кидаю корм в акваріум рибкам.
які гасають у джунглях підводного світу
від однієї до іншої скляної стінки -
всі ці неони, барбуси, гупі та інші усі...
своїми очицями зазирають вони
крізь межі прозорі
з водних просторів у світ без вод -
з того світу спадає їм корм від рибного Бога.
дивляться і дивуються, не розуміють -
як можна! отак, на суші жити та дихати?!...
і надивившись на цю глупоту
тікають від стін скляних і прозорих.
гасають як мавпи малі серед джунглів
славетної, славномогутньої Амазонки.
у водах якої плескаються, граються рибки... -
з тою різницею, що
корм не спадає до них від небес,
як до акваріумних піцелій, ляліусів і оранд
та інших усіх за склом у воді полонених...
вони ж бо на волі!...
кидаю корм в акваріум рибкам.
але Богом чомусь я себе не сприймаю,
сумно себе із ними порівнюю -
той же акваріум, але інша рука -
рука московитського окупанта!
разом із кормом вона
висипає убивць і озброєння.
примовляють, що то задля безпеки,
на захист, на благо і ситість.
і крізь стіни прозорі
зустрічаю допитливим поглядом
стурбований погляд цивілізації
третього тисячоліття -
його погляд спрямований
в первісні джунглі акваріумної окупації.
ображено відводжу очі убік -
бо досить вже надивився я на пусту глупоту!
тікаю у найпотаємніший закутень власного "Я",
закорковуюся у собі.
спадаю, зісковзую по ліанах на дно,
закопуюся у піску, в уламки раковин
перемелених людством століть.
і почуваюся в темряві вод
останнім-останнішим дурнем -
одуреним світом задурений
не жив, не живу,
але все ж таки дихаю... -...нащо?!...
навіщо?...
кидаю корм в акваріум рибкам.
над собою - отим, що на самому дні,
у пісках і в руїні століть - іронізую.
посміхаюся циніком,
єрепудом-царем у кремлі,
за плотом кривавим який за спиною в руці
стискає століття змелене у пісок...
і я уявив себе Богом,
часопростору млинарем!
і піском висипаю їдло,
оте мертве життя у води бурхливі та тихі -
годую з руки демократію риб,
байдужих до сущих на суші.
згодовую їм,
годую позірною їжею,
єхидством, оманою і жалями
в подиву третього тисячоліття.
й усім тим, чим воно підгодовує нині мене
в акваріумній окупації...
...кидаю корм в акваріум рибкам
разом із посміхом циніка.
бо розумію - стільки проблем у білому світі!
не до чорних глибин мого світу йому,
тому світу людей не до мене тепер...
а рибки в акваріумі - як не дивно! - живуть...
мені б їхній холод байдужості в кров.
такі відчуття прийшли від розуміння, що цей ідіотизм (гібридність війни) багатьом не те, що б до вподоби, але як явище - цікаве...всі співчувають, обурюються - а вдіяти ніц не можуть...то ж, сиджу тут, копирсаюся у собі та витискаю такі ось і подібні рядки... - поетичні вони чи ні?...я не знаю...дякую, Оресте, що звернули увагу на мій "акваріум"...