Що тобі, жінко, ця осінь, терпка, як імбир?..
Пахне вона прілим листям й сухими грибами...
Вересень дні поволік, мов сліпий поводир,
І зачинились за ними всі двері і брами.
Мабуть, для того в природі й відводиться час,
Щоб розібратись в собі́ й відпустити утрати.
Скапує серце в журбі, як самотня свіча,
Може, пора зруйнувати умовностей ґрати?
Що тобі ці ностальгійні небесні плачі,
Сиві тумани з різким ароматом ялиці?
Осінь тобі покладе свої мідні ключі,
Щоб відімкнути й пізнати усі таємниці...
Щоб повторити оту невагому ходу,
Грацію лані прудкої і мудрість зміїну.
Все у природі доцільно, і все до ладу,
Вчися смиренно приймати кожнісіньку зміну.
Чом так гірчить тобі ця благодатна пора?
Може, нарешті вже час позбирати каміння,
Щоб збудувати в душі свій намолений храм,
Жінко осіння?..
Світлина: Karolina Szary.
Звично красиве та дійсно поетичне карбування внутрішнього Дивосвіту, пані. Але я, вибачте, чомусь не можу з'єднати цю дійсну Велич із вашою зовнішністю. Але подібне зустрічав вже серед митців - серед художників, співаків, архітекторів, поетів. Дивна гра Долі, як по мені.
Мудрі, із присмаком осені, твої життєві роздуми, Наталю! 
