Коли вона обіймала свої коліна і по тиху гойдалася в такт.
Коли її круглі литки червоніли під полою сорочки.
Я був ладен на будь-який сумний приспів,
Що б побачити її засмучені від краси очі.
Як її повні губи мило ламались
І вона починала співати.
Я був ладен ревіти мовчки,
Та мовчки чекати.
Коли вона вписувалася в палітру гір,
Та в палітру моєї картини.
Коли на кичері царював глухий мир,
Цей мир був тільки завдяки їй.
Коли лукаво осміхалась до себе
І обіймала мою тонку шию.
Я розбивав своє сухе серце
І пускався рікою по Вирію.
Відкіль гострий вітер,як наточена бартка,
Бив в мої розхрещені груди
Я намагався забути про все
І злитися з нею до купи.
Коли її забирав густий туман і вів немов нявкою в далі.
Я був ладен звернути бескиди
І добратись до кожної мари.
І якби її саму,в цьому жаху, згубили фудульні ті гори.
Я б забрав її душу собі.Заточив би в собі її горе.
Тоді хоч би коли застогнали,відспівали нас наші трембіти.
Нас поклали б до купи у трави і мерцям
Віддали заповіти.
