Здало́сь мені, що люди - як цукерки:
Обгортку мають і наповнення якесь.
Багно всередині чи феєрверки,
Шматочок світу або, навіть, світ увесь.
А й справді так буває, що людина
Найкращою здається із усіх істот,
А під обгорткою живе скотина,
Начинена коктейлем різних нечистот.
Буває, пакування ти відкриєш,
Де всі цукерки - справді бажаний десерт.
Та як скуштуєш - виплюнеш і змиєш.
Так і з людьми буває. Це життя концерт.
Буває непримітною обгортка,
А як розгорнеш - філігранний діамант,
Де присмак той і де жадана нотка.
Така людина - найдорожчий фоліант.
І кожен з нас шукає ту обгортку,
Забувши, іноді, про справжній склад душі.
Гірку знайдем, бажаючи солодку,
Бо начинку її не бачим в метушні.
Та просто так не виплюнеш людину,
Ту, у якій давно живе гнилий хробак.
Залишить бо бездонну порожнину,
Сумний, а іноді й болючий, післясмак.
Хоч мене і дратує, коли мені вказують на мої помилки (привіт, тупе чоловіче его))), але я радий таким коментарям. Насправді я б навіть не подумав про ці наголоси. Тому, якщо раптом вирішите почитати і інші вірші, критикуйте) Дякую.