…Туман був настільки густим, що його можна було загрібати долонями та пакувати в порожні кишені його коричневої штормовки. Мілош навіть ледве міг встояти на місці, наче постійно щось давило на плечі - настільки важкою здавалась йому ця органічна сіра маса, яка вже третій день поспіль нависала над таким нерідним і чужим йому Белградом. На пероні залізничного вокзалу окрім нього, туману, вологої бруківки та двох собак не було нікого. Поважний баштовий годинник калібровки часів Броза Тіто, мовчазний господар цієї залізничної станції, повільно перевалював свої червоні металеві стрілки на четверту ранку… Вдалині почувся протяжний глухий стогін сонного совєтського локомотива. "А ось і він" - промайнуло в голові Мілоша… "Нарешті"…
Дорога, в напівосвітленому порожньому вагоні з твердими сидіннями, покритими порізаним червоним дерматином, до його рідної Пріштіни не віщувала нічого іншого, окрім сну та таких приємних і дорогих йому спогадів про далеке "югославське" дитинство… Рідний дім, двір постійно завалений купою друзяк, Зденка - перше кохання… он біля тих дерев'яних дверей з написом "Косово е Србия" - перший поцілунок… батько з його подекуди суворими повчаннями, завжди любляча мати… а ось і мопед дядька Іштвана - ох і шкоди ми йому тоді натворили… закадичний друзяка Косташ - скільки ж я тебе не бачив! Пам’ятаю, як за нами Іштван цілий день ганявся по двору з палицею в руці коли ми прив’язали чотирьох собак до рами його ненаглядного мопеда… Скільки ж усього було… до тієї позорної, нікому не потрібної війни…
Мілош прокинувся від різкого удару головою об стіл плацкарта, на якому він ще зовсім недавно переглядав кольорові вирізки зі свого щасливого дитинства… Кругом все гриміло, як під час того бомбардування Косово, де він в рядах регулярної армії виборював незрозуміло кому і чию свободу. Його втиснуло в стінку, потім різко швирнуло об стіл. Останній кадр Мілоша зафіксував калюжу червоної гарячої крові, в яку він уткнувся носом…
Мілош прокинувся. Дихання було збите, мокре волосся пасмами злипалось на почервонілому обличчі, очі ладні були вискочити зі своїх звичних орбіт і фантомами розлетітись по різних кутках залу очікування. "Це - сон… Всього лиш сон…" - заспокоював він себе.
…Перон був забитий галасуючим натовпом по вінця. Здавалося люди от-от повисипають на колію, прямо під локомотив, що наближався з північної сторони вокзалу. "Нарешті" - подумки видихнув Мілош, - "Навіть якщо цей сон був віщим - я готовий заплатити ТАКУ ціну за свій квиток у дитинство…"
"…7 липня 2005 року поблизу залізничної станції Лєгніца потяг, який курсував по маршруту Бєлград-Пріштіна, зійшовши з колії та вилетів за огорожу залізничного мосту. 136 осіб загинуло, 40 - в тяжкому стані, доля інших 205 осіб на разі не відома. Продовжуються рятувальні роботи…" (сербська газета "Бліц" № 34/345 від 09.07.2005)…
Спасибі, що читаєте Думок є багато, тільки от чи варто їх викладати взагалі - чи то у віршах, чи у прозі я не знаю... Я, якщо чесно, розраховував на різко негативну критику, коли почав викладати свої скромні "твори" на цьому ресурсі та й думав на тому заспокоїтись
Читайте хоч усе - завжди радий таким проникливим читачам 
