А я тебе кохаю до знемоги,
А я тебе до бе́зуму люблю,
Хоч знаю те, що різні в нас дороги,
Щодня за тебе небеса молю.
Ми розійшлись – провини тут немає
Твоєї й кри́хти. То чому ж пішла?
Я відповім: душа моя шукає,
Чого людина жодна не знайшла.
Бо я митець, я віддана роботі,
Мій хліб глевки́й із поту, сліз, біди,
Літаю в хмарах на небесній ноті,
А ти земну та люблячу знайди.
Мене земне ні крихти не цікавить:
Воно мені нагадує про смерть,
Письмовий стіл мені за по́стіль пра́вить,
І так по колу – вічна круговерть.
Хоча натхнення заважає спати,
Його від себе я не прожену,
Повір: я вмію радісно страждати,
Сім літ веду з собою цю війну.
Я розкололась, розітнула душу
Життям людини, Вічністю митця,
Я кожен день рядки писати мушу,
Які мені надходять від Творця.
У творчості безсмертя, насолода,
А що з тобою? Праця, старість, смерть…
Безсмертя – це найвища нагорода,
Життя ж людини змелеться на дерть.
Серед людей на самоті блукаю,
А натовпи живуть мені в душі,
Дивлюся в очі, їх напам’ять знаю,
У ній не квітнуть ніжні спориші.
Повз мене карі, чорні, сині, сірі
Мільярдом дивним тихих лун пройшли,
А я зміцніла, виросла у вірі,
Вони мене у Вічність понесли.
Я очі всі до частки пам’ятаю,
Я їх ношу, як оберіг і меч,
Коли пишу, немовби виростаю,
Немов тікаю від моїх же втеч.
Якщо люблю, немов перед причастям,
Якщо кохаю – відчай і нудьга,
І серце болем, а душа нещастям
По вінця повні. Сплін, журба, туга́.
Я поетеса оксамитних слів,
Я архітектор вражень дивовижних,
Я провідник із краю гарних снів,
Творець законів модних і престижних.
Я відкриваю для краси цей світ,
Його я мрію в безвісті пізнати,
Людська любов – троянд колючий цвіт,
Цей Божий дар хотів би кожен мати.
Це світ безмежний, широчінь фантазії,
Юнацький запал і дівочий стид,
Це іспит справжній першої гімназії,
Яка з нас робить лицарів-сновид.
Якщо поет, прозаїк чи художник
Наступить їй на ледь помітний хвіст,
То люди скажуть: це якийсь безбожник,
Що прокладає й знищує свій міст.
А я скажу: кохання неможливе
Для всіх митців, бо часу в них нема,
І лиш тоді життя в митців щасливе,
Коли його не тринькають дарма.
За кожну мить нам треба звітувати,
Брехати ж Богу - гріх такий тяжкий,
Що краще вже ніколи й не кохати,
Аніж нести дубовий хрест важкий.
Нема провини більшої від тої,
Що не зробив, не склав, не написав,
Любов подібна до п’янкої хвої,
До гри, в якій, хто виграв, той програв.
Кохання – це хвороба чи нездужання,
Це лихоманка, нежить, гострий біль,
Назви, як хочеш – знай лиш для одужання
З душі людської має вийти сіль.
А що вже я ніколи не ридаю,
І ні за ким гірких не ви́ллю сліз,
То я тебе навік-віків кохаю,
Як любить воду срібний верболіз.
Люблю тебе, та разом нам не бути,
Я поспішаю до небесних меж,
Мені тебе ніколи не забути,
Я знаю те, що ти кохаєш теж.
Але митець не може не творити,
Бо протилежне – смерть і забуття,
Тобі мене ніко́ли не скорити,
Не вбити в серці радощів буття.
Залишаю тебе назавжди
В прохолодній Землі оселі,
А сама йду шукати правди,
Розбиватись об гострі скелі.
Я боротимусь за ідеали
Наших пращурів призабутих,
Я писатиму про п’єдестали
Сьогочасних митців розкутих.
Воскрешатиму рідним словом
України незгасну славу,
Мати Божа, святим покровом
Захисти, дай священну главу.
Україну врятуй від насилля,
Розпинання катів безсердечних,
Ми втомилися від безсилля,
Від порожніх розмов недоречних.
І дозволь нам у злагоді жити,
Розірвати на тілі кайдани,
Бо ми хочемо, справді, любити:
Не чекаючи з неба манни.
ID:
786260
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 06.04.2018 10:51:39
© дата внесення змiн: 06.04.2018 14:02:26
автор: Lina Queen
Вкажіть причину вашої скарги
|
