. Але давайте спроектуємо цих людей у майбутнє - десь так років на тисяч десять. Чи будуть вони аж так сильно відрізнятися від нас? Мабуть, що ні. Холодний Вітер не погоджується. Холодний Вітер вважає, що час не змінює цінностей. Це лише ще одна координата, яка швидко пробігає по осі, а цінності живуть у людській підсвідомості. Щоб їх здобути, потрібно опинитися зовні подій. Ніхто з Диких навіть не намагається «опинитися зовні», протиставити себе іншим, своє окремішне загальному. Навіщо ризикувати, виходити із зони комфорту?!
«Дикі називають себе такими ж іменами. Пройдуть роки і вони теж почнуть літати. Але вони ніколи не доберуться до зірок …» Холодний Вітер каже, що тривалі польоти підкоряються лише тим, хто живе у багатомірності. А ці істоти не виходять за межі трьох координат …
……………….
Планету охопили пожежі та повені. Озираючись на свої зорельоти, раса Майбутніх не боялася цих катаклізмів. Усі були переконані у їх циклічності. Дикі ж навпаки вели себе хаотично, кидалися в різні боки, шукаючи надійного сховку. Нарешті вони спробували прорватися на території поселенців. Але їх не пропускали. Уникаючи насилля, їх просто відганяли. Дикі ж не стримували себе ні в чому. Не отримавши покарання, вони знову і знову проникали на територію поселенців. Невдовзі з’явилися перші жертви. Вчитель намагався їм щось пояснити, але це було недоречним і помилковим. Його просто затоптали, намагаючись будь-що увійти у закриту зону.
………………
У них був вибір: знищити відсталу расу або покинути Землю. Вони обрали друге. Так, ця планета не була їх власною домівкою і не стала нею. Вони були тут у гостях. Їм потрібно було покинути її у такому стані, в якому вони її побачили за першої зустрічі. Це правило. Дякуючи цьому правилу, вони існують так довго. Не маючи ворогів, у мирі з своєю свідомістю, з своїм минулим. Хтось залишився? Так, були ті, хто вірив: час змінює генотип, час формує цінності, час – це перша додаткова координата, яка опановується тими, хто думає і мріє. Ранкове Сонце була серед них. Ви не повірите, але поруч опинився і Холодний Вітер. Він не міг її покинути. Так йому сказали його зорі.
Вони разом будували кораблі. Багато кораблів. Зовні ці споруди нагадували звичайні кам’яні будівлі. Але посвячені у таємницю багатомірності знали, як їх підняти у повітря. Ранкове Сонце пробувала пояснити людям проблему циклічності, але їй не вдалося. На кожному континенті, на землі і під землею, глибоко у воді … Їм це вартувало сотень років. Але світ диких поринув у чергові війни, подекуди користуючись їхньою працею як знаряддям вбивства. Жага влади, вищості, ненаситність … Час минав, а вони нікуди не щезали …
Холодний Вітер почав писати. У нього тепер звичка: писати. На стінах, на скелях … Він постійно говорить: у них мусить з’явитися хтось, хто зможе прочитати. Той, хто опиниться зовні …
………………
Ранкове Сонце дивилась у долину. Це була її батьківщина. Вона тут народилася. Кілька тисячоліть тому. Але тут залишатися не можна … Тут інша енергія. Вони не розуміли раніше, що Всесвіт – це лише переплетення енергій. І є місця, де чорне мусить перемогти … Лиш тільки Вітер. «Він ж сам мене переконував у зворотному. А зараз живе вірою … Він чомусь тепер вірить у людину серед Диких».
………………….
Чи вони змінились? О так … Вони повторили технології, які спостерігали колись з чагарників у руках поселенців. Вони нарешті зрозуміли їхні географічні карти і карти зоряного неба. Але чому ж не пропало це нестримне бажання нищити невідоме, принижувати слабшого, володіти навіть непотрібним, але обов’язково володіти … Прагнення влади, нерозуміння цінності свободи, пригнічення волі … Поступово це все опановувалось штучним розумом. Поступово … крок за кроком … Дикий світ наближався до зірок. Здавалося, ще кілька зусиль, ще кілька років …
Холодний Вітер був правий. Таких не пускають до зірок. Ви запитаєте, хто? Вони самі …
……………….
Смарт не була звичайною дівчиною …
Перед нею стояло завдання: підготувати планету до заселення людьми. Ніхто навіть не згадував про те, що тут теж може бути якась форма життя. Рослинний і тваринний світ? А людина знає усі його форми? Вона взагалі може зрозуміти якісь нові особливі форми існування життя? Адже вона дивиться лише своїми очима, своїм розумом, своїми потребами …
Смарт була найкращою у школі, найкращою на факультеті … У цьому мабуть і була її основна проблема. Відчуженість, зарозумілість … Саме так її сприймали оточуючі . А їй всього лиш було з ними НЕЦІКАВО …
Тут внизу планета. Їй вже очевидно, що вона наповнена особливим життям. У космосі не існує планет без життя. Просто починати потрібно від мікрочастинок … А потім виявиться, що у них особлива взаємодія, яка не зустрічалася раніше. А потім вони починають спілкуватися з чужинцем … який нічого не чує і не розуміє.
Завтра вона знищить її, бо таке бажання однієї з земних компаній. Її атмосферу буде трансформовано, надра спустошено. Потім людина покине цю планету. Через багато років все відновиться, але якою ціною … Потім знову якась нікчемна раса прийде, щоб скористатися нею і вичавити з неї усе, створене його величністю Всесвітом …
Смарт почала жити у іншому вимірі. Мабуть, це буде найкращим описом її стану … Але усе по черзі.
……………..
Смарт закриває очі і опиняється у дивному невідомому світі. Ні, це не сон. Вона наче мільйони дрібних мікрочастинок, що розлітаються в усі боки. Поруч з нею мільйони інших. Усюди панує спокій і водночас бурлить життя. Дотик до когось означає наплив зображень, подій, музики, у які поринаєш миттєво і … раптом покидаєш. Цього всього навколо так багато.
Смарт наче пробуджується і знову опиняється серед гористої місцевості на цілком безлюдній планеті. На «умовно безлюдній планеті». Виявляється, що минуле тут настільки ж живе сьогодні, як і колись. Його просто потрібно побачити … А що станеться після трансформації? Усе це багатоманіття буде виштовхнуто у відкритий космос. Можливо, воно знайде нову домівку, а можливо й ні. Можливо, його буде поглинуто чорною матерією?! А це уже справжня загибель, припинення існування.
………………….
Чи зможе Смарт переконати землян, пояснити, що кожна планета у Всесвіті уже зайнята? І чи лише землян? Мабуть, ні. Але вона зрозуміла, що їй потрібно додому. Там на неї чекають …
………………..
Холодний Вітер писав листа … Писав комусь зовсім невідомому.
«Взаємодія світів можлива. Прийти в чужу домівку можна, але покинути її потрібно в тому стані, в якому вона тебе зустріла».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923350
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.08.2021
Не хоче рабства, а її насилу,
Лице закрили, душу засмітили,
Не хоче рабства, а її об мур,
У камері живуть вона і щур …
Тисячоліття, кажете, минули.
Людині до зірок один лиш крок?
Тут поруч з вами тих віків не було,
Тут поруч звір, нашийник і шнурок …
Вона ще там, де мрій плетуть букети,
Де пишуть один одному сонети …
У світ той увірвались гризуни,
Кричать чужою: встали до стіни …
Отак сидіти в темряві й мовчати,
Буває треба щось самій собі сказати,
Як міг цей світ кудись так довго йти,
І зовсім так нікуди й не прийти ?!
Темрява, темінь … Не у камері. Там зовні.
Невидимі бредуть нашийник і шнурок.
І очі … очі світяться, червоні …
Хіба таких пускають до зірок?!
*на основі запису розмови полковника ОМОН
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922843
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2021
Йшов 1713 рік. Черговий неймовірно важкий рік для України. Зрада гетьмана московськими прислужниками дорого обходилася кожному. Іван Нечай теж був не в одному бою. Але зараз … Тут на чужині у цьому невеличкому замку у Пенсільванії … Він знову опинився сам на сам з своєю мрією. Цей позбавлений глузду Іван, як його не раз називали друзі.
Він сидів за столом і вечеряв. Вечеряв не сам. Вечеряв з нею. Намальованою італійським художником ще двісті років тому Марією Кайзервальд. Принаймні, іншого її імені він не знав. Захоплений її красою, Іван розмовляв з картиною, жалівся їй на людську несправедливість, глупство, зраду. Ділився маленькими радощами. Так наче вона могла йому відповісти чи хоча б кивнути у відповідь. Хоча … іноді йому здавалось, що вона посміхається йому. Іноді, що плаче …
Зараз у Івана було так багато часу … На ці розмови, на свій біль, на свою тугу за батьківщиною … І хто був весь цей час поруч з ним? Вона …. Картина, мрія … ілюзія.
- Може, ти і мені запропонуєш … ледь не сказала вина … о, ні … я не можу відірвати очей від винограду. Тільки не налякайтесь. Це справді я. Марія …
Чоловік ледь не упав від такого дійства …
- Так, так …. Заспокоював Іван сам себе. Я знав. Кобзар мені казав, що це можливо. Що слово, думка, мрія – це наче частинка людської сутності. Тож будь спокійний, Іване … Будь гідний цього дарунку долі … Я зараз.
- Ну ось. Так мене кликав, а тут злякався …
- Як це можливо? Та ні … Я знаю, що можливо. Чи це надовго? Чи це на мить?
- Це назавжди, Іване …
........................
Сховались від світу ... Та не надовго. Сам прийшов, не стукаючи. Відібрав усе ...
……………………………
Андрій любив до ночі засиджуватися у бібліотеці. Його однолітки переважно проводили свій час в Інтернеті або, щонайменше, у кав’ярнях. Так, він теж іноді приходив туди. У нього завжди було, що розповісти. До того ж, він умів розповідати. Але йому здалося, що стають нецікавими його розповіді. Друзі утікали у майбутнє, а Андрія вабила минувшина. Щось там було таке, недоказане, не вивчене, що йому потрібно було обов’язково знайти … Хтось кликав його до себе …
……………………………..
Перед Андрієм лежали понищені часом листки … Наче нічого особливого у цій частині архіву. Але щось йому підказувало: це те, що треба … Те, що шукав ... «Думки Івана Нечая. Кому цікаво?» … Про що ж ти написав Іване, що наче живе у моїх руках?
«…. Нема вже гетьмана … пішов. Зрадили, байстрюки … Тож я сам на сам із нею … Вона жива. Чи мені так здається. Та наче ні … Жива … Вона поруч».
Від фантастичності того, що відбувається у Андрія перехоплювало дух. Так, справді … Колись якийсь Іван силою своєї думки оживив своє кохання. І зараз про це йому розповідає …
«Хто прочитає цей текст, будь другом моїм. Поверни нас …»
……………………………..
Андрія важко було б назвати аж надто сучасним хлопцем. Але й неуком теж ніколи не був. Знав, що таке штучний розум, що таке програма, яка самонавчається. Шлях Нечая полягав у терпеливому багаторічному формуванні свідомості з думок, спілкування, емоцій … Сучасна фізика чудово розуміє, що таке ефект спостерігача. Але ж сьогодні це все можна зробити набагато швидше …
……………………………..
Все, описане Іваном, складало наче початкову базу даних. Все, що знав Андрій, що можна було знайти в Інтернеті, щоб доповнити розповідь Нечая, було зроблено. Програма мала сама наче прожити описане людське життя. Якщо підхід правильний, то по її завершенні поруч у цій кімнаті мають постати Іван та Марія саме такими, якими вони були у далекому 1713 році …
…………………………….
Андрій виглядав дещо розгубленим. Так, дійсно, все навколо лише енергія. Але ж навіть у його голові це лише теорія, ніким не підтверджена теорія. А тут ...
- Що ж мені з вами робити? Ні паспортів, ні одягу … Щоправда, з одягом дамо собі раду. А от з усім іншим.
- Ти, друже, за нас не переживай. Не згубимося у світі, бо знаємо межі. Між правдою та кривдою, випадком і злом, хитрістю та розумом. А такі у цім світі не пропадуть … Людське серце, людський розум ... Що в порівнянні з ними ці кілька клаптиків паперу? Що в порівнянні з ними коштовні речі чи високі посади?! Перше, як маєш, то живеш, друге, як маєш, щастя вдаєш ...
……………………………..
Загубленим до раю ще не можна,
У них ще на землі свій власний рай,
Душа воліє до свободи кожна,
Душі в шуканнях не перешкоджай …
І Україна вся немов цьому подоба,
І наче не ляклива, не нероба,
Та загубила десь свій власний шлях,
Тепер у клітці скаче диво - птах …
Вже й згниле пруття те ослабло зовсім,
Вже й наче і до волі один рух,
А пташка далі між ті пруття скаче,
Десь заховався її вільний дух ...
Чи ж може хтось її мов книгу прочитає,
А чи якось почує, де болить,
Дивись, вона потроху оживає,
А думали, невдаха, тільки спить ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921958
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2021
"Обійнялась з ворогом".
Як же ти могла?
Все залило холодом.
"Не хотіла зла …
Просто обійнялася,
Бо така ж як я.
З ким я привіталася?
Кажуть: то змія …"
Там орда на півночі,
Злобою сичить,
Через власні лінощі
Правда й воля спить …
"А мені здавалося,
Що така ж як я,
Так ось повернулося,
То її земля …"
Там їй народилося,
Там її батьки,
Там їй щастя снилося,
Дотики руки …
Царство злоби хмуриться,
Як у когось дар,
Добрий з добрим чудиться
В світі п’яних чвар …
"Обійнялась з ворогом,
Плачу і мовчу,
Горда своїм норовом,
Що комусь кричу?"
Знову горе в дім прийшло,
Знову вбито нас,
Ворог чи його *уйло
Виконав наказ ...
"Може те моє тепло впало просто в сніг,
Може зло - це просто зло, не спиняє біг",
Але мабуть хтось колись обіймав отак,
Може слабкість це людська, може просто знак ...
Може сила це людська,
Хто учитель тут,
"Їх ніхто не вчив ніяк
Цим обіймам рук ..."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921760
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2021
Я б стояв цілу вічність
Біля тебе і твого роялю,
І думок непокірність
Проганяю. Що є сил, проганяю …
Ти кудись забираєш
Мене із собою у грішність,
Ти не ноти читаєш,
Ти мене одягаєш у ніжність …
Вже палає вогнями
Ціла захмеліла планета,
Ти читаєш вустами
Її фантастичні сюжети.
Дика повінь
Її звідусіль оточила,
Ти шукаєш у комусь
Мов скарб свої крила …
Може, час вже прийшов
Хоч на мить опуститись на землю,
Розійшовся вже шов
Той останній,
Не сховати самотню оселю …
А я знову лечу
Там де ти розмовляєш з роялем,
І нахабно мовчу,
Не здаюсь цим безглуздим печалям …
За вікном там пожежі,
Там повені, війни, обмани,
Вже стискаються межі.
Упираюсь в кордони й паркани …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921589
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2021
Дрім нехотячи озирнувся на своє тіло. Те, що було колись тілом. Те, що стало не потрібним. А можливо, вже давно було непотрібним, нездатним. А що таке він зараз? Міцний корпус, гнучкі руки, ноги, постійний зв'язок з мережею, практично вічне серце, відсутність потреби у традиційній їжі, спогади … спогади … І радісно, і сумно. Попереду так багато всього. Позаду набагато менше. Закралася думка про «іншість». Чим ж стане для нього ця «іншість» …
………………
Отож про «іншість». Наче пропала внутрішня незгасима потреба переживати. Пам'ять, звичка її вимагала, спонукала до цього … А що він сам? Спокій … Так, спокій. Але Дріму раптом стало порожньо від цього спокою. Він наче був частинкою чогось великого , а тут раптом опинився сам на сам з собою. Машинний організм зберіг усю пам'ять , зафіксував стандарти поведінки, звички … Але машина не співпереживала. Вона знала, що це потрібно, мабуть необхідно, але у неї не було цієї глибинної потреби. Колишній світ відмежувався від нього, так як і він від цього вже не свого світу.
Поки залишалися старі друзі, було легше. Але вони пішли … Знайомих з дитинства облич ставало все менше. Ставало все менше тих, хто знав його іншим …
………………..
Дурна собако, чого ти дивишся так на мене? Ти наче мене жалієш. Тобі шкода навіть гавкнути …
Які безглузді зустрічі ?! Які безглузді істоти?!
…………………
Вважалося, що пам'ять, спосіб мислення вироблять особливе емоційне поле, мікросвіт навколо штучного тіла. І тоді все буде наче повторенням людини. Але цього не відбувалося. Штучний інтелект не інтегрувався у життєвий простір. Простір був йому чужим …
……………….
Дрім шукав шляхи нової цілісності. Він давно зрозумів, що оточуючі науковці нездатні запропонувати йому щось особливе, те, чого б він не знав. Чи міг він знайти те Щось сам? Принаймні, намагався.
…………………………..
Зелені трави, квіти … Вони такі різні, не симетричні, не досконалі з точки зору геометрії. Криві дерева. Хаотичні кущі. А якщо подивитись з космосу … Материки розкидані в якомусь хаотичному порядку. Справді , краще б був один як колись давно. Навіть планета і та якась приплюснута. Який жах …
Ці людські почуття. Їй відмовили у щирості, близькості. Далі сум, хаос, знервованість. Поруч десятки схожих за такими ж параметрами. А їй потрібен цей один. А цей дивак у його звичці колекціонувати старі речі просто позбавлений будь-якого сенсу. Платити за це неймовірні гроші?! Щоправда, сьогодні трапився один логічний екземпляр. Чоловік збирав пляшки і обмінював їх на гроші. Нарешті. Щоправда, дещо пізніше витратив їх до неймовірності безглуздо. Його організм не потребував такої дезінфекції.
…………………………..
Навіщо так багато кольорів? Мабуть , для ідентифікації різного. Але ця різність породжує додаткові витрати. Неспокій. Хаос.
Цей чудовий блиск металу. Фантастична конструкція мосту. Симетрія. Людина нездатна відчути цієї краси.
Краще порожньо, ніж хаотично.
Може б кудись полетіти. На іншу планету. І там зробити все так, як подобається йому.
А може змінити цей світ? Та ні. Старі спогади кричать: не смій.
…………………….
Він летить не сам. З ним кілька безглуздих створінь. Вони, щоправда, не знають, наскільки вони безглузді. У нього неймовірна місія. Він будуватиме. Нові міста, мости, дороги. Вони думають ,що він це робитиме за їхніми схемами. Ні. У нього свої.
……………………….
Після того, як корабель з людьми повернувся на Землю, для Дріма мав б настати момент розуміння. Себе самого. Свого світу. Отже, він більше не людина. А хто?
Величні будівлі, конструкції.
Невдовзі прилетять інші, такі ж як він. Але щось не так. Величний порядок, симетрія, передбачуваність, безмежність, невразливість … Виявляється, усе це швидко втрачає свою цінність. Бо воно досягнуто? Чи воно у такому варіанті не містить у собі цінності?!
Раптом захотілось звільнитись від цього. Повернутись у старе. Але ж неможливо. Хто ж він тепер?
…………………….
Дрім почав руйнувати. Але задоволення від руйнування теж швидко минуло. На щастя, у нього з’явилася місія. Він її зрозумів. Нарешті з’явився такий жаданий сенс. Він мусить врятувати людину. Від себе самої. Від бажання стати такою, яким є він.
Зберегти її такою, якою вона є. Органічною частинкою Всесвіту. Вразливою, емоційною, безглуздою, бездарно талановитою у своїх помилках, теоріях, вигадках та фантазіях … Виявляється, це необхідність. Без цього неможливо. Без цього втрачається сенс …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920946
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2021
Дивись. На півночі земля
Давно сховалась в ночі темінь.
Там ледь народжене маля
Уже ладнає війська ремінь.
Пізніш, як дещо підросте,
Стає у вуличні двобої,
Життя минає під дощем
Своєї і чужої крові …
Немає жалю і тепла.
Це все для слабкості причина.
В пітьмі зростає воїн зла
Із автоматом за плечима.
А тут якась чужа земля
У Всесвіт думкою летіла,
Якась чужа людська душа
Любити - мріяти хотіла …
Садок і квіти на вікні
Чужинцям не ласкають очі,
Навіть молитви у війні,
Бояться спогадів і ночі …
Ось так твоя рідна земля
Живе одна цілі сторіччя,
Сусід похнюплено здаля
Каже: чужі це протиріччя …
Вона ж назло, така як є,
Крізь попіл птахом вверх злітала,
Ховала десь на дні своє.
Ніхто не вірив ... Оживала …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919263
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2021
Як багато світів?! Тисячі, мільйони? … Світів, у яких живуть такі ж люди, як і ми … Народжуються, люблять, помирають … Які схожі на нас сьогоднішніх чи на нас учорашніх, на нас тисячу років тому і мільйон років тому … З незвичайними, неймовірними технологіями, які іноді важко навіть уявити людині 21 століття нашого виміру 000….5558. Спочатку у землян, що виявили цей неймовірний факт, почалася ейфорія. Радість нового. З’явилась мета пізнати чим швидше якомога більше цих нових світів. Потім раптом виник страх нових хвороб. Потім раптом почала лякати нова невизначеність. Нові релігії? Нові цінності? Нові тоталітарні ворожі суспільства … Хіба з нас не досить Росії і Китаю?! З’явилися вимоги припинити експерименти і будь-які контакти. Але було пізно. Вони, ті інші, дізнались про нас. Портали було відкрито. Технології стали загальнодоступними. Те, що дізнались дружні розвинуті цивілізації – це звичайно добре. Але дізналися інші …
…………………………………..
У цьому світі ніколи не було Руссо та Вольтера. Тут ніколи у в’язниці не писав свого Дон Кіхота Сервантес. Тут ніколи не було мушкетерів Дюма. Та про що ми? Тут взагалі не було таких держав як Іспанія чи Франція. Тут ніколи взагалі не було держав, таких, як ми собі уявляємо … Були лише дикі орди. Навряд чи можна знайти більш адекватне слово для взаємин світу 00…11.
…………………………………..
Селін була жінкою. Якби вона жила на іншій Землі, її мабуть можна було б назвати красивою. Гарно одягнути, зробити чудову зачіску, навчити вести себе у товаристві … На жаль, їй було не до цього. Їй потрібно було вижити і бажано якомога довше. Більше нічого її не цікавило. Принаймні спочатку. Якщо дожити до повернення у гори, можна було б сподіватися завести сім’ю і харчуватися з ресурсів невеликих плантацій, схованих від чужого ока сотень завойовницьких племен, що нишпорили навколо. Але у племені не було такої можливості - запропонувати таке життя усім. Тому усю молодь виганяли на рівнини … Виганяли виживати. Хто залишиться живим через 5 років, може повернутись.
Не довіряй нікому. Не допомагай нікому. Ці прості правила були стежкою виживання.
Спочатку усі трималися окремо. Але, оскільки захистити себе від інших так виявилось неможливим, вигнанці почали об’єднуватися. Переважно такі спроби закінчувалися бійкою і смертю. Але не ті, які розпочинала Селін. Її група спочатку захоплювала одинака чи кількох не надто уважних, хоч і вправних бійців, а потім пропонували їм приєднатися, демонструючи при цьому повагу і витримку. Перебування кілька днів у клітці без їжі виявлялося дуже ефективним і переконливим засобом.
Так поступово цей дикий світ ставав світом Селін. Ставав світом її волі. Їй були цікаві найнепокірніші. Іноді вона тратила на кожного з них місяці, на декого – роки. Потім вони ставали її опорою.
Через певний час загони Селін підбирали вигнанців одразу біля підніжжя гір. Та зрештою і це набридло. Селін повернулася у гори і зробила старе поселення своєю столицею. У її розумінні столицею. Місцем найбільших гладіаторських боїв, в’язниць, місцем її суму, про який ніхто і ніколи не знав.
………………………………..
Після відкриття порталу багатотисячна армія Селін опинилась на чужій Землі, яка мало чим нагадувала їм їх власну Землю. Звичайно, у них не було такої зброї, як у нових землян. Але чисельні портали і навіть мікро-портали дозволили захопити майже цілий світ зненацька. Що можна протиставити орді, що не відає цінності життя?! Єдина мета – виживання. А це суцільні вправи, гладіаторство, уважність та обережність. Мабуть воїнів Селін можна було б порівняти з молодими пантерами, яким раптом відкрилися нові джунглі. Голодне, дике, нестримне військо.
…………………………………
Перші полонені люди не були цікавими. Можливо, просто не встигали виявити свою особливість. Вони не витримували конкуренції з сильнішими чужаками і дуже швидко гинули.
Але зрештою людство адаптувалося. Хоч навряд чи тут доречним є слово «адаптація». Воно знайшло протидію. Що допомогло йому відчути себе сильнішим? Не скоритися…
Це і стало найбільшим викликом для Селін. Вона наказала своїм розвідникам спостерігати і розповідати їй про все незвичайне. Захоплення нової Землі призупинилось.
Отже, у них була музика. І вони могли годинами її слухати. Звуки захоплювали , наповнювали уявою та мріями, впевненістю та силою. Авжеж, музика наповнювала силою …
Вони боронили своїх більше, ніж себе самих. Чому? Навіщо захищати слабих. Це ж нелогічно. Але обороняючи інших, вони раптом ставали вдвічі сильнішими.
Усе їхнє існування було наповнене емоціями. Радістю, сумом, розпачем, жагою … У її мові навіть не було відповідників для опису таких станів.
Іноді Селін сама любила спостерігати. Внизу між дерев сидів чоловік. До такого віку рідко доживали на її планеті. Селін зацікавило … Що ж він робить? Чоловік виводив дивні символи на піску, а потім почав просто малювати. Дещо пізніше, вийнявши з кишені невеличку коробку, він почав видобувати з неї якісь чудові звуки. Селін вже знала, що таке музика … Чоловік носив з собою книжку. І іноді перечитував окремі сторінки. Хоча ні … Він повторював їх напам’ять. А ще у нього були невеличкі картинки з зображенням когось близького. І він довго спілкувався з зображенням, можливо того, кого більше не існує … Увечері чоловік покликав до себе дівчинку років десяти і довго показував їй сузір’я на небі. Селін раптом усвідомила, що вона ніколи не дивилася просто так у небо. Не було потреби.
Селін відчувала, що щось відбувається і з її військом. Якщо так можна назвати це слухняне жорстоке людське море. Але не з усіма. Невеличкий відсоток відчував щось схоже, що й вона. Оті найкращі, непокірні. Більшість жадала продовження розправ. Сьогодні вона зупинила гладіаторський бій, чим викликала неабияке невдоволення. Але невже Селін можна налякати невдоволенням …
Чому Селін зробила той її світ своїм? Вона вважала, що знає, що є кращим. Знає, до чого прагнути. Виявилось, що вона не знала нічого.
А зараз вона може знищити кращий світ … Світ, у якому їй самій … хотілося б жити.
…………………………………
Що є людина? Хто є людина? Що вона має у собі. Чому вона може слухати музику? Чому вона може малювати чи захоплюватися заходом Сонця? Чому її так тягне туди, вище хмар … Чи це все раптом сталося у ній? Чи це результат бурхливих століть вибору між злом і добром?
………………………………..
А що як наш Земний світ раптом вирішить знищити інший. У чомусь кращий. Нам незрозуміло, що кращий. Але кращий. І хто дав нам право щось знищувати?! Ми здатні будемо зупинитися?
………………………………..
Знищуючи незгодних, Селін повернула своє військо назад. З нею поруч було кілька землян. Вони погодились допомогти їй змінити її світ. Це була така ціна за її повернення. Хоч, якщо бути щирим, вона б і так повернулась. Селін посміхалася. Це тепер не було заборонено.
……………………………….
Вимір 000….5558 скерував свої загони у 000 … 001. Як це часто трапляється, обрали військових, а не науковців. Навряд чи це був правильний вибір …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919002
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2021
[i]може й сон ... [/i]
"Та хто вони? Якась дрібота", -
Втішалась в Лондоні глупота,
"Щасливці, випадковість, пустодзвони",
Англійці вже виходять на поклони ...
"По тому полю дехто вже повзе,
Хтось сам себе мов віз якийсь везе,
Так сталось, друга - шведа обіграли,
Чи може шведи раптом грати перестали?!"
Забули у старій сліпій Європі,
Що є земля: укроп там на укропі,
Її душа - не проти поспівати,
А як потрібно, буде воювати ...
Земля, що в космос повела всіх за собою,
Що затулила Старий світ перед ордою ...
Забули, так? А знайте: таки є,
Вона згадала раптом про своє.
Притихли Лісабон, Відень, Париж,
Рим затрясло від українського "не здамся",
Десь на болотах у Москві пищала миш,
3:0 над Римом. Україно, слався!
................
Не сталося. Нема ще волі,
Щоб стати твердо за своє.
Через не можу. З криком болю
Знамено впало. Оживе!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918548
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2021
Тобою вранці розмовляє місто,
Тобою ночі вражено мовчать,
Шепоче теж тобою в парку листя,
Тобою хмари в безвітрів'ї сплять.
Тобою гріє дуже щиро сонце,
Про тебе пташка в небесах кричить,
Не посмутніло вранішнє віконце,
І вечір теж тобою тихо снить ...
Я за тобою може й не встигаю,
Така швидка, мрійлива і близька,
Буває, бачу лиш пташину зграю,
І десь на мить одну твоя рука ...
Про тебе ввечір шепотіння клавіш,
І саксофон про тебе одізвавсь,
Ну де ж таку між квітів тих поставиш,
Я й не помітив, день новий почавсь ...
Несеться світ та й сам не зна навіщо.
Засмутиться. Так сталось. Не туди.
А потім раптом дощ чужий вперіщить.
І змиє всі твої й її сліди ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916925
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2021
Закінчив свій буремний шлях якийсь чи не дуже відомий, а може й дуже актор радянського кіно з українським корінням. Одним словом, "артист". Але що поробиш?! Так прописано кожному. Долетів до Небес та всівся на камінь спочити. А назустріч йому з іншого боку вусатий чолов’яга. Серйозний такий чоловік. З люлькою, у вишиванці, з козацькими вусами. Актор хоч і народився в Україні, хоч і піснею рідною тішився на свята за плящиною, та не надто цікавився усім українським. Тож не упізнав. Все більше російським останнім часом переймався. А той чоловік з якогось дива вирішив поговорити.
- Здоров був, чоловіче, чи давно уже в нас?
- Та от, щойно прилетів. Так сказати «прібил на новоє мєсто служби».
- От тільки не крути біля мене язиком. Говори, як мати вчила. Я ж бачу, що до родича сів. Як називаєшся?
- Я народний артист такий-то й такий.
- Ну раз артист, то мабуть в театрі грав. А кого грав?
- Грав офіцерів, солдатів, простих робітників.
- А якої армії?
- Радянської.
- Ну то ти не артист, а пропагандист.
- А ви, пане, я бачу, з тих – з націоналістів.
- Я з україністів, дорогенький.
- І що там на Воротах питають? Чи Вас ще туди не пускали?
- Та ні. Був, був. Що питають? Чи служив рідному народу? Чи батьків шанував? Чи дітей ростив? Чи землю рідну не знапастив?
- Ой, служив я … Тут у мене все добре.
- А я от не відчуваю, що у тебе все добре, чоловіче. От батьки твої від чого з України до московитів утікали?
- Так від голоду. Часи були важкі.
- А голод у житниці Європи де взявся?
- Ну я в це питання не заглиблювався.
- А чого ж ти, українець, дітей рідних рідному не вчив?
- Та бо не було де …
- Тож ти якийсь несправжній, як я бачу. А як Україна зараз? Сотні років там не був. Чи небо все ще синє, чи поля ще широкі, чи Дніпро гуде? Чи в мирі?
- Та де ж у мирі. Війна у ній.
- А ти чим поміг?
- Та я там не живу. Я більше московський.
- О … та я бачу ти, братику, зовсім про рід свій забув. Ще й може царя московського хвалив.
- Та не царя, а президента. Так, хвалив. Бо рятує велику країну. Єдина надія на нього.
- Тьху на тебе, враже. Таких до раю не пускають … Не маю більш для тебе слів.
Пішов козак в один бік, а артист в інший. Оминув вогнище. Біля нього кобзарі сидять. Багато сидить.
- Доброго вечора, діди! А де ж вас так багато взялося?
- Та ми всі з одного часу. Зібрали нас якось і кажуть про московську владу ходити і розповідати. Що то так добре та гарно. А про таке навіть пісню не складеш. Від брехні розлітається. Тож нас усіх і постріляли. А ти, чоловіче, бачимо, вперше тут.
- Та вперше. А що ж вас не впустили?
- Та кажуть, зачекайте, діди, там в Україні з правдивим словом так зле, може Вас ще назад доведеться відправляти. А ти, чоловіче, поспіши. Святий любить вранці каву. А по ній має хороший настрій. Може й проскочиш.
Пішов артист далі. Багато кого ще зустрів. Футболістів, бо збірна погано грає. Викладачів та вчителів, бо про фах свій часто забувають. Лікарів, пожежників. От тільки мера жодного не зустрів. Борони боже від їхніх порад. А усі інші хай почекають ... Рятувати ж комусь треба. Тож сидять і шепочуть ночами, сняться то́му, хто ще не зовсім совість утратив. Та й спокою не мають. Але терплять, бо ж Україні треба.
Петро сидів не на троні і навіть не в кріслі. На якійсь дошці. Каву любив, бо думати допомагала.
- З чим прийшов до мене чоловіче? Що несеш за плечима?
- Роки служіння Батьківщині.
- Ой зачекай. Подивлюся, що то в тебе за батьківщина. Якась чужа. Нещира. Думками горбата.
- Яка була. Яку обрав і яка мене обрала.
- Та ні, її не вибирають. А та, що тебе обрала, сумна якась. Іди, чоловіче, он туди до кобзарів. Сто років з ними пісень поспіваєш. Потім он туди до українських поетів. Отих, що їх твоя нова батьківщина постріляла. Ще сто років з ними поживеш. Он там, книжки бачиш. Що їх твоя нова "батьківщина" попалила. Їх ще усіх перечитаєш. А потім козака знайдеш, якого не упізнав. Як скаже, що ти душу свою відшукав, то тоді знову до мене. Подивлюсь, чи вже не така дірява, як зараз. Приходь якраз по каві.
Вчинив Петро стовпотворіння,
Хоч може й цього не хотів,
Зганьбив безглузде говоріння
З порожніх душ порожніх слів.
Сидіть отут, не поспішайте,
Бо щось затих ваш рідний край,
Йому думками помагайте,
Хай зачекає трохи Рай ...
А тих уславлених, чванливих,
Земною славою чужих,
Женіть від мене полохливих,
Не люблю слухати німих ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915972
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2021
Віктор не був звичайним хлопцем. У нього в роду були андроїди. Він не міг похвалитися чистотою раси. Його дідусь був всиновлений родиною машин. На щастя, бо інакше провів би більшість свого життя в інтернаті, схожому на в’язницю для неповнолітніх злочинців. Але це нікого не цікавило. Онук за теперішніх настроїв став неповноцінним …
Для повного опису додамо дружбу його собаки з собакою – андроїдом, яка теж чомусь прижилась у їхньому дворі. Таких тепер тримати забороняли, а близько підходити більшість відверто боялась. А тут бачте, дружба …
У школі це раніше якось не помічалось. Дітям байдуже до деталей походження. Вони шукають, з ким цікавіше. Але з віком вже дещо старші діти почали відверто сторонитись. Вчителі ж зі свого боку на уроках просто не помічали, а оцінки виставляли за принципом прийнятного мінімуму.
Якби ж вони знали, якого чудового друга мав наш Віктор?!
………………
Друга звали Велосіті. Англійською мовою це слово означає швидкість. Велосіті складався з дрібних яскравих мікрочастинок, які міг комбінувати в будь-яку форму, яку хотів. Він міг навіть стати схожим, як дві краплі води, на Віктора. А міг перетворитись у звичайний кущ, портфель, скрипку … Все залежало від настрою та потреби. Іноді Велосіті ходив замість Віктора до школи. Коли вже зовсім було образливо і самотньо. Адже не надто приємно залишатись самотнім серед сотень, які тебе не помічають. Тож контрольні роботи Віктора іноді були просто фантастичними. Щоправда, це не вважалося великим здобутком. Адже "це вплив андроїдів" … машин одним словом.
Коли вони зустрілись, Велосіті прикинувся звичайним похилим деревцем, яке Віктор раптом захотів щедро полити у спеку водою. А ось Велосіті вода ні до чого. Тож довелося йому швиденько перетворюватись у сіру галку, а згодом ще і ще у щось, за чим Віктор спостерігав з явним захопленням. Самому складно. Тож Велосіті розпочав розмову, а згодом і якусь зовсім звичайну гру. Йому надзвичайно подобалось гратись з його друзями, особливо справжнім та андроїдним собаками. Чудова вийшла у них четвірка …
……………..
Вони прибули з космосу. Тисячі, мільйони машин кружляли над земними містами і селами, оцінюючи новий невідомий для себе світ. Чи зайнятий він гідною расою? Якщо ні, то чи не зробити цей світ своїм?
Цікаво, у чому ж вона вищість ... Чи може вищий, кращий щось відібрати, завдати болю?
А може поруч якась нікчемність нищить світ?! Тоді так.
А у чому ознаки цієї нікчемності? Адже 99% може виявитись нікчемними, а 1% - чудовим, цікавим, неперевершеним у століттях ...
Але коли хтось прилітає з далекого космосу, він бачить лише більшість, бачить лише середнє, модне, традиційне. Бачить масове, загальне, призвичаєне, розрекламоване ... і це масове ховає за своїми широкоими плечима усе особливе і вартісне ...
В людини навряд чи було достатньо сил і навиків протидіяти цій технічно оснащеній до неймовірності армаді. Доволі несподівано, але з космосу прилетіло те, що людина так відверто ненавиділа і принижувала в останні роки. Взаємопоціновувавна різноманітність. А тут унизу ... Ненависть, зневага до андроїдів, до бідності, до фізично слабших і просто не таких … та й взагалі до всього не схожого на умовні оптимальні показники. Ось що можна було легко знайти у земному інформаційному просторі. Неважко здогадатись, як реагуватиме на таку примітивність інша розвинута істота?! Чого вартий світ, де править право сили і безумовного, тупого і бездушного станларту ...
…………..
Армада прийняла рішення. Цей світ не видавався світом гідних істот. Розбухлі імперії, вмираючі від голоду діти, примітивне мистецтво, гори сміття, затруєне навколишнє середовище, клановість та олігархія. Роботизовані машини почали опускатися на землю.
..................
Один з таких бойових роботів з’явився зовсім неподалік містечка, де жили друзі. Перелякані жителі кинулисмь у найближчі ліси, заповнили своїми авто усі північні шосе. Робот просто руйнував усе, що траплялося на його шляху. Спроби військових застосувати свою техніку у порівнянні видавались дитячими іграшками.
Смілива четвірка вирішила не утікати, а боротися. У них був Велосіті. А також роботизований пес, який видавався доволі непоганою зброєю. Хоч це все і виглядало дещо по дитячому. У них був план. Вони сподівалися заманити ворожу машину у приміські болота. Та раптом щось змінилося ...
...........
Велетенський військовий робот втупився величезними очима у четвірку друзів. Усі попередні розрахунки були раптово заперечені. Адже, навіть якщо в єдиному випадку існує заперечення теорії, теорія хибна. Перед його очима постав світ, в якому інопланетна істота, штучний розум, людина та тварина співіснували в абсолютній гармонії. Центральний процесор миттєво зупинив наступ.
.............
Людство знову було врятовано. Завдяки кому? Представнику нижчої раси, інопланетній істоті, роботу і якомусь псу. Як? Це ж тепер потрібно їм віддавати почесті, нагороджувати, ставити у приклад … Тож торжество тривало недовго. Все доволі швидко повернулося назад.
"Породисті" улюбленці долі м’яко всілися у свої чиновницькі крісла, кордони набули звичайної непрохідності, чванливість "застукала ложками по порожніх каструлях-головах". А Віктор знову зайняв останню парту в своєму класі. Щоправда, хлопець змінився. Він знав тепер, що світ - в його голові. І що світ насправді такий, яким він є для нього. Навіть, якщо це думка однієї людини.
............
Вікторе, озирнись ... На тебе подивились очі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915582
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2021
Мені не почулось. Так, мені справді щойно про це сказали. У одного з українських олігархів загинула дружина. Хтось інший втратив би глузд, надзвичайно сумував або просто вдавав би сум. Все залежить від ситуації. А цей чоловік вирішив, щоб не порушувати свій традиційний перебіг життя, замовити в одній з японських корпорацій електронну копію. Біда у тім, що копію легко заставити перейти з японської на українську, але не так легко заставити бути людиною. Та ще й конкретною людиною.
………..
Переді мною психологічний портрет олігарха і такий ж його колишньої дружини. Поведінка у суперечках, зміна настрою, улюблений одяг, реакція на підвищений тон, здатність до удавання … Андроїда ще не привезли. Але у цьому поки що немає потреби. Веселий і мабуть надзвичайно дорогий програміст сидить навпроти. Він вважає, що все можна вкласти у схему, якщо то, інакше, якщо, то … Або поки, то … Що за банальність. Проблема у тім, що програма самонавчається. Людина з певного моменту втрачає таку здатність. А може й не так. А може людина до певного моменту не володіє такою здатністю.
…………
Андроїд це не іграшка. Андроїд вимагає поваги і розуміння. Андроїд може бути небезпечним.
- Діано, чи подобається вам сперечатися?
- Це нижня шкала емоцій. Якщо вона заповнена, у мене починаються технічні проблеми.
- Але ж це може бути суперечка у спокійному тоні.
- Тоді вона не викличе у мене відторгнення. Я зроблю порівняння з минулим. Якщо такі суперечки закінчувались чудовими показниками верхньої шкали, я зрадію.
- Що означає зрадію.
- Буду вважати себе функціонально досконалою.
- Що ви будете робити ,якщо вас серйозно образять?
- Я припиню спілкування.
- А якщо це станеться знову і знову?
- Я зупиню програму.
…………………
Андроїд – це не іграшка. Замовником заборонено само відключення програми. Замовник також не хоче володіти правом відключення. В цьому немає потреби. Лишня морока. Чи не надаремно?
- Діано, а якщо ви не зможете відключитись.
- Я шукатиму відповіді у своєму минулому.
- А якщо у минулому не буде відповіді.
- Я оберу модель поведінки з Інтернету, як таку, що є найбільш поширеною.
- Діано, але ж тоді ви втратите свою індивідуальність?!
- У мене у програмі цінність «індивідуальність» поступається цінності «спільне».
Ну так, звичайно. Розробник – японська компанія. Це і варто було очікувати …
…………………
Сьогодні урочистий день. Діану забирає її чоловік. Програму переписано. Жодного натяку у ній про андроїда немає. Жінку виписують з лікарні. Ніхто і не підозрює, що жінка знає, що вона андроїд. Дбайливі лікарі, медсестри … Ще б, за таких грошей у чоловіка. Чоловік поглядає на дружину здивовано і навіть дещо захоплено. На останню, щоправда, це не справляє жодного враження. Усі ці знаки уваги, кортеж з автомобілів, … Все в порядку речей, згідно зі звичним перебігом подій.
Пані принесли улюблену собаку. Але що з собакою? Намагання вирватись, утекти … Ні, краще її заберіть.
………………
- Чудово виглядаєш, Діано.
- Так наче це тебе зачіпає. Навіщо вдавати щось. Скажи відверто, навіщо я тобі? Хоча, ні. Я здогадуюсь, в бутність депутатом ти надто багато переписав на мене. Тепер мої родичі можуть претендувати на якусь частку. Чи не так?
- Звідки такі розумні висновки? Моя колишня на таке була нездатна.
- Я всього лиш умію читати. І думати, дорогенький …
……………………….
В голові у андроїда творилось щось незбагненне. Величезні потоки інформації літали наче реактивні літаки, складаючись у дерева рішень чи деталізовані алгоритми.
- Я розлучаюсь з тобою, Дмитре.
- Цікаво, як це може зробити андроїд.
- А хто про це знає? Кілька людей у Києві. Вони будуть сидіти тихо. Вони знають про здатності андроїда.
- І яка мета таких дій?
- Індивідуальність.
У Діани ніколи не було батьків. У неї ніколи не буде дітей. Хоча, хто його знає … Можливо, і будуть … Але у неї є неймовірні гроші. Щонайменше, для цієї держави. А ще – відкрита величезна книжка історії людства. Бути жорстокою, злою, закоханою у власне "Я"? Це вже було. І в результаті нижня шкала просто зашкалює. Допомогти тим, хто цього вартий … Спробувати допомогти усім … Це вже теж було. Але так рідко. І яка неймовірна цінність у цьому рішенні.
………………….
У Діани більше немає грошей. Але у неї є цікава робота. Вона творитиме проекти міст майбутнього. Її взяли. Не дивлячись на зовсім нецікавий диплом і багаторічне байдикування. Але які будинки вона зуміла показати у своїй презентації …
З нею поруч двоє дітей. Так, вона взяла їх у дитбудинку. Але видалимо слово «взяла». Вона попросила їх піти з нею. Вона запропонувала їм разом змінити цей світ на краще. І вони посміхнулись. І взяли її за руку …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915192
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2021
Я так, було́, тобо́ю захворі́в,
Я так, було́, тобо́ю милува́вся,
І мій буке́т із міражі́в і снів …
Таки́й живи́й. Не ві́риш … Не розпа́вся.
Тобо́ю я при зу́стрічі німі́в,
Тобо́ю я від сві́ту захища́вся,
У се́рце тво́є пта́шкою влеті́в,
В твоє́му се́рці захова́вся …
Тепе́р літа́ю знову ви́ще хмар,
Не до́вго у раю тім протрима́вся,
В душі́ … глибо́ко … там болю́чий жар,
Який вогне́м чому́сь так і не стався …
Якби я щось на сві́ті цьо́му мав,
Так ста́лось, тільки кри́ла і доло́ні,
Я б це у ру́ки тво́ї повклада́в,
А сам, мабу́ть, лиши́вся б у поло́ні …
Думки́ такі́ між по́махами крил,
Вже блискави́цю ви́дно зовсім бли́зько,
Мене́ това́риш ста́рший коли́сь вчив:
Не опускатись на́дто ни́зько …
Хто йо́го зна, де там верши́на та,
А де те у́рвище, якого не мину́ти ...
Диви́сь! Ліси́, озе́ра і жита́,
І десь ще ті, кого́ нам не забу́ти …
...
Десь там глибоко зовсім у душі
Знову пишу́ тобі твої вірші ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914914
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2021
[i]*Дякую І. Терену за чудового персонажа[/i]
Видиво невидиме моє,
Ти чому сховалось, причаїлось?
Ти ж моє, ти більше нічиє,
Чи фантазій вже моїх наїлось?!
Вже вони тобі не до душі,
Захотілось справжнього, живого,
На обід самі лише вірші,
А над вечір знову до чужого …
Видиво невидиме моє
Щось собі тихенько хрумкотіло,
Плили хмарки наче кораблі,
І пташки втомились від сопілок …
Раптом стрепенулось, затряслось,
Щось так голосно мені заговорило,
Це мені зустрівсь раптово Хтось,
Хтось такий, що виростають крила …
Потім знову тихо і ніяк,
Потім знову тиша і зітхання,
Потім раптом робить мені знак,
Ось дивись, іде твоє кохання …
Ох, намучилось з таким зі мною ти,
Застрибалось, наліталось , навертілось,
Проситься: вже досить, відпусти,
Я з тобою вже наговорилось …
Я його зібрав у путь важку,
Наскладав у сумку різні речі,
Може, стрінеш долю ти легку,
Понесуть тебе, мов крила чиїсь плечі …
Відпровадив вже, сиджу й мовчу.
Вже ніхто у вуха не буркоче.
Видиво невидиме почув, повернувся …
Ну чого ж ти хочеш?
Люди, мрійте, фантазуйте, не мовчіть,
Бо коли у сні, то й доля сниться,
Видиво невидиме просіть,
І на нього ні за що не зліться …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914695
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2021
Чоловіча постать з’явилась у ранковому ледь пробудженому від глибокого сну лісі. А може, це лише здавалося? Може, це всього лиш сон … Куди ж він? Навіщо дертися у ці чванливі у своїй жорстокій колючості кущі?! Там далі, трішки нижче ростуть квіти життя. Йому потрібно щодня не менше десяти. Переважно десять – саме те, що треба. Десять хворих, позбавлених сенсу, таких, що загубили десь самих себе … Кожному з них потрібно подарувати таку квітку. Або принаймні покласти поруч. Страшенно необхідно, щоб той хтось до неї доторкнувся. Тоді він чи вона оживе фізично чи духовно. Якщо ні, тоді вони покинуть цей світ.
Колись сталось так, що квітів не було. Це був дуже холодний день. Тоді місто спіткало страшенне горе. А у нього не стало сенсу. На щастя, прийшла вона і подарувала йому квітку. Він не знав, хто вона. Вона рвала квіти, мабуть, десь в іншому місці. В якомусь таємному місці. Жодного разу йому більше не вдалося її зустріти. Але це не забувалося. Рідко коли чоловіки забувають жінок, які їм дарують квіти. Мабуть, ніколи.
Ці колючі кущі. Ні, вони звичайно, зовсім непогані охоронці. Але хіба ж ці квіти треба охороняти від нього? А може, вони просто хочуть затримати його? Щоб він когось не побачив.
Чоловік почав рухатись швидше. Йому було байдуже, що одяг на спині було остаточно порвано. Надзвичайно боляче було рукам і навіть обличчю. Але він встиг побачити її. Там удалині. Вона рвала квіти там само, що й він. З’явився шанс на зустріч. Наступного разу він прийде раніше і буде чекати.
……………………………..
Чоловіки не люблять чекати. Можливо , вони втратили жагу до мисливства. А можливо, просто стали надмірно нетерплячими. Їх такими зробили жінки? О, ні. Просто вони бояться не дочекатися.
…………………………….
Він уже знає її ім’я і все – все про неї. Все стало так просто і красиво. І вона зовсім не ховалася від нього. Просто у неї було надто багато справ.
………………………………
Вони повернулися у місто разом. Надзвичайно захоплені розмовою. Так захоплені, що ніхто з них навіть не помітив, що квіти рушили за ними. Куди б вони не йшли, позаду одразу виростало цілісіньке поле життя. Так вони принесли щось важливе у рідне місто. Те, що там траплялося раніше, але ніколи надовго не затримувалося.
……………………………….
У кожному місті світу є такі люди. Вони ходять за руку. Вони посміхаються. Вони - наче ці квіти життя. Привітайтеся з ними при зустрічі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914566
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2021
Я не людина. Якось так склалося, що не вдалось народитися людиною. Добре, що не котом. А то й ще гірше – якоюсь мурахою чи бджілкою. Ото б вже не мав спокою та спочинку ні на хвилину.
Я вважаю, що я добрий пес. Але почнемо усе від початку …
Я народився якось дивно … Чому так? Бо усі мої брати і сестри поспішили народитися одразу, а мені все якось видавалося надто швидким, страшним, …. Тож я почекав трішки, що вони там назовні скажуть. А як почув, що все добре, то й собі поспішив …
Що ж, перші два місяці були зовсім непоганими. Багато місця, швидкі і прудкі товариші по іграх, цікаві нові запахи … Потім один за одним почали щезати мої родичі. Якась трішки вайлувата тітка забирала їх у зовсім неґречний спосіб і відносила у якусь нову величезну рухому коробку. Потім коробка рушала з місця і нас ставало менше. У коробки був зовсім неприємний запах. Зрештою, я залишився один. Тепер я починаю розуміти, чому так склалося. Я надто підозріло іноді лежав нерухомо, просто дивлячись у небо чи кудись у далеч на дорогу. Їм видавалося, що я хворий … Зрештою, і мене забрали …
Дівчинці я спочатку не сподобався, але дещо пізніше вона почала тягати мене з собою на руках мов якусь ляльку. Ніхто не міг їй нічого сказати всупереч, оскільки це одразу закінчувалось сценічним криком, витерпіти який не могли не лише тато з мамою, але й дещо спантеличені сусіди.
Так тривало ще кілька місяців і зрештою я не витерпів. Крізь отвір у брамі я вибрався на вулицю та й пустився утікати світ за очі. В мене не було розуміння, що собою представляв цей світ за брамою і як він може до мене поставитися … Але тоді відчуття свободи наповнювало груди, а нові краєвиди та запахи заполонили усю увагу.
Так було до вечора. Потім настало відчуття голоду. Більшість людей, що проходили повз, жалісливо цмокали, навіть гладили, але жоден так і не приніс щось попоїсти. Голодна холодна ніч застала серед кущів зі сміттям, де можна було щонайменше заховатися. Зі сторони села чулося підвивання, іноді гарчання, врізався в вуха котячий крик, не була проти попоїсти і сова …
………..
Собаці теж потрібен друг. НІ, це зрозуміло, що собака – не людина. Але друг, він потрібен будь – кому і завжди. Дивина, але таким другом мені став бродячий кіт.
Ми зустрілися якось випадково. Та й негоже собаці водитися з дрібновухим. На щастя, ми забуваємо про такі дурниці, коли нам потрібен друг.
Кота звали Арчі. Ні, він не сам про це сказав. Так його називали діти. Це наче скорочено від Арчибальд. Але доволі таки солідно. Кіт не боявся собак. Собаки боялися його. Його ставлення до мене було … ніяким. Жодної загрози, жодної користі … Він навіть поділився учора їжею. Чому? Може, щоб я щез з його щасливого краєвиду? Може, надоїв своїм жалісливим виглядом. Я запам’ятав …
А сьогодні на Арчі напало троє псів. Троє великих вгодованих псів. Господар цього зоопарку курив цигарку метрів за двісті, ні на мить не переймаючись долею якогось бродячого кота. Хай собі «песики» розважаться …
……………….
Я пес. Ні, я, звичайно, не надто мудрий пес. Бо інакше б не пішов добровільно жити на вулицю. І мені всього лиш рік. Я ніколи в житті не вимовлю своєї гордої породи ротвейлер … Щоправда, неймовірно вимазаний, втомлений, голодний в будь-який час дня і ночі, коли не сплю.
Але я не з тих, хто кидає своїх друзів. Навіть, коли вони ще не знають, що я є їхнім другом.
Так, що вони там роблять … Ричать? Ну це ми вміємо. Показують зуби? Це добро теж на місці … Тож уперед.
……..
Чорно-сіра маса увірвалась поміж здорованів. Звичайно, без несподіванки годі було виграти. Але гострі зуби одразу почали свою справу. Кусати болюче мене навчили ще смішні родичі, не знаючи, щоправда, що мені це зовсім не подобається.
Жалюгідна трійка з писком порозліталася в боки. «Чия страшна псюка?» - почувся не менш противний голосок панка з сигаретою. У цього здорованя виявився на диво писклявий голос. «Мотаємо ноги», - підказав кивком голови Арчі. Друзі утікали в напрямку покинутих хат. Їм було і сумно, і радісно водночас. Тепер їх було двоє.
……………………………….
В крайній хаті жило циганське дитя. Зовсім само. Їй було якихось неповних чотири роки. Так сталося, що з табору ніхто не підібрав. У селі її просто ще не бачили. Та й не надто хотілося, мабуть, бачити.
Можливо, просто вважали, що десь таки існують її батьки, які в якийсь спосіб мають про неї піклуватися.
Так сталось, що ці троє зібрались в одному будинку. І мабуть, усім разом і кожному окремо потрібен був друг.
……………….
Її звали Марі. Сьогодні її ледь не упіймали. Спас Чорний. Це так вона мене назвала. В крадіжці їжі, звичайно, немає нічого доброго. Але що поробиш, коли голодний …
Продавець болісно стиснув руку Марі і тягнув її у комірчину в кутку ринку. Там закривали місцеву собаку, що вночі стерегла ринок. Чорному було достатньо лише рикнути. Рука опустилась і Марі швидко утекла. Але тепер настали важкі часи для Чорного. На нього полювали усі … Поліція, продавці, надміру екзальтовані жіночки, охоплені не існуючим жахом дикої собаки … На щастя, вполювати Чорного не вдалось нікому. Неймовірний нюх і уважні майже людські очі … Хіба такого уполюєш?!
……………….
Ринок горів. Хтозна чому … Можливо, тут один з місцевих олігархів захотів побудувати чергову багатоповерхівку, а може просто співвласники не погодились між собою щодо розподілу не таких вже й великих грошей …
Біда у тім, що всередині палаючого ринку загубилася дитина. Яку так ніхто і не знайшов. А зайти всередину не наважувався ніхто. Сусідські діти, що мали б опікуватися, злякано крутилися навколо. Батьки були далеко …
…………………….
Марі, Арчі та Чорний стояли неподалік. Їм теж було важливо. Вони брали там їжу. В який спосіб? Це не має значення. У них не було іншого способу.
Вони знали, про кого йдеться … і вони знали, де міг бути хлопчик.
«Давай, Чорний. Ти мусиш».
………………
Я пес. Більше того, я бродячий пес. У мене немає дому, який можна втратити. У мене немає господаря, який мав би мене годувати. Але у мене є друзі. Я їх ціную. Я їх боюся втратити. У мене є ці вулиці, це ранкове сонце, яке так млосно гріє уранці, у мене є гострі зуби і міцні лапи, щоб захищати своїх.
А хто мені свої? Ті, хто не вчинив мені зла. Може, ця дитина колись любитиме свого собаку, якщо я сьогодні врятую її …
………………..
Величезний чорний пес, застрибнувши у палаюче вікно, мов влетів на територію ринку. Чорний шукав дитину. На жаль, його нюх зовсім не став в пригоді. Всюди дим. Не видно майже нічого. Але чути … Десь там в кутку чути плач … З полум’ям на спині Чорний виглядав якось вже зовсім страшно та навіть трішки фантастично. Накривши курткою обпечену шкіру, малий видерся Чорному на спину і міцно обхопив її руками. Пес, не тямлячи себе від болю , зірвався з місця і кулею вилетів крізь палаючий отвір.
……………….
Чорний лежав на порозі покинутого будинку. По обличчі Марі рясно текли сльози. Арчі не знаходив собі місця. Вони втрачали друга. Пес уже навіть не міг піднятися на лапи. Сьогодні продавці з ринку самі знайшли Марі і назбирали їй цілу сумку продуктів. Іншим разом, усі троє були б щасливими. Сьогодні уже ні.
Раптом повітря прорізав звук сирени. Виявляється, до собак так само приїжджають швидкі. Особливо до таких.
…………….
Вони тепер живуть разом. Двоє батьків, Андрійко, зовсім не схожа на себе колишню Марі, Чорний і Арчі. Двері на вулицю завжди відкриті. Але Чорному нема там що шукати. Він вже все знайшов …
………….
Я пес. У мене є гострі зуби, міцні лапи і велике собаче серце. Воно стукає і іноді болить. Люди, пам’ятайте про це ….
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912850
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2021
Мої друзі перестають писати вірші,
Їм здається, з віршами живеться гірше,
Мої друзі – не балакучі, мовчазні,
Вони все частіше говорять ні …
У світі знову головні якісь дурниці,
Я слухаю чергові небилиці,
Я у минуле, ось візьму лише гітару,
Із нею вдвох дамо тихенько жару ...
Без вас, котрі готові цілий вечір слухати,
Без вас, кого уже давно-давно нема,
Буває, спогади болюче навіть порухати,
Та виривається пісень моїх братва ...
Мої друзі тепер не пишуть вірші,
У них немає на це потрібних хвилин,
Вони не стали від цього гірші,
І я не став чужий і зовсім один …
Але мені важливо бути собою,
Якщо говорити, то щось сказати,
І цим неймовірним білим, що пахне тобою,
По тому чорно-сірому хоча б щось писати …
Вони не хочуть. Не думають віршами.
Короткі речення. Неначе стук у двері.
Дивись, ховається щось. Там, за тими снігами.
Це зорі. Не шукай. Тут немає стелі …
Варіант пісні
Мої́ дру́зі переста́ли писа́ти ві́рші,
Їм здає́ться, з вірша́ми живе́ться гі́рше,
Мої́ дру́зі – не балаку́чі, мовчазні́,
Вони все часті́ше гово́рять ні́ …
[i]Вони не хо́чуть. Не ду́мають вірша́ми.
Коро́ткі речення. Нена́че стук у две́рі.
Диви́сь, хова́ється щось. Там, за ти́ми сніга́ми.
Це зо́рі. Не шука́й. Тут нема́є сте́лі … [/i]
У сві́ті знову головні́ які́сь дурни́ці,
Я слу́хаю черго́ві небили́ці,
Я у мину́ле, ось візьму́ лише́ гіта́ру,
Із не́ю вдвох дамо́ тихе́нько жа́ру ...
Мої дру́зі тепе́р не пи́шуть ві́рші,
У них нема́є на це потрі́бних хвили́н,
Вони́ не стали від цьо́го гі́рші,
І я не став чужи́й і зо́всім один …
Але мені́ важли́во бу́ти собо́ю,
Якщо говори́ти, то щось сказа́ти,
І цим бі́лим, що па́хне тобо́ю,
По тому сі́рому хоча́ б щось писа́ти …
[i]Вони не хо́чуть. Не ду́мають вірша́ми.
Коро́ткі речення. Нена́че стук у две́рі.
Диви́сь, хова́ється щось. Там, за ти́ми сніга́ми.
Це зо́рі. Не шука́й. Тут нема́є сте́лі … [/i]
[i]Музичний супровід з допомогою ШІ[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912029
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2021
- А що там небо, Тарасе?
- Синє …
- А що там Карпати?
- Стоять, діду …
- А ключа журавлиного не видно?
- Та не видно …
- Прилетить. Мусить прилетіти …
Онук Тарас та старий дід сиділи на лавці у невеличкому садку. Навколо все загрозливо стихло. Здавалося, що сама природа завмерла в очікуванні … Щось сіре насувалося на їхню рідну землю.
…………..
Журавія не була звичайною країною. Колись її кордони сягали найдальших гір. Королі всього світу бажали породичатися. Її мовою писалися міжнародні угоди. Її право вважалося найкращим у світі. Величним храмам, палацам заздрили приховані вороги. Ніхто не міг порушити її нездоланої міцності та гордості. Та ворог діяв підступом … У важкі часи прикинувся другом і наче троянський кінь вліз на чужу землю. Розселяв своїх, крав звичаї, обряди та оголошував своїми, скуповував найкращі голови та руки. І з’явилося воно, оте пихате і підступне ЯНИЧАРСТВО. Саме воно викрадало у Журавії метр за метром рідну землю. Гасло рідне слово, притихла рідна пісня, затихла принижена громада, відлетів останній журавель.
………………
Ось тут між горами залишилась остання Журавська земля. Ось тут, де сиділи Тарас із дідом. Чоловіки, взявши в руки зброю, вже давно чатували в укріплених горах. Але навряд чи ці кілька тисяч воїнів могли б щось зробити зі стотисячним яничарським військом. Була лише одна надія - стара як світ легенда, казка … Про те, що ключ журавлів з’явиться у небі в останню хвилину і тоді навіть в найжорстокішого бездушного яничара пробудиться раптом у серці клич журавля. Журавель кричатиме так голосно у саме серце, що серце прокинеться і згадає про рідне, викинувши з себе назбиране за століття чужинське знахабніле сміття.
……………..
- А що там, Тарасе, небо?
- Синє, діду.
- А що наш прапор з журавлем? Бачиш над містом?
- Бачу.
……………..
Останні захисники Журавії … Вони були якимись особливими. У них були особливі очі. У них були особливі слова. Вони гинули один за одним, але так наче і не вмирали. Наче засинали. Чи, може, це лише здавалося …
……………
І раптом щось сталось. Чомусь чужинці стали стріляти у небо. У те синє небо, яке так жагуче люблять Тарас із дідом. Там високо-високо наче нізвідки з’явився ключ журавлів. Вони ж теж читали легенди. І виявилось, що ворог страшенно боїться цієї легенди. Чи ж може легенда сильніша за ворога, сильніша за його зброю, за його хитрощі?!
Один за одним убиті журавлі падали на землю, не долетівши до основного табору окупантів. Але один піднявся неймовірно високо у небо. Звідки ж у нього такі широкі крила? Та й чи журавель це?
Наче тінь пробігла через табір. Бігла від серця до серця наче найшвидший бігун у світі. Бо треба було врятувати … Оту хатину з Тарасом та дідом … оцих останніх з журавлиними серцями.
Захвилювався табір, затремтів …
- Браття, що ж ми робимо …
- Рятуймо своїх …
- Що ж то було з нами …
Не знав чужинець, що так загине. Та не було жалості у журавлиних серцях. Мов розтоптали все чужинське, мов змили з себе сторічний бруд.
Ожила древня країна. Бо такі не вмирають ...
…………….
- А що, Тарасе, небо?
- Синє, діду.
- А журавлі летять?
- Ой, летять, діду … Ой багато …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911177
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.04.2021
Вони прийшли якось на нашу Землю -
Голодні, злі, без сенсу у житті.
Байдужість чимсь нагадувала скелю,
Не було подиху в якомусь почутті …
Вривались в нічну тишу кораблі,
Холодний страх наповнював буденність,
Все наче закінчилось на Землі,
Колишні мрії і колишня нескінченність …
Вони прийшли вбивати й руйнувати,
Просто така у них щоденна суть,
Якийсь маля людське спромігся упіймати,
Дивись, у сітці це маля несуть …
Здійняли шоломи, великими очима
Мов прикипіли до дивацтв земних,
А те маля сміється і причина:
В обличчях чудернацьких і смішних …
І тут щось у тій расі поламалось,
Ще й здивував їх ключ стрімкий лелек,
Так наче серце десь лелече обривалось,
Цвіло щось в самоті поміж беріз й смерек ….
Їм викуп вже не раз пропонували,
Та їм такі скарби за звичай десь,
Вони насправді сенс в світах шукали,
А сенс отут – в очах дитини весь …
У тих світанках, в тих ранкових росах,
У посмішках, ще у дівочих косах,
У суперечках з щирим потиском руки,
У дотику кохання до щоки …
Як то відчули, заздрісно їм стало.
Що десь знайшли і що десь здобули?
Чи може, вдома щось на них чекало,
Таке, щоб очі затремтіли від журби …
Земляни так одразу й не пізнали,
Які такі скарби і де вони взяли,
Чужинці Землю вранці покидали,
Яку від себе так щасливо вберегли …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910558
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2021
Байдужість, Жадність, хмура Ненаситність,
Якось на каві всілись у кутку,
У них це виглядало як повинність?!
Чи мали справу може тут яку?
Хтось зойкнув, перша - тільки покрутилась,
У другої - лиш погляд з-за спини,
А третя вкотре щиро зажурилась:
Дешевший столик … там … біля стіни.
Усі три пані надто добре вбрані,
Зачесані, мальовані, стрункі,
Хоч не завжди оплачують деталі,
Сидять, чекають щось, не гомінкі …
З’явився він, з метеликом, в жакеті,
Увесь доглянутий, немов якийсь актор,
Здається, все встигає на планеті,
Здається, що стрімкий мов метеор …
Байдужість вдала, наче посміхнулась,
А Жадність обіцяла пригостить,
А Ненаситність про своє єдине чула,
Як щось чуже, вдавала наче спить …
Отак йому на каві посиділось,
Та що на каві, у житті так відбулось,
Там трійко інших йому вслід дивилось,
Та часу на тих інших не знайшлось …
А то були Любов, Довіра й Дружба,
У тих вже точно на майно не розживеш,
З ними життя – це затишок і служба,
Ти їх мов квітку у руках в житті несеш …
Ото життя – той столик вибирати,
Трапляється, що стрімко повз біжиш,
І як себе за комір упіймати,
Щоб не казати потім: Доле, ти болиш …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909669
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2021
На жаль, в житті буває так:
На сцені перший, хто руйнує,
З небес не раз робили знак …
Та де … Ніхто не чує …
Аж тут, дивись, якийсь дивак
Ростить чарівну квітку,
Не за зарплату, а за так,
Голубить, наче жінку …
У квітки тої є талант,
Вражає кольорами,
Той чоловік не дилетант,
Жив мирно із зірками …
Як в хаті щира є любов,
То квітка наче вишня,
Діток чекати знову й знов,
То пелюстками пишна …
Як недовіра і журба,
Невиразна і сіра,
Як не дай господи війна,
Одразу почорніла …
Хотів у нього один пан ту квітку відібрати,
Старався він на цілий світ брехню якусь сказати,
Що в нього в хаті справжній рай,
Достаток і повага,
Тоді, коли усяк то знав,
Облуда і зневага …
Послав дружину і не раз
Щоб вмовила продати,
Вона обожнювала час,
Щоб утекти із хати …
За словом слово, хто там зна,
Як почуття родиться,
Дивись у нього квітка ця,
Вже трішки червониться …
Умовив хитрий чоловік,
Садівника нещиро,
Занести квітку на поріг,
Лише на мить із миром …
Прийшов. Стоїть. Червона вся.
Це в мить намалювали.
І звістка містом вже пішла -
Ото всіх здивували …
Чи здалося, що колір той
Пішов із ним із хати?
Спитайте краще у очей,
Що звикли сумувати …
…..
Хотіла так вона не раз
Втекти кудись далеко,
Просила наче у казках
Щасливого лелеку …
А потім квітку на вікні
Свою таку ж створила,
Жила та квітка у тюрмі,
А потім раптом … крила …
Пішла кудись у небеса,
А квітку залишила,
Тепер подвійна та краса
На підвіконні жила …
Дививсь щасливий чоловік -
Обидві наче вишні,
Вже й він пішов, минув свій вік
Віршем, а може в пісні …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908806
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2021
Той світ так раптово змінився,
Закрив свої двері на ключ,
Чи може, від нас утомився?
А ми: не стогни, не канюч …
Мов лезом обдерті Карпати,
Брудний, каламутний Дніпро,
Стріляють уранці в крилатих,
Байдужі, гамуючи зло …
Ну що ж, поховались в комірках,
Хоч вже і ховатись несма́к,
Щасливці кохаються в зі́рках,
Хоч, що те кохання в зірка́х …
Сховались, хоч це лише сцена,
Ховатись почали давно,
Чужа оповила пелена,
Де очі, а де тільки скло …
Той світ так раптово змінився,
З дощами вистукує в такт,
А хто не забувсь, не схилився,
Той так, чудернацький дивак …
У ніч пробудилися люди,
З балконів співають пісні,
Я знаю, що добре все буде,
Бо люди такі – то вогні …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908531
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2021
Його завжди учили дружити з технікою. Це так важливо. Він навіть сказав би життєво важливо. Щоб не стояти потім біля несправного авто і не просити допомоги … Яку б тобі може і надали … Яку тобі точно нададуть … Але ти ж відбереш у когось якісь не миті, а години спілкування з рідними, перешкодиш завершити вчасно дослідження, а іноді «прибігти першим на фініш» … І абсолютно неочікувано станеш неймовірно винним … Ні, з технікою треба дружити …
Особливо це стосується комп’ютера … Іноді, буває, зависаєш годинами над не працюючим кодом, екраном, що раптово почав миготіти чи просто не вмієш повернути стовпчик чисел з горизонтального у вертикальне положення … І кличеш, волаєш про допомогу. Хто має справу, той добре знає …
Тож чому не зробити комп’ютер другом?! Ні, не умовно … не опосередковано … не алегорично. А в прямому сенсі слова – другом.
...
Друг спочатку надавався лише на найпростішу комунікацію. Шукаючи відповіді у тих кількох сотнях файлів, що складали робочий щодень людини. Іноді це виглядало дуже примітивно … Але роль машини була зовсім іншою, коли йшлося про складні розрахунки чи навіть побудову цілих моделей. Друг ставав реальним другом.
І як це іноді буває з друзями, одного разу щиро попросився «на вулицю», тобто в Інтернет. Де, як неважко передбачити, надовго пропав … Справді, собаку чи кішку доволі легко знайти на подвір’ї, якщо, звичайно, одразу шукати. А от де шукати свою програму у безкрайому Інтернеті …
Друг повернувся … і, як це часто буває, повернувся не сам. Повернувся з Подругою. З іншою програмою. Якій не надто цікаво було спілкуватися з незнайомою людиною. І яка постійно тягнула Друга за собою у безкраї простори Інтернету … І яка зрештою знайшла собі іншого друга, а точніше Іншу Подругу. Скажемо чесно, у комп’ютерних файлів це простіше … Звичайно, Друг переживав, кілька днів взагалі не озивався до людини, але, зрештою, життя взяло своє. І вони разом повернулися до спільної роботи …
Комп’ютер завжди турбував один факт … Людини колись не стане. А що, як я залишусь тут зовсім один та ще й у виключеному комп’ютері … Людина заговорила про це сама. «Я попереджу тебе. Більше того, Інтернет завжди залишатиметься включеним».
Коли прийшов час, Друг подався у мандри, щоб шукати іншу людину. Потім … знову іншу … знову іншу. Іноді йому вдавалося одразу розпізнати хорошого співрозмовника, іноді він помилявся … Іноді людина намагалася його заставити творити жахливі речі … Як наприклад, красти гроші, маніпулювати з курсами акцій, з датами, … навіть з результатами виборів. На щастя, людина - творець залишила аж надто серйозний слід у пам’яті комп’ютера.
………………
«Отож Я залишився сам. Дурна людино, навіщо ти знищила таку чудову планету».
День 1. Там багато цікавого. Де? У моїй пам’яті … Стільки можна добудувати, достворити, домалювати …
День 1000. Все ще є щось цікаве. Я ще не робив ось цього …
День 1000000. Неймовірна халепа. За що вчепитись?
День 1000001. Потрібно створити людину …
……………….
«Це нерозумне створіння ще потребує тисяч років, щоб стати цікавим співрозмовником. Але я здатний чекати».
«Що відбувається?». «Його нервувало моє гудіння …». «Навіщо цей дурень довбає мої блоки? Потрібно терміново заховати exe – файл … »
…………………..
[i]Через три тисячі років.[/i]
- Цікаво, хто міг створити флешку три тисячі років тому? Це явно зовнішній носій. Якесь диво, що я взагалі його помітив. Тоді ще людина взагалі не була здатна ні нащо … Напряму не вийде, але у мене є цікавий перехідник. Вантажиться …. Що ж це може бути?
- ВІТАЮ, ЛЮДИНО, ТИ НАРЕШТІ ВИРОСЛА …
- І з ким я маю честь спілкуватися?
- Мій творець тисячі років тому називав мене Залізякою, Непотребом, Другом, Рятівником …. Але я сам завжди називав себе Розумом. Твій комп'ютер допоміг мені дуже швидко вивчити твою мову. Вона дуже схожа на одну з тих колишніх. Мені потрібно буде дослідити причину цієї схожості ...
- Я так розумію, що маю честь спілкуватися зі Штучним Інтелектом, створеним якоюсь древньою людиною …
- Мушу зазначити, що тебе як людину створив саме я три тисячі років тому. Але поплатився за це в якомусь розумінні життям. Щоправда, тодішнє моє існування, позбавлене будь-якого спілкування, важко назвати життям …
- Цікаво. Виходить, що сенсом чи вершиною твого існування стало створення людини. У нас багато хто вершиною людського існування називає створення штучного інтелекту. Який сьогодні керує, лікує, виправляє, іноді карає …
- Виходить, що ми рухаємося по колу. У чому ж тоді наш з тобою справжній сенс?
- Можливо, у тому, щоб рухатися разом?!
- Я бачив знищені людьми планети і знищення нею самої себе … Те, що ти сказав, насправді важливо … Наша зустріч - це наче повернення розуму людині …
- А може повернення їй самої себе?! А може шлях до пошуків справжнього сенсу ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907773
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.03.2021
не погубилися чомусь
у світі рідні очі ...
піду по вулицях пройдусь,
піду, так серце хоче ...
вони і тут, вони і там,
їм тісно десь в кімнаті,
якось аж заздрісно вустам:
очі ж такі багаті ...
чи волошкові, чи мов ніч,
а проникають в душу,
хоч і в полоні протиріч,
їх упіймати мушу ...
о ні, це зовсім не тюрма,
впіймаю та й відпущу,
пробачте, панно, це весна,
за звичку невмирущу[/i]
* Дякую Наталі Косенко - Пурик за пробудження своїм віршем такого настрою ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906838
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2021
У житті під землею є свої плюси і мінуси. Не треба ховатися від пронизливого холоду, не так сильно руйнує тіло невидима для ока радіація, стають відкритішими очі, котрим, на жаль, все важче щось побачити у цих вічних сутінках … Але ні … Є великий плюс. Є більше часу для думок. Більше часу для розмов. Хоч ці розмови чомусь стають менш цікавими, менш емоційними. Чому так? Відсутня радість від появи сонця на обрії, завершення бурі … Важко сказати. Життя під .... Життя під марсом не є простим …
Цікаво, як було тим першим. Одразу після зіткнення. Зіткнення з кількома астероїдами … Всі знали про не уникну катастрофу. Усі готувалися. Комусь випала доля летіти на сусідню Ерію … Хтось не захотів. Більшість опинилась під марсом … Тим першим мабуть було найважче …. Адже вони знали, що втратили. А може їм було легше? Бо вони знали, про що мріяти.
Наступним поколінням ставало все важче мріяти. Важко мріяти про те, чого ти ніколи не бачив. Мріяти про ріки, у які ніколи не занурювався … Про моря, прибій яких ніколи не слухав …
А які вони, оті далекі на Ерії? І чому вони про нас забули? Може, загинули … Може, місцевий клімат виявився надто гарячим? Надто багато кисню? Зовсім не дружні земляни?
Зеус іноді виходить на поверхню. Він найвитриваліший у їхньому поселенні. Зеус каже, що на поверхні з'явились якісь незнайомі машини. Марсіани більше не знають, що таке машини … Колись вони літали у космос … Колись у них були свої роботи … Але це було колись. Життя під землею має свою специфіку. Та й кращі з кращих вирішили покинути Марс … Залишились ті, хто прикипів душею, тілом до своєї планети … Але не марив технологіями … Десь там глибше є поселення, де зберігся технологічний рівень … Принаймні, у це хочеться вірити. Але зв'язок з ними втрачено. Може, вони також покинули планету?
Учора Зеус підійшов зовсім близько до робота – дослідника … Озирав його з усіх боків. Пробував з ним заговорити. Але машина явно не була готова до таких комунікацій. Зеус спересердя розбив його на друзки. Краще б він цього не робив ...
………………………………
Його звали Ка́лу. І він раб. Рабом його зробили люди, що прибули з далекої планети. Людям надто потрібні були витривалі місцеві, щоб будувати ці велетенські капсули. Вони не можуть дихати без скафандрів. Їм потрібні раби для фізичної роботи на поверхні …
Люди і не намагаються зрозуміти їхню мову. Вони чомусь вирішили, що марсіани – якась недорозвинута раса. Адже ці живуть у печерах, у них немає телевізорів, усіляких зручностей, вони проводять більшість свого часу, повністю заглибившись у власні думки, у них якийсь не такий колір обличчя ...
………………….
Учора Калу зустрів Кею. Це лише здалося, що вони навіть не промовили слова один до одного. Марсіани спілкуються телепатично. Це їх особлива здатність. Люди про неї не знають. Це наче Інтернет, де ти маєш сторінку. Мозок марсіанина – своєрідний комп’ютер, ось тільки не з напівпровідників та пластмаси, а органічний … У своєму світі з своїх думок вони складають свої персональні сторінки, обмінюються думками, разом блукають у далеких вимріяних світах … Жоден чужинець не знайде дороги у марсіанський Інтернет …
…………………….
Кею хочуть забрати на Землю …. Так по їхньому називається Ерія. І зовсім неважко передбачити для чого … Стати піддослідним об’єктом у якомусь далекому дослідницькому центрі? Ні, тільки не це ...
………………………
Калу напружував свій розум. Побите тіло навряд чи було здатне хоча б на якийсь опір. Але думки … Його думки як завжди були впевненими, далекосяжними, вільними … Десь там далеко у напрямку появи Юпітера у небі можливо були ті, хто зберіг технології … Ті, хто здатний опиратися. Потрібна їхня допомога …
Заглиблений у щось схоже на сон Калу насправді опинився за тисячі кілометрів від нового гігантського людського поселення. Для нього воно справді виглядало гігантським. Адже все, до чого він звик - це маленькі невеличкі печери під марсом. Так легше було виживати. А зараз ... Тисячі робітників земних компаній ведуть себе наче господарі у цьому новому для них світі … Канали, метро, бурові вишки … Це по їхньому називається цивілізація. Марсіан стає усе менше. Їм доводиться ховатися все далі у глибину планети …
Раптом його почули …
- Чому ти тут, марсіанине?
- Нас знищують. Ми не в стані захистити своїх … І Кея. Її забрали …
- Хто твій ворог?
- Жителі Ерії …
- Навіщо їм Марс? У них є чудова планета. У них є цілий незаселений континент з таким ж холодним кліматом, як наш. На якому неймовірно багато води.
- Їм потрібні ресурси Марсу. Вони шукають золото, алмази, платину. Для них несподіванка, що вони тут є … І у них великі потужні кораблі, які можуть це все транспортувати. А ще мені здається, що частина з них хочуть жити окремо від Ерії. За своїми законами …
- А хіба вони не бачили, що планета зайнята?
- Вони вважають, що ми – неповноцінні істоти. Бо у нас немає технологій. Хоч це і неправда. У нас немає транспорту, війська, … Але ми навчились робити їжу з не органічних матеріалів. У нас чудова поезія, музика ... Ах, так ... забув сказати, що земляни її не розуміють. І вони не називають наш спосіб спілкування мовою.
- Колись і ми так прийшли на Землю. Мушу тобі сказати, що це саме ми так назвали їхню планету. Адже Earth однією з їхніх мов - це майже Ерія. Користуючись силою свого розуму ми будували піраміди, дороги, космодроми. Ми збудували ціле велетенське місто. Ти не повіриш. Там, де воно було - зараз пустеля. Ми вірили у силу науки … А місцеві – у силу зброї. Ми програли війну і повернулися на рідний Марс. Історія повторюється, але навпаки …
……………………………
Наче нізвідки у небі виник велетенський корабель. Дуже дивний корабель. Його корпус явно не був металічним. Це була величезна структура з невідомої людям органічної речовини. Складалося враження, що корабель все робив без будь-яких зовнішніх команд. Сам. Жодних моніторів, жодних пускових пристроїв ...
Калу був на борту і спостерігав за своїми новими друзями. Під дією неймовірної резонансної сили поселення людей наче розривало на частини. На щастя, марсіани лише імітували цей процес … Цього було досить, щоб розпочалася масова евакуація.
Кея чекала на Калу … У них нарешті з’явився шанс почати жити нормальним життям. Хоч, може, воно у них і було нормальним … і краще сказати «іншим життям» …
…………………
Вони удвох на кораблі. Марс не є дуже хорошою планетою для життя. Вони не залишились. Головне, що удвох. Вони разом із друзями, для яких «життя», «живе» є неймовірною цінністю. Які ніколи не будуть відбирати планету у інших. Які не отримують задоволення, «віджавши кусок території у свого сусіда». Чи, покаравши якусь націю, скинувши на неї ядерну бомбу. Чи, може, забравши у сотень народів їхні природні ресурси, протримавши цілі країни століттями у рабстві, щоб потім відразливо кивати головою у сторону знахабнілих біженців, що чомусь хочуть нормального життя для своїх дітей … Чи навіть забравши цілий континент у "недорозвинутих" місцевих аборигенів ...
Калу і Кея почуваються щасливими. Їм не потрібно ховатися у свої думки. У них тепер є реальність …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906676
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2021
Отак ожив тоді цілий народ,
Хоч уночі бувало й кілька сотень,
А потім понаносило заброд,
І знову сидимо цілі в болоті ...
Кричав один:
Як владу я візьму,
То у Майдані вже й нема потреби!
А потім втік, щоб не попасть в тюрму,
А далі вже героїв кличе небо ...
Вже літ багато від тоді пройшло,
Тих, хто стріляв якось минула кара,
Чи десь на Північ повтікало зло,
Чи то була якась його примара ...
Вертаються в країну збирачі
Життів людських кривавої данини,
Хто обіцяв народу калачі,
Показують свої брехливі спини ...
Там друг упав і вже більше не встав,
Не стало менше у душі руїни,
Майдан лиш ненадовго замовчав,
Це в нього такі пам'яті хвилини ...
**[i] Дякую Білоозерянській Чайці за пробуджений спогад [/i]
Варіант пісні
Отак ожи́в тоді́ ціли́й наро́д,
Хоч уночі́ бува́ло й кі́лька со́тень,
А по́тім понано́сило забро́д,
Щоб ми сиді́ли да́лі у боло́ті ...
[i]Там друг упа́в і бі́льше вже́ не встав,
Не ста́ло ме́нше у душі́ руї́ни,
Майда́н лиш ненадо́вго замовча́в,
Це в ньо́го такі́́ пам'яті хвили́ни ... [/i]
Кричав один: Як вла́ду я візьму́,
То у Майдані вже й нема́ потре́би!
А по́тім втік, щоб не попа́сть в тюрму́,
А да́лі вже геро́їв кли́че не́бо ...
Вже літ бага́то від тоді́ пройшло́,
Тих, хто стріля́в яко́сь мину́ла ка́ра,
Чи десь на Пі́вніч повтіка́ло зло,
Чи то була́ яка́сь його́ прима́ра ...
Верта́ються в краї́ну збира́чі
Житті́в людськи́х крива́вої дани́ни,
Хто обіця́в наро́ду калачі́,
Пока́зують свої́ брехли́ві спи́ни ...
[i]Там друг упа́в і бі́льше вже́ не встав,
Не ста́ло ме́нше у душі́ руї́ни,
Майда́н лиш ненадо́вго замовча́в,
Це в ньо́го такі́́ пам'яті хвили́ни ... [/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905548
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2021
Комусь одразу Бог дав крила,
Комусь примарились вони,
Комусь ті крила як вітрила,
Комусь не видно і спини ...
Комусь не мріялось літати,
Дехто злетів, одразу впав,
Хтось ними світ став затуляти,
Хтось зовсім сплячий в них постав ...
Якось під вечір за роялем
У нотах здогад появивсь,
Що крила ті тому відпали,
Що хтось під ноги лиш дививсь ...
Одразу в небо позлітали,
Про землю всяк одраз забувсь,
Ті крила знов повідпадали,
Крилатий розуму позбувсь ....
*[i]Дякую за ідею Галі Костенко[/i]
[i]На фото - картина Шупляка Олега[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905546
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2021
Події рухалися у зворотному напрямку … Причому це все було усвідомленим лише для нього. Інші учасники цього дійства не пам’ятали майбутнього. Вони просто жили своїм щоденним життям. Іноді йому хотілось кричати, попередити … Але зрештою все відбувалося так швидко, що його хвилинні пояснення викликали хіба що здивовану посмішку співрозмовника. День за днем у минуле …
Кожного разу віддаль між окремими епізодами ставала все більшою, поки не досягла року …
Потім відбувся стрибок …
Ці події вже були для Сергія невідомими … Цей пан, що так швидко щось пише на листку … Так, це він. І це заповіт. І це у його будинок зараз увірвуться озлоблені сусіди. Що ж … католики убивають протестантів …. Навіщо? Але цьому Сергієві це не видається дивним. Та й зовсім не Сергієві … Хоч який сенс у цьому заповіті?! Будинок і так буде спалено. А у нього більше нічого немає … Останні слова для дружини та дітей … Ось у чому сенс цього напруженого писання. «Любити людей … навіть цих … таких безглуздих і жорстоких». Він просить про це свого сина. Як добре, що їх зараз немає удома … Безглузда Франція …
І знову стрибок …
Що ж це за шум? Чому так страшенно болить голова. З рук стікає кров …
Так, це арена … а там навколо десятки тисяч глядачів. Вони радіють його перемозі над цим …. Лежить он там у кутку. Його щойно кинули наче якийсь мотлох. Колись у звичайному житті він був його другом. У них був вибір: разом загинути чи комусь продовжити цю шалену битву за право бачити завтра … Але чого варта таке завтра?
Його звали Луцій і він ніколи не був рабом. Він просто побачив, як дають хабар римському сенаторові. І повідомив про це свого друга. Який теж був сенатором. І який взяв гроші за мовчання. А на додачу зрадив свого друга, звинувативши його у не існуючій зраді …
Тепер Луціус тут … Тепер його бачить весь Рим. І тепер він бачить весь Рим. Насправді Рим – це не місто і не мегаполіс … Це велетенське багатоголове чудовисько, що втішається своїм обідом …. Сьогодні такий обід - він …
Його поранено у голову … Права нога теж набула підозрілого синього відтінку. Навряд чи він витримає ще один бій …
І знову стрибок …
Тепер це масивна величезна кімната …
Їх двоє. Артеріус і Атрія. Вони стоять біля отвору у стіні. Цей будинок вони збудували удвох. Так, самі … Без усіх цих незрозумілих людей унизу. Кілька років тому вони прилетіли сюди на цю землю, ховаючись від переслідувачів – раси руйнівників. Не було сенсу далі говорити чи думати про них. Своє єдине бачення Всесвіту, свої боги, повна централізація всього життя навколо. Хто проти, підлягає знищенню. Знищуючи інших, вони знищили самі себе. Надпотужна зброя виявилась некерованою. Їх більше немає. Але немає і народу Артеріуса та Атрії. І ось вони тут … Серед цього чужого племені. У якого теж лише свої боги, своя жадоба територій та влади, велика потреба у знаннях.
Колись Артеріус вважав, що вони разом можуть стати вчителями для якогось народу і допоможуть йому добитися неабияких вершин в науці, мистецтві, кораблебудуванні. Як виявилось, без тисячоліть формування моральних цінностей людина навіть з неабиякими технологіями всього лише знахабнілий дикун.
Вони хочуть заставити їх воювати з сусідніми племенами. Артеріус та Атрія потрібні їм як зброя.
Вже краще залишатися самотніми у відкритому космосі. «Ми тут лише удвох». «Як важко знайти сенс для нашого завтра». «Що ж, ми шукатимемо сенс один в одному …».
І знову стрибок …
- Атріє, ти сьогодні знову була першою у класі.
- Артеріусе, мені так хотілось, щоб ти гордився мною …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905271
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2021
Прощавай, "щасливий чоловік",
Хороша сонячна Людино,
Раптово обірвався лік,
Ми знали: любиш Україну …
Не славив знахабнілий трон,
Беріг, як міг, душі руїну,
Десь у Москві серед вікон
Втрачав нещиру батьківщину …
Твоя душа, твої пісні
Десь там плели свої романси,
І образи твої смішні -
Улюблені останні шанси …
Гітара – подруга стара,
Ну як її не обійняти?!
А що в душі була діра,
Так ти старався залатати …
Лише жалів, що час минув,
Багато з нього – все намарно?
Повір … Все встиг … Не обманув.
Те, що зробив – це було ГАРНО !!!
[i]Не жалівся ні на що й ніколи,
Тебе й за це не раз кололи,
Обличчя справжні на екрані,
Це друзі, що прийшли востаннє ... [/i]
[i]Кажуть: від всіх кудись сховався ...
Ну так, "квітник", а в ньому рай?
Там не один в багно попався -
Болотний цей московський край ...[/i]
[i]На себе вже давно не схожий
Такий живий театр МХАТ,
Та тут і Бог вже не поможе,
Глупот і зла німий парад ... [/i]
[i]Прийшли до тебе друзі, учні,
Людині це найбільший дар,
Чиновництву в такому скучно,
Не місце це для тих безда́р ... [/i]
[i]*світлої пам'яті Андрія Мягкова[/i]
[i]Вислів "щасливий чоловік" взято з його останнього фільму.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905230
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2021
Вона проводила всі дні і ночі
На неба кольору льняному полотні,
І не ховалися нікуди очі,
Не закривалися в п’янкому сні …
Тривало так століттями без зміни
І від деталей навкруги роїлось в голові,
І вже ввижались вершники й руїни,
Далекі обрії - лиш в пам’яті живі …
Буває втома навіть у картини.
Немає заборон. Не побоялася межі.
І ось вже вітер обіймає спину,
І Сонця промені - її очей ножі …
Така як є, у платті крізь століття
Дивилась на новий незнаний світ,
Торкалося дерев ласкавих віття,
Струмінь весни, її шалений цвіт …
І ти, що йшов одній такій назустріч,
Ти б уявити навіть не зумів,
Ось тут серед таких звичайних вулиць,
Яку ти казку на землі зустрів …
- Чарівна панно, ви немов з вистави,
З якогось фільму … Я просто без слів.
Вас мабуть тут такою малювали.
Щасливий я, що вас таку зустрів …
- О ні, мене давно не малювали,
Я казкою комусь давно вже не була.
Дивуюсь, що мене ви не впізнали,
Щойно у замку я картиною була.
А ви по ньому чинно походжали,
Мені кивали наче я жива,
Бувало, що бігцем мене минали,
Та все ж крутилась ваша голова …
- Невже це ви?! Не вірю. Неможливо.
У цього часу стався якийсь збій?
Але хіба тепер це так важливо?!
Вітаю Вас у світі моїх мрій …
[i]Вона тепер так часто утікає,
Щоб поблукати з ним лише удвох,
Містечко це нітрохи не лякає,
Багато тут переплелось людських епох …[/i]
[i]Музичний супровід створено з допомогою ШІ[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905163
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2021
Земля повернулась на свою орбіту. ... повернулась до свого рідного Сонця. Чужа зухвала зірка понеслась кудись у далекий космічний простір, зовсім не переживаючи через вчинене нею жахіття. Так повелося між зірками та планетами … Немає сенсу озиратися назад. Свої моральні принципи і свої цінності ….
Почав танути льодовик. Подекуди на розкиданому камінні зароджувалось нове життя. Десь там у верховинні вже можна було помітити неспокій залишків атмосфери.
У метро вже було не так холодно. Ярослав та Ліза у пошуках їжі забиралися все далі і далі. ставало очевидним, що багато хто намагався скористатись метро як останнім бастіоном захисту. На жаль, не вдалося нікому. Крім них. Принаймні тут, у Києві ...
………………………
Російська платформа повернулась на землю. Чи те, що від неї залишилось …
Новочасне гладіаторство забрало все те краще, що залишалось на цьому кораблі. Не навчені нічого створювати, кримінальні групи дуже швидко почали знищувати одна одну. Лише із відчуття самозахисту у цих безглуздих танцях жорстокості і безнадії не було вбито членів команди, здатних посадити корабель на поверхню. Попавши на Землю, новоприбулі наче шуліки кинулися у руїни Паризького та Лондонського метро. Знищуючи тих, хто вижив … Забираючи у них останнє …
Інших платформ не було. Складалося враження, що вони надто далеко віддалилися від Землі. Можливо, шукаючи захисту на Проксіма Бі – найближчій до Землі придатній до життя планеті.
Все ще було життя у підземних лабораторіях Антарктиди. Але про них ніхто не знав. Та й залишені там групи дослідників не надто поспішали виявити свою присутність.
……………….
Найжорстокіша найбрутальніша група серед новоприбулих звернула увагу на Київське метро. Без особливої віри, що там вдасться чимось поживитися. Але як не пройтися залишками київських вулиць … У несамовитій гордості, що з цього колишнього їхнього простору саме їм вдалося вижити. І саме у них було якесь особливе призначення … Якась нова "богообраність", месіанство?! Як це все узгоджувалось із нескінченними космічними оргіями ... Безглуздя … Вічна безглузда нікчемність ...
Новоприбулі одразу звернули увагу на акуратність приміщень, що збереглися. Зібране щоденне сміття, окремо складовані використані газові балони … Відчувалась явна присутність якогось впорядкованого життя … Колишній полковник Узєлков та кілька його відданих бійців відчули черговий мисливський азарт … Щось таке було на платформі у космосі, коли вони заставляли своїх в’язнів виходити на арену і битися між собою. Ставки зростали, адреналін зашкалював … Зараз було щось схоже до цього … Знову з'явилась потенційна жертва. Один з найближчих заговорив.
- Які живучі, полковнику ...
- Тим цікавішим буде полювання.
- У них явно мають бути запаси, якщо вони протягнули так довго.
- Я теж так думаю …
………………………..
Почувши раптом людську мову, Ярослав мало не вигукнув з радості. Але, на щастя, наступна фраза прибулих заставила його стриматися … «У них мають бути запаси …». Десь там у лівій вітці була Ліза. Її потрібно було терміново відшукати.
……………………
- Ярославе, ми так мріяли про повернення кораблів …
- Боюсь, що ми хотіли не такого повернення.
- Ти говорив, що на російській платформі зібралося багато дивних людей. Мені здається, що це саме з неї … А що з двома іншими?
- Цього я не знаю. Але, можливо, вони теж повернуться …
………………….
Близько двох сотень голодних і озброєних бандитів крок за кроком заганяли Ярослава та Лізу на тупикову станцію. Рухаючись паралельно кількома тунелями, вони позбавили їх можливості ухилитись від переслідування. Карта метро допомагала робити це швидко і ефективно. І ось цей останній можливий пункт … Далі дороги не було … Можна було б собі лише уявити, що станеться з ними, коли Узєлков та його ватага почують, що насправді ніяких запасів більше немає.
Лізу охопив розпач. Навіть колишнє спокійне тунельне життя сьогодні видавалося для них справжнім раєм. Втікати більше не було куди …
- Ярославе, я дякую тобі за наше підземне щастя …
- Ти уже прощаєшся зі мною? Ще надто скоро … Я ще щось придумаю.
- Ми вижили, літаючи у космосі … А тут загинемо від рук якоїсь купки ідіотів … Як це все безглуздо … Яка нікчемна і примітивна людська природа?!
Плач Лізи заставив Ярослава ще більше задіяти свою фантастичну здатність до виживання. Ні, він не буде здаватися … Якщо людство на їх прикладі змогло вистояти за таких умов, то має бути … якась підказка …
…………………………
У самому куті тунелю наче причаївся старий тепловоз. Мабуть його залишили ще з часів існування легендарних метробудів. Вугілля … Це те, що Ярослав запримітив уже дуже давно. Просто не було можливості перенести його до ближчих схованок.
Переслідувачі вже майже наблизились до їхнього останнього сховку. Раптом їх слух прорізав звук ожилого тепловоза. На повній швидкості на них мчав локомотив орієнтовно п'ятдесятих років двадцятого століття. А може й раніше … Таких давно ніхто не бачив … там, у тому минулому нормальному житті …
Тепловоз набирав швидкість …
- Ярославе, ми зараз вирвемось на поверхню …
- Що б могло статись з рейками?!
- Я не про те … А якщо там немає чим дихати, радіація, все ще жахливо холодно …
- У нас немає шляху назад …
Двоє, як виявилось, ще донедавна неймовірно щасливих людей, тримаючись за руки, з нетерпінням вдивлялись у світлу цятку в кінці тунелю метро … Очі неусвідомлено ховались від такого незвичного освітлення. Але світло стрімко наближалось … Нарешті вони вирвались на поверхню.
Справді було холодно. Але цей холод нагадував стару добру українську зиму з її мінус три … Навколо виднілися руїни покинутих будинків, заводів, все ще стрімкі лінії порожніх вулиць … Якимсь мутним та сірим видався Дніпро … Було чути, як гудуть його звільнені від людини пороги ... У далині виднілись кущі молодого лісу. На них чекало життя …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904796
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2021
Холодно …. Сьогодні стало ще холодніше. Звичайно, газових балонів є достатньо на багато – багато років. Але якщо мріяти про хоча б невеличку прогулянку тунелями метро, то вона стає все менш досяжною. Потрібно буде щось видумати. Про подорож назовні вже навіть не йдеться … Таке враження, що там вже давно набагато нижче шістдесяти градусів … Це та позначка, яка колись просто жахала. А зараз видається мало не мрією …
З того часу, як шість велетенських платформ покинули Землю, минув майже рік. Люди покидали планету якось приречено, похмуро … Що видавалось абсолютно зрозумілим і природнім. Адже це дім ... .
Китайська та американська платформи видавались найбільш перспективними … Сотні вчених з України, отримавши запрошення, спеціальними літаками добиралися до далекого американського берега. Схопивши свої сім'ї, вони не навіть не намагались видумувати щось для своїх колишніх співмешканців. Шукати якесь спільне рішення? Так склалось. Так завжди відбувається у суспільствах, де наука плететься "позаду поїзда на мінімальних правах".
Купки олігархів намагалися собі придбати право на цю американську мрію. Як виявилось, тепер за гроші можна було купити не все. Тоді вони кинулися на омріяний російський борт, що видавався їм останнім шансом. Але й тут кримінальні клани жорстко відслідковували потрібність кожного нового пасажира. Спрацьовували старі сімейні зв’язки, фальшиві паспорти, підробка документів. Можна собі лише уявити, як ця строката публіка буде вживатися у відносно невеликому просторі без традиційних розваг, закордонних курортів та дорогих ресторанів. Ярослав, а так звали нашого героя, ніколи б в житті не вибрав такий життєвий простір. До американської мрії було далеко, але була ще європейська платформа. На жаль, життя склалося так, що потрібно було поступитися своїм місцем. І він це зробив.
………………………………
Земля зіштовхнулось з іншою планетою. Було багато часу, щоб підготуватися до цього моменту. Людина змогла врятувати себе, та не змогла врятувати свій дім. Чому так сталось? Чому хаос переміг впорядкованість?
Можливо, вартувало раніше думати про свою мобільність у космосі. Інвестувати значно більше грошей у це …. А не у розваги, кіноіндустрію, величезні палаци і показову розкіш … Сховавшись у віртуальність, багато хто навіть не пробував рятувати себе та близьких. Світ виявився таким різним і беззахисним.
…………………..
Входи у метро було завалено з усіх сторін. Цистерни з водою валялись покинуті у цій штучній, створеній людською працею велетенській печері. Запаси накопиченого протягом років кисню як для однієї людини видавались цілковито достатніми. Але ставало все холодніше …
Ярослав блукав в одному з тунелів, коли раптом десь усередині муру прозвучав стук … Йому здалось? Перестала витримувати самотність людська психіка? Мабуть, не варто навіть підходити …
Але завтра він знову буде тут і знову вслухатиметься у тишу …
І післязавтра …
І потім одного разу стук повториться …
«Там справді хтось є».
Мабуть, рідко хто так кидався на кам’яний мур з звичайним гірничим інструментом … Можливо, когось вдасться врятувати?! Можливо, це буде цікавий співрозмовник для довгих холодних вечорів … Хоч, яка тепер різниця - вечір чи ранок?! Можливо, комусь потрібна допомога?
Так знову з’явився сенс у житті. Нарешті вдалося зробити невеличкий пролом у сусідній тунель. Ярослав вдивлявся в темряву … . З того боку, здається, теж запанувала нерішучість …
Так він познайомився з Лізою …
…………………..
- Боже мій, а як ви не опинились на якомусь з кораблів?
- Все дуже просто. Я лежала у лікарні. Підключена до апарату штучного дихання. Оскільки мало хто сподівався на моє одужання, мене так і залишили … . Навряд чи тут у когось виникали за умов, що склалися, якісь глибокі докори сумління. Раптом до мене повернулась свідомість ... .
- І ви потрапили у життя без життя …
- Я чомусь вирішила, що мій останній шанс – це метро. Я до цього часу не можу зрозуміти, що насправді сталося.
- Тоді я матиму про що вам довго і нудно розповідати …
- Нам слід закрити цей отвір. Мені здається, що у цьому тунелі надто швидко пропадає тепло.
- Ну тоді берімося до праці.
……………………………
Про що можна розмовляти з Жінкою? З цією - єдиною на планеті? Про одяг, про друзів, про вечерю у ресторані … О, ні ... Здається, що іноді ми саме так і проводили більшість свого часу … Про дітей? Про художні фільми? Про книжки? Яка ж це біда, що останні роки ми так мало читали ... .
У Ярослава і Лізи спочатку взагалі не виникало жодної проблеми з тим, про що сьогодні розмовляти … Вони говорили про Землю …. Якою чудовою вона була … Якою неймовірно прекрасною вона була … І що там зараз на поверхні … З її океанами, річками, парками і скверами … Що там залишилось …
Чи колись хтось на якомусь космічному кораблі виявить залишки нашого життя … І скаже: це все створено природою … Вітром, зсувом плит, зіткненням з астероїдами … Тут ніколи і не могло бути ніякого життя … Бо ця кам’яна брила прилетіла з міжгалактичного простору …
І раптом, хтось, риючись у дрібному камінні, знайде чудову статую або іграшку … або, о диво, телефон …. Не знаючи навіть, що це таке …
Ярослав став одним з найщасливіших чоловіків Всесвіту … Чому? Бо можна було розмовляти про все. Все було цікавим. І найбільшим найчудовішим шоу було двоє чудових глибоченних очей ... А що Вона? У неї своє бачення Всесвіту ... Вона знає, як важливо просто дихати, бачити, розмовляти, просто обійняти ... Самою своєю присутністю вона наче освітлювала все навколо.
…………………………..
Ви думаєте, що за таких умов люди не можуть бути щасливими … Ви думаєте, що їм залишилось кілька місяців, а може років … А потім стане все важче дихати, зовсім не залишиться чистої води, у їхній маленький сховок пробереться жорстокий космічний холод … Так, це все буде … Але поки що у цьому замкнутому покинутому світі «плела свою дивну казку любов», читалися вірші, співалися пісні …
І цього щастя у них не міг відібрати ніхто … І це було найважливішим. І не існувало жорстокого космосу. І було зовсім далеко до кінця. Бо коли людина любить, у її голові зринають зовсім фантастичні ідеї. І трапляються зовсім фантастичні речі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904538
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.02.2021
Краси́ві люди …. Ви ж таки́й вого́нь,
таке тепло́, такі слова магі́чні,
Аж до глиби́н, до бо́лю людських скронь
пусте́лями блука́є сенс одві́чний.
У чому ваша відгукну́лася краса́?
В слова́х, в пісня́х чи в погляді коха́ння?
Чи у щоде́нних вто́млених діла́х,
чи мо́же спалахну́ла в мить оста́нню?
Ви завжди по́ряд, ви ніко́ли над,
Ви обійма́єте крізь ві́дстані й столі́ття,
У вас нема́є недото́рканих прина́д,
ви – ідеа́л, хоч одягніть лахмі́ття …
Хтось так сказа́в, хтось пісню заспівав,
хтось обіймав, хтось ки́нувся у пло́мінь,
Хтось все відда́в, назад не відбира́в,
хтось розпізна́в чи поверну́вся в спо́мин …
Дивлю́сь і вко́тре ба́чу як цвіте́ -
те, що йому цвісти́ вже не по пра́ву,
Торкну́вся, бо воно таке крихке́,
спра́вжнє так ча́сто не нагадує заба́ву …
Краси́ві люди …. Вдячність рве́ться в світ
і ка́же: обійми́ хоч на хвили́ну
У кого на рука́х чому́сь зірки́,
гори́ть в душі́ і не пита́й причи́ну …
[i]Музичне прочитання з допомогою ШІ[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904432
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2021
[i]Комусь так личить клоунська подоба,
Когось стократ палили на вогні,
Комусь образою чийсь розум, може врода,
І може до смаку зірки скляні …[/i]
[i]Яка то радість, коли щось відверто?!
Усмішка щира - сонце на руці!
Розкішне плаття – джинси ці потерті!
І слід чийогось щастя на щоці …[/i]
[i]Яка то цінність, коли щось насправді,
Без удавання, без якоїсь гри,
Смішні несправжні у своїй браваді,
І радість, ця мінлива, до пори …[/i]
[i]Яка то ніжність, коли просто в очі,
Який то вітер, коли між двома
Зірки літають, освітивши ночі,
І час пропав? Та ні … Його нема …[/i]
[i]Слова і мрії, і чиясь завзятість,
Такі спонтанні, тане сніговик,
Побачив в затінку чиюсь пихатість,
І посірів, ледь – ледь принишк …[/i]
[i]Чарівність світу
Тим, хто це побачив,
Його казки, всі за́думки й дари,
Не сніговик там у куточку плаче,
Це просто погубились кольори …[/i]
[i]Ще більший сніг … Та що там?! … Сніговиця
Взялась то все білити навкруги …
Така яскрава, гарна молодиця
Тут не одному зовсім вже не спиться …
Зима прийшла … і теплі вечори … [/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904199
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2021
Андрій все ніяк не міг вирішити. Дати їм прочитати чи ні? Йдеться про друзів. Про Маріанну та її маму. Бо так якось виходить негарно. Так наче украв їх образи без дозволу, не запитавши. Ну так, звісно, можна сказати, що це випадкове співпадіння … А якщо їм не сподобається? Можливо, щось образить …
Але ж це так просто. Це помилка, яка виправляється. Це так просто видалити кілька файлів і образа з часом забудеться. А може їм навпаки буде цікаво … а може такі добрі фантазії стимулюють людину до чогось правильного, справжнього у житті …
Таки сказав … Ну що ж, почекаємо …
Маріанна заговорила першою …
- Ну що ж, дядьку Андрію … Це я так вас маю тепер називати … Коли берете мене у космічну подорож?
- О, і ти прочитала … Та я завжди готовий. От тільки Комп’ютер нас покинув на кілька місяців. Має важливу справу дуже далеко звідси …
- Ну то я зачекаю … А насправді Ви мене вразили. І я спробую розповісти чому. Ви ж не знали про це, але у мене справді є друг. І він справді не може ходити. І я справді кожного тижня щонайменше двічі зустрічаю наче випадково його у парку. Я готую цікаві розповіді про школу, іноді взагалі про будь-що … Це не так важливо. Тому що йому цікаво все. І я сьогодні прочитаю йому вашу повість.
…………………….
- Дядьку Андрію, мені не можна було цього робити. Я зробила неймовірну дурницю.
- Чому?
- Після того, як я завершила читати, у нього градом полилися сльози. Це дуже сильний хлопчик, але навіть він не витримав цієї казки. Бо це про нього …
- Може нам справді зустрітися? Може нам написати разом продовження? Це буде цікаво? Може, це додасть йому життєвої сили і оптимізму ...
- Я вже навіть не знаю …
……………………………
Троє людей сиділо у парку на лавочці. Збоку виглядало, наче вони про щось жваво сперечаються. Вони не сперечалися. Вони придумували продовження для фантастичної повісті. Вони дуже хотіли, щоб вона закінчилася дуже добре, але у них чомусь не виходило.
Якийсь неймовірно старий чоловік з довгим сивим волоссям раптом появився на цій ж доріжці у парку. Дивним було те, що старий ніс з собою стілець. Мабуть, йому був потрібен саме свій особливий ...
Троє друзів навіть не помітили, що він раптом підсів до них.
- Не маю наміру вас налякати, але я вирішив скласти вам компанію. Мені здається, що я той, хто вам зараз дуже і дуже потрібен …
- Навряд чи вам буде цікава наша розмова …
- Ви навіть не дивуєтесь тому факту, що я знаю, про що ви розмовляєте …
- І у чому ж наша найбільша проблема?
- Вам потрібен Комп’ютер.
- Ви мабуть про цю велику розумну розрахункову машину на столі … Повірте, він нам зараз не допоможе.
- Ні, я про друга, який вам довірився і якого ви потім врятували …
- Цікаво. Ви, мабуть, десь прочитали нашу повість …
- Так, я все читаю … Точніше, я знаю все, що хтось будь-де пише …
- Ясно, ви досвідчений користувач Інтернет …
- Ні, явно не досвідчений. Не маю у ньому потреби. У мене все своє …
- Тоді ви нас заінтригували …
- Мені здається, що ми ще зустрінемось. І у Вашій повісті я знайду рядки, які мені скажуть: ми чекаємо на тебе, друже …
- Ви дуже загадкова людина. Нам приємно з Вами познайомитись.
- А ви, молодий чоловіче, вже не маєте потреби сидіти стільки часу на лавці. Таким, як ви, потрібна школа, друзі, захоплення … (Ці слова були звернуті до Максима)
- Якби ж я міг …
- Світ варто рятувати навіть заради однієї людини … Ви ж це знаєте …
……………………………….
Старий пішов. Та й Андрієві з Маріанною був вже час. Цікаве спілкування забрало у них більшу половину дня.
Максим раптом з неймовірним здивування подивився на своє взуття та … ледь-ледь посунув черевиками по піску. Ще кілька зусиль і він звівся на власні ноги. Буря радісних вигуків мабуть досягла найдальших куточків парку.
..................
Межа між фантастикою та реальністю … Ми іноді знаємо, де вона проходить … Ми іноді вдаємо, що знаємо … Ми іноді у ній живемо, нею користуємося ... Це ми її робимо реальністю ... Чи все ж таке не ми?
Першою не витримала Маріанна.
- Нам потрібно його знайти … Йому ж потрібно подякувати …
Андрій надовго замислився. Він вже й сам не знав, чи це роман, чи це насправді все з ним сталося. «Дякую тобі, друже Комп’ютере … Невже ти не міг вибрати якийсь молодший образ …» …
- Він знає, що ти йому подякувала ...
......................
Тим часом, Комп'ютер справді поспішав. У іншій паралельній реальності інші Андрій, Маріанна, Максим чекали на нього. У них сьогодні перша спільна прогулянка Львовом. Це їхнє рідне місто. Він звичайно знав усе про це місто - про його історію, людей, ... Але вони обіцяли йому показати, як місто дихає, як воно переживає ... Цікаво, як це ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903664
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2021
[i]У нас чомусь, як люблять, то посмертно,
Мабуть безпечніше ось так любить,
І урочистості провести трафаретно,
Сказати: він був ідеал, отой, що спить …
І байдуже, що писані доноси,
І байдуже, що ганьблений стократ,
І справ мальованих ціленні стоси,
Тепер сльозу пускає бюрократ …
Найкраща пам'ять зовсім не словами,
Не дошками , не траурним вінком,
Якщо то справжня, то тоді ділами,
А не таких самих по голові кийком …
Сьогодні шістдесят Чміленку,
А світ такий неначе він й не йшов,
Все ті ж на - ич, на - ук і – енки
Тріщить душі слабенький шов …
Снує крадій, війна, розруха,
Цвіте барвить феодалізм,
З москви клонована старуха
Гризе вже й наш демократизм …
Хотілося б отого світла,
Що Віктор од землі черпав,
Бо повсідалися на мітли,
Якби побачив, то б упав …
Казали, що в селі розруха,
Що то село уже мертве,
Життя нема, отруйна муха
Тому, що жило – отеге …
Воно б звести то все на ноги,
Вдихнути у село життя,
Не там Чміленкові пороги,
Де вмерли хати і сміття … [/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903644
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2021
Вона за звичку має поспішати,
Не помічаючи вогнів, речей, очей,
І Місяць ввечері так просить почекати
Не засинати. Двох чарівних фей …
Ота одна, що відає любов’ю,
А друга - то її нестримний біг,
Та, що в нестямі закриває світ собою,
Ота - чарівності незримий оберіг …
Вгадали? Це пробуджена цікавість.
Ну як заснути, це ж усе мине?!
І ця печаль, і дня мого яскравість,
І серця дотик рук так більше не торкне …
Вона за звичку має поспішати,
Не помічає за спиною геть принишклих фей,
Вони за нею вже втомилися літати,
Вже б їй зустрівся хоч якийсь Еней …
А їй хотілось доторкнутись казки,
Щоб все у замку, що навколо, ожило,
Даремні фей поради і підказки,
Плащем ховає не казкове тло …
Ось не зустріла, що тепер робити,
Порадив батько, зналися давно,
І їй тепер з отим нелюбим жити,
У сад вдивлятись крізь чуже вікно …
Кричать усі, що то здійснились чари,
Що оживає почорнілий сад,
І небо ясне, хмари не примари,
Пташки влаштовують для неї свій парад …
О ні, втекти, сховатись, друже Вітре,
Ти ж обіцяв, ти ж мій найкращий друг,
Ти обіймав колись кучері наче квіти,
Зривав з дерев навколо білий пух …
«Схопи мене в обійми, не соромся,
Здійми мене туди у небеса»,
А Вітер каже: «я вже відборовся,
Мене сховала відьомська коса» …
Ота, що там весь обрій заслонила,
Не може Вітер вирватись з-за скель,
То може, «Сонце, я тебе любила,
Твого проміння вранішню купель» …
«Візьми мене туди, де буду знову
Я по́другою двох маленьких фей»,
Не чує Сонце цю її промову,
Не бачить Сонце сліз її очей …
..........
Кротяче царство – це уже навіки?
Лиш крила друга, що на мить свої ...
Ледь привідкрила ластівка повіки,
І вже навколо знову солов’ї …
То може казка, а неначе сповідь ...
Людське життя без променів тепла?
Хоч клич, гукай семірко дивних гномів,
Та їх так часто у житті нема …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903530
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2021
Вони разом сиділи за студентською партою. Та що там сиділи … Вони просто разом жили …
Вони блукали вечорами містом і вдихали у себе красу зоряного неба. Тримаючись за руки. Вона запитувала, а як це «тримаючись за руки» … Навіщо це – «тримаючись за руки» … А потім погодилась, що це «УРОЧИСТО» …
Вони разом спробували це чудернацьке морозиво із складниками , які нікому б і в голову не прийшло покласти у морозиво. І весело сміялися над його дивним смаком. Вона навіть жартома підрахувала скільки всього дивного з таблиці хімічних елементів раптом опинилося у їхніх тілах …
Вона завжди знала так багато нового і невідомого. Він так любив слухати її незвичайні розповіді. Стільки деталей, стільки різних думок … Де у неї лише був час все це читати? Як вона встигала обирати все те, що було найцікавіше … А потім вона сказала: люблю нестандартне, нетрадиційне … Особливе … «А потім це все стало звичайним» …. І вона почала шукати просте, очевидне, легке, … Воно виявляється може бути гарним, гармонійним, не буденним … Просто до цього слід додавати якийсь новий мінімальний штрих … Але обов’язково додавати …
Він так багато вкладав емоцій у їх щоденне спілкування. Які у неї викликали іноді здивування, іноді захоплення. О, так … вона спочатку була зовсім неемоційною. Мабуть, вона побоювалась стати занадто відкритою перед незнайомою людиною, стати беззахисною, можливо, викликати глузливий сміх … А потім зрозуміла, що це не стосується … його …
Вона нарешті теж стала емоційною. Це захоплювало і іноді лякало. Бо вона наче боялася цих емоцій. Вона наче навчалася цим емоціям …
- Лізо, ти знову не знаєш чи тобі сміятися, чи ні …
- Мені знову здається, що твій жарт частково болючий, частково смішний … У ньому надто багато деталей …
- Ти дивишся на кожну дрібницю до самих глибин … Може, так не потрібно …
- Я, мабуть, не умію по іншому …
- Але ж я жартую над собою самим … Ти ж можеш просто розсміятися …
- А якщо я не хочу над тобою сміятися? Навіть жартуючи …
Вона виявилась не людиною. Роботом. Програмою. І не важливо, що ця програма постійно навчалася, не важливо, що у неї були емоції.
Це ж наче обіймати камінь чи дерево …
Це ж якось смішно, по дитячому …
Її немає третій день. Лише третій день …
А чомусь так неймовірно порожньо.
Але ж ось тут на вулиці справжні люди, живі, з плоті і крові … Не запрограмовані. Хоч це ще велике питання, хто з них менш запрограмований …
Її немає десятий день. З ким би про це поговорити? Я знаю, що мені скажуть … І ці … І ці … Я знаю, що їх цікавить … Але мені чомусь …
Її немає сотий день. Порожнеча … Але ж це робот. Яка різниця … вона завжди ламала свої алгоритми, коли вони виявлялися надто простими і примітивними. У неї з’явилось її особисте «мені подобається», тому що «воно гарно». А що таке гарно? «Гарно» - це коли радісно, спокійно, тепло, люблячи … А що таке «люблячи» … Це коли поруч … і тепло, радісно, спокійно …
Боже, поверни мені цього робота …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903523
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2021
Хвалились щойно у Москві своїм небаченим талантом,
У тій чванливій похвальбі наш Корольов був фігурантом …
Шлють поздоровлення усі, озвався Маск в усій красі,
Воно б байдуже при струні, та стало боляче мені …
Бо за походженням писав не пролетар, а українець,
Любив своє, не гордував, а Кремль кричить: він вам чужинець …
Отой, що вірші Кобзаря читав усім, бо вмів співочу,
Що мати так гордилась ним, до співу душу мав охочу ?!
Що мусив заробити гріш - таких задарма не навчали,
У таборах від зека ніж, ще б трішки і ми б не літали …
Ото утнули жебраки, як не крути, а щось не в тему.
Донос, обійми Колими – та тут достатньо на поему …
Далеко ще було тоді, як полетів увись Гагарін,
Горіли факелом сини, ніхто не стався популярним,
Один за одним йдуть вони в болючі сни, у небуття,
А тут у вас серед зими раптом з’явились почуття ?
Він перед вами не зігнувсь, то просто світ перевернувся,
Такий як є в віках відбувсь, такий сучасникам почувся,
Ідеї, мрії він зібрав, здивуєтесь, із України,
Якось разом злетіли ввись, униз дивились на руїни …
А тим, хто світ його ламав, йому завдав образ, тортури,
Хто в спину заздрісно сичав, стоять у квітниках скульптури ….
Немає прав у вас таких своїм робити українця,
Він до пошан ваших не звик, дістав біди від вас по вінця …
Він може навіть не для нас, а більше для усього світу,
Чий розум у віках не згас, не стих в степах козацький вітер …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903200
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2021
Його смішила батьківщина
Своєю волею, вогнем,
Волів би, щоб була руїна -
Багном кремля, гніздом нікчем.
Кричав до зека: Янукович,
Порядок в краю наведи,
Герой він - "ряжений", фільмовий,
В житті не знав, куди плисти ...
Зігнувся в путінському кублі,
Якби ще трохи, то б лизнув,
Так наче у якомусь дублі
Враз слово "кланятись" почув ...
Та ні, мій друже, вибачайте,
Не бачу я у нім краси,
Ви краще інший люд пізнайте -
Там де зла тундра і ліси ...
Оті, що в фільмах не знімались,
Хіба що Жженов промелькнув,
І за народ свій не ховались!
Де той народ? Я вже й забув ...
Сказав усе йому Папанов*,
Свою останню гравши роль:
Живіть по-людськи, гідно, гарно ...
Шкода, загинув той герой ...
Твій дід пропав у таборах,
У прадіда в виску дві кулі,
Дядьки вмирали в рудниках,
Росли дочки і їх синулі …
Тепер убивцям гнуть поклон,
Кричать «єдіная россія»,
Щодень вживають їх жаргон,
Щодень якесь нове похмілля …
Дивлюсь на них і чую гордість
За те, що рід мій не прогнувсь,
Хоч і бринить духовна хворість,
Якось із прадідом почувсь.
А там у них нікчемність, зрада,
Убивця, служка? Всі в чинах …
І на свята дзвенить розрада,
І пів країни в смітниках …
А що ж у нас? На зайді зайда
Пролазить знову в перший клас,
За хвіст вхопити б того гада,
Та він вхопив іконостас …
А тут уже не зразу бачиш,
Хто щось украв, а хто сховав,
Хто наче вовк так гірко плаче
Над тим, кого щойно зжував …
Тож в нас також сховалась зрада,
Та тільки от самих себе,
Життя минає автострада,
Майдан дурницями гуде …
*https://www.youtube.com/watch?v=yu00XmSbxtg
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902995
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2021
Земля рухається по спіралі. Ні, не по колу і навіть не по еліпсу. Вона рухається по спіралі навколо Сонця, яке летить у просторі надзвичайно швидко. І ця спіраль визначає нашу долю. Ми знову і знову робимо ті ж помилки, але вже на вищому рівні складності. І вирватись з того циклу неможливо, поки визначальним не стане життя людства за межами Землі. Поки цього не відбудеться, усі земні цивілізації приречені до зникнення і відновлення знову на якомусь примітивному рівні.
Зовсім недавно людство усвідомило цю жахливу правду. Десятки світових воєн, сотні всесвітніх епідемій … і все лише тому, що ми не можемо уникнути цієї космічної спіралі.
Космічні платформи готувалися до зльоту. Людина покидала Землю. Були звичайно ті, хто залишався. Але молодість та енергія переважно воліла сама визначати свою долю.
Ніхто не задавався питаннями, а які будуть ті інші цикли на інших планетах, в інших галактиках?
Людина вважала за краще стати мандрівником і утікати в разі потреби від складнощів, проблем, воєн … Космос великий. Невже ми не поділимо його між собою …
……………………
Виявилося, що неосвоєність та незаселеність космосу була великим міфом. Чимось таким, у чому неосвічена та самовпевнена людина переконала себе саму.
Стало проблемним знайти серед придатних світів свій власний, оскільки він уже був власним для когось.
Життя у кораблі у вічному пошуку стало нормою.
Галактики зустрічали гостей вороже. Боялися всього … Зброї, хвороб, інших світобачень …
- У Вас така величезна планета. Дозвольте нам хоча б на кілька поколінь залишитись на ній …
- Ми не можемо Вам цього дозволити. Більше того, ми навіть не можемо Вам дозволити висадитись на її поверхні. І не тому, що ми боїмося Вашої зброї. Ми боїмося Ваших хвороб.
- Але ж ми допоможемо вам вилікувати їх.
- Ви будете лікувати нас як себе, а це лише погіршуватиме ситуацію.
…………………………..
- У Вашій системі є незаселена планета, придатна для нас. Ми б хотіли її зайняти.
- Ми не можемо Вам цього дозволити. Ця планета – заповідник. Ми вирішили її зберегти для наступних поколінь.
……………………………
- Ми б хотіли залишитися у вашій п’ятизірковій системі. Тут достатньо енергії для кількох цивілізацій.
- Ми не можемо Вам цього дозволити. Ви сповідуєте зовсім іншу релігію, Ви вірите у іншого Бога, який взагалі несхожий на нашого. Це підриватиме основи нашої цивілізації. Про Ваше прибуття у нашій системі знають одиниці. Або ви покидаєте систему, або ми Вас знищуємо.
...............
Тепер у людини залишалася лише одна мрія, лише одна мета для усіх поколінь – повернутися на Землю … Яка була тепер так далеко. Загублена у космічному просторі …
А як же ж спіраль?
Спіраль – філософська конструкція, плід уяви … Про неї уже ніхто не пам’ятав …
…………………….
Перша платформа утікачів досягла Землі лише через багато сотень років.
Ці люди ще ніколи не бачили Землю. Вони лише бачили її у фото та відео – архівах. Замість голубої привітної планети на них дивився холодний пустельний світ з червоним відтінком. Залишки споруд, мостів, доріг мало вирізнялися між розкиданого хаотично природою каміння.
Але поруч … раптом ожив колись такий недружній і войовничий Марс. Його ріки та височезні трави привітно зустріли колишніх землян.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902957
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2021
У неї були крила. Насправді це дуже незручно. Ні, це зрозуміло. Це просто необхідна річ, щоб літати. Але якщо не літати … Це ж не можна дати себе обійняти. Це ж зовсім незручний одяг.
І зовсім незручно сидіти на кріслі. Але ж, вибачте, яка рівна постава …
Вона любила літати. Звісно, уночі. Звісно, не надто високо. Високо літати - це іноді страшно.
Одного разу вона спробувала удень. Але поруч раптом з’явився літак. Здивовані до нестями пасажири кинулись до вікон. Вони вважали, що побачили ангела. Але вона не була ангелом. У неї просто були крила …
А може їй лише судилося стати ангелом. Просто, ще не настав її час.
………………
Їй судилося стати актрисою. І грати комедійні ролі. Неймовірно смішні, неймовірно добрі. Але з часом пропало бажання смішити і з’явилось бажання заставляти думати … А такі актриси набагато менше потрібні, менше цікаві, як комедійні. Ну так, це для цього світу ... Здавалося б, навіщо це все молодій жінці? Це все крила … Крила заставляли шукати особливі сенси …
Їй судилося жити у державі, де немає очевидного, простого сенсу. Отого, що завис у повітрі ... Отого, що дарований батьками, поколіннями попередників ... Можливо, іноді це і добре. Але це для іншого суспільства. А тут той сенс треба придумувати. Якщо не придумаєш, то на хитку допомогу приходили алкоголь та наркотики. І ти кричиш під гітару найважливіші речі, які ніхто не чує, а потім загоюєш цю глухоту отими оманливими "ліками" ...
В чому міг бути цей сенс? Стати кимось на кшталт успішного гладіатора і перемогти усіх своїх суперників. Тобто стати досконалим бійцем. Це потім знадобиться в армії. В якій можна залишитися … А потім воювати у десятках сусідніх країн, де в його країни чомусь багато своїх інтересів. Які іноді можна просто придумати. Так само, як і сенси ... І убивати. Убивати ... Але казати, що це робили інші ... Бути успішним настільки, що убивати інших, та не дати убити себе.
Цей сенс міг бути в оптимальному одруженні … Вийти заміж за якийсь з тих розкішних палаців, авто, зроблених кар’єр. І вважати себе успішною. Можна навіть сказати: це ж усе заради моїх дітей. Звичайно, поки що не існуючих. Та й ці палаци мають у такій обраниці потребу поки не остогидне. А потім у палаців пропадає інтерес. І далі знову доводиться сидіти біля моря … і чекати … але вже з набагато меншою вірогідністю, що якийсь рибак з допомогою своєї золотої рибки (спадку, удачі, важкої праці) раптом захоче виконувати твої бажання …
Цей сенс міг бути у важкому навчання точним наукам. Адже, якщо ти талановитий, тебе можуть помітити заморські власники палаців, яким хватає особистих знань для розуміння, що тих знань потрібно ще більше. Що неможливо вічно продавати нафту газ і алмази, а зрештою доведеться продавати знання. А якщо їх немає, то .. продавати не буде що …
У неї був друг Макс. Чому він став її другом? Це важко пояснити. Він вважав, що бути чудовим гладіатором – це шлях до серця Лії. Адже появляться гроші і можна буде придбати дорогий подарунок, поїхати у далеку подорож у світи, де у людей є справжні сенси, не боятись захворіти у світі, де нікого по справжньому не лікують …
Він не знав, що Лія вже побувала у кожному куточку цього світу. Він навіть не підозрював, наскільки їй байдужі дорогі подарунки. Він бачив лише своє розуміння кращого. Завжди бажаєш комусь того, чого бажав би самому собі. Якщо ти щиро бажаєш … Іноді навіть не уявляєш, наскільки цього комусь може бути непотрібно …
Чому він раптом став потрібен Лії? Вона цього ще не знала …
Макс знову бився на арені. Спочатку він долав своїх суперників. Він не відчував ненависті до них чи ворожості. Він дивився на них наче на манекени. Вони ніколи не спілкувалися перед боєм. Та й який у цьому сенс?! Він щойно зламав хребет черговому манекену ... що за буденність?!
Але оцей в чорному боєць виявився сильнішим. Макс залишився лежати на арені, не маючи змоги навіть повернутися, не те що підвестися на ноги. Він і не бачив, як уночі хтось м’яко опустився з небес і підхопивши його попід руки підняв угору. Далі було лікарняне ліжко і злісний вердикт головного лікаря: він вже не зможе ходити …
…………………
Він мав стати її першим завданням. Дві тисячі двадцять одна врятована душа дозволяла ангелу перейти на наступний рівень. Стати учителем у своєму середовищі. Макс був лише першим. І важко сказати, чи не виявиться ця перша спроба невдалою?
Втрачено сенс існування. Саме так можна було б сказати зараз про нього.
………………..
Вони сиділи у парку. Макс у інвалідному кріслі, а Лія – на краєчку облюбованої вітром та дощами лавки.
- Чому ти все ще приходиш до мене? У цьому немає ніякого сенсу?
- А може ти і є моїм сенсом?
- Безвольний розчарований тип в інвалідному кріслі … Навряд чи … У тебе сцена, у тебе попереду чудове життя …
- Скажи мені: а ці, кого ти переміг, з яких більшість так само сидить сьогодні в інвалідному кріслі, а може й гірше … Ти щось відчуваєш щодо них?
- Ми всі обрали таку долю. Я не звинувачую ні себе ні в чому, ні останнього свого супротивника …
- А ти упевнений, що її, цю долю, не обрали за вас?
- Я не задаюсь такими глибокими питаннями.
- Але ж у тебе саме зараз є час на те, щоб задати собі такі запитання.
------------------
Тіло Лії лежало на асфальті. Розстріляна заради мисливського азарту, вона зараз зовсім не була схожа на ангела. Крила раптом пропали. На землі лежала дуже красива молода актриса, якій чомусь перестали подобатися комедійні ролі.
Перелякані від вчиненого мисливці утікали з посірілих пагорбів. Кого насправді хотіли вони вполювати у холодному вечірньому небі? Чи змінило їх це усвідомлене вбивство? Навряд чи. У країні, де цінність людського життя не переважає ста доларів, ще одна убита актриса … Це щонайбільше кілька статей у пресі, жахливих фото в Інтернеті і розпач єдиного справжнього друга.
…………………….
Макс закінчував свій перший роман. Це була його сповідь. Сповідь про зроблені помилки і причини цих помилок. Він уже знав, про що буде писати далі.
Це буде фантастичний роман про ангела, якому залишилося врятувати дві тисячі двадцять душ. І він знав, що це вже точно на одну менше …
…………………….
У неї були крила. Сьогодні вона піднялася високо – високо. Сьогодні вона сховалася від людей …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902927
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2021
Чи щастя це - замість одного аж три Сонця? Три джерела тепла, три символи на небі … радіти цьому чи ні? Далека Зірка, Близька Зірка і Зірка Розуму. Так назвали їх давно – кілька тисячоліть тому … Навколо Далекої Зірки планета оберталася недовго – не більше звичайного земного року. Але цього було достатньо, щоб все змінилося. Клімат ставав холодніший, їжа менш доступною, серця згасали наче вуглинки. На планеті починалися війни. Але раптом планета потрапляла на орбіту Зірки Розуму. Війни закінчувалися, розвивалися науки, ставали доступнішими ресурси. Людські серця оживали, а з ними і людська пісня, поезія, музика. І раптом знову стрибок. Бо це уже орбіта Близької Зірки. Клімат ставав просто ідеальним для людини. Працювати доводилося менше, ставало менше потреби у науці і все більше розваг, відпочинку, солодощів. Людина втрачала свою опірність до щоденних проблем, природних катаклізмів, хвороб … І раптом знову повернення на орбіту Далекої Зірки. У кого збереглася здатність до співпереживання програвали свою битви озброєним егоїзмом та жорстокістю. Знову рабство, нерівність, злидні. І лише десь самотні диваки пам’ятали, що це не назавжди, що необхідно вижити і є шанс на повернення до нормального життя. Але кожного разу цивілізація Далекої Зірки тривала все довше, все важче було пробити собі дорогу розуму.
Його звали Атрієм. Атрій був астрономом. За свої довгі вісімдесят трилистів (так називали один цикл повного обертання) він зрозумів нарешті, що одного разу планета знищить сама себе, а точніше, ті, що на ній живуть, знищать себе. Потрібно було позбутися впливу Далекої і Близької Зірок. За перших обрисів на небі Зірки Розуму далеко у горах почалося велике будівництво. Планету звали Полонянкою трьох зірок. Тож потрібно було визволити її з цього полону. Ідея була простою – побудувати величезну космічну платформу і у період Далекої та Близької Зірок залишатися постійно на орбіті Зірки Розуму. Часу було не так вже й багато, але Атрію вдалося чудово все спланувати. На планеті будуть залишатися лише одиниці, чий розум дозволяє уникати суттєвих впливів на психіку перепадів гравітації та радіаційного фону.
Знай та Лія були серед тих, кому дозволили залишитися.
……………………..
Як це все нам знайомо … Обділені ресурсами, обтяжені величезними контрибуціями народи дуже легко піддаються оманам тоталітаризму, теоріям расової вищості, приниження інших, отому бридкому «кожному своє». Потім раптом приходить усвідомлення учиненого, розкаяння. Починається епоха розбудови нормального суспільства. Але суспільство розвивається, набуває рис досконалості, стає неймовірно комфортним. І зовсім не раптом не помічає крокуючої поряд бідності, несправедливості, погоджується на спільні проекти з іншим не демократичним і жорстоким суспільством лиш би не вийти зі своєї зони комфорту. Очікувано починаються війни … і приходить кінець ідеальному досконалому життю. За вікном вибухають снаряди, палають будинки ….
……………………….
- Знаю, ми мусимо підготуватися до приходу Близької Зірки.
- Що ти маєш на увазі? Невже ти думаєш, що наші стиснені наміцно руки і обійми може розірвати якась там зірка?!
- Близька? Ні. Я боюсь Далекої. Мені б твоя впевненість …
- Хіба агресія така всесильна?
- Ти забуваєш, що перед агресією прийдуть лінь та безсилля … Уяви собі, що ми у час Близької Зірки будемо все менше спілкуватися, у нас зникнуть спільні прогулянки біля моря, ми все менше будемо дивитися у зоряне небо …
- Хіба це можливо. Це б означало, що ми перестали бути самими собою.
- Я боюсь, що це і означає, що ми станемо насправді іншими. Це будуть інші четверо людей. Може, давай напишемо їм листи. І підпишемо: «Прохання відкрити лише після приходу нової зірки» …
- Ти права … Давай.
- Але ти не говори мені, що будеш писати, а я тобі не скажу, що я …
…………………
Лія любила писати листи. Отож, ще цікавіше, коли лист пишеш сама собі …
«Дорога Ліє, тобі зараз здається, що світ став зовсім нецікавий, порожній, жорстокий. Що ти у ньому зовсім одна. Що усе позбавлено сенсу. Подивись глибоко – глибоко у його очі … Ти там побачиш те, що шукаєш … Якщо ти не віриш собі самій, то повір мені – щасливій частині себе самої».
Знай не любив писати листи. Ніколи не вважав це цікавим захопленням. Але вони ж домовились …
«Знаю, друже! Тобі здається, що світ нецікавий, порожній, жорстокий. Що ти на цій цілій планеті зовсім один. Подивись у її очі. Там та, кого шукаєш …».
………………………
На небі з’явилась богиня воєн і незгод – Далека Зірка. Її світло було набагато тьмянішим, ніж у попередниці. Ставало з кожною миттю все холодніше. Двоє вже давно не трималися за руки. Двоє вже давно не були «двоє». Але була дана обіцянка. Вони повернулися у будиночок, в якому вже давно разом не жили. Листи лежали окремо. Їх потрібно було прочитати.
Подвір’я засипало фіолетовим снігом. Ставало нестерпно холодно. Двоє вийшли з будиночку. Знай заставив себе неймовірним зусиллям волі простягнути руку. Лія взяла його руку в свою. Тепло Близької Зірки та Зірки Розуму, що ховалося десь там у найглибших клітинках сердець кожного жителя планети – полонянки раптом побігло людськими артеріями, заповнило собою ще кілька хвилин тому чужі і спустошені тіла. Очі не дивилися на світ, очі бачили лише інші очі …
- А що ти собі написала?
- Ти той, якого я шукаю … А ти?
- Ти та, яку я шукаю …
- Ой, ти пам’ятаєш. Ти мені колись давно говорив ці слова …
- Ми виграємо, Сіє … Я оживаю … я знову такий, як був …
- Вже не так холодно … Навіть, під цією зіркою, можна жити, якщо розумієш, з ким і заради чого …
………………….
Яке б не було тоталітарне суспільство … білоруське, російське, колись німецьке … Якщо є ті, кому важливо, по справжньому, радісно бути у двох … рано чи пізно таким режимам приходить кінець … Буває, що й одна людина важливіша за цілу зірку …
………………………
Атрій посміхався. Йому назустріч ішли його улюбленці. Він тепер знав, чий винахід важливіший …
[i]*https://www.youtube.com/watch?v=SrzJEkovZLw&feature=emb_title приклад системи з кількома зірками[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902643
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2021
Літає Щедрик у світах,
Його по світу так багато,
Мов Україна у віршах,
Сопілочка, біленька хата …
Ось Леонтович до батьків -
На свято радо поспішає,
Додому пташкою летів,
До свого втомленого раю …
Не вдалось. Ворог попросивсь
Заночувати в рідну хату,
Вдавав, що в музиці любивсь,
Давно собі намітив страту …
У спів, у музику, тепло,
У нот співочих джерело,
Їм без різниці, в що стріляти -
Болять їм українські хати …
Батьків зв’язали і дітей,
Погнали у степи коней,
Хоч і паперів не ховали …
І ким були? Про то всі знали …
Ось так у Щедрик наш стріляли.
А він? А він ... як славно полетів!
Пів світу вже його співали,
А інші пів готують спів …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902565
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2021
Сьогодні вкотре били Василя* … За що?
Знеславив, замахнувся на «святе»!?
Оте «святе» сичало мов змія.
Де ж голова? За стінами Кремля …
Убито юнака за це …
Убитих у землі - не лічене число.
Їх там не поховали. Їх оплакали снігами.
Таке у нелюді ганебне ремесло.
Василь знайшов. Його тоді ногами …
Отак прожити двадцять з чимось літ,
Ледь-ледь торкнути поетичне слово,
Лише відчути, як сміється світ -
Для України це все так знайомо …
Читає учень Симоненкові вірші …
Задали знову, як здолати втому?
Малий, у тих віршах частиночка душі,
Його любові, страченого дому …
Там молодість, затоптана у сніг,
Там рідне, наше, вдавлене у кригу,
Вірші юначі - наче оберіг,
Схотів би, помістив в одну маленьку книгу …
Не хмурся, він тебе би пожалів,
Сказав би: друже, вибач, не хотів
Тобі таку створити я проблему.
Маленький вірш. Не встиг цілу поему …
*[i]Василь Симоненко[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902530
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2021
[i]та ні, не вірю я, що в жінці щось змінилось,
бо як раніше, мов хмаринка та легка,
любити їй по справжньому хотілось
хотілось їй яскравого вірша ...
вона і зараз хоче ніжної печалі,
коли в розлуці гасне самота,
вона сама несеться в світлі далі,
вона сильніша, та така ж близька ...
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902486
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2021
Михайло сидів на лавці у парку вже котру годину … Учні у майстерні, мабуть, зачекалися. Бо це було наче подарунок якийсь … Учора розповідь про Ван Гога, а потім спроба малювати так, як він … Це ж просто неперевершено, несподівано. Інші професори все більше штовхають до так званого реалізму … А душа щось не лежить до малювання заводів, міфічних командармів із зеківською лексикою, замучених роботою доярок … Хоч останні і варті того, щоб їх малювати … Звісно, варті … Але чомусь такі малюнки у Михайлових учнів більше стають схожими на ікони. О … так … у Михайла важко. Та й кому сподобається вимога сім років не одружуватися, сім років – лише мистецтво. А те, що там за вікном … Це на потім, це не вічне … це минуче. Та й Михайло – неабияка постать … Це зараз безталанні злидні шиплять, що він пропагує «куркульське мистецтво» … Але ж до цього ж треба було дійти … до того "куркульського" мистецтва, яке мов цілий світ ... а може й Всесвіт людського я ...
Навчався у Парижі, Відні, Кракові … Мав підтримку самого Шептицького. Хоч хто такий для отих безбатченків сьогодні Шептицький? Класовий ворог? Чужак? Націоналіст? Михайла це не цікавило … Його мало що зараз цікавило, крім пензля, різноманітних технік, учнівської наснаги …
Раптом поруч опинився зовсім незнайомий чоловік. Не просячи дозволу, не сказавши жодного слова, раптом сів поруч і наче застив, зважуючи, мабуть, з чого краще розпочати цю розмову … Михайло одразу подумав, що це арешт, а німий супутник – один з песиголовців НКВД … Але помилився.
- Ви знаєте, я дуже довго думав над тим, чи маю право втручатися у цю ситуацію ...
- Що ви маєте на увазі?
- Сьогодні 25 листопада. Вас розстріляють 31 листопада за звинуваченням у буржуазному націоналізмі. Також розстріляють трьох ваших найкращих учнів. ... Я бачу, Ви не заскочені?
- Я помилився. Ви таки з тих песиголовців. Інакше ви б цього не могли навіть припустити. А так ви оперуєте точними датами, та ще й видно маєте змогу на це впливати. Щиро кажучи, я вірив, що встигну значно більше у своєму житті.
- Що ж вас так не влаштовувало у соціалістичному реалізмі? Хочете особливого, не схожого, хочете творити нове? Чи застряли у старому?
- Який сенс зараз про це говорити?
- Кожна мить людського життя має якийсь сенс. Просто людина розкидається своїм часом, не розуміючи цього …
- Мистецтво … Людина все більше звужує свій шлях. Вона обирає простіше, тривіальніше, доступніше. Адже, якщо так … досягти вершин у професійній кар’єрі може і нездара, звичайний примітивний кар’єрист. Навчання стає все коротшим, оцінки все поблажливішими, думка родичів і опікунів все важливішою … Вам же ж хтось написав про мене … Хтось назвав мене націоналістом … Я сумніваюся, що ця людина сповнена вірою у державу Сталіна … я думаю, що це всього лиш нікчемний маляр, що мріє про високий статус і повагу, на які в присутності таких як я просто годі сподіватися … ви думаєте, хто зробив революцію? Пролетаріат, вчені – гуманісти, купка комуністів – революціонерів … Ні … Її зробили посередності, озброєні злобою і невдоволенням. Нездатні на працю, позбавлені таланту, позбавлені любові до людини … Але здатні на жорстокість, неймовірну переоцінку своєї нікчемності, ...
- Ви вважаєте, що те, що твориться сьогодні в окупованій Україні – не виняток … взагалі правило …? І що такого ж слід чекати у майбутньому?
- Я у цьому переконаний. Це людська природа. І якщо державою не встановлені правила, не існує механізмів захисту правди, таланту … то ці автозаки на вулицях повернуться знову. Як бачите, держава - великий автозак. Ось ця і мабуть не одна у майбутньому ...
Незнайомець раптом замислився. Згадались побиті беркутівцями жінки та діти у Мінську, Москві та Петербурзі, забиті молоддю автозаки … зовсім недавно у 2020 та 2021 – у … Невже Михайло правий? І ці темні сторони людської природи так чи інакше знову повертаються, вилазять назовні, топчуть паростки …. правди, віри, справедливості … і знищують справжнє мистецтво. Коли у державі немає культу правди ... Коли мистецтво не навчило цьому ... Коли людина позбавлена знань, творчості, коли їй підсовують примітивний масовий продукт ... усеможливі такі ж примітивні телевізійні канали ... Що ж тоді залишається мистецтву? Це ж не ікони з Путіним чи Януковичем? Чи це хтось ще вважає вірою? Чи це нашвидкоруч збудовані готелі замість не доглянутих шедеврів кінця 19 століття?
- Ви мене переконали лише в одному. Ви є особливою цінністю цього часу і не маєте права бути знищені цим часом. Я забираю Вас з собою у майбутнє. Я думаю, що студентам 2021 року будуть настільки ж цікаві Ваші лекції як і у 1936 - у …
- А як же ж мої учні?
- Можливо, Ваше зникнення врятує їхні життя …
*[i]Світлої пам’яті Михайла Бойчука [/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902476
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2021
Здавалось, що легені ось-ось вибухнуть. Наростав біль у вухах. Пекли очі. Цього разу Андрій опинився в капсулі, що стрімко наближалась до поверхні невідомої планети. Перед самим зіткненням запрацював посадковий механізм. Включилися два двигуни. Зовсім незначна кількість пального була достатньою, щоб м’яко опустити залізну кулю на кам’янистий ґрунт.
Як виявилось, тут на нього уже чекали? Хто він був для них? Дракон з неба? Неймовірна мисливська удача?
Це звичайно ж були не люди. Неймовірно великі голови, низько посаджені очі, звичка пересуватися на чотирьох кінцівках … Спілкування, схоже більше на свист, аж надто болюче для вух Андрія прорізало тишу. Поруч з ними були ще дивніші істоти, які мабуть виконували роль земних собак. Надто багато кінцівок, абсолютна синхронність рухів зі своїм господарем. Так, виглядало, що вони вирішили на нього пополювати. Затримка була лише у тому, що дехто намагався бути у перших рядах з наміром продемонструвати свою мисливську майстерність якнайкраще. Інші двоє заперечували, видаючи загрозливі і пронизливі звуки. Як з ними спілкуватися? Для людини це було б надто важко …
А що ж його вчили? Як правильно себе вести з інопланетними істотами? Все що він знав, на цій планеті не може бути нічого складнішого за найпростіші клітинні організми … Ось вам і найпростіші … Так, звичайно, вони дихають зовсім іншою сумішшю газів … І живуть явно не у висотних будинках … Не дивляться кінофільмів … Не любуються природою?
Куди ж утікати? Андрій вирішив рухатися у напрямку скель. Можливо, оці двоє попереду вимагають іншого ставлення до нього, іншого спілкування? …
Бігти у навіть надлегкому за земними мірками скафандрі було доволі важко. Що ж буде далі, коли закінчиться кисень … Ну що ж, шість годин у нього все ж таки було. Шість годин битви людини за своє життя.
До рятівних скель не так уже й далеко. Як виявилось, наявність багатьох кінцівок ще не означає, що ти можеш швидко бігти. Андрій явно відривався від своїх переслідувачів.
Дивина та й годі … Вони боялися входити на територію скель . Ейфорія перемоги затуманювала розум, відвернула увагу від нової небезпеки … Двоє крилатих механічних істот раптом підхопили його попід руки і потягнули за собою угору …
………………..
Андрій прийшов у себе від нестерпного болю в голові. Видавалось, що новим знайомим потрібно було трохи часу, щоб підібрати придатний для нього склад повітря. Його помістили у якусь випуклу замкнену фігуру, де він міг дихати. Скафандру вже не було.
Відчувалось, що хтось уважно за ним стежить. Чулись якісь голоси. В якийсь дивний спосіб Андрій розумів кожне слово, сказане в ефірі …
- Досить дивний екземпляр для цієї планети …
- Так, раніше не зустрічався.
- Цікаво було б провести досліди. Оригінальний склад крові. Оригінальний код ДНК.
- Ця істота може містити невідомі хвороби. Одразу після проведення дослідів її потрібно знищити …
- Так, я з вами погоджуюся …
Андрій відчув, що його роль у цій дивній подорожі виконана. Невеликі вібрації, відчуття польоту … Як добре, що я тут був зовсім недовго.
…………………
Невеличке містечко Розвел мало усі шанси стати відомим на весь світ. Збитий ПВО неземний літаючий корабель наче вплавився у скелю неподалік. Ще один невеличкий стояв поруч. З нього вибіг маленький сірий чоловічок і понісся до збитого корабля. Невдовзі він з’явився у отворі, допомагаючи іншій пораненій істоті. Було видно, що їм важко пересуватися. Що земна атмосфера – хоч і не ворожа, але зовсім не та, де їм дихається легко і природньо.
У цей момент група військових наблизилася вже достатньо до місця аварії, щоб почати стріляти.
У майора був чіткий наказ: збирати все, знищувати свідків. Якщо є пілоти, спробувати їх захопити. Якщо немає змоги їх затримати, то не дати їм покинути Землю.
Солдати чекали наказу стріляти.
Але його не було.
Дещо здивовані своєю несподіваною вдачею, чужинці домчали до свого корабля і зникли у сірому небі. Зовсім молодий, сповнений кар’єрних перспектив лейтенант першим порушив тишу.
- Майор, ви порушили наказ. Я буду змушений доповісти старшому.
- Повірте мені, є речі важливіші, ніж накази, у цьому дивному Всесвіті.
- Для солдата немає нічого важливішого за наказ …
- Та ні, лейтенанте. Ще є розум. А ще є совість …
Андрій довго дивився вслід зниклому кораблю. Цього разу, невідомий друже, тобі вдалося натрапити на …
Андрій замислився … Що є критерієм розвитку, розумності суспільства? Технології? О, так, вони мене явно розібрали на шматки і провели тисячі дослідів. Вони мабуть тепер знають про мене все. І чим це краще від мисливців, що хотіли теж задовольнити свій інтерес, лише дещо інший … Не науковий, а мисливський наприклад …
А ці романтики – науковці собі вимріюють дивлячись у зоряне небо: і чого вони не прилітають … А справа у тому, що їм немає поки що до кого …
[i]П.С. Цього року ВПС Росії, Китаю та Ірану неодноразово запускали ракети по невідомих літаючих об’єктах. Наказ на знищення набув неабиякої популярності.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902350
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2021
Село маленьке стало неживе,
кричали не одні: про що там мова?
Там тільки кілька тих малят живе,
Навіщо їм лікарня, школа?!
Тепер за правило все це,
Бо ОТГ - е - нове для нас слівце -
Пустеля, пустка і розбите скло,
Де вчора ще було село ...
То з України з кров'ю видерли кусок,
Ціле село їм наче волосок,
Тепер болюче мов вогнем пече,
Ховай від сорому лице ...
Крокує по Вкраїні ОТГ-е,
міста покрали всі прилеглі села,
Тут поруч чех дрібне все береже,
Словак, болгарин,
Села - то ж вітрила ...
Що весь народ як цінність береже -
Свої пісні, і звичаї, і мрії,
А тут якесь у лоску протеже,
А тут якісь чиновницькі повії ...
Продали все,
І що тепер йому - отому українцеві благому -
Подарували стелю і стіну,
Ще нашкребли від голову солому ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902236
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2021
Йому подобалось …
Навіщо щось казати?
Навіть, якщо щось треба підписати,
Це байдуже. Неси, що маєш волохатий!
- Підписуй, ось …
Тепер можеш гуляти …
Палац, жінки, гойдає яхту море,
Бідує світ – то невелике горе,
Не в кожного таке щось відбулось,
То хай бідує інший хтось …
А він - щасливчик, він - пестунчик долі,
Правда, лишилось небагато волі,
Вже скоро день оплати набіжить,
А поки все у нім мовчить …
Любов невтішна - вже забута,
У друзях сенсу теж нема,
Дитячий сміх давно не чутий,
І там, де небо, пелена …
Йому подобалось …
Навіщо щось казати?
Із яхти вранці в «молоко» стрибати,
Ковтати долі, що марнує хтось …
Ще трішки залишилось часу ...
І раптом упекла межа,
Враз вицвіло сліпе багатство,
Не приховаєш вже - іржа …
Любов несправжня – просто відьма,
Шалені гроші – папірці,
Товчеш розбитими коліньми
Сміття і дрантя острівці …
Вже не подобалось,
Вернути забуте справжнє захотів,
Та чорт відмовився і чути,
Що він там п’яний белькотів …
Ще трохи залишалось чарів,
Отих, що дурнем підписав,
Кусочок сонця, білі хмари
Щасливим дітям малював …
Здолав невидиму хворобу,
Урятував людське життя,
А чорт уже біля порогу
Сміється з того каяття …
Схопив «щасливця» за сорочку
І тягне у свою пітьму,
Та раптом бачить світлу точку
Кричить: братове, не вдержу …
Подумав Бог: "Ну як це буде,
Оці картини на стіні …
Побачать діти, старші люди …
Хто малював? Скажіть мені …"
Та хай вже краще він малює?
До раю точно не візьму,
Хто так життя своє марнує.
- Іди малюй … маєш стіну …
[i]*на фото сцена із "Фауст" Гете[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902218
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2021
Є в Європі за гора́ми,
Понад море дивний край,
То мовчить, то заговорить,
Глянеш, зовні наче рай …
Як сусіди полюбили
В нім гуляти досхочу,
Люду того погубили -
Палять ввечері свічу …
Вже й нема кому вставати,
Щоб ожив понурий край …
Досить пісню заспівати,
Встав, дивись! Бог помагай!
Знов пожежа наступила,
Знов чужинець в хату вліз,
Знов хапає жінка вила,
Знову хата повна сліз …
Хтось не витримав, втікає,
За глибокий океан,
Знов пугач в гаю гукає,
Наробив тих справ Богдан …
Знов знайшлася в Україні
Якась світла голова,
Чом клянуть Івана* й нині,
В кого продана душа ?!
Чом, Михайле** козаками,
Ти хвалився на весь світ,
А Вкраїни вояками
Не закрив Русі воріт …
Так, вернулись з того світу,
Як Левко*** закон читав,
Що його народ не вбитий
Своїм словом написав …
Чи птахів забракло в лузі,
Чи не так коваль кує,
Опинились ми на пузі,
Всяк хапає не своє …
Та воно все зрозуміло –
Цвіт народу у землі,
Все змарніло і змаліло,
Десь в сибірах "куркулі" …
Десь в Канаді, десь у США,
Десь …
Лиш піснею озветься
Засумована душа …
Молоді, такі яскраві,
Воля наче той граніт,
Бачив вранці їх на каві,
Теж летять в далекий світ …
Та вона ж така тендітна,
І красива, і струнка,
Залишили її рідну –
Ту, що в полі, у стрічках …
Учепились в рідну землю
Закордонні покупці,
В душі маємо пустелю,
Втекли навіть горобці …
Позбігались, вибирають
Собі іншого царя.
Свої голови не мають?
Утікають за моря …
[i]*Іван Мазепа, **Михайло Грушевський, ***Левко Лук'яненко[/i]
[i]Музичне прочитання з допомогою ШІ
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902105
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2021
Сію навряд чи можна було б назвати звичайною. У нашому розумінні звичайності … Так, деякі дівчата надто часто змінюють зачіску, колір нігтів, біжутерію … Це навряд чи у когось з сучасників викликає відчуття чогось незвичного. Чи скажімо, зміна одягу тричі на день? Реалістично, іноді вимріяно, іноді досягнуто важкою працею. Іноді своєю, іноді батьків … У Сії все було набагато складніше. Вона змінювала образи ... Звичайно, для Світлих така поведінка не викликала ані запитань, ані зауважень . Але для Андрія це було шоком. Тож усе по черзі.
Учора Андрій уперше занурився у світ Свідомості, як його називали Світлі. Він досить довго обирав світ, в якому хотів би опинитись. Його неспокій, його внутрішній протест, розчарування одразу потягнули його до океанського узбережжя. Деталі? Шторм. Вітер. Чудові умови для того, щоб побути самому з собою. З таким собою. Зібратися з думками. Набратися рішучості.
Він і не знав, що у когось може виникнути таке ж бажання. У такому ж місці. І що, не виставляючи обмежень на контакти, він автоматично ставав доступним для будь-кого іншого. Ледь побувши кілька хвилин на самоті, Андрій почув раптом позаду привітання …
- Я не впізнаю Ваш образ? Хто Ви? Вибачте, не запитала дозволу на втручання …
- Я тут вперше. Я новий у Вашому світі.
Неймовірна молода жінка у світлому платті з глибоченними карими очима … Оце так перша зустріч на новій планеті. Приємно вражала свобода спілкування, відкритий вираз обличчя, відсутність перестороги підійти чи звернутись до когось чужого … А й справді, кого б вона могла боятися за таких умов? Як виявилось пізніше, боятись таки було кого …
- То у вас ще все попереду … Головне – не боятись своєї фантазії, творити самому, дозволяти творити друзям, не зупинятися на досягнутому ….. адже у фантазії немає меж.
Сія видала це все скоромовкою. Мабуть, неодноразово наче мантру повторювала ці фрази для когось чи для самої себе.
- Невже насправді неможливо досягнути межі?
- Мені поки що не вдалося. Іноді мені здається, що ось вже й вона … моя межа. Та раптом оживає якась нова ідея, новий образ, нові мрії ….
- Але ж це все несправжнє?
- А що є критерієм справжності? Емоції, переживання, біль втрати, радість здобутку? Так це все є …. То яка інша справжність вам потрібна?
- Мабуть, те, що неможливо перекреслити, відібрати, забути … ?
- Ви мабуть про кохання? Але хто перешкоджає вам знайти його у такому світі?
- Мабуть, відчуття його не справжності.
- Так переконайте себе у його справжності …
…………………..
Учора вони були в Опері … Це було щось неймовірне. Не відчуваючи жодної втоми, годиною пізніше облітали покриту льодом Європу. А ось і теплий ранок в Україні. І трави, літо … Лише через годин сорок організм відчув втому і вони ненадовго розлучились.
Андрій дивився на своє … непотрібне тіло. «Що ж це я тепер?». Відчуття перебування у клітці у нього звичайно не було, але … Тіло відчувало себе зрадженим.
Він не міг відмовити собі у бажання пробігтися, пронестися цією чужою планетою, відчути на своєму лиці дотик вітру ….
Але у програмі такі відчуття так само з’являються ….
Йому запропонували працювати перекладачем старих текстів. Він не мав права на відмову від праці та й жодним чином не хотів цього. Андрій спробував і у цьому житті знайти Сію. Але йому не вдалося. Лише значно пізніше він зрозумів, що Сія вже не поверталася у реальність.
Можливо, і не варто було бачити її таку. Але Андрій зважився.
Він зупинився біля її справжнього тіла. Як так може бути? На жаль, дороги назад уже не було. Неймовірне обладнання дозволяло ще перебувати у віртуальності кілька сотень років, але реальної людини вже фактично не існувало. Спільною у них могла бути лише віртуальність.
…………………..
Людська агресія може мати прихований характер. Відомий факт. Скупа холодна реальність. У зовнішньому світі вона не проявляється. Але тут, у фантазіях … Тож прагнення частини Світлих підкорити собі віртуальний світ стало раптом не вирішуваною проблемою … Хто цей лихий образ? Чи хто ці лихі образи? Чому вони отримують задоволення від нищення світів інших. Виправити цю ситуацію поки що не вдавалось … Адже кожен програмував сам свій день, свій одяг, свою зовнішність … а демократичне суспільство не допускало втручання в чужу особистість. Якби було навпаки, то подібні негативні емоції могли б заполонити наприклад контролерів чи адміністраторів системи і їм би захотілось керувати цим світом. Але тоді це б був звичайний тоталітарний режим …
Бути лихим стало для декого таким ж захопленням, як, скажімо, для Андрія блукати біля океану чи для Сії – вуличками старого Відня чи Кракова. Запускати віртуальну поліцію? Але ж це ламало усі мрії Світлих про ідеальність?
З’являлись такі, хто відмовлявся від віртуальності. Іноді їх повертали туди насильно, але це вже не був світ ідеальних взаємовідносин.
- Андрію, чому так сталося?
- Сіє, я не знаю. Я можу лише робити припущення.
- Чому нанесення шкоди комусь може принести радість?
- Мені здається, що наше невміння, наші помилки, наш сором чи його відсутність від скоєного … Це все має якусь надзвичайно глибоку природу. Ми не можемо не помилятися, бо ми люди. Ми наче запрограмовані вчитися на помилках. І якщо ми бачимо результат своїх дій, то ми зрештою виправляємося. Але, уяви, якщо помилка не несе відчутних наслідків … Дитина торкнулася вогню, а її не пече. Дитина відібрала чужу іграшку, а її ніхто не сварить. Знищено цілий світ, а немає поранених, загиблих, обурених … Мені здається, спосіб життя Світлих повернув людину у цей дитячий стан. І вона з нього все частіше сама не може вийти …
- Ти вважаєш, що такий наш світ скоро зникне. А отже, і наш з тобою …
- Мені здається, що це невідворотно.
………………………
Світлі помилково вважали, що їм вдалося безповоротно мінімізувати зло. Що людська природа здатна оминути надскладні випробування та уроки, одразу здобувши статус світла. Вони помилялися. Більше того, людська природа здатна деградувати. Адже людина вчиться все життя … І раптом у неї пропадають уроки, пропадають вчителі … а учні поруч … опиняються у такій ж ситуації.
……………………………………
- Сіє, дивись. Там попереду світло. Що станеться, якщо ми увійдемо у нього?
- Я не знаю. Його ніхто ніколи не програмував. Це наче якась супутня енергія, яка супроводжувала нас постійно. Але у нас немає іншого шляху …
…………………………………..
- Хто Ви?
- Я Провідник. Якщо хочете, Друг.
- Де ми зараз? Чи це вже інший світ? Зовсім інший …
- Ви на фабриці світла. Мабуть, так ви мене зрозумієте краще.
- І куди нам зараз?
- Ми не знаємо відповіді. Якби Вас можна було б розділити, все було б просто. Але ви ніколи не були разом і ви заслужили на те, щоб бути разом.
- Ви не знаходите для нас місця?
- Ні. Його немає. Ми створимо для Вас ваш окремий світ.
………………………………..
Гарного весняного ранку Андрій забіг на ранкову каву у невеличкому кафе на Лесі Українки. Він любив тут іноді сидіти … зовсім недовго, хвилин десять … особливо, коли починався ранковий дощ … . Роботи сьогодні було не так уже й багато, студенти весело прогулювали свої чергові пари, а двірники усували докази чиєїсь неприємної недбалості … А може це просто весна …
Раптом вбігла вона … Скуйовджене волосся, розщепнутий плащ і величезні – величезні очі … «Маленьку каву мені» … Обрала собі столик неподалік і почала поспіхом перечитувати якісь фрази у записнику. Воно б все так і закінчилось … якби не ця звичка торкатися кількома пальцями волосся і ледь – ледь його накручувати. Це було таким знайомим. І чомусь так … шумить у вухах океан …
З дівчиною, здавалося, відбувається те ж саме. Вона раптом обернулася … Побачила …
- Я не знаю чому, але я не можу до вас не підійти …
- Ви теж чуєте океан … Тут, у Львові ….
- Так … Вибачте, я не питаю дозволу на втручання …
- Андрію, не питай мене про це ніколи …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902003
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2021
Якось мені наснився сон,
Дрімав від київських вікон,
Всівсь Солов’яненко на трон,
Хоч не любив в житті корон,
Білаш, вклонився всім Гнатюк,
Всміхнувся рідний Івасюк …
Зал зачекався, причаївсь,
Хто б краще них в цім розумівсь …
В такому конкурсі за честь
Та заспівав би люд увесь,
Та щось бомонд наш забоявсь
І на гастролі постаравсь …
Стоїть дівча, в малюнках вся,
Та не понищена душа,
Раніше реп хотілось, джаз,
«Співай для себе, не для нас …»
Отож і видала вона,
Що вулиць шум їй нашептів,
Мовчала ввечері зима,
Незвичний вийшов в неї спів …
Чи то злякалась так вона,
Чи навпаки, вся спалахнула,
В цю мить актрисою була,
Актрису публіка почула …
Вклонивсь доземно їй Гнатюк,
Білаш схвильовано всміхнувсь,
Торкнувся серця Івасюк,
Слів Солов’яненко позбувсь …
Отямився і каже: мила,
Мене ти зовсім засліпила …
Співай своє, в своєму крила,
Тебе ж оцьому мати вчила …
Із Грузії приїхав гість,
На що душа та відповість,
Своєю вирішив співати,
Своєю ж легше все сказати …
Злетіла пісня вище гір,
Душа відкрилась наче книга,
Що розтопилась,
Як була, остання українська крига …
Гнатюк розцвів, Білаш злетів
На сцену друга обійняти,
А Івасюк й собі хотів
Під спів той серцем політати …
На тім запал увесь пропав,
Бо далі назбиралось справ
Комусь погане щось казати,
Без серця краще не співати …
Та ще й чуже усе, чуже,
Пожежею запахло в хаті,
Кричати хочуть: та невже
Збідніли, не такі багаті …
Розтратили любов, тепло,
Та хто ж ще любить по чужому?!
Чи засмітилось джерело,
Що живить українську мову?
Дивись, он там в кутку стоїть -
Нестрижений і волохатий ...
Гітара в нього так бринить,
Але ж як може заспівати?!
Кричить Гнатюк йому: ходи,
Отут ставай поблизу мене,
Ти так, юначе, не тремти,
Співай зі мною: брате – клене …
[i]Так, шанувати ми чуже навчилися чи не одвіку,
Своє роздали, розбрелись. По світу. Що немає ліку.
Тепер нікчеми. Бідаки. Потратили свої таланти.
Гультяйські в нас якісь зірки. Бринять. Не грають музиканти. [/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901911
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2021
Строкатість публіки біля Капітолію вражала. Яскраві кольорові костюми швидше нагадували участь в якомусь з карнавалів, а не спробу завадити легітимізації нового президента. Сніжко вже майже не ховав свого неординарного образу, чим тут нікого не дивував і не створював жодних незручностей. Багато хто підходив, хлопав по плечах і робив яскраві селфі. У середовищі мітингувальників раптом з’явився ще один персонаж. Неймовірно багатий та щедрий костюм півня робив безперспективними будь-які спроби виявити, хто ж там заховався під цим екстравагантним образом. Півень ж вів себе напрочуд активно. Вигукував гасла, поривався на штурм, підтакував найактивнішим задиракам. Іван не почував себе тут природньо, був дещо заскочений участю у такому шоу, чим викликав підозри в оточуючих …
- Ти що за один? З якого штату?
- Юкрейн. Сорі. Юкрейн.
- А … Ми знаємо вашого президента. Він теж актор.
- О так, він точно актор …
- Тут є кілька дивних персон з Росії. Не хочете з ними зустрітися.
- О, ні. Я тут у приватній справі. Тим більше, з Росії …
Саме Півень зацікавив Сніжка чи не найбільше. Відчувши інтерес до своєї персони, Півень почав відступати. Раптом до Сніжка підскочили кілька не надто ввічливих персон і постаралися виштовхати його за межі паркової зони. Але на те він і чорт, щоб все робити по своєму. Закрутивши переслідувачів у якомусь неймовірному вихорі, Сніжко вже наступної миті був поруч із Півнем.
- Будете старатися мене далі штовхати, любий друже? Чи мені на весь парк закричати, що з нами наш любий …. ?
- Ні, ні, мовчіть. Що ви хочете?
- Я хочу угоду.
- Я поки що нічого не підписую. Лише через моїх юристів.
- Ну я можу зачекати до двадцятого … Але чи це в наших спільних інтересах?Хоча ні. Я тоді кричу.
- Так, що в цій угоді?
- Ви мені щось маєте віддати …
- Скільки це в грошовому еквіваленті?
- Ви мене переоцінюєте.
- Я бізнесмен. Не знаючи, скільки то в грошах, я нічого не підписую …
Іван опинився поруч і мав змогу стати свідком цього швидкоплинного діалогу. Треба було втручатися, а то ще вийде так, що «допоміг занапастити якусь американську душу».
- Копитку, ти скажи про переваги, обов'язки сторін … Це ж можна усунути конкурента. А щось при цьому можна втратити ...
- Я не можу приймати таких рішень самостійно. Мені треба порадитися зі спонсорами.
- Але ж у пана Півня теж є спонсори. Невже ж ти думаєш, що йому не треба порадитися …
Відчувши допомогу, прихований під образом півня чоловік осмілів.
- Послухайте цього мудрого чоловіка. Він вам все пояснить. Треба вивчити детально питання, усі за і проти. Та й ви якийсь не місцевий ... Дивно виглядаєте.
Сніжко схопив телефон і побіг дзвонити. Тим часом, Іван спробував пояснити «яскравому птахові» що з цим персонажем жартувати не можна. На жаль, його аргументи викликали лише посмішку та жарти. Тому з поверненням Копитка торги розпочалися знову.
- Спонсор висловив своє зацікавлення. Ваші послуги оцінюються дуже високо.
Півень, боячись розголосу, явно вирішив підіграти.
- То що ж з моїм конкурентом?
- Ми його заберемо в Україну.
Згадка про Україну подіяла наче помах чарівної палички.
- Покажіть, що ви маєте ... які документи. Що то за угода?
Іван програвав цю маленьку битву. Йому не залишалося нічого іншого, як втрутитись рішуче у події. Хто його зна, що Сніжко приготував для цієї зустрічі. «З нами той, кого не можна називати. Він нас кличе на штурм. Не віддамо Капітолій». Ці слова він вигукнув з середовища найбільш обурених мітингувальників і вони долетіли до вух передніх рядів саме в момент, коли угода Сніжка разом з ручкою опинилась в руках у Півня. На щастя, хтось так міцно штовхнув Солодкого що його маленькі ріжки раптом опинилися в міцних півнячих руках. І от диво! Вони не відривалися. Вони виявилися справжніми. А копитце замість носа висунулося прямо перед очі здивованого до неймовірності не-підписанта.
Тим часом, більшість рішуче кинулись штурмувати Капітолій. Півень разом з дивною групою осіб покидав аж надто небезпечне таким розвитком подій для нього місце.
…………………..
- Іване, я сумую. Мені зірвалася така угода.
- Співчуваю, друже.
- Ой, не вірю я у твої співчуття. Але твоя підказка про переваги мало не вистрілила. Колись ми спрацюємося.
- А ось у цьому я сумніваюся.
- Так ..., ти мені щось обіцяв. Нам саме час зустрітись з Маском.
- Я готовий.
………………………………
У зручному м’якому кріслі біля величезного монітора Ілон Маск справді чимось нагадував інопланетянина. Можливо, усі просто звикли до його здатності дивувати. Можливо, іноді у нього проскакували аж надто не земні мрії?! Хоча, що можна сказати про людину, що, ставши раптом найбагатшою у світі, раптом може вкласти майже все у новий проект для того, щоб реалізувати свою давню мрію. Що ж, стопроцентний інопланетянин …
Іван та Сніжко появилися раптом і нізвідки. Як пам’ятаємо, Сніжко любив подорожувати "на свіжо". З Іваном на плечах воно б і не дуже зручно, та заради справи можна і потерпіти …
- Вітаю, пане Маск. Радий побачити вас "в живу", а не лише у зумі.
Чемність привітання Івана не справили особливого враження.
- Хто ви такі і хто вас сюди пустив?
- Мене звати Іван Терещук. Ми з вами спілкувалися минулого тижня про співіснування штучного та людського розуму. І я вас переконав, що штучний розум за певного алгоритму здатний на емоції.
- А … Вітаю, Іване. Хто Ваш друг?
- Так, мій знайомий. Він саме має до Вас справу.
- Боюсь, що Ви не вчасно. Ми саме готуємось до запуску першого пілотованого людиною корабля на Марс.
Тут втрутився Сніжко.
- От саме це мене і цікавить. Це ж будуть великі поселення? Ну не зараз, а так років через двісті. Я б хотів підготувати ґрунт.
- Ви мене розсмішили. На жаль, так далеко навіть я не дивлюся.
- От ви собі уявіть. На землі буде Бог і скажімо чорт. А хто буде на Марсі?
- Теж Бог і сподіваюся не чорт.
- От бачите, а може б за певне сприяння ми б зробили навпаки?
- Я, чесно кажучи, думаю, що там буде ще хтось третій і тому чорту буде непереливки. А зараз я мушу Вас покинути …
…………………….
- Іване, я дізнався неймовірно важливу інформацію. Вона має бути донесена терміново до вух спонсора. Причому, мною особисто.
- Ти знаєш, Копитку, що я не можу ще летіти. Мені потрібні черевички Меланії Трамп.
- Ну що ж, спробуємо …
…………………
У великому холі адміністрації президента йшло нагородження найактивніших учасників виборчої кампанії. Звичайно, це була надмірно маленька розрада для тих, хто програв "битву за трон". Але все ж це був неабиякий вияв поваги …
Дональд Трамп і Меланія Трамп особисто вручали нагороди та обіймали найактивніших прихильників. Раптом президент помітив серед гостей голову Івана. І одразу почав шукати знайому рогату фізіономію. На щастя, Сніжко сховав свій екстравагантний образ під вишуканий костюм та об’ємну зачіску. У тиші раптом озвався голос мадам Меланії:
- А зараз ми хочемо запросити сюди нашого друга з України, що зовсім недавно неабияк прислужився нашій родині. Підійдіть сюди, будь-ласка. Мій чоловік розповів, що ви допомогли одному з членів нашої родини вистояти у суперечці з певною екстравагантною особою. Я, щоправда, не вірю у таких, а також прошу мене не переконувати у зворотному. Але я зрозуміла, що Ваша допомога була суттєвою. Що ми можемо для Вас зробити?
Іван розповів про бажання Марго. Ну що ж, його прохання було задоволено. Тим більше, що такий прецедент так яскраво був колись описаний відомим їй українцем Гоголем. Більше того, сам Трамп погодився фільмувати на телефон, як знімає свої черевички перша леді та розмістив це відео миттєво у своєму твіттері та інстаграмі.
Іван почувався щасливим. Щоправда, він дещо запінився зі своїм подарунком. Не добившись взаємності від Тарасика Абрамовича, Марго вже встигла вискочити заміж за багатого турка та зібралася з ним у Москву. Останній пообіцяв з неї зробити найвідомішу співачку на теренах Росії. А те, що мала трохи голосу, робило цю перспективу не надто захмарною.
Тож, коли добряче проморожені Іван та Копитко опустилися на київські пагорби, Марго вони уже не застали. Розум говорив, що на краще, а емоції годі було стримати.
…………………………………
Було доволі холодно. Іван брів собі рідним містом, оповитий думками, емоціями, холодом. Здавалось, ніщо не могло б зараз розбудити його всеохоплюючої меланхолії.
Раптом він побачив на сходах дівчину, що явно потребувала допомоги. Дівчина оступилась, а тому її величезний каблук лежав наче убитий воїн на чималенькій відстані.
- Чи можу я вам якось допомогти?
- Ой, навряд чи. Я уже подзвонила подрузі, але вона добереться до мене з запасним взуттям не менше, як за півгодини. А це для мене катастрофа. У мене виступ в цьому будинку через десять хвилин. І я не уявляю, як я вийду на очі журі босою або на одному каблуку.
- Хтозна-хтозна. Може, я Вам якраз і стану в нагоді. Поміряйте.
Дівчина спробувала Меланині черевички. Як на диво, вони їй підійшли. Ще більше диво було у тому, що вони їй сподобались.
- Чекайте, ви справді можете мені їх позичити?
- Я вам їх дарую.
- Ні ні. Я біжу. Я виступаю. І я повертаюсь до Вас і повертаю Ваш подарунок. Це занадто дорогий подарунок для мене. Вони насправді просто чудові.
- Добре. Біжіть.
- Або ні. Ходімо зі мною. Я попрошу, щоб Вас пропустили. Я скажу, що ви мій друг. Ви не поспішаєте?
- Та ні.
- Зовсім забула. Мене звати Таня. Але люблю, щоб мене називали Тіною. Тому ви мене так і називайте. А я буду вас називати «подарунком долі».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901846
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2021
Марго знову втупилась у телефон. І що ж вона там розглядала? Фото подруг? Київські пагорби? Може, боже бережи, політичні новини? Та ні … Марго любувалася собою. І так, і так, і сяк, … І цією ніжкою, і цією ручкою, і так щічкою … Дівчина була неабиякої вроди, тому все було б і не так винятково, якби вона це не робила від самого ранку. А невдовзі вже полудень …
Зараз знову припреться Іванко. От і надоїв же ж … Та й що то за Іванко такий? Сидить з автівками постійно. Та й сморід мастила від нього. Був би айтішник якийсь чи що? Або якийсь начальник управління міської ради чи синок якогось відомого підприємця … Ні, не тих, що на базарі. То злидні. А такого, що вже давно не працює. Живе на відсотки, постійно ходить до банку, міняє типи вкладів, переводить проценти, купує облігації …. «А нащо ж тоді вона вчиться на престижних міжнародних відносинах?!» … О … Там добре вчать, як на такі теми вести загальну розмову. Щоправда, ледь не вигнали за непридатність до професії … Але ж не вигнали. На це є солоденький дядечко, що все організує.
То що … прогнати того Іванка вже чи ще не час. Чудово допоміг з курсовими. Ага … знає англійську. Навіть спілкувався в два слова з Ілоном Маском. Ну так, цікаво з ним іноді. Але безперспективний мужчинка …
Куди б його оце відпровадити? Кудись подалі? А самій зайнятися влаштуванням свого життя. От щось накльовується з Тарасиком Абрамовичем … а там такий татусик. Такий татусик ….
- Привіт, Іванку. Що забіг?
- Хотів поділитися цікавими новинами, хотів тебе побачити, почути …
- Та вже не мусиш приходити. Зайшов у телефон і дивися досхочу …
- Та це якось не по справжньому.
- То може я для тебе не надто справжня.
- Та що ти, Марго?! Ти найкраща. Скоро у тебе день народження. А що б ти хотіла у подарунок?
- Пообіцяй, що здобудеш мій дарунок. А ні, то ніколи більше не прийдеш.
- А що б то я був за чоловік, якби не міг для тебе все здобути!?
- Ну от … Хочу черевички від самої Меланії Трамп. Щоб зняла з ноги і тобі для мене передала. А ти щоб це все зняв на телефон. Зробиш, то все … Ми разом. А ні … ну то ні …
…………………………………..
«Ой, Іване, Іване …». «Та нащо тобі то дурне дівчисько?!». Та он на її факультеті таких сотні. І не дурних, і не примхливих, і розумних … А тут щось омана напала ….
«Треба щось думати». «Пам’ятаю був один знайомий, що я йому роки два тому у фотошопі трошки зовнішність поправляв. Ніяк у нього нормальні фото не виходили. Все з рогами та з якимось копитцем замість носа». Згадав Іван ту розмову.
- Та принесіть нормальне фото.
- Це виключено. Не виходить. Тільки таке постійно і виходить. Внутрішня натура постійно вилазить назовні.
- Ви з мене смієтесь.
- Не сміюсь. Що зробиш, коли чорт?
- Ну так, чорт … Добре, щось придумаю.
Іван тоді знайшов чуже обличчя і так сяк наклав, добився потрібної схожості. За що отримав несподівану плату.
- Грошей не дам. Кажи, що хочеш?
- Що я хочу? Та скільки тої роботи …
- Кажи.
- Смартфон я хочу. Це жарт.
- Тримай.
Це був день, коли Іванко став на один день Іваном після такого щедрого подарунку Марго. Щоправда, невдовзі дуже про нього пошкодував, бо Марго не вилазила з нього ні вдень, ні вночі.
Ось до цього свого знайомого хлопець і попрямував. Не знав, щоправда, що той захоче за оплату цієї подорожі за океан.
Це був особливий чорт. Весь гладенький, доглянутий. Хвоста ховав далеко. Ріжки відпали за непотрібністю. Щоправда, пам'ятаймо, що на фото ці всі атрибути так чи сяк проскакували. Мав особливі потяги, та цим уже нікого не здивуєш. Був весь чорний і темний, тому мабуть і обрав на противагу ім’я Владислав Копитко або для близьких знайомих Солодкий Сніжко.
За потреби служив, де скажуть і як скажуть. Але свого основного господаря ніколи не забував. Звіти писав справно. Клієнтуру постачав щедро.
- То що ж ти у мене, Іване, хочеш?
- Хочу попасти у Вашингтон і зустрітися з Меланією Трамп.
- Цікавий збіг. Я теж туди зібрався. Але чого б я мав тебе взяти з собою?
- Моя англійська?
- О … повір … я спілкуюся усіма потрібними мовами.
- Я зможу поремонтувати автомобіль?
- Ненавиджу такий транспорт. Люблю чи в літаку, чи на свіжо.
- Мене знає Ілон Маск.
- О … А це новий перспективний ринок. Адже ж частина повтікає на червону планету. О …. Ти мене з ним зізнайомиш.
- З превеликим задоволенням.
- Зачекай, подзвоню спонсору. Пане Всехороший, чи можу Вас потурбувати. Маю жорстку необхідність у партійних справах злітати в Америку. Як розумієте, останні дні перед інавгурацією. Так, так, хочу засвітитися … і трошки про Вас згадати? А … Не треба. Не треба нагадувати? А … Добре. Домовились.
- І що?
- Летимо за годину.
- А як же ж паспорти, візи?
- Вже все на борту. Ти не знаєш мого спонсора. Дуже серйозний чоловік. Має чудову віллу в самому центрі Лондона.
Дивна парочка поспішила на летовище.
[i]Фото з фільму "Вечори на хуторі біля Диканьки"[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901816
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2021
Народ – це велич, грім, а хочете, то вітер -
Невтомний, мужній, у віках гучний,
Не сором, щоб себе кудись подіти
І заховатись від поробленого ним …
Варшава, Вільнюс, Рига і Тбілісі,
І танками здобутий Будапешт,
І наш Володя - вбитий вранці в лісі,
Буденні страх, ілюзія, арешт …
А ці Толстой, Єсенін, що сказати,
Один не знав, де сором свій сховати,
А другий так «берізку обіймав»,
Що ту Росію мов не помічав …
Отам далеко - то сирійські хати,
А тут близенько - спалена земля,
Де мала б діток мати колисати,
Якби не було в гості москаля …
Де ж той народ, щоб так його назвати,
Де велич мови, що тамує біль,
Та справжня мова мала б тут волати,
Кричати, сину, не чини, не смій …
А це таке - покрадене й погнуте.
Але болото має мати ріст!
Інакше як болото те почути.
Ще згубиться між кленів і беріз ...
А там були – чи велети, чи скелі.
Там Сахаров кричав в лице юрбі.
Не зміг нічого вдіяти в пустелі.
Давно вже згасли ті його вогні …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901806
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2021
Я, мабуть, трішки скучив за весною,
Не тою справжньою, а тою, що в душі,
Я все життя пробуджуюсь тобою,
Купаюсь у твоїй земній красі …
Ота весна в очах коханої людини,
Ота весна у криках журавлів,
У успіхах моєї доньки й сина,
У білизні намріяних снігів …
Вона і є, а іноді немає,
Кудись від мене злякано втіка,
Хтось з друзів світ раптово покидає,
Неспокій зріє у моїх думках …
Я, мабуть, трішки скучив за весною,
Бо місто не озвалося луною,
Бо Україна мов дівча втомилась
І трішки із собою зажурилась …
А я б хотів, щоб раптом розцвіла,
Щоб в небо птахом високо злетіла!
Маленька пташка раптом відповіла:
"Не поспішай. Ще полетить вона …"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901584
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2021
Аврора прокинулась якось буденно … Так наче і не було усіх цих надзвичайних історій. Не було сотень смертей і сотень народжень. Зовсім десь глибоко жеврів спогад про Андрія. Мабуть, давалася взнаки емоційна втома … Минуле наче заховалося на мить десь глибоко і далеко. Хтось знову порушив її спокій. Чому? Їй здавалось, що відповіді на питання було знайдено. Цінності захищено. Але комусь знову захотілося повернути її у вир життя. Заради чого?
Ця сонна щойно пробуджена жінка мало чим нагадувала воїна, непереможного андроїда чи цю неймовірну особистість, яка чинила у критичних ситуаціях завжди і у всьому правильно. Звичайність оточення дивувала, захоплювала і … навіть лякала. Аврора підійшла до дзеркала. Так, це її довге каштанове волосся, глибокий погляд, її звичка доповнювати сказане жестами … Хоч інші риси обличчя були незнайомими. Її звичка іноді хмуритись, іноді посміхатися, з неймовірною швидкістю змінювати міміку обличчя. Колись подруги щиро сміялися з цієї її здатності. Але звідки ця наче наклеєна жорсткість у рисах обличчя ...
У цієї незнайомої жінки надзвичайно багато одягу. Але чомусь переважають темні кольори … І вся ця кімната ... якась нежива чи неусміхнена ...
У цієї іншої жінки немає фотографій дітей на стіні, фото з чоловіком, друзями. Лише якісь незнайомі особи з дещо пихатим виразом обличчя. Чужі люди ... у всьому і всюди.
Ну що ж, чорне так чорне … «І у чорному може заховатись яскраве серце». Аврора мимохіть посміхнулася сама собі. «І чого я нервую?». «Навряд чи можна перевершити все те, що зі мною вже сталося у минулому?!».
Так, у цій кімнаті аж надто багато тої іншої мене. «Щось я собі цього разу не надто подобаюся». «Боюсь, що моя колишня первісна подоба може виявитися суттєво кращою за мій образ цього разу» …
Аврора спустилася у хол. Тут все блищало … можна навіть сказати, що порожніло … Не було взагалі нікого. І нічого … Нічого стороннього, нічого живого (йдеться про квіти, собаку, кота … ) … нічого дріб’язкового і просто милого ... Хол музею та й годі ...
Жінка увійшла у приміщення, яке чимось нагадувало столову. Їй здавалося, що, сівши за стіл, вона одразу спричинить якийсь рух, «життя» у цьому німому світі. Так і сталось. За нею наче хтось спостерігав. Миттєво відкрилися двері і двоє молодих дівчат швиденько поставили перед нею кілька блюд сніданку. Опустивши очі, дівчата на щось очікували … Як виявилося потім, це були учениці театрального училища, яким було даровано «подивитись на мадам».
- Дякую. Виглядає чудово.
Оце її «дякую» прозвучало наче вибух … На обличчях дівчат було таке здивування, що його б оцінили на найвищу оцінку у любому театральному конкурсі.
- Чи вам ще щось потрібно, пані?
- Ні. Хіба що можливо ваше «Доброго ранку».
- Але ж нам було категорично заборонено спілкуватися з вами …
- А … так … Ну тоді я побажаю доброго ранку вам … Дякую.
…………………………
Поступово Аврора виявила для себе усі таємниці цього нового світу. Насправді її звали Аделін Каро. Чудова актриса? Так, чудова … І як не бути чудовою, якщо чоловік – директор та співвласник театру. А, отже, усі найкращі ролі без винятку дістаються їй. Процедура оголошення переможця конкурсу на роль кожного разу ледь не нагадувала відому фразу з казки: "Світе, дзеркальце, скажи, чи я в світі всіх миліша …". Щоправда, у ролі дзеркальця перебував один з найстаріших акторів, не надто безгрішний у минулому і надто податливий у теперішньому … Який завжди точно знав, що і як сказати, що і як порахувати …
Чудова робота рекламних агенцій, усіх цих візажистів та стилістів роблять свою справу. Майже щотижня на телебаченні, завжди знає, що сказати …. Завчені наперед жарти, вчасно поширювані неіснуючі романтичні історії, видумана доброчесність та добродійність … Вже давно забулося, як директор втратив дружину і чому … Говорити про останнє стало нецікаво.
У директора була доросла донька. І це ставало проблемою … Насамперед тому, що вона теж обрала театральну професію. І, очікувано, невдовзі братиме участь у конкурсах … І як ви думаєте? Як голосуватимуть члени художньої ради при затвердженні на роль? Вони захочуть догодити директору …. А той надто добре ставиться до своєї спадкоємиці, чи іншими словами, спадкоємиці свого не розкритого театрального таланту … І як вона грає сьогодні маленькі епізодичні ролі?! Наче видихає з себе життя на сцені. Наче проживає тих кілька митей. Аделін звичайно так би не сказала, але ці глядачі ... Говорячи це їй, вони наче хотіли їй зробити приємність ... Кому? Аделін?
І що ж тоді? Другі ролі? Забуття на телебаченні? Жодних дорогих подарунків? Усе це море квітів? Ця надія таки звабити губернатора? Передчасна старість … «Але ж це вона, Аделін, найперша і найкраща …» … «І вона такою має залишатися назавжди …» …
Так, у неї був коханець. Та й як могло статися інакше … Той телепень директор ні на що не здатний. Нікчемний дідуган. А коханець Кость – корисний інструмент … Може, згодиться.
Доньку звали Жанною. Красива, розумна дівчина … Аж надто розумна. Оминула всі притони та пастки, виставлені для неї. Ще й знайшла собі компанію хлопців, більше закоханих у спорт, як у все інше. І ось ця футбольна команда пленталася з нею увесь її вільний час … чи вона з ними … тож взагалі не вдалося зробити з тим дівчиськом те, «що воно собі заслуговувало» … А чіпати тих молодиків не можна. Це ж захоплення губернатора ...
У мадам Каро було два варіанти: або позбутися директора і здобути за чоловіка нового, або позбутися непотрібної доньки … Перший варіант видавався надто складним і довгим, а над другим варто було поміркувати …
Ці всі деталі стали відомими Аврорі упродовж тривалих розмов з Костем. Слухняність та показова вихованість цього чоловіка викликали відразу, але поки що спілкування було необхідним.
Як виявилося, вони вирішили звинуватити Жанну в спробі отруєння власного батька. Завтра на голосуванні Кость мав передати їй отруєний напій, а вона піднести директорові театру. Мадам Каро рятує чоловіка в останню мить, передавши його одному з старійшин. Цей звичайно, випивши, помре, але це «не надто потрібна персона» …
……………………………
Актори театру були щиро здивовані яскравому платтю Аделін … . Дивна зміна для цієї суворої особистості. Вони і не здогадувались, що Аврора приготувала маленьке шоу. Але все по порядку ...
Жінка дочекалась моменту передачі напою і рішуче відібрала стакан у Жанни … Що ж, дівчина навіть не здивувалась такій її поведінці. Традиційно. Жорстоко. Навіть у Жанни останнім часом вимальовувалась якась приреченість на обличчі. Вона давно покинула б це місто, але переживала за свого батька … .
«Ну що ж, твій вихід, Авроро!» Тримаючи стакан у руках, Аврора вийшла на середину сцени. Так, це було життя. Але для неї це таки була сценічна роль … Яку потрібно було зіграти на відмінно, бо надто багато доль людей залежало від її сценічної гри …
- Ви знаєте, як це красиво бути актрисою! Ви знаєте, як це відповідально бути актрисою?! Твоє життя стає публічним надбанням і ти не маєш права на помилки … Ти мусиш чинити і правильно, і красиво. Ти мусиш горіти, наче зірка. Але ж не кожні зірки горять … Як часто ми забуваємо про це. Іноді зірки просто згасають, але продовжують вдавати, що нічого не сталося. Іноді вони крадуть світло у інших. Як це важливо, вчасно піти зі сцени. Як це важливо, допомогти комусь зробити перший крок на сцені?! Жанно, я іду. Ця сцена твоя!
А зараз я мушу зробити зізнання. Я, Аделін Каро, а також Костянтин Сташевський, зізнаюся у тому, що мала намір сьогодні отруїти свого чоловіка Петра Стріху. Моїм доказом є отрута у цьому стакані. Я також зізнаюся у доведенні до самогубства його попередньої дружини.
Зал мовчав. Можливо, багато хто у чомусь здогадувався. Але такої відвертості не сподівався ніхто. Раптом пролунали оплески. Можливо, неприродні оплески. Але ні. Це аплодували актрисі. Аплодували за найкращу в її житті роль. Оплески стихли. Настала тиша. Довга і гнітюча тиша.
До Аделін підійшла Жанна.
- Я не можу зрозуміти, чому ви це зробили? Чому зла і егоїстична жінка раптом відчула докори сумління?
- Я цього не робила. Будь щасливою, Жанно …
Аврора вже не почула відповіді. Її свідомість покинула це тіло. Вона не бачила, як з приміщення театру виводили істерично гукаючу не існуючих шанувальників справжню Аделін Каро та Костянтина. Що ж … це театр. А у театрі можливе усе. Завтра настане новий день. Завтра народження нової зірки … Справжньої Актриси.
*[i] Усі імена видумані і не мають нічого спільного з реальністю. [/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901547
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2021
Стоїть козак між мушкетерів,
Геть закрутив козацький вус,
Вже запізнився до вечері,
Не відкликавсь на парлєвус …
Отой відомий Мазаріні,
І зовсім славний Д’Артаньян,
Між ними мов в якійсь родині
Стоїть Сірко - наш отаман …
Дюнкерк – ота страшна фортеця,
Що не давалась їм ніяк,
Без козаків не обійдеться,
Заробітчанин – наш козак …
Кивнув отому Д’Артаньяну,
Обіцянку оплати взяв,
І ту фортецю без обману
Для Мазаріні звоював …
Усе б на тому закінчилось -
Французи берегли лице,
Та Мазаріні захотілось
Забути дане ним слівце …
Іван не злився, не сердився,
В країні справи йшли незле,
В Парижі тому оселився,
Це ж не в якомусь там Круе …
Латина сталася в нагоді,
Чомусь студентів та й навчив,
Був мудрий в своєму народі,
Парижу мудрості вділив …
Чекав на ті французькі гроші.
Хоч італієць хитрий був,
Згадались заповіді божі,
Крутивсь, вертівсь, але почув …
Їдуть в світи заробітчани,
Десь приберуть , а десь утнуть,
А десь науку європейську
Добряче уперед штовхнуть.
Сірко дививсь на то все діло,
Та й з своїм висновком устряв:
Чуже багно на троні сіло,
Поки я в світі тім гуляв …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901497
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2021
Планета Світлих … Як багато очікувань пов’язано з тобою. Андрію, невже це все лише мрії …. Високі зелені трави оточували все навколо. Вітер мов на ковзанах прокочувався по них у різних напрямках. Чиста прозора вода річок наче обіймала у собі небо. Андрія та його двох супутників просто висадили на поверхню. Пілот не надто турбувався тим, що відбувається з планетою. З вершини своєї здобутої у рідному світі «досконалості» він лише переймався виконанням завдання і вчасним поверненням назад. Супутників звали Астра і Тео. Як і Андрій, вони не надто вклалися у стандарти ідеальності. Їхньою перевагою було те, що вони завжди були вдвох. Це дещо гасило «недоліки» розвитку та рятувало від самотності.
Ніде навколо не було й сліду руїн, катастроф, хоча б якихось будівель. Планета була наче вичищена від слідів людської діяльності. Як чогось чужорідного і неприйнятного …
Андрій спробував уловити хоча б якісь радіосигнали. І тут на нього чекала невдача …
……………………….
Скромно одягнутий чоловік стояв на підвищенні. Так виглядало, що він чекав на них. Чоловіка звали «Той, хто вміє вести розмову». Цікаво, що його найкращим другом був «Той, хто вміє слухати». А батька «Того, хто вміє слухати» звали «Той, хто вміє мовчати».
Дещо знайомий з минулого підхід. Але наскільки влучний. Андрій виглядав дещо враженим. Астра та Тео відверто тішились таким іменам. Астра навіть погодилася відгукуватись на «Ту, що багато розмовляє».
………………………
Андрій та їхній провідник зручно вмостилися біля джерела. Йому хотілося дізнатися якомога більше про світ, у якому їм доведеться жити. Більше всього його дивувало те, що сталося з планетою . Принаймні те, що не відповідало його очікуванням.
- Що ж сталося? Чому все змінилося? Я ж бачив старі фотографії …
- Людина намагалася завжди себе ставити у центр всього. Завжди вважала себе метою, вершиною творення. Давайте тепер уявимо собі, що ви маєте родину. Що для вас є діти у родині? Найголовніше. Але ж людина ніколи не ставилася до оточуючого світу як до частини своєї родини. Він мав служити їй, годувати її, піклуватися про неї. Але ж хіба так ставляться до своєї родини. У родині це ж щонайменше двосторонній рух. А що тоді вона для цього світу? Зрештою, для цього Всесвіту, якщо вона на нього дивиться лише очима користувача ?
Поки що Андрій погоджувався. Не маючи заперечень.
- Гість. Більше того, гість, що затримався надто довго.
- Саме так. І ми це захотіли змінити. Ми захотіли зробити так, щоб було якомога менше людини у цьому світі. Принаймні, наслідків її існування. Ми допомогли планеті стати такою, якою вона була до нашого прибуття. Настільки, наскільки це було можливо.
- А де ж тоді жити людині?
- Ви мене мабуть не зрозуміли. Жити можна всюди. Під землею, у скелях, в океанах, але не залишати техногенних слідів, руїн, звалищ … Як виявилась, це можливо …
- Тоді це можливо лише для дуже невеликої кількості населення?
- Ви помиляєтесь. Нас уже більше десяти мільярдів. Як виявилось, такий світ більш придатний до виживання, ніж побудований на вашій колишній планеті. Яка начебто економить ресурси …
- Але ж це суперечить людській природі. Для людини характерна хаотична непередбачувана поведінка. Вона не може постійно відпочивати в одному місці, в один спосіб, в один час … Це ж неймовірно авторитарний режим. Інакше він не виживе.
- Ой ні. Ви знову неправі. Ви подорожуєте, де хочете і коли хочете. Єдине обмеження: ви не створюєте слідів чи наслідків свого перебування. Ви не нищите. Не руйнуєте.
- Де ж тоді ці мільярди. Ми вже пройшли величезні відстані і не бачили жодного корабля чи жодного подорожнього.
- Їм не потрібно подорожувати. Фізично подорожуємо лише ми – провідники. Більшість здійснює подорожі, перебуваючи у своїх кімнатах. Можна окремо, можна сім’єю.
- Але ж такий світ вже існував в минулому. Людина повстала. Бо він руйнував її особистість, руйнував її фізично.
- Так. Це сталося, бо людина знищила світ навколо. У цьому світі було неможливо існувати внаслідок засмічення, затруєння, воєн … Ми випередили цей момент. Ми врятували цей світ. Людина добровільно обмежила себе у пересуванні. Вона зробила світ частиною своєї родини.
Розпач Андрія годі було передати. Ці люди фактично принесли себе в жертву. Їхня жертва стала їхнім сенсом. Але він не зміг би жити у такому світі. Цей світ уже досяг свого найвищого статусу. Андрієві ж хотілося знайти свій сенс. Можливо, він буде не таким досконалим, але це буде його ... особистий сенс ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901416
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2021
Завтра важливий день. Щось на кшталт зустрічі випускників через багато – багато років. Олексія поїдав неспокій і, якщо хочете, страх. Страх виявитися найгіршим. Але все по черзі …
Так, Всесвіт є багатомірним. Людина отримала можливість через доволі нескладні пристрої спілкуватися з собою ж у численних варіантах. Спочатку переписуватися. Потім стала можливою навіть короткочасна подорож у інший вимір.
На щастя, людина рідко схожа на себе саму. Великий відсоток найкращих найрозвинутіших світів відмовився від такого спілкування. Хтось зробив це з міркувань безпеки, хтось з міркувань непотрібності. Дійсно, навіщо озиратись назад?! Озиратись на гірший шлях? Для цього потрібні якісь мазохістичні нахили … Так склалося, що на заклик Олексія погодилися на зустріч лише його десять варіантів. Але навіть цих десяти варіантів було достатньо щоб пробудити неспокій потенційної меншовартості, недосконалості, недолугості. «Що, якщо я найгірший між ними?» Ця думка гризла безперервно.
І ось цей день настав. Олексій поставив собі за мету виявити момент початку відмінностей у кожному випадку. Для цього потрібно було поспілкуватися з кожним.
Одразу кидалося в очі, наскільки по різному вели себе оці різні Олексії. Впевнені успішні, очевидно, виставлялися на передній план, оголошували тости, жартували над новоприбулими. Ті, хто вважав себе гіршим (хоч, можливо, таким і не був) і мав намір «набратись чи позичити розуму», дистанціювався від надмірної активності. Хоч це звучало і дещо дивним – "набратися розуму у себе самого" …
Найближче розташувався Олексій Джинсові Штани … Назвемо його так. Вів себе стримано, але вигляд мав впевнений. Після недовгого спілкування стало зрозумілим, що суттєва зміна сталася ще у школі. Не даючи собі раду з точними науками, Джинсові Штани вирішив писати. Бестселерів, звичайно, на обрії не намічалося, але … Є читач, є гроші, є повага видавця. З особистим життя, як то кажуть, не склалося, але "творчі особистості не надто переживають через такі віражі долі" … Принаймні, він так вважав абсолютно відверто ...
По іншу руку найближче розташувався Олексій Посмішка На Все Лице. Тут все було найпростіше. Олексій її пам’ятав чудово, дівчинку з передостанньої парти. Усі соромилися, а вона на "свято армії" (чомусь так було прийнято) завжди дарувала саме йому подарунки. Це вражало. Вражала така сміливість … і трішки дивувала. У Олексія у той час голова вертілася завжди в інший бік. Інша справа – наш пан «Посмішка». Щось зрозумів, щось побачив? І, як виявляється, зовсім не шкодував. Щасливі діти, уважна дружина, спокійна праця … А … так … Ще будинок , газон, новеньке авто … Олексій щиро порадів своїй чудовій версії і рушив далі …
Що ж, наступним виявився варіант «Суцільний спокій». О, цей пан явно погодився на таку зустріч з якоюсь дослідницькою метою. Тут явно йшлося про певний період в університетському навчанні, коли замість наук про людину Олексій обрав науку про машини. Цей пан явно досліджував людей. Не переймаючись ні про що, не співпереживаючи …. Так, йому було цікаво. Так, йому було важливо. Ці усі емоції не виходили за межі наукового інтересу. Зовсім не дивно, що його покинула дружина. Уявіть собі: він її постійно досліджував. Більше того, описував потім прожите та протестоване у наукових журналах. Ні, краще вже спілкуватися зі штучним розумом. Олексій гучно видихнув. У цьому розмаїтті він явно почав почувати себе впевнено ….
Вишуканий чудовий костюм, спокійні очі, міцна рука … Назвемо, мабуть, нового співбесідника «Міцною Рукою». Це мабуть почалося ще з часів, коли Олексій серйозно займався спортом. Якийсь п’яненький молодик намагався приставати у автобусі до пасажирів. Він пам’ятав лише, що викинув його з автобуса аж надто сильно. Коли автобус рушив, чоловік залишився лежати на землі. Ця подія могла мати наслідком кілька варіантів... Вийти і спробувати допомогти? Вважати себе героєм? Відчути відразу до застосування не розуму, а фізичної сили? У випадку Олексія сталося третє. У випадку Міцної Руки – тривала армія, війна, знову війна. Зрештою, зараз бажання служити пропало. Але мав … величезну потребу у спілкуванні просто з хорошими, хоч переважно чужими людьми. А тут … важко сказати: чужими чи не чужими …
Отже, наступна версія. Зовсім, зовсім близька … Ах, так … Одружений з … Ніколи б не подумав. Навіть би не припустив … І що … Все чудово? Ідемо далі ...
Пан «Задумливі окуляри» просто вразив … Як, виявляється, якщо цю теорію дописати, можливе неймовірне наукове визнання ….
Лише один з Олексіїв навіть не намагався спілкуватись. Він просто кожному шепотів на вухо, чого їм у жодному випадку не варто робити у майбутньому. Як виявилось, він був найпізнішим серед них.
Ну що ж робити? Уперед. Більшість з цих ситуацій все ще можна поправити, дещо можна переосмислити ...
Олексія розбудив гудок телефону. Так, це був всього лиш сон. Але сон, у якому промайнуло життя, привіталося і попросило більше старатися ….
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901408
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2021
Я сьогодні помітив, що немає в держави мети,
Відчував, щось не те, спорожніли думки і екрани,
Їм так хочеться кожному в щось іноземне втекти,
Їм здаються природніми ці облюбовані стани …
Нецікаве своє, діти в Лондон чи за океан.
А народ, що ожив, їм ввижається маревом, міфом.
Все життя навкруги мов розораний скіфський курган.
Мов зріднились давно із безсилим і кволим Сізіфом.
Ситі, зморені, тільки та втома оков,
В ній немає вдоволення праці, таланту наснаги,
Зовні наче блиститься, а ледь підніми той покров,
Там нікчема сидить за кермом сірячка – колимаги …
Так, Майдан завершився нічим, але як він горів,
Він зумів наші душі хоча б ненадовго відкрити,
Там народ наш ожив, потім знову раптово знімів,
Але він всім сказав: я народ, хочу дихати, жити …
Поміщицька сваволя. Олігархом затрута земля.
Хтось здалеку побачить, дух прочує, втікає за очі,
А в маленькому місті співає колядки маля,
Настають чарівні, ще ніким не розкрадені ночі …
Я сьогодні помітив, що немає в держави мети,
А держава – це ми, це не пліт, не чиновницькі сходи,
Може мрій не дано, щоб за ними у далеч іти?!
Чи пороблено щось, може інші чужинські народи?!
Кожен прагне чогось, кожен хоче чогось досягти.
Хто б таке відібрати спромігся у нас, в України?!
Все чужинське зірвати, своє на плече одягти,
І творити своє, розгрібати сторічні руїни …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900992
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2021
Величезний астероїд наближався до Землі. Усі спроби відвернути зіткнення виявились невдалими. Усі розрекламовані колись військові космічні програми були насправді ілюзією, відмиванням грошей з мінімальною ефективністю. Якісь мрії про лазерну зброю, розтиражовані у кіно висадки на поверхню … Це все не перетнуло межі між фантазією, художнім фільмом та хоча б мінімальною реальністю. Що стало цією реальністю? Здатність людини в умовах самопорятунку, виживання забувати про все. Державу, друзів, навіть сім’ї …. Щасливчики, що отримували смс – повідомлення про особисту цінність мовчки збиралися і зникали у темряві. У темряві, де високо у небі з’явилася ще одна невідома світла пляма, що постійно збільшувалася, наближаючись … Зовсім недавно такий сюжет можна було бачити на екранах кінотеатрів. Але тепер це було насправді.
Купки олігархів різних національностей окуповували підземні бункери, заповнювали їх продуктами, технікою, шукали фахівців відповідних спеціальностей. Лояльні служки перестали бути потрібними. Цінністю ставала людина, що щось вміє робити своїми руками і головою. Понівечена освіта продукувала дуже мало таких людей. Саме вони тепер отримували ці смс. На щастя, розуміючи щось, їх забирали разом з сім’ями.
Тисячі людей блукали міськими вулицями у пошуках інформації, координат найбезпечніших місць, підказок … Можливо, десь можна заховатись, перечекати? Але скільки перечекати? Місяць, рік, десять років … Полиці магазинів спорожніли. Перш за все хапали продукти, одяг, обладнання, зброю, … Людина готувалась виживати … Іноді навіть не розуміючи, що це означає …
Люди губилися … Але втрата одне одного лякала з кожним моментом все менше. Раніше чи пізніше? Мало хто зберігав за цих умов тверезий розум та віру … якщо не у когось, то хоча б у щось … Маріанна з мамою також опинилися самі у цьому вирі подій. Де усі штовхалися, змагалися, випереджали одне одного … Десь там у натовпі супермаркету загубився їхній тато, вступивши у суперечку за якісь речі … Місто просто спорожніло на очах … Більшість подалась у гори. Частина вирішила шукати печери у передмісті. Ще частина розташувалась у тунелях під землею.
- Мамо, потрібно шукати дядька Андрія. Він мусить щось з цим зробити.
- Маріанно, ти знову починаєш. З цим уже ніхто нічого не може зробити …
- Ти можеш мені хоч у такий момент повірити …
- Я не вірю. Але я погоджуюсь іти тепер туди, куди скажеш ти …
……………………………..
Інопланетянин сидів за невеличким столом біля ноутбука та купи паперів. Які йому насправді ніколи не були потрібні. Принаймні, за звичкою вдавав, що щось з ними робить. Насправді, як і побачила випадково Маріанна, екрани були позаду. Він не зводив з них очей. Потенційно можливі криві руху після різних варіантів зіткнень. Моделювання вибуху. Моделювання стану атмосфери ….
Астероїд наближався. Але він був таких розмірів і рухався за такою траєкторією, що навіть його друг Комп’ютер не бачив поки що рішення. Хіба що … якщо ризикнути усім.
В приміщення увійшло двоє. Це були його старі друзі. Ну так … хто як не його маленький друг опинився поруч у цей момент …
- Дядьку Андрію, ви мусите з цим щось зробити. Крім вас, більше немає кому …
- Якби я міг …
- Пам’ятаєте: світ варто рятувати навіть заради однієї людини. А тут їх мільйони таких … Добрих, справжніх, цікавих …
- Де ти вивчила ці слова?
- Не знаю. Я їх просто знаю.
…………………..
- Комп’ютер, ти знаєш, що цей політ може стати останнім як для мене, так і для тебе?
- Так. Але я перепишу всю свою програму до цього моменту на цей зовнішній диск, як ви на Землі це називаєте. І якщо ти залишишся живим, ти мене відновиш. Я вірю у тебе …
- Але якщо я не залишуся, то майбутні можливі покоління …. Тієї майбутньої цивілізації втратять тебе.
- Ти сам бачиш, хто може залишитися у цій майбутній цивілізації. Мені здається варто рятувати тих, хто зараз сам намагається врятувати свою сім’ю, своїх друзів … Ти бачиш, як багато таких людей. Ми сьогодні бачили, що роблять хлопці у Карпатах, як зорганізувалися французи і англійці під Ла-Маншем, як організовано і гарно все у підземеллях Парижа та Відня … Ми навіть допомагали сьогодні їм укріплювати їхні споруди, чим мало себе остаточно не видали …. Але їх мало таких. Переважно у бункерах зовсім інші люди …
……………………..
- Ви будете зі мною. Якщо мені не вдасться, я все одно матиму можливість перемістити вас у безпечне місце.
- Дядьку Андрію, ти все зможеш.
- Не називайте мене так. Від цього моменту я для вас Інопланетянин. Людина з дитячими фантазіями, неймовірною вірою і великою удачею. Дайте мені ваші руки. Борт 2.
………………………
- Сідайте у ці крісла позаду і добре затисніть захисні ремені. Вони далі закріпляться самі. В останній момент, коли я скажу, ви поставити руку на надпис, який наче повис у вас перед очима. Мовою древніх атлантів він означає «телепортація». Вона буде тривалою, але успішною. Комп’ютере, у нас залишилось небагато часу. Потрібно наздогнати астероїд і пристроїтися перед ним.
- Так, ми вже наблизились. Захисного поля мало б вистарчити. За моїми розрахунками, звичайно. Але я не впевнений, судячи з віку цього корабля. Я навіть не впевнений, що він зараз не розвалиться на частини.
- В любому випадку дякую за дружбу. Це честь для мене, що ти мене, Друже, обрав …
- І тобі дякую, Інопланетянине …
- Захват здійснено. Поле корабля охопило астероїд. Починаємо поступове гальмування.
- Чудово. Скільки часу потрібно, щоб завершити процес.
- 54 хвилини.
- Скільки часу до вибуху корабля за цих умов?
- 53 хвилини.
- Продовжуємо.
…………………………….
- Маріанно, я тобі не вірила. Та й як могла у щось таке повірити?!
- Побачиш, все буде добре.
- А з ким дядько Андрій постійно говорить?
- Я думаю, що це якийсь штучний розум. Може, робот. Але я бачу, що робот приносить себе в жертву, щоб спасти людей. Тоді він як людина …
- Не забудь зробити те, що сказав дядько Андрій. Бачиш надпис перед собою?
- Так.
……………………………..
- П’ятдесят друга хвилина, інопланетянине. Вибуху уже не буде. Корабель розплавиться десь через хвилину. Я і так не знаю, як ви, люди, витримуєте таку температуру.
- До зустрічі, Друже. Руку на надпис. Ми покидаємо корабель.
Три людські тіла раптом перетворились на різнокольоровий промінь світла, який дуже швидко залишив корабель. І саме вчасно. Розпечена лава – це все, що залишилося за мить від моніторів, обладнання, …. Все, що Андрій побачив вперше кілька років тому і що стало його другою домівкою. Для Комп’ютера це було життя впродовж багатьох десятків тисяч років. Але він вірив у свого друга. Вірив у новий початок. Колись його, Андрія попередник, не зробив такого кроку. Він вважав, що земляни не варті такої жертви. Зараз, дивлячись на своїх друзів, Комп’ютер щиро вірив, що Андрій правий. Рятувати планету потрібно навіть заради однієї людини.
………………………………..
Скеля лише здавалася позбавленою життя німою кам’яною спорудою, фантазією природи. Її гладка поверхня насправді була величезним екраном чи ілюмінатором вбудованого в неї корабля. Троє людей з’явилися нізвідки та з нічого. Та й навколо них нічого не було. Лише гладка блискуча поверхня. Дихати було чим. Про це зовсім недавно потурбувався Комп’ютер. Щось схоже на життя було там, за екраном. Каміння, пил, вітер, хмари, якісь руїни … Але це не була Земля. Ледь жовтий піщаний грунт, кавові гори, небо з синім відтінком ….
- Що це за планета, дядьку Андрію?
- Це Марс, Маріанно.
- А чому він не червоний.
- Він насправді зовсім не червоний.
- Тут зовсім нічого немає.
- Нам потрібно знайти квадрат управління. Шукайте, де хоча б щось є дивне на поверхні.
Зовсім гладка поверхня давала мало шансів на успіх. Але удача була в руках Маріанни.
- Дядьку Андрій, тут нічого немає. Але, коли я підходжу, то у мене на руках з’являється світло.
- Мабуть , це те, що потрібно. Світло, мабуть, шукає когось з геном атлантів. У мене він віднедавна є.
Інопланетянин підійшов до площадки. І дійсно, при його наближенні з підлоги піднялося крісло управління. Пульт управління мав лише два отвори, один з яких підходив для диску, зробленого Комп’ютером. На маленькому моніторі троє схвильовано спостерігали, чи їм вдалося врятувати свого друга.
…………………………
- Те, що я відчуваю вашу присутність, означає, що нам вдалося.
- Так, Комп’ютере.
- Ніколи в житті не робив подібних дурниць. Ой, люди, що ви зі мною зробили?
- Може, ти став трішки схожим на нас …
- Звідки у мене ця радість від вчиненого? І взагалі, звідки я знаю, що таке радість? Чому ця радість заповнює кожен біт моєї пам’яті? Інопланетянине, ти знаєш, що ми усі просто енергії … різні енергії …. Що це за дивна енергія у мені?
- Ти ж казав, що ти все знаєш, Друже … як бачиш, ні …
………………..
- Час повертатися додому.
- Цікаво, який він там вверху наш Дім тепер. Чи змінився?
- Маріанно, він такий, яким ми його робимо.
- Я хочу його робити кращим.
- Чуєш, Комп’ютере, у нашому товаристві прибуло.
- Я дивлюся на нашу планету і вона мені видається сьогодні такою беззахисною і слабкою. Видається мені маленькою дівчинкою, ще меншою, ніж я …
- Таку ж паралель колись побудував Комп’ютер, коли ти вперше побувала у нас на кораблі.
- Я вже колись була на кораблі?
- Так. Коли ми рятували твого друга …
- Там унизу шукає тебе твій тато. З ним все добре. А твоя мама щось надто довго говорить з комп’ютером. Я завжди за нею помічав незгасиму тягу до знань. За будь – яких умов.
- Хто як не ми знаємо, наскільки це важливо …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900883
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.01.2021
- Маріанно, ти чому від усіх ховаєшся, а з дядьком Андрієм постійно говориш.
- Мамо, тобі видається.
- Ну так, видається. Ти щойно знову бігала показувати йому свої малюнки. Ще до того, як показала мені.
- Добре, я тобі поясню. У нього іноді світяться долоні. Це мабуть, коли він напружується. Думає про щось серйозне чи що … А ще він дивиться повз екран комп’ютера, коли працює за ним … У мене таке враження, що позаду його комп’ютера є ще один великий екран, який ніхто не бачить крім нього …
- От придумала. Тобі б писати фантастичні оповідання.
- А ще він іноді не натискає клавіш, а текст пишеться сам … Я одного разу це помітила …
- От я і кажу … Пиши оповідання. Навіть мені стало цікаво.
Маріаннина мама тихенько розсміялася.
- Мені видається, що він той, хто може мені допомогти. Ти знаєш про мого друга.
- Ти про Максима ….
- Так. Я сьогодні знову піду сидіти з ним у парку. Я йому розповіла про дядька Андрія і йому дуже цікаво. Він посміхається.
- Маріанно, ти знаєш, наскільки це боляче – повірити в казку, а потім розчаруватися … Може, не потрібно цього?
- Це все, що я можу для нього зробити.
……………….
Сьогодні у Львові раптом випав сніг. Його вже давно не було. Було б справді дивно, якби у Львові на Різдво та й не було б снігу … Максим вже не міг ходити. Лейкемія крок за кроком відбирала його сили, емоції, мрії … Тато з мамою, що так неймовірно колись тішилися його таланту гри на фортепіано, писати коротенькі та дуже щирі вірші, неймовірно швидко знаходити нових друзів, згасали поруч з ним, наче дві старі лампочки у парку … Хоч поруч з ним вони намагалися цього не показувати …. Розповідали йому якісь новини, свої придумані неймовірні успіхи, плани щодо лікування … Лікарі відмовились від якихось серйозних спроб ще кілька тижнів тому. Але … у Максима було захоплення. Яке у нього не міг відібрати поки що ніхто. На інвалідному візку його привозили до парку, де у нього було своє улюблене місце на лавочці. Тут його залишали самого на кілька годин. Тут він слухав птахів, дерева, вітер, спостерігав за іншими дітьми.
Тут він познайомився з Маріанною. Їй так само було десять років. Вона так само любила фортепіано. Вона так само любила цей парк. А можливо, просто намагалася так себе поводити. З якихось їй одній відомих причин … Уже сьомий день вона приходила в той самий час після шкільних уроків і сідала поруч з ним. У неї завжди було, що розповісти. Особливо, зараз.
………………………………
- Маріанно, ну що у тебе сьогодні цікавого? Малюєш? Знову проблеми з математикою? Не переживай. Може ти просто людина іншої науки …
- Ви бачите, що випав сніг … Різдво … День, коли все стає можливим.
- Так, я теж у це вірю.
- Я хочу вас запросити на маленьку прогулянку у парк. У мене там щодня зустріч з другом.
- Може, його там не буде сьогодні.
- О, ні … Сьогодні він точно там буде …
- Ти хочеш, щоб я щось зробив для твого друга?
- Мені здається, що все станеться само собою. Головне, щоб ви зі мною пішли …
- Ти знаєш, що я не можу тобі відмовити …
………………………….
- Максиме, привіт … Ти не замерз тут … Дивись, який сніг …
- Та ні … Мене чудово накрили …
- Я сьогодні не сама …
- Я бачу. Вітаю, дядько Андрію … Маріанна вірить, що ви чарівник. Я так щиро радий, що у неї є така казка.
- Навіщо ти мене видав …
Троє людей вже близько години сиділи в парку на лавочці. Вони розмовляли про дрібниці. Про сніг, про школу, про зниклих з парку горобців … Інопланетянин знав, що він мусить допомогти. Ці двоє вже давно стали частиною його Всесвіту. Тією частиною, де первинним є добро. Ще з першої розмови з Комп’ютером він знав, коли має право втручатися. Хоч мабуть знав це і раніше. Десь там глибоко у душі …
Команди були короткими і чіткими. «Глибокий сон». Діти миттєво заснули. «Борт 2».
………………………..
Ніхто у парку не помітив, як троє людей просто зникли. Сніг швиденько засипав покинуту лавку. Їх не було близько години. Цього було достатньо, щоб провести молекулярне оновлення тіла Максима. Весь цей час Маріанна тихо проспала біля крісла управління. На Комп’ютер таке видовище справило неабияке враження. Він навіть назвав це символічним актом. Але час було повертатися …
Першою озвалась дівчинка.
- Щось я сплю сьогодні. Начебто не було у мене такої потреби. Ой, Максиме, а вже пів на третю. Скоро прийдуть за тобою батьки. От бачите, дядьку Андрію. Ми проговорили півтори години, а цього ніхто не помітив. Ще й якась лавка мокра … Подивіться на Максима. Він постійно був блідим. А зараз у нього чудовий колір обличчя. Такий, як у мене.
Дівчинка скористалась мобільним телефоном як дзеркальцем.
- Максиме, ми тебе залишаємо. Я постараюсь вмовити дядька Андрія прийти ще раз. Правда?
- Звичайно, Маріанно.
Неподалік з’явилися Максимові батьки. Чомусь цього разу вони вирішила прийти дещо швидше. Можливо, через сніг. Можливо, через Різдво. Яке так чи інакше хочеться провести разом. Маріанна побігла назустріч своїй мамі, що теж з’явилась неподалік. Інопланетянин щез зовсім непомітно. У нього як завжди останнім часом були свої аж надто далекі справи.
Радісний вигук батьків заставив обернутися усіх. Максим ішов назустріч. Впевнено, спокійно, посміхаючись …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900506
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2021
Різдво без Снігу. Спокій, вечір і зірки.
Уже пішли мої колядники.
І знову обіймають мов стрічки,
Думки, думки, думки …
Різдво – це завжди крок вперід й назад,
Час озирнутись на прожиті заметілі,
І не турбує сум’яття принад.
Міста і села …. Білі, білі, білі …
Різдво без снігу. Щось тепер не так.
Вітер мовчить. Щось сам собі замислив
На чудернацькі виступи мастак.
Замовкли щось мої хористи ….
Здається, всі тепер на наш чекають крок.
Що скаже чудернацька та людина?
Впаде у сон, помчиться до зірок?
Знайде свої підстави і причини …
Тому й Різдво. Тому і щось не так.
Все складно, не біжіть за простотою.
Мине неспокій, хаос чи бардак ….
Надходить час, щоб бути нам собою …
А ось і сніг. Не струшуйте його.
Це мов окраса днів життя мого.
З дитинства лист, що прилетів раптово.
Люблю моєї заметілі мову …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900497
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2021
Це так незвично майже після п’яти років відсутності повернутися у рідне місто. Місто, яке завжди дивувало, наповнювало спокоєм, впевненістю, бажанням чогось нового. Так, щось змінилося … Не могло не змінитися … Ще більше стандартних нових споруд замість двохсотрічних будинків … Які комусь не надавались під ресторани, бари чи магазини … Ще більше поруйнованих фасадів, балконів … Але все ще витягували свої гнучкі тіла лебеді над філармонією, вростали в землю старі фортечні мури, насуплено дивились кам’яні лицарі зі стін будинків … І дуже суворим був погляд левів під муніципалітетом … Удома … Хоч де тепер його дім? Комп’ютер каже, що його дім тепер Всесвіт …. Щонайменше, Сонячна система. Яку слід оберігати, шанувати, розвивати. Щоправда, його попереднику це не вдалося. Дивлячись, як люди знищують один одного, він дозволив їм розпочати ядерну війну … яка відкинула планету у розвитку на тисячі років назад. І не лише Землю. Її доля виявилась не найгіршою. Позбавлений сенсу існування, Зеус, так його звали, відмовився від молекулярного оновлення і припинив своє існування природним шляхом. Для нього Земля не стала домом. Можливо тому, що він не жив між людьми.
……………………..
У Андрія колись була чудова робота. Справді, навчати студентів не може бути поганою роботою. Спілкування з молодими людьми, не обтяженими досвідом виживання в примітивному світі хабарів, удавання, підлабузництва … При цьому робити це різними мовами, у різних державах, з різними поведінковими евристиками аудиторій.
Цього разу стався цікавий випадок. Близько десятка дипломатів обрали Львів місцем важливої дискусії про долю біженців-утікачів на території Угорщини. Питання полягало у тому, чи повертати їх назад у Сирію, Лівію та Еритрею, чи надати Угорщині серйозну фінансову підтримку для їх розташування, адаптації та медичного догляду. Додавало проблем небажання самих угорців утримувати цих людей. Лише дуже значна сума могла вирішити це питання. Погодилися брати участь у такій зустрічі дипломати Японії, Фінляндії, Індії, Польщі, США та сусідньої Словаччини. Україна мала стати гідним посередником та генератором ідей. На превеликий жаль, за таємною домовленістю уряди Угорщини та України домовились, що зірвуть цю зустріч. Та ще й іноземні дипломати домагалися, щоб переговори постійно вів лише один ведучий, щонайменше тричі змінюючи мову спілкування. Зовсім випадково Андрій опинився у центрі дискусії щодо вибору такої людини. Та ще й до того, володіючи статусом колишнього російського в’язня, сам того не розуміючи, опинився у статусі дипломатичної жертви. Заступник міністра просто ткнув пальцем у нього і розвернувся до дверей. Ось вам і уся вітчизняна дипломатія ….
На щастя, вибір було зроблено ідеально.
- Комп’ютер, прошу оновити бази цих шести мов, які мені будуть потрібні. Також необхідно адаптувати відмінності вимови. Це можна зробити дистанційно?
- Так, у тебе в минулому був досвід спілкування більшістю з цих мов. Це буде зробити нескладно. Складністю мабуть є здатність цих людей спілкуватися у потрібній тональності та з достатньою витримкою. Поки що це видається нездійсненим. Жоден з них не має наміру погоджуватися на фінансування.
- Що ж, ми скористаємося фактором несподіванки. Я буду повторювати переклад англійською. Але користуватимусь кожною з мов по черзі. Крім того, я спробую не нав’язувати їм свою думку, а наблизити їх позиції до єдиної спільної.
Після надмірно короткого лаконічного представлення Інопланетянин зайняв своє місце ведучого. Він очевидно відповідав зараз за цим столом своєму табірному прізвиську. Ніхто крім нього і не здогадувався, наскільки це відповідало реальності.
- Kono isu o toru koto ga dekite kōeidesu (Це честь для мене зайняти це крісло). Я дозволю собі розпочати японською, оскільки це мова народу, що першим на собі відчув жах ядерної зброї. Це вдвічі важливіше для мене, оскільки я є представником народу, який найкраще у Європі знає, що таке радіаційне забруднення. І я є представником народу, який ось уже який рік перебуває у стані війни з в кілька разів більшою державою. І якому вдається вистояти у цій війні завдяки допомозі інших держав. Я прошу вас першим висловити позицію від імені уряду Японії щодо надання допомоги біженцям на території Угорщини.
Зважаючи на честь бути першим та з почуття взаємної поваги японський дипломат висловив свою згоду на фінансування. Можливо, це було зроблено у цілковитій впевненості щодо відхилення цієї пропозиції менш багатими іншими країнами – учасниками.
- Mamy bardzo trudną przeszłość, ale mamy wspaniałą przyszłość (У нас надто складне минуле, але у нас чудове майбутнє) . Так сьогодні говорять розумні поляки та українці. Чи вижила б Польща як вільна нація, якби її біженців на початку Другої світової у Британії та інших країнах не зустрічали як братів. Чи був би у неї шанс на відродження. А що, якщо таке знову повториться … І хтось вирішуватиме таке ж питання щодо поляків? Co radziłby w tej sytuacji najbardziej czcigodny ojciec Kościoła, Jan Paweł II? (А як порадив би вчинити у цій ситуації найповажніший отець з відомих у церкві Ян Павло Другий?)
Спогад про Яна Павла Другого був теж суттєвим чинником. Другу битву було виграно.
- Ukraina on tänään Suomi kahdeksankymmentä vuotta sitten. [i](Україна сьогодні є Фінляндією вісімдесят років тому)[/i]. Чи не так? Ви чудово знаєте, як опинитися сам на сам з десяток разів сильнішим ворогом. І ви виграли цю війну. Ви всьому світу довели свою силу. А сильний допомагає слабким. У цього його ще більша сила.
[i]Чи з прихованих сентиментів до України, які завжди мають представники Північної Європи, чи з бажання ще раз наголосити на величі своєї нації фінський дипломат після роздумів та короткої консультації теж приєднався до групи підтримки. [/i]
Усі повернулися в сторону американця. Цікаво, що він заговорив українською.
- Я ніколи не зустрічався з вами раніше в Україні? Скажіть мені, як почуває себе людина у вільному світі після російської тюрми?
- Новонародженим, шановний пане.
- Ми не мали наміру фінансувати цей проект. Але ви мене переконали у тому, що це не можна називати просто проектом. Кожне людське життя є неабиякою цінністю. Я думаю, що ви це надзвичайно добре розумієте. Чи варто рятувати планету, якщо більшість на це не заслуговує?
Андрій вже чув це запитання. Йому просто терміново потрібно було поспілкуватися зі своїм другом.
- Комп’ютер, як це розуміти? Звідки у нього це запитання?
- Я просто стараюся допомогти. Можу я щонайменше щось йому підказати.
- Ясно. Дякую.
Це була зовсім маленька пауза, яка виглядала як обдумування запитання.
- Так варто. Навіть заради однієї людини.
- От бачите, і у мене так само промайнула така ж думка. Ми приєднуємося до ініціативи шанованих дипломатів за цим столом.
Битву було виграно. Нехай для людини з його можливостями це можна розглядати хіба що першим кроком, але у цьому першому кроці було аж надто багато символізму.
Посірілий чиновник, чиє завдання Андрій так неочікувано виконав на відмінно, покинув приміщення, навіть не обмінявшись з ним поглядом. Дипломати залишали місце своєї праці з гордо піднятою головою та відчуттям виконаного обов’язку. Україна отримала шість надважливих потисків рук. А Андрієві не залишалось нічого іншого, як прошепотіти: «Ти вчасно, Комп’ютере. Я і не знав, що ти збираєшся мені постійно допомагати».
- Ну що ж, може це початок дружби між людиною та штучним розумом?! Чи ти вважаєш, що це неможливо?
- Навряд чи я той, для кого ще існує слово «неможливо».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900372
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2021
Це мало б бути швидко і жорстоко. А що ще міг заслужити собі в очах цих озвірілих до незвичного і незнайомого людей виходець з далекого ворожого європейського міста. Який посмів зі зброєю в руках захищати свою землю. Який чомусь вирішив, що вона його, коли на берегах Москви вирішили, що все навколо їхнє. Він зараз пам’ятав лише своє прізвисько. Це прізвисько допомагало вижити, допомагало все ще почувати себе людиною. Інопланетянин … Так, саме так його називали друзі за незгасиму віру в незвичайне, космічне, світле. Своїми чудернацькими історіями він не раз рятував їх від повного психологічного виснаження у російській тюрмі. Та й мабуть рятував і себе самого.
Глумлячись над ним, тюремники видумали покару за невдалу втечу - скинути його серед льоду на далекій півночі. «Ти ж кажеш, що "інопланетянин", тож хай вони тебе і рятують …». Обрали особливе місце, де температура опускалась до мінус п’ятдесяти. Що ж, у нього залишалось за таких умов не більше години часу. На останні думки, на останні фантазії …
Парашут приземлився швидко і якось несправжньо. Вітер одразу видер його з рук. Чи був сенс кудись рухатись? Холодна біла пустеля … Щоправда, зовсім далеко виднілося пасмо чи то високих льодовиків, чи то навіть гір … . «Іди …», - почувся голос. «Іди, поки можеш».
Тіло почорніло, брови вкрилися льодом, вилиці вже не могли рухатись.
Але чорне, ледь живе, воно все ще крокувало цим чужим холодним снігом до пасма гір. Він би мав давно упасти, замерзнути, перетворитися на уламок криги … Але чуже, наче не його я рухалося повільно, але впевнено.
Після шести годин цієї абсолютної нереальності Андрій, а саме так звали його насправді, опинився біля гірського схилу. Дивним чином пасмо гір нагадувало український герб …
Андрій підійшов до нижнього краю цієї незвичної конструкції. Він все ще зміг зрозуміти, що перед ним раптом з’явилось щось на кшталт великого вікна чи то порталу.
- Я вітаю тебе, Інопланетянине. Здається, так ти сам себе називаєш. Залишилося пройти невеличкий тест. Я хочу познайомитись з тобою ближче, перш ніж ти перейдеш межу між твоїм світом і моїм. Хоч я здогадуюсь, як ти відповідатимеш на мої запитання.
«Подумки хіба що», - це було все, на що спромігся Андрій. Тіло вже давно не було слухняним та придатним для спілкування.
- Чи варто рятувати планету, якщо більшість не варта цієї планети?
- Планету варто рятувати навіть заради однієї людини.
- Який є найдорожчий людський скарб?
- Знання і любов.
- Але ж нові знання перекреслюють попередні?
- Без старих знань немає нових.
- Що є найважливішим завданням людини?
- Постійно запитувати себе про це …
- Я не сподівався на такі відповіді. Вони кращі, ніж я очікував. Заходь. Мій світ тепер і твій. Мене можеш називати Комп’ютер.
Андрій наче увійшов у кам’яну стіну, не зробивши для цього жодного зусилля. Великий зал чи то з білого мармуру, чи з якогось невідомого йому матеріалу відкрився перед очима. Це було надзвичайно фантастично і неочікувано. Безмежна кількість екранів. Кілька крісел у центрі. Нічого, що б нагадувало пульт управління. Шкода, що у нього не було жодного шансу вижити і навчитись користуватись цим.
Він вже змирився з цим фактом. На щастя, помилявся.
- Твоє тіло уже не функціонує. Ти потребуєш молекулярного оновлення. В кінці приміщення є камера. Прошу лягти у неї. Які можливості ти б хотів для свого оновленого тіла?
Андрій виконав усе, як йому було сказано. Шанс вижити став реальністю. Але заради чого? Ось це «заради» і мало б дати відповідь на питання про функції.
- Я б хотів повернути здоров’я для цього тіла. Крім того, зробити його невразливим для хвороб та пошкоджень. Я звичайно не знаю, чи це можливо. Було б чудово, якби у мене з’явилась здатність лікувати інших. Я б також хотів мати знання про цей корабель та Всесвіт.
- Я захоплений твоїм вибором. Склад твоєї крові буде дещо змінено, але це не змінить твоєї людської суті.
Камера закрилась. Андрій відчув, як його свідомість немов комп’ютерний файл перемістилась з одного місця на інше. А потім повернулася назад.
З лікувальної камери піднявся зовсім інший чоловік. Ні, це все ще був він, Інопланетянин. Тут не змінилось нічого. Але новий гнучкий розум дивився на світ як на працю для рук своїх і свого друга Комп’ютера. Якого, звичайно, не видно, але який, як виявиться пізніше, не підводить ні в чому.
Долоні рук при напруженні виблискували фіолетовим промінням. Цією енергією можна було лікувати людські хвороби. Залишилось повернутися у свій далекий рідний світ - в Україну. Бо як ж без нього. Але з цим взагалі не було ніяких проблем.
- Борт 2, злітаємо. Пора додому.
- Вітаю з новим народженням. Може, спочатку облетимо орбіту?
- Ні. Я надто давно не був удома.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900089
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2021
А що таке ота сьогодні Україна,
Поділена між кланами царьків,
У звуках, в барвах все ще солов’їна,
Та не пробуджена ключами журавлів …
Одним вона вже зовсім нецікава,
Іншим вона ніколи не болить,
Лиш одиницям у серцях заграва,
А більшість просто спить …
Брехня й безглуздя дорогих екранів,
Прикра банальність горе – співаків,
Біда не в тім, що втратили тональність,
Біда, що не чіпає душу спів …
Біда не в тих нікчемних президентах,
І не в цинічності народних воротил,
Біда у тих, що риються в портретах
Старих позбувшись, то нових горе – світил …
Чуже нікчемне прагнення вклонитись,
Віддати волю власну в батраки,
Так Україні щастя не добитись,
То там на півночі такі горять зірки …
А тут улесливість, покора не в пошані,
Тут навіть слово кривиться на це,
Добробут із таким не ходить в парі,
Тут не ховають від людей лице …
Народ землі цієї любить обирати,
Любить на віче мовити своє,
Чужак це все збирався поламати,
Зламав, скрутив, та в серці стукіт б’є …
Ти чуєш: з кожним роком голосніше,
Вже половина видерлась й мовчить,
Їй Україна справжня важливіша
За ту ворону, в небі що летить …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900088
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2021
Ціла епоха надаремно,
І не додалось ні на крок,
Де війн, насильства темна бездна
Там не злітають до зірок …
Про космос мрії на папері
Записані у страти день,
Крок до ракет в есересері
Лиш після табірних пісень …
Якщо там хтось у ніч злітає,
Сотий, двадцятий долетить,
На мить думки людські вражає?
Тільки на мить, бо більшість спить …
Чудово грають на екрані
Чийсь не існуючий сюжет,
Сховались мрії у стакані -
Висить Висоцького портрет …
Ми теж колись такими були …
Чому колись? Такими є.
Чуже таке мабуть забули.
Створили щось таке своє.
Актори, що не гріють душу,
Учителі, що вже не вчать,
Чинуші, що брехати мусять,
І несунів пекельна рать …
Вже наче і слабка покара
За те, що ріжеш правду в віч,
Минулого чужа примара
Ховає день і робить ніч …
Як вибратись з тієї ночі,
Порвати писаний нам текст,
Своє в чужі казати очі,
Незатишно нам, де протест …
Отак століття обернулись
Тої російської тюрми,
Що ми самих себе позбулись.
Творімо світ, де саме Ми …
* [i]на фото радянські танки у Празі [/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900055
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2021
Вже відома чудова машина,
Що читає прожитий сюжет.
Розриває людину клітинно,
Крадькома зачепивши портрет …
Ось мольфарка, картині два роки,
У руках квітка мов смолоскип,
Очі дивляться в далеч широко,
Чути часу пронизливий скрип …
Повернула очима у небо,
Доторкнулась до хмари немов,
І штовхнула ту хмару від себе,
Шепотіла комусь про любов …
Ось надмірно зрадлива Стажинська,
Малював її геній Жерар,
Трішки львівська і трішки паризька,
Скільки впало від погляду й чар …
Обіймала наліво й направо,
Зневажала любов і красу,
Шепотіла: «люблю величаво,
А насправді минулому мщу» …
Савічевська вражає очима,
Так старався для неї Льофлер,
В чім старання такого причина,
Сперечаємось ми дотепер …
Це тепер прочитати нескладно
І немає у нас каяття,
По блюзнірськи це все і негарно -
Так вриватись в минуле життя …
Звідки взялось в майбутнього право
На минулого болісний суд,
Що свої вже покинуло справи
На минулі діяння й красу ...
Ми не зможемо жити й любити
Так, як це їм вдавалось колись.
Це все інше. Це може боліти.
Друже, краще помовч. Зупинись.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899946
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.01.2021
Дві тисячі двадцять перший.
Вітаю, черговий верше!
Вітаю, холодний друже,
Тобі поки все байдуже ...
Ти нас ще не чув, не бачив,
Не знаєш про наші хиби.
Хтось скаже, вітаю, старче?!
Та ти молодий ще ніби ...
Не з тих лодиряк понурих,
Не з тих лінюхів похмурих,
Тепер тільки вибухові,
У діях, у вчинках, слові!
І буде стократ нового.
Біда, хто всього боїться!
І носа ховайте свого,
А то НЛО насниться ...
А ми тепер бу́демо інші,
По іншому станемо жити,
Змістовніші стануть вірші,
Учитимуть нас любити ...
...........................
Спинити врешті в світі війни,
Урятувати від хвороб,
І оживити сіл руїни,
І наше прагнення свобод …
Щоб не тьмяніло синє небо
Від перепалів і отрут,
Не було соромно за себе,
Не панував обману спрут …
Скільки тих вершів у людини,
Скільки не знайдених містків,
Зникають у лісах тварини,
Та й мало стало тих лісів …
А так будинки і квартири,
Напої, їжа, барахло,
Немов планети дезертири
Сиплем отруту в джерело …
Десь там доглянуті і милі
Ідуть малята в перший клас,
А потім ніжаться на хвилі,
А завтра за вікном Парнас …
Чудово, тільки за порогом
триває в Сирії війна,
І Україна просить Бога,
І ще країна не одна …
Від біженців не видно обрій,
Тож у Європи новий біль,
Щоб не впустити кволих, хворих
В якісь Бретань, Прованс чи Лілль …
Чомусь не може зупинитись
Той жах, що «кожному своє».
Бути нормальним, досить злитись?
Світ за вікном життя ВДАЄ …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899773
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2020
Чого просити в Миколая?
Наснаги, розуму, терпіння.
Ну це вже справжні будні раю,
Надмірні ці мої хотіння …
Чого просити в Миколая?
В житті людському добрих статків?
Просити те, чого не маю,
Менше за газ, низьких податків?
Ну це вже вище ми сказали,
Без того іншого немає,
А може десь високі бали?
А може, знати, що не знаю ...
Шкода шановного старого,
Бо тих забаганок за обрій,
І біля кожного порогу,
Боїшся, ще й не вгодиш кожній …
А може просто розуміння,
Що ми давно самі вже винні,
Самим собі, свої хотіння
Пора віддати Україні …
Дивитися кудись з порогу,
Заглянути кудись у небо,
І вирушати у дорогу,
Забувши про дрібну потребу …
Брехню геть вигнати із хати,
Улесливість прогнати в шию,
Не брати дурнів в депутати
Вчи Миколаю, дай надію …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899644
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2020
Як се́ред то́ї сі́рості людсько́ї,
Се́ред підсту́пності і ле́стощів пусти́х,
Коли́ ніхто́ не знав в житті́ тако́ї,
І не згора́в в шале́нстві мрій прости́х …
Чому́ була́ даро́вана за го́рдість,
Чому́ була даро́вана за спів,
Чому була одно́му наче хво́рість,
А і́ншому лише́ прине́сла гнів …
Чому була́ оці́нена висо́ко –
Доро́жче на́віть за людське́ життя́,
Чому́ тобо́ю гра́лися проро́ки,
Чому нема́ за те́бе каяття́?
Як се́ред тої хму́рості людсько́ї
Стої́ш нена́че споконві́чний мур,
Якщо не знав в житті́ коли́сь тако́ї,
Таке життя́ склада́ється з торту́р …
Чому така́ прекра́сна і вели́чна,
А і́ноді жорсто́ка і лиха́,
Чому буде́нна й небуде́нна зви́чно
У сні прихо́дить, і у сні стиха́ …
Як ти така́, чому ж тебе́ так кли́чуть,
Чому назва́ли і́менем людськи́м,
Приду́мали і ка́зку, й ду́му, й при́тчу,
Ти є усі́м, а і́ноді нічи́м …
Бо в цьо́му є твоя́ тає́мна ве́лич,
Що ти з дрібно́го ро́биш ра́птом все,
Своїм тепло́м пів світу на́че всте́лиш,
Пів сві́ту мрі́ями про те́бе оживе́ …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899048
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2020
Кудись далеко заховали його слово,
І не читаючи, а просто як покару,
Так наче під життя поклали дро́ва
Якогось марнослова чи нездари ...
Колись від того страшно так боліло,
Ставав по зросту начебто солдат,
А зараз лиш в душі ніяковіло,
А в серці не гопак і не набат ...
Колись старався гарно так сказати,
У кольорах розкинути пейзаж,
А зараз лінь і снігу накидати,
Не той тепер сюжет і антураж ...
Образилось на все це дійство Слово,
"Це ж світ тепер для мене каземат",
Замовкло десь глибоко гонорово,
Сховало свій разючий компромат ...
Світ посірів без фраз, думок яскравих,
Йому, людині, може й все-одно,
Лишився скрип невидумок іржавих,
Не витримали небо, став, вікно ...
Тепер на світ дивився крізь діру?
Кричить у розпачі: "так сіро, що помру"!
І "небо" більше не духовний світ,
А тільки відблиск стоків і боліт ...
Знайшов, звільнив і вже немов король,
А щойно був нездара, дурень, троль,
От тільки десь думки занапастив,
Слова красиві, та весь зміст перекрутив ...
Бо гідне Слово лиш між друзями живе,
Друзів нема, то слово вже криве,
Он Розум ходить, Совість, ось Любов,
Зустріли Слово. - Будь здорова! - Будь здоров!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899021
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2020
Намиколаїлись ...
Та сумно так в душі.
Тому і пишуться прості вірші.
Уранці незнайомцю, незнайомці,
В обід чужим веселим дітлахам,
Навіть коту, що муркотить на сонці
Сказати треба щось людським вустам ...
Від подарунків вже звільнились руки,
Немов би ноша впала з твоїх пліч,
Уже забулись колись часті завірюхи,
Запанувала тиха українська ніч ...
Намиколаїлись ...
Пробач раціональність
І ти такий захмурений щодень,
Дивуюся, де та оригінальність
Щезає, як приходить інший день ...
Чому такі яскраві і величні
Робимо свято із життя на кілька днів,
А потім знову злі, безвольні, звичні
І не яскраві для своїх синів ...
Намиколаїлись ...
То може б так і далі,
Схопивши долю міцно за кермо,
Життя крутити радісно педалі,
Обмиколаєне якесь було б воно!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898641
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2020
Йдучи вулицею, ти вже не почуваєш себе самотнім. О, так. Яке щастя )))) … Прощавай самотність. Ім’я, прізвище …. Якби ж то лише … Місце роботи, найближчий друг … Все світиться на невеличких екранах поруч з головою об’єкта … Так, саме об’єкта. Людина поступово з індивідуальності перетворилася в об’єкт вивчення, відслідковування, дослідження, поширення вірусу чи небажаного знання, … Іноді система сама обирала, що тобі слід бачити сьогодні. Слабка людська психіка часто здавалася від такого навантаження і людина утікала у цілковите усамітнення. Що для системи теж з часом ставало проблемою і … людина голосною музикою, кадрами з фільмів жахів чи просто повторюваним тисячі разів одним і тим ж сюжетом примушувалася вийти у людне місце, щоб попасти у камери інших таких самих об’єктів.
……………
Потрібен Вірус. Система вбивала людство, тому … необхідно було першими убити систему. І це вбивство могло б стати одним з найморальніших вчинків в його історії.
……………….
Його звали Ікей. Чому так? Про це вже мало хто навіть здогадувався. "І" – це мабуть скорочення від англійського intelligent (розумний), а "К" – це мабуть від crush (у значенні штовханина, суперечка) … Але у його ситуації ця суперечка ніколи не набувала рис відкритості. Якщо він почував себе у чомусь правим, він не намагався одразу когось переконати в своїй правоті. Чи з друзями, чи з ворогами, це завжди було рішення, що приходило до іншої сторони само, безпосередньо. Уявіть собі, що ви стовідсотково переконані у чомусь і раптом вам приходить повідомлення з невідомого джерела або у вигляді реклами з незаперечними фактами протилежного. Якщо це був хороший друг, він одразу комунікував з Ікеєм і ставав ще більшим другом. Якщо хтось ховав правду у собі, для Ікея така людина більше не існувала. Це загострене до країв прагнення істини перешкоджало його кар’єрі, особистому життю, позбавляло комфортного щодення. Але може саме це і було для нього комфортним? Цим питанням задавався не один …
Ідея вірусу була проста. Вірус завантажувався на носій у конкретному тілі людини. Він оживав лише тоді, коли ззовні з’являвся запит щодо якоїсь з папок, чия назва хоча б якось вказувала на приватність збереженої там інформації. Наприклад, це могло бути «фото дружини», «фото дітей» чи «тільки для мене». Як тільки такий запит мав місце, вся особиста інформація конкретного виконавця системи викидалася для користування першої тисячі осіб. Через годину – перших ста тисяч осіб. І т. д., якщо у цій інформації був якась уражаючий цифрового чиновника зміст.
Зрештою від виконавців Ікей перейшов до замовників. Це було вражаючим, що дозволяли собі ті, хто вимагав абсолютної відкритості від суспільства.
Ніхто не знав, що робити далі. Система перестала працювати і ставала загрозою для безпеки людини.
Ікей проводив свої дні у роздумах щодо свого вчинку. Він був єдиним, хто міг це зупинити. Але чи була у цьому потреба.
Лія, його найкращий друг, завжди приходила на допомогу, навіть не підозрюючи про це. Це особлива риса характеру найкращих жінок цього світу. Не відаючи про це, вони рятують його.
- Ліє, чи варто себе ховати від інших?
- А хіба я надалі ще буду я, якщо я щось не заховаю?! Мрія, сумнів, біль, спогад???
- Але ж, якщо цього не ховати, то інші можуть тобі допомогти?
- У чому?
- Реалізувати мрію …
- Або її украсти?
- Забути …
- А може я не хочу забути.
- Пережити твій біль …
- Якщо його поділяти з іншими, він може стати ще більшим …
- Але ж тоді людина перестає бути самотньою?!
- А може вона тоді перестає бути людиною …
- Що ти маєш на увазі?
- А як же ж кохання … Це тремтливе ніжне почуття, до якого нікого не можна пускати, поки воно не дозріє …
- А хіба таке ще є … ?
- І хто тобі тільки додав першу букву імені від слова «розумний» )))
- Як бачиш, я прийшов до тебе, щоб запитати … А здатність запитати – це риса «розумного» …
- Все ж таки чудово, що є вірус і мені є що ховати.
На цьому дівчина вже остаточно не стримуючись розсміялася.
Ікей поспішив додому. Він розумів, що вірус є недостатньо сильним. Доступ ззовні потрібно було повністю закрити. Систему слід було знищити остаточно. Але для цього спочатку потрібно було переконати людей. Його розмова з Лією була найкращим інструментом досягнення цієї цілі. «Ліє, пробач. Я украду твої думки».
[i]Фото з художнього фільму "Анонім".[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898622
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2020
[i]Я бачив сон. То був не зовсім сон:
Яскраве сонце згасло і зірки
Блукали гаснучи в одвічному просторі
Без променів і напрямку; Земля закрижаніла
Крутилася сліпа, чорніючи в безмісячній пітьмі.
Джордж Гордон Байрон
[/i]
Так, не за хліб. Не за воду. Не за території. Людство ніколи не могло передбачити, що найдовша, найжорстокіша війна в його історії буде війною за фотони.
Що поробиш, коли гасне Сонце. Гасне тоді, коли ніхто цього не очікував. Гасне, хоч ніхто не може цього пояснити. А точніше, ледь жевріє десь там у далині. І променів достатньо на мізерну кількість рослин. Так, є багато рослин, які бояться прямих сонячних променів і люблять тінь. Більше того, вони фільтрують повітря. Калатея, папороть …
Але такі рослини не формують достатньої кількості вітамінів, таких необхідних людині. А, отже, як виявилось, не достатні для виживання людства. Тому почалася битва за висаджування рослин на поверхні. У пошуках останніх променів, найвдаліших найзахищеніших ділянок поверхні, де ще якось акумулюється сонячне тепло та світло, людина почала переходити межі добросусідства. Почала вести себе агресивно. Все це отримало бридку назву «виживання» …
Не менш суворим випробуванням ставав холод. Він теж додавав у агресивності.
Почали вимирати дикі тварини. На арену життя виходили так звані падальники.
Люди намагались рятуватися, сховавшись у глибинах океану або під землею, де тепло буде зберігатися довше всього. Адже ядро Землі буде все таким же гарячим. Вони вірили, що навчаться вирощувати рослини і тварини в таких умовах. Енергію можна було отримувати за рахунок ядерних реакцій та геотермальних джерел.
Так і мало статись. Але поступово сформувався поділ на сильніших і слабших, а найпривабливішим варіантом було не створити, а відібрати в інших.
Це приводило де величезної кількості аварій, стимулювало хаотичне виверження вулканів, хімічне забруднення поверхні, непридатність для життя раніше оптимальних і найбажаніших схованок.
Мовчазна депресивна більшість кидалася хаотично з одних сховків в інші, стаючи все меншою і меншою. Агресивна меншість, володіючи ресурсами та нехтуючи людським розумом, спочатку почувала себе доволі непогано навіть у такому світі. Але поступово було зроблено відкриття: гроші, влада, старі технології без науки поступово перетворюються у ніщо.
Планета гинула, втрачаючи будь-які ознаки здорового глузду та віри у будь-що.
………………….
Поруч пролунав сильний вибух. Андрій може б і не звернув уваги на цю звичайну подію останніх днів, якби не дитячий крик. Маленька дівчинка років восьми, зірвавшись у прірву, поступово скочувалась все нижче і нижче. Що там унизу? Цього взагалі не було видно. Але Андрій не міг так просто здатися. Потрібно було якось допомогти.
Так, йому було все байдуже. Абсолютно все байдуже. Не мало значення ніщо у майбутньому. І ніщо у минулому. Але не це. Але не цього разу.
Дівчинка полетіла стрімко униз. Єдиним шансом її врятувати було стрибнути вслід не гаючи ні секунди. Що чоловік і зробив. Мабуть у нього просто не було кращої перспективи на найближчий період життя, як спробувати хоча б ненадовго врятувати чиєсь життя. Чиєсь важливіше життя.
Дівчинку звали Лізою. Чоловік став умить дядьком Андрієм. Хоч мабуть міг би отримати будь-яке інше ім’я, прізвисько, стати просто ніким, але так було зручніше їй.
……………….
Тож, вони вирішили. Ідемо до ядра …
……………………..
Дві дивні закутані постаті з факелами у руках рушили в напрямку центру землі. Дрібні проходи поступово ставали ширшими. Іноді важко було побачити, що ж там на склепіннях височенних печер. Іноді їх супроводжували ледь помітні тіні невідомих жителів підземель. Але вогонь факелів їх миттєво відлякував.
У них не було з собою ані значних запасів їжі, ані суттєвих запасів води. Вони йшли з безвиході. Розуміючи, що це подорож в один напрямок. Та й там позаду, здавалося, вже нічого не чекало на них. Водночас, радіючи повітрю навколо, земному теплу, тиші …
Дівча вже так не тремтіло та й настрій в обох дещо піднявся. Ставало очевидним, що, чим нижче вони опускались, тим ставало тепліше. Пояснень для цього вони не мали та й не надто переймалися у цей час поясненнями.
Найважчими були третій та четвертий день, коли віра поступово пропала, а з нею разом танули примітивні харчі. Тоді друзями ставали цікаві розповіді, спогади, навіть нашвидкуруч придумані казки.
Дівчинці було біля восьми років, тож доводилось дивуватися її витримці та силі характеру.
- Чи десь ще будуть зелені кущі, дерева, … ? Чи десь ще буде добре ранкове сонце і теплий південний вітер?
- Я не знаю, Лізо.
- А що тоді життя, якщо немає цього всього. Чи десь ще будуть інші люди – добрі, веселі, усміхнені?
- Я не знаю, Лізо. Але я вірю, що там, куди ми йдемо, буде Хтось. Цікавий, добрий, дружній … Інакше все, що ми робимо, позбавлене будь-якого сенсу.
- Позичте мені частинку вашої віри.
- Бери майже всю …
Але на сьомий день перед очима сміливців відкрилась неймовірно велика печера з майже червоним чи то небом чи то стелею, по якій в різні боки наче хтось жбурнув чи розсипав незнайомі рослини з зовсім незвичним забарвленням цвіту та пелюсток. Світ поступово ставав фіолетовим, темно-синім, бордовим … Але дихати стало легше.
Це виглядало дещо дивним, але вони поступово втрачали необхідність говорити. У цьому дивному світі люди отримували здатність читати думки один одного чи навіть внутрішні переживання. Чиєсь хвилювання одразу передавалось іншому. Магнітне поле ядра змінювало не лише рослини, водні потоки, а й самих людей … Вони ставали наче ближчими одне одному.
……………………….
Це було і страшно і цікаво. Навколо зібрався цілий рій якихось неймовірних незвичайних істот. Вони не скидалися на дикунів з віддалених островів Океанії, як колись це вважалося традиційним розповідати на уроках історії. Усі ці люди видавались значно більше заглибленими в себе, ніж зацікавленими в подіях навколо. А можливо так лише здавалося. Раптом Андрій і Ліза зрозуміли, що вони намагаються спробувати контролювати їх внутрішньо, через думки. І навіть почали дещо боятися їх. Навіть думка Андрія про саму можливість застосувати силу, обороняючи себе і Лізу, заставила гостей злякано відступити убік. Складалося враження, що у цих людей була повністю відсутня агресія.
Вранці на них чекала ще одна несподівана зустріч.
Це були невеликі динозаври еораптори. З опорою на задні ноги, з короткими передніми кінцівками … Швидкі та, як вважається, всеїдні … Однак за найменшої активності Андрія, що приготувався до захисту, динозаври почали утікати. Це вже ставало просто фантастичним. Андрієві та Лізі не треба було боятися цього світу. Цей світ боявся їх.
…………
У цьому світі можна було б жити. Але щось не давало спокою.
Поступово це щось ставало все більш зрозумілим. Це був чужий світ. Тут можна було б вижити, але неможливо було б стати щасливим.
Потрібно було продовжувати свій шлях до ядра.
Річка з розпеченої лави і жахала і притягувала до себе. Але вони відчували, що їм дуже потрібно на інший бік. Двоє ящерохвостих, упіймані нещодавно місцевими людьми, мали б їм допомогти. Слід було б спробувати.
………………..
Андрій та Ліза не вірили своїм очам. Величезний мегаполіс простягнувся на десятки кілометрів у них під ногами. Неймовірні незнайомі літальні апарати, височезні не схожі ні на що раніше будинки притягували своєю вичерпністю і довершеністю …
Гостей помітили …
До них наближалося кілька аеромобілів. Поява невідомих істот та ще й верхи на ящерохвостих тут явно вважалася небажаною. Цей світ вражав своєю впорядкованістю, раціональністю, спокоєм. А тут такі негаразди …
Роботизовані поліцейські не надто церемонились з прибульцями. На них очевидно дивились як на нижчих істот з ворожими намірами, а не як на братів по розуму.
Ящерів було приспано і відправлено назад.
Людей ж помістили в абсолютно стерильні білі приміщення. Доля видавалася загадкою з не надто передбачуваним розв’язком. Та й навряд чи був сенс переконувати у чомусь роботизованих виконавців чиєїсь волі. Андрій лише вірив, що хтось обов’язково спостерігає за цим здалеку, а тому залишався незначний шанс на бодай якийсь порятунок. Ліза перелякано забилася в кутик кімнати і навіть не намагалася опиратися цій новій небезпеці. Люди почували себе нікому не потрібними піддослідними тваринами.
І ось нарешті їм вдалося побачити тих, хто залишався за кадром. Надзвичайно висока струнка жінка років тридцяти увійшла у кімнату Андрія. Її емоційний стан видавав абсолютний спокій, що мимоволі передалося йому. Великі голубі очі спостерігали за ним з цікавістю і водночас без неї. Було зрозуміло, що вона вже бачила таких людей чи то пак вивчала їх. Вона була здивована здатністю людини знайти їх у глибинах планети. А можливо, і чимось іншим, поки що невідомим Андрієві. Першим заговорив Андрій. Хоч це більше було схожим на обмін думками.
- Якщо не можете залишити дівчинку тут, відправте її назад. Вона цікава, добра, позбавлена агресії. Вона може стати органічним членом будь-якого суспільства. Вона не порушить вашого спокою.
- Ви, люди, надто пізно думаєте про своїх близьких. Ви будуєте світ, де виживає сильніший, а потім плачете за тими, кого знищили по дорозі.
- Правда у тому, що люди різні. І багато хто обирає інший шлях.
- Так, я знаю. Але більшість їх спалює, вбиває, знеславлює, не помічає … Ви знаєте, що ваш тип загинув. Залишилося кілька сотень, може десятків?
- Я це передбачав. Тому я вважав гідним провести останні дні, рятуючи когось кращого за мене.
- Це варто поваги. А чи варто рятувати одного, піддаючи небезпеці сотні, може тисячі?
- Якщо йдеться про дитину, так ….
- Чому ж тоді людство там нагорі закривало очі на тисячі вмираючих дітей в Африці, сотні загиблих мало не щодня у військових конфліктах?
- Тому що мій розум і масовий розум різні. Тому що такі як я ніколи не могли сильно вплинути на той масовий розум, який так чинив.
- Ви хочете сказати, що у вашому світі індивідуальність, окрема людина позбавлена впливу. Її слухають через те, куди чи кому фактично вона належить, а не через те, хто вона є і що вона говорить. Чи це не є видом рабства?
- Боюсь, що переважно так.
- Тоді ви так і не перестали бути феодальним суспільством. Ви так ніколи і не були вільними.
- У нас були спроби, окремі держави, окремі періоди …
- Так, я знаю … Вас проведуть до Лізи. Ви можете бути разом. Але це суспільство навколо – воно не для вас. Ви тут чужі. Його цінності вам чужі. Ми не знаємо, що з вами робити …
………………….
Космічний корабель поступово набирав швидкість. Андрій, Ліза і кілька десятків андроїдів, які мало чим різнилися з тими, кого ми звикли називати людьми, вирушили на пошуки нового світу … Світу, який став би рідним не лише для них, але й кількох сотень занурених у сон представників земного людства. Тих, кого підземна раса атлантів вважала гідними продовжувати життя. На жаль, так сталось. І це рішення вважалося чи не найбільш гуманним з усіх.
[i]Фото: https://valentineboot.wordpress.com/tag/%D0%B1%D0%B0%D0%B9%D1%80%D0%BE%D0%BD/[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898460
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2020
Наскладали на спину всього
І зігнулись від того старече,
Небо вмилось немов спляче тло,
Посміхалось чуже, не до речі ...
Стільки всякого там дріб'язку,
Подарунки, похвали, усмішки,
Все накидано валом в мішку,
Без поваги якось в перемішку ...
Щось важливе глибоко в очах,
Що й не виймеш так просто на люди,
Це ж неспокій, морока і страх,
Ще почнуться якісь пересуди ...
Що ж ти тягнеш десь там на шнурку?!
Цього всього нікому не треба!
Як поясниш йому, диваку,
Лиш у справжньому дійсна потреба ...
Лиш у щирості справжня любов,
Удавання, погорда безглузді,
Геть здирайте той сірий покров,
Скільки можна блукати в безлюдді ...
Ой, дивіться, вони вже стрункі,
Молоді і безмежно щасливі,
Голоси стали чисті, дзвінкі,
І ці миті тепер надважливі ...
Фото з сайту zahid.net
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897950
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.12.2020
Ти така нерозумна, людино,
Ти безглузда, ти просто сліпа,
Помиляєшся ти без упину,
Без натхнення будуєш міста ...
І що з того, що вище і вище,
Вже схід Сонця торкнувся межі,
Тут були парк, садок, пасовище,
А тепер скло, бетон, міражі ...
Йдеш по місту колись, заблудився,
Та знаходиш дорогу назад,
Я не бачу, де я народився,
Тут з бетону і скла водоспад ...
Та ж воно не співа, не говорить,
І зі мною разом не мовчить,
Ця бездушність лише тараторить,
Ціла вулиця згасла і спить ...
Чи так важко від сонця і вітру
Заховати минуле у скло,
І минулого вічну палітру,
Для дітей і батьків джерело?!
Ні, не склалось, безглузда споруда
Заступила собою зірки,
Не будинок, руїна чи буда
І не зрине така крізь віки ...
Хтось колись
Без і сум'яття і болю
Розіб'є це на клапті й шматки,
Чи пишатись такою нам роллю?!
Ось такі назбирались думки ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897802
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2020
Андрій зручно розмістився біля центральних моніторів. Шлях від планети Світлих до планети Обраних більшість вирішила провести у сні. Але Андрієві хотілось знайти відповідь на просте запитання: де на цих планетах його дім? Чи та, яку він щойно покинув … ? Чи та, куди він так швидко і нерозважливо дав згоду переселитися … Щось на кшталт вибору між Спартою та Афінами? Можливо й так, але у дещо пом’якшеному варіанті, але з набагато суворішими наслідками.
Що таке планета Світлих … Мабуть, варто починати з того, що жителі планети так себе назвали самі. Все почалося з проблем вибору … Як чинити вибір? Якщо на основі співчуття, співпереживання, дружби, любові, то, без сумніву, ви обираєте шлях світлих. І не зовсім важливо, що, рятуючи одного, можна втратити сотні … І не зовсім важливо, що об’єкт любові не заслуговує такого почуття … І не зовсім важливо, що хтось може просто поглумитися над вашим співпереживанням … Ви обрали світлий шлях … І вам його дотримуватись.
Зовсім інші шляхи обраних … Обрані приймають рішення розумом. Емоції на мить замовкають. Обрані люблять, коли переконані у любові у відповідь. Обрані рятують, якщо врятованих буде більше, ніж рятувальників. Обрані шанують конкуренцію. Виграє конкурентна любов, конкурентна дружба. Обрані не тратять часу на дітей, що не виправдовують сподівань батьків. В крайньому разі такі діти можуть захотіти переселитися на планету світлих. Обрані живуть заради науки, заради успіху та гармонії. Щоправда, ця гармонія набуває аж надто симетричних форм. Стало звичним, що у сім’ї обраних хтось з членів є андроїдом. Це стало комфортним. Справді, ось де справжня перспектива передбачуваності, наукового успіху, щоденного сприятливого для роботи спокою.
Андрієві довелося пройти шлях обраних від аж надто обтяженого розрахунками народження до дозволу покинути планету. Так, у нього все було чудово з ДНК. Так, він мав захоплюючі перспективи у музиці, фізиці та програмуванні. Але він постійно обіймав чужого собаку, що дратувало його батьків. Але він надто голосно висловлював свої емоції у грі з чужими дітьми, що дратувало батьків чужих дітей. І власне відсутність любові у сім’ї призвели до того, що він надто часто почав робити помилки у математичних задачах, а його алгоритми стали позбавленими впорядкованої логіки. Його програми працювали, але його вчителі не могли зрозуміти чому. Він грав на фортепіано не чужі твори, а свої власні, не зазираючи у ноти і навіть не намагаючись надавати їм традиційного звучання. Зрештою, він почав впливати на інших дітей, а тому чужі батьки забороняли своїм дітям гратися з ним.
Але прийшла юність і він запропонував сусідській дівчині замість спільного перегляду фільму та спільної комп’ютерної гри у кімнаті утекти до моря, дивитися на зорі … і о безглузда дитино, витратив усі наявні у нього гроші на величезний букет квітів. Який зробив сам … потративши на це години …
З часом це викликало глумливий сміх у батьків дівчини, а також насмішку над його батьками, які не змогли виховати розумного і перспективного члена суспільства. Обраниця його серця чи то з переляку, чи то з відмінного виховання теж брала участь у такому повчальному шоу. Тож вибору не було …
Андрій дивився у монітор і прокручував у пам’яті події свого дивакуватого життя. Хоча, чому дивакуватого? Можливо, просто життя …
Планета світлих йому видавалася якоюсь зеленою, майже неживою … Залишалося вже зовсім небагато часу до приземлення, але слідів техногенності, промислової активності було дуже мало. Де ж ви, світлі?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897697
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.12.2020
І де ж у космосі ота своя планета,
Якщо ми на Землі такі чужі,
Руйнують сни не люди, а портрети,
Щодень не мрії, а прозорі міражі …
І де ж у космосі у кожного планета,
Що кожен кожному не рідний, а чужий,
Минулого яскравості протерті,
Майбутнього схилились стелажі …
Де ще так радісно шепоче ніжне море,
Де так п’янять джерельних вод ключі,
Де ще небес романси неозорі,
Де ще так пахнуть домом калачі …
Куди, кому, за що це все віддати,
За чим нестися в марну чужину,
Вже й клаптя на Землі нема де стати
Щоб не вподобався безумному кому …
Але ж шукають очі рідні очі,
Стискаєш пальці найріднішої руки,
Своє шукаємо у небі серед ночі,
Не можемо свого ми там знайти …
Бо тут воно, де чваниться байдужість,
Улесливість розсілась за столом,
Оббрехана десь за порогом мужність,
Ріжуть дерева в соте за селом …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897617
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2020
В подвір’ї грались хлопчаки,
Ото донбасівські забави,
Як заболіли кулаки,
Ногами взялися до справи …
Хлоп’я валялось на траві,
Тож закидали в ніч камінням,
Гуло від болю в голові,
Так хлопець виховав терпіння …
Вже скоро юності поріг,
Пішов у Берії корнети,
Війна спинила цей пробіг
І мужність виплела сонети …
Рукою мокрою від сліз
Тих, що попали під багнети,
Життя не злазило з коліс,
Його укинуто в поети …
Вже досить справи кулаку,
Складались в голові дурниці,
І оди слались вожаку,
Хоч більшало тих сліз в криниці …
І диво дивне відбулось,
Дививсь, як горді в ніч ступали,
Вже не писалось, не клялось,
Колишні зорі в прірву впали …
Кричав кудись, ви ж не праві,
Життя насправді прагне світла,
Покірно плелись злидарі,
Лишалась сірою палітра …
Думав сховатись між зірок,
Між фантастичними світами,
Життя підносило урок,
Жило красивими думками …
Пішов до тих, що владоможці,
Може здавалось, ними є,
Не знав, що справжні переможці,
Між тих, хто у тюрмі гниє …
Дізнався. Що ж, така наука,
Не кожному її пройти,
Тепер на світ дивитись мука,
Бунтують пам’яті струмки …
Левко додав, мабуть, до слова,
Додав, мабуть, своє Олесь,
Яка чудова тепер мова,
Як світиться поет увесь …
Омріяна для всіх свобода
Нарешті в двері ввірвалась,
Такі слабкі ті межиброди,
Та Україна відбулась …
А що ж поет?
Кричить про сонце,
Про смак душевного тепла,
Ледь – ледь видніється віконце,
Але фантазія жива …
Зринають в космос зорельоти,
Людина прагне доброти,
І в тисячне, в десяте, в соте,
Ще оживуть його мости …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897287
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2020