В чубатих туманах вставало сонце
Та в них і сідало.
Дні короткі,та й ті невеселі,а ночі..
Поросле травою подвір'я безлюдне види вкрашало.
А сонце ранкове пекло на собі чуже горе.
По дворі губив частокіл на собі рясний вітер.
За дворищем сад густий ясну піснь завива.
Посеред дерев,музик, та кровників дійства
Сиділа єдина,жива та безмовна душа!
І гнітить її щось близьке та по справжньому путнє.
Очі гублять пусті,як липневі поля після жнив.
Це щось тягарем та блідою кривдою душить,
А може до цього і душу безмовну душило.
Хоче волати та звужує горло той сором,
Що душить її,що їй лежить тягарем.
Слова не пол'ються,не вибіжать морем.
Чекай ти хоч вічність,хоч ніччю,хоч днем.
Вона сидить смирно,та слухає дивну ту піснь.
Цей гомін басів,кларнетів дубових симфоній.
І нудиться ій,бо пісні безглуздий мотив.
І гомін басів не більше пустих какафоній.
Вона тут єдина,що мислить воістину кровно!
Вона тут єдина з переліку ночей та днів.
Вона сидить й далі,крихка та і досі безмовна.
Наче ніхто ніколи там й не сидів.
́́
