Кличе осінь нас, людино,
У безмежність кольорів.
Пісня з вуст її єдина
Лине подихом світів.
Дотик осені до неба -
То лелека у віках.
А земля... І слів не треба -
Злото сяйне у руках.
О людино, в твою душу
Чомусь смуток зазира?
Ти пробач, що сум порушу.
Не сумуй. Це ж просто гра.
Гра, де дощ, і вітер, й хмари
У акорді струн злились;
Гра, де літні дні - примари.
Не сумуй. А озирнись.
Чуєш, дощ сміється в лісі?
Листя сміх той ніжно п'є.
Якась квітка на узліссі,
Щось шепоче - щось своє.
Ти прислухайся й почуєш,
Як благає вона дощ:
"Зупинись, - мій світ врятуєш!"
Але каже тихо хвощ:
"Ой дитино, дощ осінній
Не зупиниться, не плач.
Холод. Знаю. Білий іній
Вже тремтить. А світ пробач..."
І замерзла квітка, й ніжно
Вкрив її біленький сніг.
Погляд осені так грішно
На цю вічність льодом ліг.
Сонце де-не-де всміхнеться,
Зачарує світ казок;
Дощ з хмаринами зів'ється,
Зробить день в майбутнє крок.
І ти плачеш, ти сумуєш,
Коли все в обіймах сну?..
Ой людино, ти не чуєш
Мрію Божу осяйну...
Сподобалась персоніфікація. Гарно!
