Заплющую очі,
Зав'язую їх відірваним лахміттям
З сукні літньої ночі.
Марную силою і відчуттям...
Я спалена сонцем пелюстка - мирно злетіла на долоню землі
З тієї єдиної троянди принца, про яку розповідає майже забута казка.
Спокута провини в понуреній її голові.
Дивлюся збоку - наче можливо втекти від себе за лани і за гори, чи уявити, що ти пелюстка, та ніяк не змарніла троянда.
Веранда моїх батьків ганком вливаєтся в річку квітів, квіти сягають до самого неба. Мені не треба того світла, тих квітів і тих знань.
Заплющую очі,
Зав'язую їх відірваним лахміттям
З сукні літньої ночі.
Марную силою і відчуттям.
Ніч в цих степах тиха, я чую гойдання трав, шелест таємниць зір. То єдина втіха, відтоді як в ставу наклала на себе руки остання русалка. За моєю спиною на ганку спочиває звір. Чи то кіт з лева, чи вовк з вола, я не бачу, та відчуваю плечима як він дихає. Все майже спокійно, стихає моє неспокійне серце, лиха не бачить, як не бачать мої очі... Під м'якою ганчіркою з подолу тої в руках якої всі сплять спокійно.
Ворушиться звір
Гарчанням своїм
Повертає зір
І нікуди дітись. Я бачу крізь ніч як босі ноги твої, біліють крізь трави, коліна суцвіття сонливі цілують... І я каменію, тримає за плечі звір, щоб ти мені дала тієї отрути, що в грудях твоїх тече. Бо трави ростуть із мене - а ніч то твоє волосся.
Заплющую очі,
Зав'язую їх відірваним лахміттям
З сукні літньої ночі.
Марную силою і відчуттям.
Та падає ниць, вислизає від пальців твоїх та сукня, і навіть крізь заплющені очі мої я бачу твоє тіло, я знаю що ми дві різні дочки, двох різних язичницьких богів. І я не троянда, не жінка, і не пелюстка... І що я твоя, як і ти навічно моя.
І що мої трави, і квіти звивають твоє волосся, і що знов світанок с тобою розділить нас.
Той звір за моєю спиною скрутився клубком на ганку, сон тихий сестер і батьків береже.
Я йду з тобою, я знаю що нам до світанку, ще треба споїти тіла і квіти хмільною рікою роси....