Ледь - ледь жеврІло стомлене багаття,
Вечірній вітер крильми припадав.
Хоч це робив з нечів"я, та завзято,
Всю силу і уміння прикладав.
Не те, щоб він хотів отак зігрітись,
Чи мало для душі було тепла,
Він від самотності не знав де дітись.
Така ідея просто так прийшла.
Покинуте багаття догорало,
І змійкою крутився їдкий дим.
Це час чиюсь розлуку смакувало,
Багаттям цим погашеним, блідим.
Пройде лиш мить - і ватра догорить,
І допоможе в цім міленька мжичка.
Вогонь погас, не можна відтворить,
Лиш купа попілу лишиться невеличка.
Розвіє його вітер, як забаву,
Та поки ледве диха ще вогонь...
А, може, хтось змінити зможу справу,
Тепло підкине із своїх долонь.
І оживе погашене багаття,
Роздмухане душевним вже теплом.
А дурноверхе вітру тут завзяття,
Зуміло врятувать душі надлом...
Чудовий, теплий вірш, Надійко! 
