Війна у твоїй душі. Вона забирає твій спокій.
Вона розриває тіло. Вона цим вбиває мене.
І ти знаєш, не тільки ти. Ці люди також жорстокі.
І ні. Це не смерть. Це байдужість серця наші жне.
Вона залізає під шкіру, отрутою лине у кров.
Хтось каже, що бійня на благо і світ ще врятує любов...
Та ні, не врятує, мій Ніжний. Цей світ не врятує ніщо.
Ми діти війни. Ми вже мертві. Нас вбили вони. І за що?
За розум. За силу. За віру. За те, що не вмієм мовчати.
Ти знав би, як я втомилась глухим - про життя кричати.
Сліпим - про красу океанів. Самотнім - про щастя й тепло.
Цивільним - про кров і про страти. А мирним - про кулі і зло.
Вони ж бо далекі від цього, а я серед цього живу.
Вони на екранах це бачать, а я за вікном, наяву.
Війна у моїй душі. Вона забирає мій спокій.
Вона розриває тіло. Вона убиває тебе.
І ти знаєш, тому я жива. Бо роблю сміливі кроки
І йду важкою дорогою, випрямляючи свій хребет.
