Без помислів сторонніх, без мети
Гірськими закарлючками-стежками
Пульсуючим корабликом пливти,
Ловити вітру дихання руками.
І досхочу впиватися теплом,
Мозаїкою ягід і травою,
Ожину зачепивши рукавом,
А хмаровиння – думкою легкою.
Подалі від мирської суєти –
Де б’ють життям артерії-потоки,
Де за плечима – спалені мости,
А в перспективі – впевненіші кроки.
Де крон густих фісташковий пломбір
У сонячній тягучій карамелі
Стікає по хребтах високих гір,
Де солодко дзвенять пташині трелі.
Цей ліс не твій, і ти йому чужа –
Піщинка непомітна і вразлива…
Та як у нього світиться душа,
Коли ти посміхаєшся, щаслива!
Супер! Це підтведжує слова мого сусіда, який приїхав додому в Київ з відпочинку в Яремчі :" Вже завтра покинув би все і втік з цього галасливого , брудного, загазованого міста у рай під назвою Карпати!"
Мені також так часто хочеться подалі від міської метушні, якщо не в гори, то хоча б у ліс, чи в парк на озера, туди де зовсім інша атмосфера, де тиша, ніби музика снодійна, душа умиротворена й спокійна...
Тобі, Наталочко, вдається класно поєднувати колоритний опис явищ природи з порухами багатогранної власної душі! Цей твір не є винятком, а глибоким доказом твого багатогранного таланту! Цьомчик!