Насправді діти - це сумно, казав він, вони народжуються і помирають. А помирають вони дуже ніжно і ця ніжність так доповнює той смуток, який присутній.. так з'являється меланхолія. Так, ніби дивишся на світ крізь засушені напівпрозорі пелюстки квітів, тонке-тонке листя і бачиш малесенькі прожилки... Мені це й так, мовби приймати дотики старих стертих до схожості з павутиною заслонок на вікнах до своєї сивої бороди.. крізь відчинене вікно, з якого видно ще ... хм.. толоку, так.. знаєте, видно толоку.
..і вони помирають, ці маленькі дітки, згорають, ні, навіть не так, спалахують
такі маленькі вогники, прудкі потерчата
Так з'являється меланхолія. Коли помирають діти, невидимий попіл їхніх згорілих тіл розвіюється над містами, проникає в легені, його навіть не видихнеш, стільки б не старався, і він, накопичуючись, стає гіркотою, робить гірким й все інше.
Й раптом, йдучи по вулиці відчуваєш її (оцю гіркоту) десь під шлунком, гнучким притихлим сомиком, вона начебто зачаїлася і начебто геть не приховує своєї присутності..
і в найближчій таверні чи гартені, не дадуть води, щоб запити цю гіркоту, її й не зап'єш ні водою, ні буковим елем...
Гіркне далі все. Поцілунки Б'янки гіркі, руки її гіркі, наче після збору полину і кульбаб. Гіркне і ніжність і любов і милосердя.
Ніхто не здогадується, що це тому, що діти помирають, нікому б і в голову не прийшло..
ID:
762479
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 26.11.2017 23:31:34
© дата внесення змiн: 26.11.2017 23:31:34
автор: Hauch
Вкажіть причину вашої скарги
|