На березі струмка, в долині тиші,
Двоє ми зустрілись під небесним листям.
У моїх очах та вітрі грали хвилі,
Ми танцювали веселі, мов сірий дим.
Твої руки, як вітер, грали на грудях,
Поцілунки, немов зорі, розкривали ніч.
Ми марилися, були світом в обіймах,
Небеса свідками таємного нашого літа.
Але чи було це коханням насправді?
Чи лише мрією, що минає, як дим?
Ми пішли різними шляхами відтоді,
І тепер ті спогади тонуть у часі.
Так, було коханням, але таким звичайним,
Немов квіткою, що цвіте і знову в'яне.
Тепер ті дні лише в спогадах збережені,
А серце моє пливе у світі самоти.
Таке кохання часто не має майбутнього,
Воно тане, як сніг, у теплому весняному дні.
Та лиш пам'ять про тебе, мила, лишається,
Як роздуми в душі, у віршах на сторінках.
Таке кохання було звичайним і простим,
Але його відлуння в серці навіки лишиться.
Тому неси з собою цей вірш і спогади,
І знай, що звичайне кохання може бути великим.
Автор: Хо Хань
Переклад з в'єтнамської: Кхонгсаван Прін Сапарат
