Несе вітер на своїх вітрилах
Зграї птаства у ту ясну рань…
Скільки сталось і скільки змінилось
За той час і за тих розставань.
Скільки доріг і стежок проходжено,
Скільки спалено курцем цигарок,
Скільки птахів на гілках стривожено,
Скільки обдумано мною думок.
Додайте й помножте на роки –
Скільки збитків надано і втрат!
Не кажу за душевні мороки,
Бо напевно не був б ніхто й рад.
І чому так завжди виходило:
Я до неї ішов, хоч й мело.
І ми в парі сидіти любили
Й говорити чомусь про одно…
А вода плила в каламуті…
Не вернути забутих нам днів…
У селі говорили, що чути
Її ім’я на весь вчений Львів.
Та для мене – вона білолиця,
Перша мрія й надія моя…
І стоїть у садку…Може сниться,
Що й сьогодні в обіймах і я.
То не сон, дорогі, і не мрії,
Бо ми в парі давненько удвох.
Та пишу я про різні події,
Хоча тут є й водички на трьох.
Але знайте, що я пам’ятаю –
Її сесії, навчання й любов.
Й її щире кохання вітаю, –
Пів століття жила вона зі мнов.
