Почався дощ, колючий, ледь вагомий,
Спочатку несміливо по дахах,
Каштанам й кленам крапнув у долоні,
З тополь змив пух застряглий у гілках.
Вже розігнався у велику зливу,
Сміється в вікна, стукає, гримить…
А у альтанці дві душі щасливі,
Забулися у поцілунку мить.
Навколо бруд, гілки, струмки, калюжі,
І душать хмари місто нанівець…
Закоханим же до цього байдуже,
Альтанка їх – любові острівець!
Негодою злякати неможливо
Тих, для кого обійми- оберіг!
І відступає найсильніша злива,
Грім найгучніший стишує свій рик.
