Це було в лихі 90-ті, коли не виплачували пенсій,
зарплат. Важко дуже було виживати, а тримати домашню тварину
була розкіш. Мама взимку жила з нами в місті, а на весну повер-
талася в село. Ми ж її навідували кожні вихідні. Якось в суботу
я ішла з автобуса до отчого дому. За мною біг, підстрибуючи,
дуже гарний собачка. За віком він був підлітком. Я завжди
боялася собак, які б вони симпатичні на вигляд не були.
А цього я чомусь не злякалася. Він прибіг за мною до кінцевої
зупинки. Тобто аж до дому. Виявилось, що мамі були потрібні
якісь ліки і я зразу ж пішла до аптеки. Цей симпатичний песик
побіг за мною. В аптеці я трохи затрималася і, коли я вийшла, то
його слід уже простиг.
Минув тиждень. З телефонним зв’язком тоді було
складно. Мобільного у нас ще не було, на встановлення стаціонар-
ного два учасники війни простояли усе життя в черзі і не дочекали-
ся. Телефонували у разі необхідності з пошти, сільради.
Я приїхала знову на вихідні. В нашому дворі уже жив
знайомий песик. Мама мала добре серце, усіх підгодовувала, а
потім їй не давали спокою. В тому числі і люди. Вона завжди
ділилась, особливо, якщо це стосувалося харчів. Вона нагодувала
цього собаку і він залишився назавжди. Мама його віддавала
трьом хазяям. Думала, що так буде краще. Сама ж на зиму
збиралася в місто. Він з ланцюгом, або нашийником завжди
повертався до нас. В нього були дуже незвичайні несобачі очі і
неабиякий розум. Я часто йому говорила: «Ні, ти – не собака».
Трохи передісторії. Де взявся цей собака? Його привіз в
село зять для тещі. Чому він там не прижився можу тільки
здогадуватися. Після "розлучення" собаки із тещею, він пішов через
дорогу до однієї бабусі. Вони були нетутешніми. Як і чому вони
з’явилися у нашому селі – невідомо. Це – була колишня учителька.
Мала дуже хворого чоловіка і ті ж самі проблеми з пенсією.
Проте собаку не проганяла. Він хоч і був великим, а їв не дуже
багато. Вона йому відділяла від курячої кухні і йому майже
вистачало. Коли вже закінчились запаси, вона йому, як людині
сказала : «Іди, може тебе хтось краще зможе годувати». Він
мовчки пішов до іншої сусідки. Це – була також учителька-
пенсіонерка. На вихідні часто приїздили онуки. Песик
прижився одразу. Діти назвали його модним тоді ім’ям –
Баксик. Він мав гарну вдачу, бабусі з ним було веселіше,
Почали жити вдвох. Попався Баксик на крадіжці. Вдачу він
справді мав гарну. Спокусили… Бабуся відкрила дуже
ароматну м’ясну консерву. Як кажуть – тушонку. Вона кудись
вийшла, а Баксик прибіг на запах і просто не міг встояти.
Він дуже розізлив хазяйку, яка в такі складні часи, залишилася без
обіду. З’ївши смачну тушонку, Баксик пішов шукати щастя.
І по дорозі зустрів мене. Не знаю, чи можна було мене в той
час назвати щастям, сама потерпала від негараздів.
Не знаючи його справжнього ім’ені, я за його яскравий окрас,
назвала Рижиком. З тих пір і до останнього дня, Рижик прожив
у нас. Яким він був вдячним охоронцем. Єдина була від нього
шкода, що він величезними лапами ходив по квітках.
А так він був дуже розумним. Визнавав усіх наших гостей і
страшенно не любив пияків і злодюг. Він їх чув ще за селом.
Коли на вулицю заходила подібна істота, він усім подавав знак.
А тоді таких було чимало.
Найперші його господарі вже почали за ним жалкувати.
Навіть переказували нам, чи ми віддали б назад. А був час, коли
вони відмовлялися, що то їхній. Проте, коли вони їхали автомо-
білем, він вибігав на звук. Потім вони зупинялися і їхні діти з
ним гралися, навіть брали його в машину. Після побачення він
з другого кінця села винувато повертався до нас. Був такий
випадок, коли він із запізненням почув, що вони проїхали.
Вибіг на дорогу, від авто виднілась лише цятка. Він уже хотів
наздоганяти. Зважаючи на його роки, я йому сказала, немов
людині: «Це – ж так далеко і вони тебе віддали». Він винувато
повернувся, ліг і довго дивився їм услід. Після цього я ніколи не
бачила, щоб вони його цікавили.
Рижик мав дуже гарну шубу. На колір чорно-руду.
Звичайно руде переважало. Взимку вона його дуже виручала,
А влітку то була – справжня біда. Він не знав куди заховатися,
На тій шубі були реп’яхи з усієї вулиці. Діти водили його на
ставок митися. Я мала такі, майже міні-грабельки. Вичісувала
його «прикраси», стригла. Він завжди покірно терпів усі мої
«знущання». Купували йому смаколики, усі його дуже
любили. Прожив Рижик у нас 18 років. Думаю догляд і любов
йому в цьому допомогли. Мамі нашій було уже за вісімдесят.
Десь вона читала про коефіцієнт собачого віку і любила
жартувати, що вони з Рижиком – однолітки.
Одного ранку я побачила, що він не може встати.
Як виявилось – йому паралізувало задню частину. Передніми
ногами він рухав, коли корпус повертав, то з жалем дивився на
нерухому частину. Але він залишався таким самим добрим,
не було і крапельки агресії. Я йому приносила смачненьке,
застеляла сіном, у мене був спальний мішок, я його на ньому
перевозила. Поховали його майже, як людину і плакали
так само. Мама навіть сказала йому: «Світла пам’ять».
Ось така собача історія.
Зараз я не маю таких друзів.В місті не виходить,а в селі - порожня хата.Але живу спогадами про них.Підгодовувала сусідського песика,господар не завжди в формі.На жаль,цього друга також уже немає.Він був дуже вдячною тваринкою.Усі на вулиці знали,що то він нас вітав.
Це-правда,все як у людей.В мене самої був дуже тривалий складний період життя.На прикладі Рижика я вірила,що настануть кращі часи.В нас йому було добре.
Він завжди був усміхнений.
Вчора на моїй сторінці-розповідь про кішечку. 
Гарно написали!
